МОБІЛІЗАЦІЯ БІДНИХ

  • 17 березня 2015
  • 3279
МОБІЛІЗАЦІЯ БІДНИХ

Робітничо-Селянська Армія

“Тринадцять-тринадцять-тринадцять”, – пошепки тверджу я, переходячи з персональної сторінки загиблого солдата назад до загального списку. Це – тринадцятий солдат з однієї з областей України, що народився в селі і загинув під час так званої “Антитерористичної операції”. Я йду за списком, шукаючи чотирнадцятого народженого в селі. До ідеї такого “розслідування” мене підбила історія, розказана другом. Він працює на виробничому підприємстві. “В нас твориться якийсь жах: на нашому заводі працівників гребуть до військкоматів греблями, а в головному офісі всі ті менеджери, які люблять розповідати байки про те, як вони “боролись на Майдані” і як вони “переможуть орди Хуйла і повісять синьо-жовтий на Спаській башті”, почуваються в безпеці. Як пороблено. Жодного не мобілізували”. Читаючи розповіді і блоги мобілізованих, розмовляючи із друзями, що мають відношення до армії, я щодалі утверджувався в думці – з мобілізацією щось не так.

Продовжую рахувати. Вони дивляться на мене. Загиблі на тій війні, про яку більшість з них не мріяла і яку не хотіла. В когось – старе чорно-біле розмите фото. На декількох фотографіях батька лагідно обіймає маленька донечка.  Фото одного хлопця з Сумської області наче вирізане зі шлюбного: кадрування вдалося не дуже вдалим – на правому боці видно клаптичок фати нареченої. В когось фото ще з часів першої служби в армії. А на деяких картках – сиві діди. Це – п’ятдесятирічні солдати. Рядові. Тобто, скоріш за все, мобілізовані. Під кінець дослідження фотографії наче зливаються в одну. І подекуди підхоплюєш себе на відчутті Дежавю. Хоча… Хлопчики є хлопчики. Хто не позуватиме зі зброєю? А набір тих маскулінних поз з бойовиків не такий вже великий.

Якщо намагатися зробити неможливе – бути відстороненим – і розмовляти сухою мовою цифр, слід зазначити наступне. По-перше, чому саме народжені в селах? Насправді, статистики про те, хто добровільно пішов до лав ЗСУ і інших військових формувань, хто там служив, а кого мобілізували, годі і чекати. Таємниця, твердять у ЗСУ. Водночас, працюючи над списком, я виходив з спирався на такі припущення: армія (в першу чергу) та інші силові структури на селі розглядаються як найдоступніший соціальний ліфт. Українська армія останніх часів з огляду на її фінансування, зарплатні військових, престиж служби була не найпривабливішим місцем роботи. Туди йшли або члени військових династій (яким було гарантовано непогане місце у армійській ієрархії), ідеалісти і шукачі пригод (багато з яких після декількох років служби розчаровувалося), або ті, для яких армія була способом піднятися на щабель соціальної сходинки. Не раз у приватних розмовах від деяких офіцерів мені доводилося чути, що батьки-селяни віддали їх до військового інституту, бо “буде гарантована робота з зарплатнею і тебе там годуватимуть”. Перша група порівняно з другою менша. Крім того, там дуже добре представлені мешканці міст. Отже, якщо людину, народжену у селі, і не мобілізували під час однієї з хвиль мобілізації, її вибір “роботи” міг бути викликаний безвихіддю її соціального стану. До “народжених селян” я зараховував тих, хто народився на селі та в смт.

Невеличкі міста до розгляду не бралися, хоча соціально-економічна ситуація в більшості таких населених пунктів залишає бажати кращого. Зведена база втрат під час АТО знаходиться за цією адресою http://memorybook.org.ua. Щоправда, дані там на 30.01.2015. Але це найсвіжіші дані! “Герої не вмирають”? Та держава, яка так пафосно проголошує це гасло, не поспішає розказувати про своїх солдатів. Під час рахування кидалося у вічі те, що більшість загиблих були у ЗСУ. І, судячи з непрямих даних (невідповідність віку та військового звання – оті п’ятдесятирічні рядові і сорокарічні лейтенанти, невійськовий зовнішній вигляд на фото з АТО – довге волосся і т.п.), більшість з них – мобілізовані.

