• ЧТО ПОСЛЕ КЛЕНОВОЙ ВЕСНЫ? Судьба прямой демократии в Монреале

    ЧТО ПОСЛЕ КЛЕНОВОЙ ВЕСНЫ? Судьба прямой демократии в Монреале

    • Слайдер
    • 24/04/2013
    Студенческие протесты повлекли за собой дальнейшую мобилизацию. В районах Монреаля возникли общественные автономные районные собрания (Assemblee populaires autonomes de quartier, APAQ). Студенческая мобилизация повлияла и на старшие анархистские группы, активные на протяжении многих лет. Основная идея заключалась в разработке прямой демократии на уровне районов. Николя ван Калун, один из организаторов собрания граждан района Пуант-сен-Шарль (Pointe-St-Charles) и один из основателей проекта Documentaire Semences (серии фильмов на тему повстанческих альтернатив в Латинской Америке), знал людей, состоящих в подобных структурах в Аргентине и организовавших протест в результате кризиса 2001 года, от которых и получил советы по организации собраний. Во-первых, следует позаботиться о том, чтобы эти собрания были с самого начала признаны постоянными структурами. Во-вторых, важно сформулировать свою долгосрочную программу, а не только реагировать на события. В районе Пуант-сен-Шарль организаторы вдохновлялись либертарным, антиавторитарным видением общества. Некоторые организаторы раньше уже знали работы Букчина и его концепцию либертарного муниципализма, системы ротации и прямой демократии. Три человека при помощи других активистов из Pointe Libertaire опубликовали в июне манифест на тему прямой демократии. По подсчетам Николя ван Калуна (одного из главных авторов текста), около 30 тысяч человек прочитали этот манифест (счетчик на веб-странице показывает, что пост был просмотрен 20 411 раз). Из бесед с активистами других районов он сделал вывод, что этот документ вдохновил многих на организацию районных собраний. Например, в одном из районов манифест в начале первого собрания зачитали вслух. Следует обратить внимание на этот случай, так как он представляет собой редкий пример попытки воплотить в жизнь прямую демократию, которая по-прежнему остается скорее теорией, нежели практикой. Далі
  • ФАЛЬШИВІ КОРОЛІ

    ФАЛЬШИВІ КОРОЛІ

    • Класова експлуатація
    • 09/04/2013
    Роми крадуть. Роми жебракують. Що криється за цим? Мафія? Або ж стратегія виживання в умовах тривалого безробіття? В Угорщині, Словаччині та Болгарії питання «циганської злочинності» вже давно на слуху. А тепер про неї почали писати й у серйозних німецьких друкованих виданнях. При цьому вони не завжди напряму послуговуються старим уявленням, що цигани крадуть. У нарисах та репортажах частіше постає образ великої потаємної організації, що охоплює весь континент, керує проституцією, жебракуванням і крадіжками і слугує вузькому колу багатіїв, які стоять за всім цим. З цієї точки зору бідняки, яких ми зустрічаємо в німецьких містах, виступають одночасно й жертвами, й агентами небезпечної потуги. Ця картина дуже кольорова та контрастна, а головне — вона викликає моральне збентеження, якому ми, ліберально налаштовані міщани, при спогляданні бідняків зі Східної Європи не чинимо опору. Ми хочемо вбачати злочин або принаймні величезну несправедливість у тому, що вуличний жебрак у лахмітті посилає дітей побиратися або ж займається проституцією. Але ми не хочемо бути винними в цьому. Такий погляд є доволі адекватним, але він не відображає реальності цілком. Румунська юстиція отримує безліч прохань про допомогу з Заходу, передусім із Франції: її просять знайти осіб, що стоять за бандами жебраків. Але, як зазначає уповноважений із прав людини румунської поліції, із цього нічого не виходить. Як правило, разом із дітьми жебракують бідні сім’ї, а їхнім сутенером виступає брат або свояк. Пари, яким ведеться трохи краще, живуть у якомусь покинутому будинку в Римі або Ліоні та доглядають за дітьми сестри або своячки. Іноді така пара входить у смак та дозволяє собі жити за рахунок дітей. Далі
  • Євроремонт радянської душі

    Євроремонт радянської душі

    • Слайдер
    • 18/03/2013

    Увага до внутрішніх психологічних мотивів та міжособистісних взаємин, характерна для терапевтичної культури, стає важливим елементом соціальної стратифікації, що дозволяє стерти будь-які натяки на політику та економіку. 

    Далі
  • БЛИСК І ВБОГІСТЬ ІНДІЙСЬКОЇ ОСВІТИ

    БЛИСК І ВБОГІСТЬ ІНДІЙСЬКОЇ ОСВІТИ

    • Слайдер
    • 27/02/2013
    Сірі бетонні стіни й підлога; вузенькі віконця, цілодобова задушлива спека й один поламаний вентилятор на кімнатку площею 20 кв.м; а ще ящірки й павуки на стінах і дерев’яні меблі… Так виглядає не тюрма й не концтабір, а одна із приватних шкіл у найбагатшому штаті на північному заході Індії. Утім, не все так страшно: кабінетам фізики, хімії й інформатики позаздрять найбільші київські гімназії. Робити ж «євроремонт» у звичайних класних кімнатах тут не прийнято — мовляв, однаково все поламають і рознесуть. Ця думка небезпідставна. У школі навчається більше трьох тисяч дітей — а це всього-на-всього сорок-п’ятдесят чоловік у класі і п’ять хвилин на перекличку за номерами в журналі: «Перший», — «Є, мем!». «Другий», — «Присутній, мем!» Щоб учителька запам’ятала твоє ім’я, тут треба бути дуже видатною особистістю. Наприклад, сваритися із сусідами по парті, кидатися папірцями, запізнюватися на ранкові молитви. До речі, молитва вже давно почалася, а учні все заходять і заходять до класу. Вони швидко зрозуміли, що я нікого не каратиму й не битиму за спізнення. Так-так, за найменші порушення дисципліни в індійських школах б’ють — боляче, з усієї сили, по щоках, а то й книжкою по голові. Фізичні покарання, за які будь-де у світі на вчителя давно подали б до суду, тут нікого особливо не бентежать. Директор школи, якому я першого робочого дня побігла скаржитись на небачену жорстокість, навіть не зрозумів, що мені не подобається; самі ж батьки й діти сприймають такий стан справ як належний і справедливий — вчителька завжди права, її авторитет незаперечний, отже, якщо когось і вдарила, то було за що. Далі