Не можна оминути і питання добровольців. Історії про те, що всі “тербати” були добровільними можна залишити на совісті командування. Насправді, наскільки мені відомо, до цих батальйонів мобілізували насильно або оманою – обіцянками, що люди будуть служити у себе вдома. Але потім траплялася “прикра несподіванка”. Добровольчими можна назвати хіба що “Донбас”, “Айдар”, “Азов”, “Шахтарськ”, батальйони Коломойського “Дніпро-1” та “Дніпро-2”, створений з учасників “Майдану” батальйон “Київська Русь” та “Добровольчий Український Корпус”. Спочатку хотілося зарахувати до цього переліку і батальйон “Батьківщина”, але враховуючи деякі аспекти формування і служби у підрозділі я від цього відмовився. Найбільшу кількість добровольців серед загиблих дали Львівська та Дніпропетровська область – по 8 осіб. З Криму та Херсонської області – жодного. Серед добровольчих підрозділів найбільші втрати з селян понесли Айдар (36) Донбас (16) та ДУК (11).

Є й певні нюанси. Так, одна людина з Київської області входила до складу волонтерської групи “Аеророзвідка” і загинула на полігоні під час тестування безпілотника. Серед загиблих селян з “Київської Русі” – комбат. В будь-якому разі, якби не соціальний статус цих людей, хто знає, якими були б їхні вподобання і чи пішли би вони у радикальні рухи і в добровольчі формування? Тут варто згадати, і те, якими зарплатами заманювали до цих батальйонів.

Таблиця даних виглядає наступним чином:

 

Кількість загиблих уроджених селян

Загальна кількість загиблих

Доля селян у загальній кількості загиблих

Вінницька область

33

67

49%

Волинська область

56

97

58%

Дніпропетровськая область

83

231

36%

Донецька область

8

36

22%

Житомирьска область

75

109

69%

Закарпатська область

22

35

63%

Запорізька область

24

57

42%

Івано-Франківська область

21

41

51%

Київська область

35

69

51%

Кіровоградська область

41

75

55%

Крим

3

10

30%

Луганська область

16

26

62%

Львівська область

63

113

56%

Миколаївська область

30

61

49%

Одеська область

31

43

72%

Полтавська область

25

57

44%

Рівненська область

21

31

68%

Сумська область

20

54

37%

Тернопільська область

28

37

76%

Харківська область

25

49

51%

Херсонська область

15

32

47%

Хмельницька область

31

60

52%

Черкаська область

31

55

56%

Чернигівська область

41

74

55%

Чернівецька область

17

32

53%

 

795

1551

(без урах.Києва)

51%

 

Як бачимо, в 16 регіонах більше, ніж половина загиблих – народжені в селах. При цьому, у 23 з 25 регіонів кількість загиблих селян перевищує третину.  Найбільша кількість загиблих селян – в Одеській області (76%), найнижча – у Донецькій (22%).

Дані, звичайно, неповні. Адже чи можна повірити в те, що на 30 січня загинули в “АТО” лише 1605 людей (разом із втратами зі столиці)? Але навіть ці дані шокують. 50% або 795 людей народжені в селах. Уявімо, що це процентне співвідношення можна екстраполювати на реальну кількість загиблих, яке значно більше, якщо вірити навіть українським депутатам (ось дані на серпень місяць – 2,5 тисячі людей. І це без Іловайська та Дебальцеве!).

Також варто згадати і такий аспект: звичайно, з села походять і цілком успішні люди. Достатньо почитати біографії деяких нардепів. Але, за дивним збігом обставин, воюють з них лічені одиниці. І ті успішні селяни, які сьогодні є господарями заводів, газет, пароплавів, навряд радо підуть до армії навіть по мобілізації. Тим більше, що розцінки звільнення від почесного обов’язку  давно відомі, і не такі вже не підйомні не те, що для “олігархів”, але й для менеджерів середньої і нижчої ланки.

Крім того, знову нагадую про те, що не враховані мешканці містечок. Можна повторювати мантру “Україна – це Європа”, але, на відміну від імені Будди Аміди, вона не гарантуватиме перенесення у кращий світ. Більшість українських містечок дуже далекі від ідеалу. Подекуди це відзначали і в ЗМІ. Люди їдуть звідти до мільйонників. Але це не убезпечує останні від скорочення населення. Якщо ж мати на руках дані з соціального статусу загиблих, переконаний, що статистика буде ще страшніша і лише підтвердить мою гіпотезу про те, що ця війна – “війна робітників і селян”, а українська армія, попри всі сучасні розповіді про “клятих комуняк” і про її одвічне “лицарство”, є не тільки матеріальною, а й класовою наступницею Робітничо-Селянської Червоної Армії.

Вилами або п’ятами – як зустрічають воєнкомів

“Автор перебільшує. Ну добре, в минулорічну мобілізацію взяли трохи більше селян, але в нинішню хвилю все може бути навпаки”, – скаже вибагливий критик. Тоді – слово мобілізованому. “99% призванных/добровольцев социальное дно”, – пише людина, яка після опублікування своїх записів  російським журналістом Денісом Мокрушиним видалила блог. “Це – російська пропаганда!”, – скаже критик і натомість наведе слова з щоденника киянина Максима Колеснікова: “Качество мобилизации. Призванные, в большинстве своем, служили. Очень многие несколько раз ходили добровольно в военкоматы в прошлые волны мобилизации, и наконец-то их взяли. Возраст – от 30 до 50. Взрослые тертые убежденные в правильности происходящего мужики. Пару случайно затесавшихся и пропущенных военкоматами для выполнения плана хануриков сегодня же отправили обратно”. Однак зауважу наступне: пан Колесніков – киянин. До того ж, можете спитати у людей у віці від 30 до 50 років (тобто тих, служили “срочку” в перше десятиріччя незалежної України), як тоді були справи в армії, і хто йшов до її лав. Впевнений, вам розкажуть і про “дідівщину” і про те, що йшли в армію або “ідейні”, або ті, в кого не вистачило знань чи, частіше, грошей на хабар для вступу в університет.

“Автор – ватник і колорад, а українська армія завжди була взірцем!”, – напише критик-патріот. Ок. Тоді як пояснити опір мобілізації в селянства? Ось цей пост у ФБ радника президента України Юрія Бірюкова свого часу наробив багато розголосу. Бірюков пост видалив, але ЗМІ вже встигли набрати матеріалу для цитат. Пан радник-волонтер пише наступне: “Он житель Ивано-Франковской, Тернопольской, Закарпатской,Волынской областей. Он презирает слабость киевской власти, смачно комментирует Президента. Он с пеной у рта доказывает, что использование русского языка – это признак работы на москалей. А еще – он трусливая скотина… Поджав хвост он прячется от военкома, он меняет номер телефона, он собирает манатки и чешет в Румынию, Венгрию, Словакию или Польшу”. Войовничий Бірюков деталізує: голови 14 сільрад Івано-Франківщини відмовилися давати на руки повістки про оповіщення, 57% сповіщених з цього регіону не прибули на проходження медичної комісії, 37% сповіщених виїхали за межі України, голови сільрад Тернопільскої області сповіщають своїх співвітчизників про появу воєнкомів, в селі Конюхи місцеві найняли 2 автобуси і виїхали в Росію, в Закарпатті в смт. Кольчино з 105 осіб повістки отримало тільки троє, а 93 – “виїхали на сезонні сільгоспроботи”, з Чернівецької області за один лиш січень виїхало за межі України 17% військовозобов’язаних, а 19% сповіщених у Волинський області “увірували” і відмовилися нести службу за релігійними переконаннями. Як зазначив Бірюков, за попередні роки такий показник в області складав лише 0,7%. “Выполнение планов мобилизации по Одесской, Николаевской, Херсонской, Запорожской, Днепропетровской, Черкасской, Житомирской, Кировоградской областям – нормальные. И да, кстати, ровно так и было повторой и третьей волне мобилизации”, – резюмував він.

Але пан радник коли то писав, не знав, що і в Одеській області воєнком – не найкращий гість. Навіть два автоматника не врятували співробітників військкоматів від народного гніву в селі Лиманське Ренійского району. Селяни відібрали повістки і спалили їх на очах у представників РВК.  В селі Кулевча Саравського Району місцеві мешканці вигнали шістьох співробітників військкомату. У відповідь бунтівниками зайнялась Служба безпеки України. А воєнкоми вирішили побороти спадок “клятого москаля” імператора Олександра ІІ і повернути кріпацтво, подолавши своїми наказами (!) 33 статтю Конституції України. “Конституційне право України? Ні, не чув”. Тому казати про те, що ця хвиля мобілізації суттєво відрізняється від попередніх я б не став.

Причини такого стану справ відносно прості. По-перше, люди не розуміють сутності конфлікту. Тим більше, що навіть найлояльніші владі ЗМІ не в змозі приховати ставлення місцевого населення Донбасу до України (Цікаво, що навіть дослідники з США змогли виявити подібні настрої.

.

Кому це відео застаре, ось – свіжіше в прифронтовому в Маріуполі.

По-друге, попри всі розповіді про те, яке сучасне обладнання надається ЗСУ, насправді все не настільки чудово. Та й строки служби, як встигли переконатися українці, теж не такі, як кажуть в РВК. Фактично, коли відбудеться ротація, як співали російські рокери “Ведает только Аллах”.

До речі, потім солдат за це звернення покарали. Навіть найбільш ідейні солдати з Майдану, які вважають, що керівництво України не хоче війни, роздратовані брехнею та прорахунками своїх керманичів під час бойових дій.

По-третє, сама процедура мобілізації незрозуміла і непрозора. Ось, наприклад, одне зі свіжих розслідувань: мешканцями одного села чи не цілі підрозділі укомплектовують, а до мешканців іншого повістки і не доходять. Щоправда, автори так і не з’ясували причину такої аномалії. Чи не захотіли.

До цього слід додати ще одну проблему. Неодноразово військові скаржилися, що приїжджаючи в Київ їм впадає у вічі велика кількість здорових юнаків, які вештаються кав’ярнями міста. Дивлячись на політика чи молодого політолога, які закликають до продовження війни, повернення строкової служби, збільшення ЗСУ мешканці села не розуміють, чому вони мають гинути за забаганки багатіїв.

Any key – воїн або поради для воєнкома

Цей важкий в моральному плані текст мені хотілося завершити по-іншому. Але я згадав новації українського законодавства, і переписав його. Бо мені б не хотілося б дізнаватися, як саме підтримують вкраїнські ліберали закриття або обшуки в редакції “Спільного”.  Та й сам я не Маклауд, і 8 років відносної молодості мені дорогі. Отож я вирішив дати поради воєнкому.

Я знаю, де знайти патріотів України для мобілізації. Їх можна поділити на декілька груп. Перша – то досвідчені, але дуже скромні вояки. Кажуть, що вони нещодавно проходили підготовку в ЗСУ на Заході країни. Та й вони самі виступають за подальшу мілітаризацію суспільства. Таких воїнів  – не один. Хто знав, наприклад, що на східному фронті встиг побувати Дмитро Булатов? А він встиг, якщо вірити в те, що він розказав нобелівському лауреату Маріо Варгасу Льосі. Жаль, що незважаючи на наявний переклад, цю статтю так і не опублікували українські ЗМІ. Позбавили нас можливості дізнатися, які святі люди нами керують. Вважаю, що досвідчених воїнів можна навіть знімати з посад, які вони обіймають сьогодні (що, до речі, не завжди позитивно сприймається суспільством. А якщо один депутат згадає своє недавнє артилерійське минуле в зоні “АТО”, це безпосередньо допоможе президенту. Бо, за збігом обставин, цей депутат – його син. І вміє зберігати військову таємницю. До того ж, вони всі політики, а отже їм не вперше приймати важкі рішення у складних обставинах.

Друга група – без досвіду, але ідейні патріоти. Вдень та вночі витримують вони шалені шквали інформаційних атак. Деякі з них вже знають армійський сленг. “Двохсоті”, “трьохсоті”, “арта”, “працюємо” – ці слова давно вже в них в побутовому вжитку. Години у Counter-Srtike не минули марно. Хто краще них розбирається в тактиці і стратегії? Ніхто.

Жахливий збіг обставин чи недбалість військкоматів призвели до того, що вони не отримують повістки. А вроджена скромність не дозволяє їм йти до лав силових структур добровільно. Що робити? Звернутися до міністерства інформації Стеця з проханням переглянути анкети інформаційного війська. Так можна мобілізувати частину з них. Іншу легко зустріти біля відділень російських банків чи церков УПЦ МП, які вони пікетують, чогось приховуючи свої обличчя. Також не завадило б перевірити наявні батальйони на “дублікати”. Бо поки одні воюють, інші – їхні майже тезки – займаються бозна чим: “охороняють” голову “Укрспирту”, пікетують держустанови, допомогають майну і підприємствам перейти від поганих, непатріотичних власників до добрих патріотів, розганяють протести, проплачені КГБ ФСБ ГРУ ФСКН РФ, або взагалі нічого не роблять, а їхні бійці сидять в Києві. І мова не тільки про “Айдар”. Наприклад, виявляється, є батальйон “Донбас”, а є – “Донбас Україна”. Також можна звернути увагу і на тренерів. Не простих, а “сурвівалістів” та “само оборонців”. Авторів тренінгів “Як вижити в тундрі за допомогою сірника”, “Самооборона для вас”, “Самооборона для дружини” (тої, яка жінка, а не київськими князями), “Самооборона для вашого кота”. Тут в першу чергу слід шукати майстрів-безконтактників та козаків-характерників, які сьогодні вчать, як “вижити в АТО”. Звірі, а не люди. Їм навіть зброю можна не давати. Астральний удар, і ворожих “Армат” як не було. Такі справи. Воєнком, якщо ти це читаєш, не дякуй.

Може, коли всіх цих “розумників” і мобілізують, і вони на собі відчують, що таке війна, і зрозуміють, що за їхні фантазії не мають гинути ті, до кого в побуті вони ставляться зі зверхністю та презирством, тоді вони спробують відкласти свої людожерські ідеї і почати домовлятися. Тим більше, якщо вони хочуть хоча б утримати ту Україну, яка в них залишилася. Бо сьогоднішні тенденції навряд чи назвеш сприятливими для унітаристів. І саме вони, а точніше – їхні кишенькові журналісти тому причина.

Бо я не розумію, чого на фронті мають гинути пожежники, ковалі, офіцери-льотчики, яких перевели чи не в піхотні частини, моряки, які “срочку” служили на тральщику “Чернігів”, а в “АТО” їх зарахували в танкісти.  А журналісти, політологи і політики, які з усіх сил роздмухують цю війну, “обивателі”, які радо віддають гроші на приціли, але ненавидять біженців, сидять вдома у екранів комп’ютерів, як ненаситний Молох вимагаючи ще більше крові. Може, пора це все припинити?

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери