Музей-меморіал «Тюрма на Лонцького». Приклад посткомуністичного заперечення Голокосту

Химка, Іван-Павло

  • 01 травня 2018
  • 3422

Іван-Павло Химка

Колишня львівська в’язниця, яка працювала десятиріччями і де серед інших утримувалися й політичні в’язні, тепер є Національним музеєм-меморіалом жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького»[1]. Ця будівля була зведена як казарми для жандармерії в 1889—1890 роках, коли Львів (також відомий як Lemberg та Lwów) ще був столицею коронної землі Галичина в складі Габсбурзької монархії[2]. Після розпаду Австро-Угорщини в 1918—1920 роках приміщення перебудували під в’язницю, а Львів тоді вже став частиною відновленої Польської держави. Протягом польського періоду (1918—1939) тут утримували деяких відомих політв’язнів, у тому числі членів праворадикальної Організації українських націоналістів (ОУН) та Комуністичної партії Західної України. Історія в’язниці на вулиці Лонцького в роки Другої світової війни  жорстока та заплутана; у цій статті я намагатимуся прояснити її, щоб продемонструвати, наскільки однобоку та політично ангажовану версію представляє сучасний музей. Якщо коротко, в’язниця, як і все місто Львів, опинилася під радянською владою у вересні 1939 року та перебувала під нею до червня 1941 року. Апогеєм жорстокого поводження з в’язнями на вулиці Лонцького та в інших тюрмах Львова, типового для сталінських місць позбавлення волі, став жахливий злочин червня 1941 року, насамкінець радянського контролю над цими в’язницями. Їхнє НКВСне начальство, не маючи змоги в умовах наступу вермахту швидко евакуювати ув’язнених, знищило політв’язнів, аби запобігти їхній гіпотетичній співпраці з ворогом. Стенди повідомляють відвідувачам музею, що протягом останніх днів червня 1941 року у Львові радянська влада позбавила життя 1681 особу в тюрмі на вулиці Лонцького, 971 — на вулиці Замарстинівській, 739 — в Бригідках. Ці вбивства, відомі як «вбивства НКВС», перебувають сьогодні в центрі оптики музею-меморіалу.

Коли в липні 1944 року радянські війська зайняли Львів, тюрма на Лонцького знову стала місцем утримання та допитів політичних в’язнів. У цей час ОУН та її збройна сила, Українська повстанська армія (УПА), відчайдушно боролися проти відновлення на Західній Україні радянського режиму, а на їхнє придушення було кинуто величезні сили (Motyka 2006; Statiev 2010). Тепер тюрма на Лонцького стала важливим протиповстаньским інструментом. Протягом 1944—1953 років тут утримували багатьох активістів ОУН та УПА, зокрема таких помітних діячів, як Михайло Сорока та Любомир Полюга. А в 1960—1980-х роках у її стінах побували відомі українські дисиденти, зокрема В’ячеслав Чорновіл, Іван Гель, Богдан і Михайло Горині, Ігор та Ірина Калинці.

Найсуперечливішою частиною репрезентації музеєм-меморіалом історії є висвітлення періоду між двома радянськими ерами, тобто часу німецької окупації — після першої радянської окупації 1939—1941 років і до повторного завоювання СРСР у 1944 році. На самому початку трирічного періоду німецького контролю над в’язницею тут відбулася кривава перепасовка між радянським і нацистським насильством. Музейна експозиція говорить про роки нацистської окупації мимохідь. І та дещиця, яку вона повідомляє, стосується поневірянь членів ОУН. З інформації, запропонованої відвідувачам, нічого не можна дізнатися про репресії проти євреїв, які відбувалися в тюрмі на Лонцького в роки війни, хоча веб-сайт музею все ж таки дещо про це говорить. Найважливішим є те, що музей прославляє ОУН, зовсім не згадуючи про афілійовану з ОУН міліцію, яка в липні 1941 року брала найактивнішу участь у катуваннях і вбивствах євреїв прямо на території тюрми на Лонцького, як і в інших в’язницях Львову. Отже, музей є місцем, де стерто пам’ять про євреїв, про злочини українських націоналістів проти євреїв. Зі свого боку це складова частина ширшого тренду в Західній Україні, де націоналісти знову набирають сили (Bartov 2007). Разом з тим музей-меморіал на Лонцького є особливо потужним виявом такої комбінації пам’яті та забуття, локацією, у якій місцева та закордонна публіка занурюються в історичний наратив, сплетений із брехні. Це місце втілює собою те, що Міхаель Шафір назвав «відхиляючим негаціонізмом» («deflective negationism»), який «переносить провину в скоєнні злочинів на членів інших націй або мінімізує участь власної нації в їх скоєнні до рівня незначущих “відхилень”» (Shafir 2002: 10).

Підтримка на регіональному рівні та донедавна урядовий патронаж взаємопосилювалися разом із потужним впливом діаспорної північноамериканської ОУН — усе разом це робить можливим таку репрезентацію історії музеєм, що розходиться з висновками історичної науки. Діаспорні націоналісти використовують свої зв’язки та впливи на місцеві українські наукові заклади, канадських політиків і ЗМІ, щоб ретранслювати послання музею на вулиці Лонцького та надати пристойного вигляду «відхиляючому» різновиду заперечення Голокосту.

Перш ніж описати та проаналізувати ідейне наповнення музею-меморіалу та місце останнього в ширших структурах, варто сказати декілька слів про те, як саме в’язниця перетворилася на музей. Пропозиція створити на базі в’язниці музей-меморіал була висунута в 2005 році після Помаранчевої революції, що привела до влади в Україні Віктора Ющенка. Під час своєї президентської каденції (2005—2010) В. Ющенко просував історичну політику (Geschichtspolitik) в націоналістичному дусі, яка складалася з двох основних елементів:

1) кампанія в Україні та світі за визнання голоду 1932—1933 років (Голодомору) геноцидом українського народу;

2) глорифікація українських націоналістів, а саме членів ОУН та УПА, як героїв України (Jilge 2007; Rohdewald 2008; Cantorovich 2012; Kasianov 2008; Касьянов 2010).

Обидва ці елементи були за своє сутністю антикомуністичними, обидва містили ксенофобські нотки. Починаючи з весни 2006 року президент Ющенко здійснював свою історичну політику відверто та інтенсивно. Того року він заснував Український інститут національної пам’яті, посмертно нагородив званням Героя України члена ОУН і головнокомандувача УПА Романа Шухевича, а також видав указ про відзначення Дня пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій. Цей указ від 12 жовтня 2006 року, як оповідають стенди музею, і став поштовхом до перетворення в’язниці в місце комеморації та суспільної просвіти. Ініціативу підтримали у Львівській міській раді, Львівській обласній раді та Службі безпеки України. Ці державні органи разом із націоналістичною дослідницькою організацією — Центром досліджень визвольного руху — та «відомими громадськими діячами» створили відповідну робочу групу.

У 2006 році Центр досліджень визвольного руху підготував фотовиставку, присвячену 65-й річниці масових розстрілів політв’язнів на Західній Україні літом 1941 року. На чотирьох стендах були представлені фотографії та документи з цієї тематики. Протягом наступних років Центр «провів ґрунтовне дослідження історії тюрми» (стенди) та збирав спогади та свідчення колишніх в’язнів, а також артефакти з цього періоду.

У 2006 році в’язницю вперше відвідала громадськість. Там відслужили панахиду й встановили на зовнішньому подвір’ї хрест. А в 2008 році публіка вперше отримала можливість відвідати камери й місця розстрілів. Того ж року Служба безпеки України передала в’язницю та прилеглі території під майбутній музей. Його було відкрито в червні 2009 року; експозицію підготували Центр досліджень визвольного руху та СБУ (стенди). Як повідомляє веб-сайт музею, у 2010 році там побували 8 799 осіб, у 2011 році — 15 733, у 2012 році —16 277. Але вже в 2013 році відвідуваність впала (П’єцух 2013).

 

Мал. 1. Вивіска музею-меморіалу.

 

Опис музею, наведений нижче, відповідає його станові, який я побачив і зафіксував за допомогою фотоапарату під час відвідин 3 червня 2010 року. Також я зміг використати деяку додаткову інформацію[3].

 

Вбивства НКВС

Вбивства НКВС практично невідомі в англомовному світі — ані широкій публіці, ані навіть освіченій громадськості[4]. Стислий і точний опис цих вбивств з’явився на сторінках бестселера Тімоті Снайдера «Криваві землі»: «Німецьке вторгнення спонукало НКВД розстріляти близько 9 817 ув'язнених польських громадян, щоб не дати їм змогу потрапити до німців. Улітку 1941 року, по прибутті в західні землі Радянського Союзу, німці знайшли в’язниці НКВД, що повнилися свіжими трупами» (Снайдер 2011: 206.). Утім, книжка Снайдера містить описи дуже багатьох вбивств і звірств, скоєних нацистами та радянською владою, тому є досить малоймовірним, щоб читач звернув свою увагу саме на цей епізод.

Попри громадську необізнаність, існує солідна джерельна база та наукова література стосовно вбивств НКВС. Одразу після виявлення у в’язницях трупів німецька адміністрація відкрила справу про військові злочини (De Zayas and Rabus 1980: 214—227). Преса окупованих територій, Німеччини та деяких інших країн детально висвітлювала страти в тюрмі на Лонцького та загалом на Західній Україні в річищі пропагандистської війни проти «жидобільшовизму» (Himka 2013: 382—383). Тіла жертв можна було побачити в кінохроніці; їх також фільмували й фотографували німецькі військові як для службових, так і для приватних цілей. Після Другої світової війни на Заході опублікували мемуари українських емігрантів, які згадували, що вони побачили після відкриття німцями в’язниць або про те, як самі там сиділи (Рудницька 1958: 389—492; Пролог 1960)[5]. Ці мемуари супроводжувалися передруками статей української преси літа 1941 року, з яких, однак, розважливо прибрали антисемітські фрази. Через два роки після проголошення незалежності України було видано збірник, куди, зокрема, увійшли спогади свідків вбивств 1941 року та чимала добірка статей тогочасної української преси; на цей раз у статтях зберегли антисемітські пасажі, які редакція не супроводила жодним коментарем (Сливка 1993)[6]. Наступне документальне видання 2002 року частину матеріалів запозичило з попередніх збірників, але додало до них багато документів, узятих з фондів винуватців злочину — НКВС та інших органів радянської влади. Воно також містило досить повні списки жертв бійні, влаштованої НКВС, відтворювані в подальшій літературі. У перших двох розділах було наведено науковий екскурс до історії цих масових вбивств (Романів та Федушак 2002). У 1995 році з’явився подібний збірник документів польською мовою, до якого увійшли списки жертв, спогади поляків-свідків тих подій і документи НКВС (Popiński, Kokurin, Gurjanow 1995). А ще 1988 року Ян Ґросс видав працю, у якій на основі польських свідчень писав про вбивства в’язнів (Gross 1988: 144—186). Ця книга — «Revolution from Abroad» — помітно відрізняється від усіх інших вищезгаданих праць, адже її автор мав на меті насамперед аналіз соціології взаємодії між тоталітарним режимом і щойно завойованим суспільством. Дослідження радянської державності на східних теренах знищеної Другої Речі Посполитої було своєрідним продовженням іншої праці Ґросса, присвяченої історії польського соціуму під нацистською окупацією. Вбивства НКВС стали предметом студій Богдана Мусяла, які були оприлюднені німецькою та польською мовами (Musial 2000; Musial 2002). Монографія Мусяла є найґрунтовнішою працею з цього питання, але суперечливу реакцію викликало те, як у цій книзі було зображено роль і долю євреїв напередодні й на самому початку німецького вторгнення (Pohl 2001; Rudling 2005).

Усі джерела, зокрема внутрішні звіти НКВС про розстріли, ясно вказують: тисячі в’язнів були знищені в львівських тюрмах наприкінці червня — на початку липня 1941 року, і зробили це саме НКВСники. Утім, довгий час радянська сторона не визнавала своєї відповідальності за вбивства, звинувачуючи в них німців: Катинь стала найвідомішим прикладом такої поведінки, але це саме стосувалося й ексгумації жертв НКВС у Вінниці (Papemo 2001; Korzen 1959)[7]. Збираючи інформацію про німецькі військові злочини на теренах Західної України, радянська влада примусила свідків, які згадували про вбивства НКВС, приписувати їх німецьким окупантам. Прикладом цього, екстраординарним через особу інформанта, можуть слугувати свідчення, надані 30 січня 1946 року Комісії з історії Великої Вітчизняної війни Філіпом Фрідманом, одним із перших дослідників Голокосту. Як історик пізніше визнає на сторінках своєї праці, присвяченій українсько-єврейським взаємовідносинам в роки нацистської окупації, він добре знав, що «українські рядові бійці та лідери були вбиті більшовиками у в’язницях напередодні їхнього відступу» (Friedman 1980: 183, 198). Але в записі свідчень Фрідмана перед комісією наведена зовсім інакша історія: після вступу німецьких військ до Львова 30 червня 1941 року нацисти зігнали євреїв до в’язниці, розстріляли їх та понівечили трупи, щоб на «впізнанні» заявити, нібито це трупи політв’язнів, убитих НКВС, і таким чином розбурхати ненависть проти комуністів та створити привід для подальших атак на євреїв (ЦДАГО, ф. 166, оп. 2, спр. 295, арк. 2)[8].

 

Мал. 2. Спірна фотографія з виставки «Wehrmachtausstellung».

 

Інший випадок змішання нацистських і радянських злочинів пов’язаний із виставкою на тему військових злочинів Вермахту на Східному фронті. Ця виставка гастролювала Німеччиною в оригінальному вигляді в 1995—1999 роках, а потім у видозміненому — в 2001—2004 роках. Однією з причин перегляду експозиції стали представлені там фотографії трупів жертв НКВС — себто злочинів радянської влади, а не Вермахту. Богдан Мусял тоді вщент розкритикував «Виставку про Вермахт» (Wehrmachtausstellung) у статті «Картинки з виставки» (Musial 1999). Але в цьому випадку він дещо перестарався. Інші науковці зауважили, що на деяких фото, що стали об’єктом критики Мусяла, було зображено аж ніяк не політв’язнів-жертв НКВС, а саме євреїв, яких спочатку змусили ексгумувати трупи, а після – стратили (Boll 2002: 61—99, 275—283). Одна з найвідоміших спірних фотографій знімалася на подвір’ї тюрми на Лонцького (Himka 2011c)[9], але ані її, ані жодного іншого фото цього штибу в меморіальному музеї не побачиш.

 

Мал. 3—4. Фото з ексгумації жертв масових вбивств НКВС та створений на його основі плакат

 

Музейна експозиція тюрми на Лонцького, звісно, записує масові вбивства кінця червня 1941 року на рахунок НКВС. Ці вбивства перебувають у фокусі музею-меморіалу, але там наведено не так і багато супровідного тексту щодо них. Натомість музей немовби залишає своїм відвідувачам можливість самостійно дійти висновків, відштовхуючись від побаченого на стендах. На останніх показано багато фотографій родичів і друзів, що переглядають вишикувані трупи в пошуках своїх близьких. На одному з таких фото — жінка, яка застигла в горі та потрясінні, упізнавши одного з небіжчиків. Це фото продубльоване у вигляді плакату в людський зріст. Заднє тло затемнене, щоб підкреслити перекошене від страждання обличчя жінки. На плакаті також вказані найбільші місця розстрілів НКВС та кількість їхніх жертв: 29 — у Городку, 749 — у Золочіві (в’язниця №3), близько 1000 — у Дрогобичі, близько 1000 — у Дорогомилі, 200 — у Комарні тощо. Утім, основна форма інформації про розстріли — вирізки з тогочасних українських газет. Вони покривають декілька стін музею та містять детальні репортажі — з довгими переліками імен жертв, страхітливими описами тортур, які вони могли пережити перед смертю. Головна проблема з цими вирізками — те, як вони етнізують жертв і виконавців вбивств НКВС (див. мал. 5)[10].

Газетні вирізки створюють враження, начебто практично всі жертви НКВС були українцями, та зовсім не згадують жертв єврейської національності. У цьому плані вирізки посилюють загальну тональність, що панує в музеї. За словами постдокторанта кембриджського проекту «Пам’ять на війні» («Memory at War») Уіллема Блекера (Uilleam Blacker), який нещодавно відвідав Лонцького: «Музей показує страждання й боротьбу українців. Експозиція майже не згадує слово “єврей”, тоді як поляки з’являються в контексті досить сумнівного з історичного погляду порівняння — як одна зі сторін трикутника поганих “окупантів”, поруч із нацистами та совітами» (Blacker 2013)[11]. Директорка львівського Центру міської історії Центрально-Східної Європи, Софія Дяк, зауважила, що музей-меморіал «робить акцент на українському стражданні, але не помічає польського та єврейського страждання» (Бриман 2013). Насправді ж НКВС розстрілював євреїв, зокрема сіоністів, так само і поляків.

 

Мал. 5. Вирізки з преси літа 1941 року, виставлені в музеї. Фото автора.

 

Хоч власне музейна експозиція нічого не повідомляє про жертв неукраїнської національності, веб-сайт установи, який, ймовірно, має вищу відвідуваність, ніж сам музей, — з цього погляду залишає набагато краще враження. На вебсайті можна дізнатися, що національний склад убитих у червні 1941 року був такий: 67% українців, 23% поляків, 7% євреїв, 2% росіян та 1% представників інших національностей. Також на веб-сайті наведено цифри, які демонструють вельми змішаний національний склад осіб, заарештованих радянськими внутрішніми органами в період із вересня 1939 до червня 1941 року. Крім цього, таку інформацію повідомляють відвідувачам музею-меморіалу гіди — принаймні останнім часом. Американський професор і відомий піаніст Артур Ґрін, який побував там у серпні 2013 року, відзначив: гід «повторив кілька разів для вірності, що серед ув’язнених були не лише українці, а й поляки та євреї»[12].

Отже, про етнізацію жертв у музеї-меморіали «Тюрма на Лонцького» маємо різнопланові свідчення, але можна відзначити тенденцію до виправлення ситуації: в експозиції не вистачає пояснювальних матеріалів, проте веб-сайт надає доволі повну інформацію, а гіди намагаються усно роз’яснювати відповідні моменти. Загалом дискурс комеморації вбивств НКВС видозмінюється в різних локаціях Львова. Так, пам’ятник жертвам комуністичних репресій на вулиці Бандери відзначений українським тризубом і не містить жодних вказівок на наявність серед жертв неукраїнців (див. мал. 6).

Проте пам’ятник на вулиці Замарстинівській, присвячений власне жертвам вбивств НКВС, ясно відсилає до різних національностей — українців, поляків та євреїв — та містить на собі український тризуб, польського орла та єврейську зірку Давида. Фотографію, яку можна побачити на мал. 7, зроблено 21 травня 2009 року — на той момент вандали пошкодили напис «євреї» та зірку Давида, через що їх ледь видно.

 

Мал. 6. Пам’ятник жертвам комуністичних злочинів на вулиці С. Бандери. Фото Єви Химки.

 

Мал. 7. Пам’ятник жертвам НКВС на вул. Замарстинівський. Фото Єви Химки.

 

Набагато гіршою є ситуація з етнізацією злочинців у вирізках газет, виставлених у музеї. Злочинців ідентифіковано як євреїв. Стосовно цього практично відсутні коментарі як у самому музеї, так і на його веб-сайті[13]. Професор Університету Торонто Джеффрі Копстін відвідав цю установу в 2011 році[14]. Дізнавшись, що директор музею-меморіалу на Лонцького, Руслан Забілий, виступатиме наступного року в його університеті, Копстін написав мені: «<…> Це місце буквально було увішане оунівською антисемітською пропагандою (газети ОУН-б вишикувані на стінах) без жодного кураторського коментаря. Це дуже засмутило мене, коли я торік побував там»[15]. Хоч ці газети формально не належали ОУН(б), але саме бандерівська фракція ОУН домінувала тоді на Галичині та Волині й задавала газетам тон; водночас треба мати на увазі, що значна частка відповідальності за те, як саме українські газети описували вбивства НКВС, лишається на німецьких нацистах, які курували колабораціоністську пресу. Той сорт термінології, який було використано для позначення вбивць з НКВС, добре знайомий будь-кому, хто колись читав пропагандистські матеріали Третього рейху: «жидівсько-большевицька зграя» (Сливка 1993: 49)[16], «жидівські запроданці» (Сливка 1993: 56), «большевицько-жидівські кати» (Сливка 1993: 58) та «жидівсько-комуністичні кати» (Сливка 1993: 87). Описуючи життя під совітами, що передувало трагедії, одна з газет повідомляє: у вересні 1940 року, коли НКВС затримало когось із патріотичних українців, «стрийські жиди з радості потирали руки і тішилися його арештом». А суддя, який виніс вирок українському патріотові, начебто також брав участь у масових розстрілах в’язнів. Його ідентифіковано як єврея — Мойсея Берковича Гентельмана (Сливка 1993: 71—72). Інша газета розповідає про ситуацію в Чорткові, де після початку німецько-радянської війни НКВС заарештувало багатьох українців на підставі доносу «місцевих жидівських комуністів». «Для повноти образу треба ще зазначити, що по втечі з Чорткову НКВД жидівсько-комуністичні боївки ще три дні гуляли по місті, стріляючи до невинного населення й сіючи жах наліво й направо» (Сливка 1993: 87—88). Наступна газета пише, що в Чернівцях «жиди розпаношилися до неможливості. До місяця-двох вони створили цілу сітку, й ГПУ мало в списках коло 300 тисяч “підозрілих”, головно українців <…>» (Сливка 1993: 96). Ці вияви єврейсько-комуністичного стереотипу, що відбивають як гегемонічну ідеологію нацистських окупантів, так і власний антисемітизм українських націоналістів тієї епохи (Kurylo 2014)[17], конче потребують з боку організаторів експозиції контекстуалізації та дистанціювання.

 

Львівський погром

Викликані відкриттям вбивств, скоєних НКВС, емоції допомогли розбурхати жорстокий єврейський погром, що розгортається у Львові 1 липня 1941 року. Однією з основних локацій погрому стала тюрма на Лонцького та її околиця; але музей не містив жодних згадок про це, аж до відкриття в його стінах спеціальної виставки «Шоа у Львові», присвяченої до Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту 27 січня 2013 року (веб-сайт). На той момент однобока репрезентація історії музеєм на Лонцького вже стала об’єктом критики в Україні та поза її межами[18].

Дещо зупинимося на історіографії погрому. Він був одним із найбільш разючих епізодів у хвилі погромів, що прокотилася від Прибалтики до Бессарабії влітку 1941 року слідом за наступом німецьких військ, тому фігурував уже в найперших публікаціях на тему історії Голокосту (Friedman 1947: 7—8). На жаль, наукове вивчення Львівського погрому було відкинуте назад у 1959—1960 роках, коли СРСР вирішив скористатися ним задля дискредитації західнонімецького уряду Конрада Аденауера. Міністр ФРН у справах біженців, Теодор Оберлендер, служив зв’язковим із батальйоном ОУН (б) на німецькій службі — «Нахтігалем». КДБ сфабрикував документи та зібрав неправдиві свідчення, аби звинуватити «Нахтігаль» у львівському погромі. Ця прив’язка батальйону до погрому у Львові виявилася корисною для радянської сторони ще й тим, що командир «Нахтігалю», Роман Шухевич, пізніше був командувачем антирадянським повстанським рухом. Сфальшованість свідчень про «Нахтігаль» була очевидною для багатьох від самого початку, а 2008 року маніпуляції КДБ було викрито в деталях (СБУ 2008; Вятрович 2008). Водночас цілком можна припускати, що окремі бійці батальйону таки брали участь у львівському погромі. І є всі підстави стверджувати, що батальйон чинив масові вбивства євреїв після прибуття зі Львова до Вінниці (Rudling 2011a: 8—9). Але у львівському погромі «Нахтігаль» не був провідним актором.

Хоча деякі гідні уваги дослідження Львівського погрому побачили світ ще до 2000 року (Plum 1965; Zbikowski 1993)[19], саме цей рік став своєрідним переломним моментом. Тоді була опублікована польською мовою праця Яна Ґросса про погром у Єдвабному, а через рік вийшов її переклад англійською (Gross 2001) — і це знаменувало початок нової історіографічної ери відразу з багатьох поглядів. Ця монографія не тільки започаткувала інтенсивне вивчення локального насильства літа 1941 року (Zbikowski 2002)[20], але й довела необхідність включення в студії Голокосту свідчень жертв. Не можна сказати, що свідчення тих, хто вижив, цілковито ігнорувалися попередньою історіографією, але класична література про Голокост уникала подібних джерел та спиралася на документи, створені нацистами. Це стосується таких видатних і заслуговано впливових праць як «Айхман в Єрусалимі» Ханни Арендт та «Звичайна людина» Крістофера Браунінга, а також незамінного і новаторського «Знищення євреїв Європи» Рауля Гілберга. Те саме можна сказати й про піонера студій Голокосту на Галичині — Дітера Пола, який працював у щойно відкритих радянських архівах (Pohl 1997). Крім цього, «Сусіди» Ґросса були першою тематичною монографією, написаною фахівцем зі східноєвропейських студій, а не Голокосту, Третього райху або ж історії Європи — це дозволило застосувати фахове знання місцевої історії та мов для кращого розуміння Голокосту (Himka 2014; Shore 2005).

Проблеми, порушені Ґроссом 2000 року, через деякий час просочилися і в український суспільний дискурс та академічну науку. 2005 року київський журнал «Критика», створений за лекалами «New York Review of Books», надав на своїх сторінках місце дискусії про роль українців у погромах[21]. Невдовзі Дітер Пол видав статтю, у якій закликав колег включити до своїх дослідницьких програм вивчення погромів на Західній Україні (Pohl 2007). Але починаючи з 2010 року (якщо не раніше) історичні дослідження цих питань проходили в напруженій та поляризованій політичній атмосфері. «Лебединою піснею» Віктора Ющенка стало надання в січні 2010 року — незадовго до завершення президентської каденції — посмертного звання Героя України Степану Бандері, у роки війни лідера найбільшої фракції ОУН. Після того президент закликав українців називати вулиці, площі та школи на честь ОУН та її членів. Наступний президент впроваджував протилежну історичну політику: через рік після вступу на посаду Віктор Янукович позбавив Бандеру звання Героя. Ющенківська глорифікація Бандери та ОУН знайшла відгук у Канаді: у лютому 2010 року Конгрес українців Канади, у якому домінують члени та симпатики сучасної канадської ОУН(б), звернувся до офіційної Оттави з проханням визнати ОУН та її збройне крило, УПА, учасниками Руху опору. Це дозволило б тим, хто входив до цих організацій у роки війни, зараз користуватися пільгами для ветеранів від канадського уряду. Науковці, які вивчали участь ОУН у погромах 1941 року та роль ОУН у етнічних чистках польського населення Волині, виступали, відсилаючи до історичних джерел, проти глорифікації ОУН Ющенком та Конгресом українців Канади (Aмар 2010; Arel 2010; Snyder 2010a; Himka 2010).

 

"Тюрма на Лонцького була головною локацією погрому."

 

У новому тисячолітті побачило світ чимало ґрунтовних наукових робіт, присвячених погромам у Львові та Західній Україні, але у цьому напрямку ще лишається чимало роботи. Відкриття радянських архівів допустило дослідників до документів ОУН, захоплених свого часу радянськими органами. Завдяки цим документам стало ясно, що ще до 1941 року ОУН уявляла Україну очищеною від етнічних меншин, зокрема від євреїв (Carynnyk 2011). Наприклад, військова доктрина ОУН, написана Михайлом Колодзинським 1938 року, яку ретельно штудіював весь керівний склад партії, говорить: «3 і пів міліона Жидів не виріжемо під час повстання <…> чим більше загине Жидів під час повстання, тим буде краще для української держави» (Зайцев 2013). Більша частина наукової літератури стосувалося власне історії погромів у Львові чи деінде (Heer 2001a; Heer 2001b; Musial 2000; Фостій 2005; Bechtel 2005; Solonari 2007; Химка 2008; Mick 2010: 471-476; Круглов 2010: 32-341; Rossoliński-Liebe 2011; Mick 2011; Lower 2011; Himka 2011c; Struve 2012; Mędykowski 2011; Prusin 2013; Struve 2013; Struve 2015)[22].

Завдяки цим дослідження було чітко встановлено два моменти, що безпосередньо стосуються репрезентації історії в музеї-меморіалі на Лонцького. По-перше, тюрма на Лонцького була головною локацією погрому. Його перебіг нині дуже добре відомий. Починаючи з 30 червня та протягом перших днів липня євреїв зганяли сюди та змушували ексгумувати трупи, мити й вишиковувати їх для впізнання населенням. Умови роботи були жахливими — з тілами, що розкладалися, треба було поратися голими руками та без респіраторів, якими в цей час користувалися, аби не чути смороду, деякі німці. Під час цього євреїв били[23].

Натовп погромників почав збиратися біля в’язниць, адже тут були сконцентровані євреї. Леон Берк, якого привели на вулицю Лонцького в день погрому 1 липня згадував:

«Коли я повзав навколішки на подвір’ї, я побачив справа стіну — високу та голу, викладену з темної цегли; до цієї стіни натовп українців відтискав з побоями євреїв. Мені перехопило дихання, не вистачало повітря. Нападки, побиття й крики тривали цілий день. Це був сонячний, красивий день. Було дуже спекотно. На паркані сиділи, немов стерв’ятники, українці, які кричали: "Смерть євреям! Смерть капіталістам! Смерть комуністам! Ви хотіли Сталіна, зараз ви його отримаєте!" У нас летіли камені, палки та дубинки. Щоразу, коли натовп атакував, нас відштовхували до стіни і ми наче намагалися просочитися крізь неї. Тоді ми присідали, стікаючи кров’ю, змучені болем. Усе це тривало майже цілий день» (Berk 1995).

Невстановлена кількість євреїв, пригнаних на ексгумацію, була вбита поблизу в’язниці.

Крім Львівського погрому, ще одна помітна подія в історії Голокосту сталася на подвір’ї тюрми на Лонцького в так звані «дні Петлюри», 25—26 липня 1941 року. Тоді євреїв було звезено на Лонцького, де їх годинами били, а після у вантажівках відвезли на околиці міста й стратили. Внаслідок цієї акції загинуло понад 1000 євреїв. Фахівці з історії Голокосту в Україні вже встигли реконструювати загальний перебіг подій на основі свідчень тих, хто вижив, але ґрунтовне наукове дослідження, у якому використано як різноманітні документи, так і мемуари й усні оповіді, побачило світ зовсім недавно (Struve 2015; Струве 2013). І Львівський погром, і «дні Петлюри» мають бути невіддільною частиною історії, яку згадують в музеї-меморіалі на Лонцького. Так, нинішня виставка «Шоа у Львові» надає деяку інформацію про погром (але мовчить про «дні Петлюри»), дещо можна знайти на веб-сайті. Але точність і об’єктивність цієї інформаціє видається нам вельми проблематичною – у світлі другого моменту, з’ясованого завдяки науковим студіям з історії погрому.

Цей другий момент — те, що оуніввська міліція була відповідальною за затримання євреїв, яких потім спрямовували до тюрми[24]. Це стало зрозумілим із багатьох різних описів, наданих тими, хто пережив погром або був його свідком. Не збереглося жодних записів, складених самою міліцією в перші дні німецької окупації. Відомо, що вже через кілька днів після погрому міліція зганяла євреїв до місця, де їх потім страчувала айнзацгрупа (Himka 2011с; Struve 2015), а через три тижні збирала та мордувала євреїв під час «днів Петлюри». Відомо також, що багато міліціянтів згодом вступило до Української допоміжної поліції, яка перебувала на службі в німців, а саме ця поліція стала основним інструментом винищення єврейського населення Львова та Галичини (Finder and Prusin 2004).

Усе це добре відоме та задокументоване, але ніяк не відображене в музеї-меморіалі на Лонцького — ані в експозиції, ані на веб-сайті. На одному з чотирьох стендів, що складають виставку про Шоа, зазначено, що погроми спровокували німецька адміністрація та пропаганда[25]. Мейлах Шейхет, який читав лекцію на відкритті виставки про Шоа, висловився з цього приводу ще виразніше: «Погроми у Львові були сплановані Айзанцгрупою, нав’язані німецькою пропагандою» (Шейхет 2013a). Утім, веб-сайт музею уникає говорити про пряму відповідальність німців за погроми: «Німецька влада, яка тільки встановлювалася, на проведення антиєврейських погромів закривала очі. Попри все погроми євреїв були їй вигідними[26]». Встановити точну частку провини німців у хвилі погромів, що пронеслася західними околицями атакованого ними СРСР — складне завдання не тільки для музею, а й загалом для дослідників насильства літа 1941 року.

Музей ідентифікував основних виконавців погрому як міський натовп, «шумовиння» або ж кримінальні елементи — це стандартна відповідь тих, хто заперечує причетність українських націоналістів до Львівського погрому (Himka 2011c: 235). Канадський письменник Ларрі Варварук (Larry Warwaruk) описав свої відвідини музею в травні 2011 року. Директор Руслан Забілий особисто проводив екскурсію для гостя та його дружини. «Я запитав його про вбивства євреїв, що сталися після втечі НКВС від наступу німців влітку 1941 року, тоді коли НКВС, втікаючи, вбивали ув’язнених українських націоналістів. Він відповів, що НКВС, залишаючи в’язницю, випустили кримінальних злочинців та дали їм настанову вбивати євреїв, а львівські українські націоналісти на мали жодного стосунку до різанини львівських євреїв»[27]. Дуже схожий сенс має текст на одному з стендів виставки про Шоа: «Учасником погромів був кримінальний елемент міста, звільнений із тюрем в останні дні перебування радянської влади». Таке пояснення перетворює злочин нацистів і українських націоналістів у черговий радянський злочин.

На веб-сайті музею можна знайти нейтральніше пояснення погрому: «Масові погроми, про які говориться чимало в пресі, у місті проходили спонтанно. Вони не мали ані організаторів, українців чи поляків, ані якогось національного спрямування. Це був, на нашу думку, хаос і анархія у прифронтовому місті». У своїй лекції на відкритті виставки Шейхет заявив: німецька присутність і німецька пропаганда «вмотивувала деякі маргінальні елементи. Однак навіть перед тими елементами вони несуть відповідальність» (Шейхет 2013b). Шейхет також висловив переконання, що ОУН нічого не могла вдіяти з львівським погромом, тоді як протилежні твердження є антиукраїнською радянською або німецькою пропагандою, що має на меті перекласти відповідальність на українців. Дехто, мовляв, діє «ніби на замовлення з метою вибілення нацизму і звинувачення лише українців, які також важко постраждали від нацизму» (Шейхет 2013а).

На одному зі стендів виставки про Шоа стверджується: «Нацистська адміністрація звернулася до провідника КЕ ОУН Івана Климіва — "Легенди" з пропозицією брати участь у погромах, але Климів наказав усім структурам ОУН ігнорувати подібні пропозиції та категорично заборонив брати участь у погромах». Ця інформація походить з так званої «Книги фактів». Остання складена у формі хроніки; під 4—7 липня вона повідомляє: гестапо звернулося до «українських кіл» Львова з пропозицією організувати триденний погром, таку собі розправу над євреями. Гестапівці переконували українців, що німецька влада, поліцейська й військова, не втручатиметься.

«Керівні чинники ОУН, довідавшись про те, подали до відома членам, що це є німецька провокація, щоби скомпрометувати українців погромами, щоби дати претекст німецькій поліції до вмішування і роблення порядку, і найважніше – щоби відтягнути увагу й енергію українського загалу від політичних проблем боротьби за державну самостійність, на слизьку дорогу анархії, злочинів і грабіжництва. <…> Тільки завдяки рішучій поставі кадрів ОУН не дійшло в перших днях по уступленню більшовиків до масового вирізання жидів у Львові та в інших українських містах, мимо величезної хвилі обурення, яке викликало вимордування большевиками 80 тисяч українських політичних в’язнів і мимо численних провокацій німецького гештапа, щоб кинути українців до вирізання жидів».

У цьому пасажі не згадано окремо Івана Климіва, але він з’являється в цьому ж документи трохи нижче — як лідер опору німцям, що нібито мав місце в першій половині липня 1941 року[28].

 

"Сфальшованість «Книги фактів» була викрита незабаром після того, як СБУ презентувала її публіці."

 

Цей документ мав би повністю очистити ОУН(б) від звинувачень у причетності до погрому. Але сама «Книга фактів» є облудною. У лютому 2008 року СБУ розпочала потужну кампанію, аби довести: ОУН та УПА не були причетні до вбивств євреїв, а навпаки — рятували їх. Серед документів, відшуканих тоді на підтримку цього погляду, була й «Книга фактів». В. В’ятрович писав, що остання «є по суті хронікою діяльності ОУН протягом березня—вересня 1941 року» (Служба безпеки України 2008; В’ятрович 2008; Посольство України в Канаді 2008). Насправді вона була складена незабаром після завершення Другої світової війни. Це можна ясно зрозуміти із самого її тексту, де йдеться про те, що лідери ОУН були заарештовані гестапо та утримувалися «протягом цілої війни (курсив мій. — І. Х.) в тюрмах і концентраційних таборах». Тобто це зовсім не хроніка у вузькому сенсі, а повоєнна кодифікація історії, що походила від самої ОУН, іншими словами — ревізія реальної історії. І ця ревізія зайшла так далеко, що в «Книзі» стверджується, начебто на всій території Україні під час нацистської окупації не відбувалося жодних погромів. Ба більше, цей ревізіоністський текст може бути пов’язаний зі свідомим рішенням ОУН, ухваленим тоді, коли стала очевидною майбутня поразка Німеччини у війні — підготувати про ставлення партії до євреїв в роки німецької окупації альтернативні джерела. Оунівський документ із позначкою «цілком таємно» від 27 жовтня 1943 року наказував підготувати «списи, які стверджували б, що протижидівські погроми і ліквідації переводили самі німці, без співучасті і допомоги укр. поліції...» (Carynnyk 2011: 345—346; ЦДАВО, ф. 3833, оп. 1, спр. 43, арк. 9). Отже, «Книга фактів» двічі відіграла дезінформаційну роль: спочатку в руках оунівських пропагандистів, а через 60 років — Служби безпеки України, яка впроваджувала ющенківську історичну політику. Сфальшованість «Книги» була викрита незабаром після того, як СБУ презентувала її публіці (Himka 2008; Himka 2011b; Рибаков 2009). Але попри це удавану хроніку й далі використовують у своїх цілях адепти відхиляючого негаціонізму в середовищі української північноамериканської діаспори та, вочевидь, серед керівників музею на Лонцького[29].

Уіллем Блекер, чию критику музею на Лонцького я наводив вище, вбачає в музейній репрезентації не відхиляючий негаціонізм, а дещо менш суттєве: «В основі мотивації, яка стоїть за наративом тюрми Лонцького — не умисне викривлення Голокосту як таке, як дехто вважає; це радше параноїдальна налаштованість ні в якому разі не підважувати чистоту української жертовності — що виключає відкритість у питаннях ролі українських націоналістів у Голокості. Звісно, це досить тонка різниця, яку багато спостерігачів взагалі не визнаватимуть» (Blaker 2013). Тут варто зробити два зауваження. По-перше, відхиляючий негаціонізм майже ніколи не буває вмотивований бажанням викривити Голокост як такий. Наприклад, австрійці, причетні до відхиляючого негаціонізму, вдаються до нього, тому що переймаються репутацією своєї країни, її образом «першої жертви нацизму» та добрим іменем своїх батьків і дідів, які воювали за Німеччину в Другій світовій (Uhl 2011). Схожі мотиви підживлюють викривлення та заперечення Голокосту всіх різновидів, в Європі зокрема. Ба більше, якщо розвинути аргумент У. Блекера, то можна й про екс-президента Ірану Махмуда Ахмадінежада сказати, що він не заперечувач Голокосту, а радше опонент Ізраїлю та Заходу. Абстрактні категорії, як-от відхиляючий негаціонізм, не існують у якомусь чистому вигляді, а тільки в конкретних формах. По-друге, якщо Блекер визнає «закритість» музею в питаннях «ролі українських націоналістів у Голокості», то глорифікації музеєм цих самих українських націоналістів він наче не помічає.

 

Глорифікація ОУН

Тривале мовчання музею про Львівський погром, згодом його викривлена репрезентація, запекле заперечення залученості оунівців до погрому, попри консенсус, що існує серед міжнародної спільноти дослідників Голокосту — усе це випливає з наміру глорифікувати ОУН та вшановувати її мартиролог.

Музейний стенд інформує нас, що під час польського періоду в історії тюрми, а саме 1936 року, тут була ув’язнена верхівка ОУН у Галичині — Степан Бандера (пізніше провідник фракції ОУН свого імені), Ярослав Стецька (голова ефемерного українського уряду, проголошеного у Львові 30 червня 1941 року, ярий антисеміт) (Berkhoff and Carynnyk 1999), Микола Лебідь (міністр державної безпеки в уряді Стецька, а згодом фактичний голова ОУН(б) у воєнні роки), Катерина Зарицька (кур’єр командувача УПА Р. Шухевича, очільниця Українського Червоного Хреста протягом Другої світової війни). На стенді зображено портрети цих лідерів ОУН .

Інший стенд, присвяченій історії в’язниці в період «перших совітів», містить біографію та портрет Дмитра Клячківського. Його заарештували в 1940 році та тримали на Лонцького перед відправленням на етап. Але Клячківський примудрився втекти під час транспортування. Біографічна довідка зазначає: «1943 р. — Головний командир УПА. Загинув у бою з відділами НКВД в 1945 р». Але нічого не сказано про те, що саме Клячківський був на чолі моторошної кампанії з етнічних чисток польського населення Волині.

 

"Музей на Лонцького — це лише симптом набагато ширшої проблеми."

 

Ще один стенд говорить про історію тюрми на Лонцького в період нацистської окупації: «Під час нацистської окупації (1941—1944) на Лонцького було організовано слідчу в’язницю гестапо. У перші дні окупації у Львові у в’язниці дислокувалися айнзацгрупи СД (служби безпеки). У цей період в’язні страждали не лише від голоду та знущань слідчих, але й від епідемій тифу. Головною мішенню для гестапо були члени ОУН, масові арешти яких почалися наприкінці 1941 року». Вельми сумнівно, що члени ОУН були «головною мішенню» гестапо, але беззаперечною правдою є те, що відносини між німцями та ОУН погіршилися восени 1941 року й що окупанти досить суворо обходилися із затриманими лідерами ОУН. Навесні 1943 року УПА розпочала повстання проти німців, досягши нових домовленостей із ними в 1944 році під час наступу на Західну Україну Червної Армії. Історія взаємовідносин Третього райху та ОУН(б) непроста й заплутана, але музей цілком справедливо вказує на ув’язнення та мордування в тюрмі на Лонцького членів ОУН. Найзнаменитіша оунівська жертва цього періоду — Іван Климів, згадуваний вище в контексті так званої «Книги фактів». Біографічна довідка, наведена поруч із його портретом, розповідає: «Іван Климів (1909—1942). Член ОУН. Крайовий провідник ОУН на Західних українських землях у 1940—1941 рр. Міністр Українського державного правління Я. Стецька. Загинув у в’язниці на Лонцького під час допиту 4 грудня 1942 року». Але тут нічого не сказано про день Львівського погрому, коли Іван Климів випустив прокламацію, вимагаючи запровадити колективну відповідальність та закликаючи знищувати поляків, росіян, угорців та євреїв (Carynnyk 2011)[30].

Підхід до історії, представлений в музеї «Тюрма на Лонцького», помітно суперечить тим інтелектуальним, політичним і моральним цінностям, що поширені в сучасних Північній Америці, Австралазії та Західній Європі, але подібні трактування минулого часто можна зустріти в посткомуністичній Європі. У Румунії, наприклад, досі поширена героїзація маршала Йона Антонеску, очільника Румунії в роки війни — попри його добре задокументовану роль у вбивстві сотень тисяч євреїв. У Словаччині схожа ситуація з монсеньйором Йозефом Тисою. Прихильники обох «національних лідерів» переконані, що Антонеску й Тиса радше рятували, ніж знищували євреїв. У цих двох країнах та в Хорватії можна побачити ревізіоністське ставлення до місцевих аналогів ОУН — легіонерів Архангела Михайла, гвардійців Глинки та усташів.[31] Музей на Лонцького — це лише симптом набагато ширшої проблеми.

 

Антракт: затримання директора музею Руслана Забілого

На початку 2010 року Віктор Янукович замінив Віктора Ющенка на посаді Президента України — й історична політика пережила розворот на 180º, унаслідок чого музей на Лонцького лишився без свого потужного патронажу. Ба більше, правління Януковича, у порівнянні з будь-ким із його попередників, набуло найбільш авторитарних форм, аж до того, що в 2011 році були ув’язнені лідери опозиції. 8 вересня 2010 року СБУ, яка тепер змінила орієнтацію, затримала директора музею на Лонцького, Руслана Забілого. Після 14-годинного допиту СБУ конфіскувала два жорстких диски з історичними документами та звинуватила директора в підготовці до розголошення державної таємниці.

Вчені різних країн світу відразу відреагували на це. Серед публічних промовців і підписантів петиції проти цього арешту було чимало науковців, що в корні не погоджувалися з тією історичною політикою, адептом якої був Руслан Забілий, але всі вони наполягали на необхідності захистити свободу думки[32]. Водночас націоналістичні активісти української діаспори вирішили, що справу Забілого — порушення прав людини та чергове підтвердження добре знайомого наративу українці-нації жертви — можна ефективно використати для легітимізації того різновиду репрезентації історії, уособленням якого є музей Забілого. Така легітимізаційна кампанія, зокрема, була успішно проведена в канадському політикумі.

 

Музей та канадська політика

Тут слід стисло змалювати загальне тло. Були часи, коли в українській північноамериканській діаспорі не так явно домінували прямі політичні спадкоємці бандерівської фракції ОУН, але сьогодні в організованій українській спільноті панує ця політична течія. Президентом Конгресу українців Канади (КУК) є Павло Ґрод, один із керівників канадського відгалуження бандерівської молодіжної організації СУМ. Скарбник КУК, Володимир Длугош, також є вихідцем із СУМ. Із шести членів виконавчого комітету КУК двоє (Сергій Касьянчук та Олег Романишин) побували на посаді президента Ліги українців Канади — ще однієї відомої бандерівської організації (Ukrainian Canadian Congress 2015). Як вже згадувалося, після того, як президент В. Ющенко проголосив Бандеру та ОУН загалом героями, КУК звернувся до канадського уряду з проханням визнати ОУН та УПА учасниками Руху опору та надати їм ветеранські пільги. Хоч КУК і промовляв від імені всіх 1,25 млн українців Канади, більшість осіб українського походження, на яких у цьому разі посилалися, мають дуже обмежені контакти з організованою українською громадою або зовсім не мають жодних. По суті, саме скорочення членства в організованій громаді дозволило активній меншості, себто бандерівцям, консолідувати владу над нею[33]. Нехай організована українська громада насправді не нараховує заявлену 1,25 млн осіб, але вона досі може ефективно збирати кошти та постачати працівників для передвиборчих кампаній, а також визначати, за кого вона віддасть свої голоси. Особливо це стосується великих міст — Торонто, Едмонтона й Вінніпега.

Організована українська діаспора намагається підтримувати зв’язки та здійснювати вплив на всі канадські партії, але насамперед співпрацює з Консервативною партією (раніше — з її попередниками, відомими під різними назвами). Офіційна політика багатокультурності запроваджена в 1971 році та підтверджена Актом про мультикультуралізм 1988 року, вивела етнічну політику на загальнонаціональну арену. Нинішній уряд консерваторів, очолюваний прем’єр-міністром Стівеном Гарпером, перебуває при владі завдяки, між іншим, і політичним союзам з етнічними групами. За словами добре обізнаного аналітика, консервативне Міністерство зовнішніх справ працює над «залученням голосів етнічних меншин». «Останнім часом міністерство носиться з ідеєю “громадян світу”, новою політичною аджендою, згідно з якою Оттава залучатиме експертів-експатів і діаспорян задля просування за кордоном канадських інтересів у царинах торгівлі, культури й розвитку» (Carment 2013)[34]. Дійсно, голова КУК Павло Ґрод потрапив до списку топ-80 осіб, що впливають на зовнішню політику Канади; у цьому переліку «діаспорних груп і представників НДО» його ім’я стоїть відразу після Шимона Фогеля, очільника Центру Ізраїля та єврейських справ (Shane and Foster 2013). Отже, така ситуація дозволяє ОУН(б) здійснювати непропорційно великий вплив на канадську політику. Невдовзі після допиту Забілого прем’єр-міністр Гарпер наніс візит до України. 26 жовтня 2010 року він відвідав музей-меморіал на Лонцького та зустрівся там із Забілим. Це мало стати для президента Януковича прозорим натяком: Канада невдоволена наступом на свободу слова. Репортер «Globe and Mail» (Торонто) прокоментував: «Важко зрозуміти, чи переймається пан Янукович посланням, яке йому міг надіслати пан Гарпер. Але україноканадці точно переймаються, а вони складають важливий електоральний блок у Преріях» (Ibbitson 2010). До делегації прем’єра входило декілька осіб, які посідали керівні посади в різних бандерівських організацій. Окрім президента КУК Павла Ґрода, це були Іванна Баран, Тарас Подільський, Борис Потапенко та Ліза Шимко. Редактор «Ukrainian News» та відомий обстоювач непричетності ОУН до Голокосту, Марко Левицький, також супроводжував делегацію та мав кращий, ніж будь-які мейнстримні медіа, доступ до прем’єр-міністра та всіх заходів цього турне. Гірку іронію можна побачити в тому, що Стівен Гарпер написав у гостьовій книзі музею на вулиці Лонцького: «Дуже важливо, щоб жахливі речі, які сталися тут, не були забуті й не могли повторитися» (Podilsky 2010).

Візит прем’єр-міністра Канади до музею приголомшив дослідників історії та пам’яті Голокосту в Україні, адже, як згодом підсумував Омер Бартов, означав «легітимізацію викривленої репрезентації минулого, очищеного від участі в геноциді та етнічних чистках» (Bartov 2013: 690). Декілька вчених, зокрема й автор цієї статті, зв’язалися з кореспондентом «PostMedia news» Пітером О’Нілом, який висвітлював турне прем’єр-міністра для 4,1 млн читачів цього агентства новин, та пояснили контекст ситуації з музеєм. У результаті О’Ніл написав текст, опублікований у «The National Post», «Edmonton Journal», «Montreal Gazette» та інших газетах. Журналіст заявив, що вчені звернули його увагу «на побиття, знущання та вбивства львівських євреїв Львову українцями, яких заохочували нацисти, в дні відступу радянських сил під натиском Гітлера на початку літа 1941 року. У в’язниці євреїв змусили ексгумувати та очищати понівечені трупи, що вже розкладалися». О’Ніл, зокрема, зацитував провідного спеціаліста з історії львівського погрому: «Німецький вчений Кай Штруве, торік відвідавши музей, сказав, що радянське вбивство ув’язнених було “жахливим злочином”, який варто визнавати і пам’ятати. “Але коли це робитиметься в такий однобокий та вибірковий спосіб, від цього не буде користі навіть українським жертвам цього злочину”»[35].

Статтю О’Ніла різко розкритикував найповажніший американський бандерівець — екс-президент Світового конгресу українців, Аскольд С. Лозинський. Цікаво, що О’Ніл попередньо консультувався з історичних питань з Лозинським, до якого журналіста спрямував Конгрес українців Канади (O'Neil 2010a). Ця критика О’Ніла побачила світ на сторінках газети, яка виходить для експатів — «Kyiv Post». Там Лозинський стверджував, начебто «мейнстримні канадські медіа» не передруковували цю статтю, а робили це виключно газети «PostMedia». «”PostMedia” —  це реорганізована “CanWest Global”», зі свого боку «“CanWest Global” була заснована та контрольована канадсько-єврейською родиною, Асперами». Лозинський вважав, що ця стаття О’Ніла разом із ще однією, у якій розповідалося про перебільшення прем’єр-міністром чисельності українських жертв голоду 1932—1933 років, були «непомірною реакцією єврейської преси, що вдалася до самовиправдання й захисної тактики, адже, за даними статистики, непропорційно велика кількість виконавців Голодомору були євреями, а також не менш разюча кількість радянських посіпак під час перших совітів 1939—1941 років були євреями». На завершення екс-президент назвав тих, «хто контролює єврейську пресу в Канаді», «фанатичними й нечутливими» (Lozynskyj 2010). Зустріч прем’єр-міністра Гарпера та директора музею Забілого 26 жовтня 2010 року не стала останньою. Наприкінці лекційного туру Канадою, спонсорованого канадськими бандерівцями[36], Забілий знову потрапив на прийом до прем’єр-міністра (19 жовтня 2012 р.). Виступаючи перед канадською делегацією, яка незабаром мала спостерігати за виборами в Україні, Гарпер вихваляв сміливість Забілого та роль його музею в збереженні історичної пам’яті. Коротку промову прем’єр-міністр Гарпер закінчив гаслом бандерівського руху: «Слава Україні!» (Prime Minister of Canada 2013; Potapenko 2012)[37].

Під час свого турне по Канаді Забілий зустрівся й із багатьма іншими помітними канадськими політиками. Скажімо, провідний активіст-бандерівець Едмонтону Ігор Брода взяв Забілого до приймальні виборчого округу депутатки парламенту від лівої Нової демократичної партії, Лінди Дункан. Водночас Дункан вже зустрічалася із Забілим, коли навесні 2012 року відвідала Україну в складі парламентської правозахисної комісії. До Забілого депутатку привів київський студент, її парламентський інтерн, сказавши, що її дід воював в УПА. На цей раз Дункан та Забілий розмовляли півтори години, а Брода перекладав. Дункан пообіцяла відвідати Забілого, коли приїде спостерігати за виборами в Україні (Гомін України 2013).

8 грудня 2011 року музей також відвідав канадський посол в Україні, Трой Лулашник. У гостьовій книзі він залишив запис: «Для того, щоб ми пам’ятали трагедію та героїзм України» (Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів 2011).

Міністр громадянства, міграції та багатокультурності в уряді Гарпера, Джейсон Кенні, побував у музеї на вулиці Лонцького 1 березня 2013 року. Здається, він навіть не мав уявлення, що цей музей не тільки розкриває минуле, але й водночас заперечує його (Центр досліджень визвольного руху 2013). Поки міністр перебував в Україні, Українсько-канадська асоціація громадянських прав (Ukrainian Canadian Civil Liberties Association)[38] зробила 3 березня такий твіт: «"@kenneyjason у разючій триденній подорожі Україною. Сподіваємося, що ви віддасте шану українським борцям за свободу з ОУН, яких вбивали нацисти, совіти та їхні поплічники». Того ж дня Кенні твітнув їх у відповідь: «"@UCCLA Я так і зробив, напр. у музеї “Тюрма на Лонцького”, де сотні українських націоналістів прийняли тортури й смерть». Один із безлічі іронічних сенсів, що породжується цим незумисним поєднанням правозахисної спрямованості та наративу заперечення злочинів, полягав у тому, що взагалі-то міністр намагався цим своїм візитом до України «підштовхнути» її вперед у питаннях осмислення минулого, пов’язаного з Голокостом. У двох твітах від другого березня Кенні писав: «Місцева влада встановила великі хрести на місцях масових поховань у Самборі, але, на жаль, без згадки близько 2000 євреїв, похованих там. Канада заохочує Самбір виправити цю помилку, так само як ми заохочуємо Україну загалом здійснювати серйозні заходи у сфері комеморації, просвіти та досліджень про Голокост».

 

Назад у майбутнє?

Певно, кожна нація має такі важкі сторінки минулого, які треба інтегрувати до своєї історичної свідомості. І саме це стає мірою її інтелектуальної, політичної та моральної зрілості — наскільки нація здатна обмірковувати та озвучувати такий дискурс, який був би відкритим та чесним стосовно темних сторін історичного спадку, чи то буде завоювання сусідніх країн, чи знищення та виселення аборигенів, ліквідація етнічних меншин, бомбардування цивільного населення, вбивства євреїв, організація голоду або ж масовий політичний терор. Досягнення такої зрілості є вкрай непростою справою для посткомуністичної Європи, особливо для пострадянської Європи і ще більшою мірою — для тих територій, які пережили і нацистську, і радянську окупації, для «Кривавих земель», за визначенням Тімоті Снайдера. Україна лежить у центрі цих Кривавих земель. Та частина України, яка входила до складу СРСР до 1939 року, ледь почала серйозне осмислення своєї надскладної історії доби комунізму. А Західна Україна, особливо колишня Галичина, перебуває в аналогічних стосунках із історією тієї доби, коли тут панував націоналізм оунівського зразка, зокрема під час нацистської окупації.

 

"Музей-меморіал «Тюрма на Лонцького» дезінформує світову громадськість про події у Львові літа 1941 року, представляє однобоку картину комуністичних злочинів."

 

Нині Західна Україна стоїть перед вибором. Можна пройти через болісний процес вивчення своєї складної історії та поступово привчити себе жити з тими суперечливими емоціями і думками, які виникнуть у процесі вивчення. Це шлях вперед, у майбутнє. Або ж можна відкладати самоусвідомлення, заперечувати таку необхідність та капітулювати перед минулим. Це шлях залишитися відсталими у своєму розвитку, замурованими в ідеях та духовному світі 1930—1940-х років, затиснутими в націоналістичній нетолерантності, ксенофобії, антисемітизмі та цензурі. Музей на Лонцького та лідери організованої української громади в Північній Америці обрали другий варіант. Вони взаємопосилюють один одного, за співучасті необізнаних центральних фігур канадського політикуму та уряду. Музей-меморіал «Тюрма на Лонцького» дезінформує світову громадськість про події у Львові літа 1941 року, представляє однобоку картину комуністичних злочинів, витискаючи знання про учасників погромів і масових вбивств євреїв поблизу в’язниці на Лонцького та деінде. Націоналістичний рух скоїв ці злочини, але музей глорифікує націоналістів, а прямі політичні спадкоємці тих націоналістів в заокеанській діаспорі мають безпосередній інтерес у замовчуванні. Я сподіваюсь, що моя стаття допоможе тій частині канадського політикуму, яка толерувала та навіть сприяла цьому, переоцінити ситуацію. Видатні канадці, які відвідували музей і вихваляли його, мусять тепер допомогти музеєві переглянути те, як там подається історія Голокосту. Шлях вперед пролягає через визнання всього, що відбулося у в’язниці на Лонцького в липні 1941 року, та утримання від прославляння злочинців.

 

Переклав Максим Казаков за публікацією: Himka, J.—P., 2017. «The Lontsky Street Prison Memorial Museum: An Example of Post-Communist Negationism». In: Perspectives on the Entangled History of Communism and Nazism: A Comnaz Analysis. Available 1.05.2018 at: [link].

 


Посилання:

Arel, D., 2010. The Ukraine list (UKL), Nos. 441 and 442.

Ball, K. and Rudling, P. A., 2014.«The Underbelly of Canadian Multiculturalism: Holocaust Obfuscation and Envy in the Debate about Canadian Museum for Human Rights». In: Holocaust Studies, 20, pp. 33—80.

Bartov, O., 2007. Erased: Vanishing Traces of Jewish Galicia in Present-Day Ukraine. Princeton and Oxford: Princeton University Press.

Bartov, O., 2013.«Conclusion». In: Himka, J.-P. and Michlic, J. (eds.). Bringing the Dark Past to Light: The Reception of the Holocaust in Post-Communist Europe. Lincoln: University of Nebraska Press.

Bechtel, D., 2005. «De Jedwabne à Zolotchiv: Pogromes locaux en Galicie, juin–juillet 1941». In: Cultures d'Europe Centrale, 5, pp. 69—92.

Berk , L., 1995. USC Shoah Foundation Institute for Visual History and Education. Interview with Leon Berk, № 1339.

Berkhoff, K. C. and Carynnyk M., 1999. «The Organization of Ukrainian Nationalists and Its Attitude toward Germans and Jews: Iaroslav Stets'ko's 1941 Zhyttiepys». In: Harv

ard Ukrainian Studies, 23, pp. 149—184.

Blacker, U., 2013. «The Prison on Lonts'kyi Street: Memory Dialogue or Memory Monologue?». In: Current Politics in Ukraine. Available 08.03.18 at: [link].

Boll, B., 2002. «Złoczów. July 1941: The Wehrmacht and the Beginning of the Holocaust in Galicia: From a Criticism of Photographs to a Revision of the Past». In: Bartov, O. (ed.). Crimes of War: Guilt and Denial in the Twentieth Century. New York: The New Press.

Cantorovich, I., 2012. «Honoring the Collaborators—The Ukrainian Case». In: Kantor Program Papers. Available 02.03.2018 at: [link].

Carment, D., 2013. «It's about Ethnic Votes, Not Church and State». In: Globe and Mail, 21 February.

Carynnyk, M., 2008. «”Jews, Poles, and Other Scum”: Ruda Rozaniecka, Monday, 30 June 1941». In: Paper presented at the Fourth Annual Danyliw Research Seminar on Contemporary Ukrainian Studies, University of Ottawa, 23—25 October.

Carynnyk, M., 2011. «Foes of Our Rebirth: Ukrainian Nationalist Discussions about Jews, 1929—1947». In: Nationalities Papers, 39, pp. 315—352.

De Zayas, A. M. and Rabus, W., 1980. The Wehrmacht War Crimes Bureau, 1939-1945. Lincoln and London: University of Nebraska Press.

Feduschak, N., 2010. «Harassment of Historian Raises Censorship Fears». In: Kyiv Post, 17 September. Available 31.03.18 at: [link].

Finder, G. N. and Prusin, A. V., 2004. «Collaboration in Eastern Galida: The Ukrainian Police and the Holocaust». In: East European Jewish Affairs, 34, pp. 95—118.

Friedman, P., 1947. Zaglada Żydów lwowskich: w okresie okupacji niemieckiej. Munich: Monachium.

Friedman, P., 1980. «Ukrainian-Jewish Relations during the Nazi Occupation». In: Friedman, P. Roads to Extinction; Essays on the Holocaust. New York: Conference on Jewish Social Studies, Jewish Publication Society of America.

Gross, J. T., 1988. Revolution from Abroad: The Soviet Conquest of Poland's Western Ukraine and Western Belorussia. Princeton and Oxford: Princeton University Press.

Gross, J. T., 2001. Neighbors: The Destruction of the Jewish Community in Jedwabne, Poland. Princeton: Princeton University Press.

Heer, H., 2001. «Einübung in den Holocaust: Lemberg Juni/Juli 1941». In: Zeitschrift für Geschichtswissenschaft, 49, pp. 409—427.

Heer, H., 2001. «Lemberg 1941: Die Instrumentalisierung der NKVD-Verbrechen für den Judenmord». In: Wette, W. and Ueberschär, G. R. Kriegsverbrechen im 20. Jahrhundert. Darmstadt: Primus Verlag.

Himka, J.-P. and Michlic, J. (eds.), 2013. Bringing the Dark Past to Light: The Reception of the Holocaust in Post-Communist Europe. Lincoln: University of Nebraska Press.

Himka, J.-P., 2006. «A Central European Diaspora under the Shadow of World War II: The Galician Ukrainians in North America». In: Austrian History Yearbook ,37, pp. 17—31.

Himka, J.-P., 2008. «Be Wary of Faulty Nachtigall Lessons». In: Kyiv Post, 27 March. Available 14.03.18 at: [link].

Himka, J.-P., 2010. «The Organization of Ukrainian Nationalists and the Ukrainian Insurgent Army: Unwelcome Elements of an Identity Project». In: Ab Imperio, 4, pp. 83—101.

Himka, J.-P., 2011. «Debates in Ukraine over Nationalist Involvement in the Holocaust, 2004—2008». In: Nationalities Papers, 39, pp. 353—370.

Himka, J.-P., 2011. «Falsifying World War П History in Ukraine». In: Kyiv Post, 9 May. Available 14.03.18 at: [link].

Himka, J.-P., 2011. «The Lviv Pogrom of 1941: The Germans, Ukrainian Nationalists, and the Carnival Crowd». In: Canadian Slavonic Papers, 53, pp. 209—243.

Himka, J.-P., 2013. «Ethnicity and the Reporting of Mass Murder: Krakivski visti, the NKVD Murders of 1941, and the Vinnytsia Exhumation». In: Bartov, O. and Weitz, E. D. (eds.) Shatterzone of Empires: Coexistence and Violence in the German, Habsburg, Russian, and Ottoman Borderlands. Bloomington: Indiana University Press.

Himka, J.-P., 2014. «Introduction: A Reconfigured Terrain». In: David-Fox et al. (eds.) The Holocaust in the East: Local Perpetrators and Soviet Responses. Pittsburgh: University of Pittsburgh Press, pp. 1—3.

Ibbitson, J., 2010. «Stephen Harper Stresses Freedom in Ukraine». In: Globe and Mail, 25 October. Available 03.04.18 at: [link].

Jilge, W., 2007. «Competing Victimhoods—Post-Soviet Ukrainian Narratives on World War II». In: Cole E. A et al. (eds.) Shared History—Divided Memory: Jews and Others in Soviet-Occupied Poland, 1939—1941. Leipzig: Leipziger Universitätsverlag, pp. 103—31.

Kasianov, G., 2008. «Revisiting the Great Famine of 1932-1933: Politics of Memory and Public Consciousness (Ukraine after 1991)». In: Kopecek, M. (ed.) Past in the Making: Historical Revisionism in Central Europe after 1999. Budapest: Central European University Press, рр. 197—219.

Kiebuzinski, K. and Motyl, A. (eds.), 2017. The Great West Ukrainian Prison Massacre of 1941: A Sourcebook. Amsterdam: Amsterdam University Press.

Kopstein, J. S. and Wittenberg, J., 2010. «Deadly Communities: Local Political Milieus and the Persecution of Jews in Occupied Poland». In: Comparative Political Studies, 20, pp. 1—25.

Korzen, M., 1959. «The Extermination of Two Ukrainian Jewish Communities: Testimony of a German Army Officer». In: Yad Vashem Studies, pp. 303—320.

Kurylo, T., 2014. «The “Jewish Question” in the Ukrainian Nationalist Discourse of the Inter-War Period». In: Polin: Studies in Polish Jewry, 26, pp. 233—258.

Kyiv Post, 2010. Petition by Historians in Response to Detention of Their Colleague Ruslan Zabilyi. Available 31.03.18 at: [link].

Levytsky, M., 2010. «Ukrainian Nationalists Played No Part in Massacre of 4,000 Jews». In: Edmonton Journal, February 9. Available 19.03.18 at: [link].

Levytsky, M., 2011. «Open LetterVillifies Freedom Fighters, Minimizes Holodomor». In: Kyiv Post, 6 May. Available 19.03.18 at: [link].

Lower, W., 2011. «Pogroms, Mob Violence and Genocide in Western Ukraine, Summer 1941: Varied Histories, Explanations and Comparisons». In: Journal of Genocide Research, 2011, pp. 217—46.

Lozynskyj, A. S., 2010. «How Insensitive Bigots Continue to Play Ukrainians and Jews against Each Other». In: Kyiv Post, 8 November. Available 07.04.18 at: [link].

Mędykowski, W., 2011. W cieniu gigantów. Pogromy 1941 roku w byłej sowieckiej strefie okupacyjnej. Kontekst historyczny, społeczny i kulturowy. Warsaw: Instytut Studiów Politycznych PAN.

Melamed, M., 2007. «Organized and Unsolicited Collaboration in the Holocaust: The Multifaceted Ukrainian Context». In: East European Jewish Affairs, 37, pp. 217—248.

Michlic, B., 2005. «Zydokomuna—Anti-Jewish Images and Political Tropes in Modem Poland». In: Simon Dubnow Institute Yearbook, 4, pp. 303—329.

Mick, С., 2010. Kriegserfahrungen in einer multiethnischen Stadt; Lemberg 1914-1947. Wiesbaden: Harrassowitz Verlag.

Mick, С., 2011.«Incompatible Experiences: Poles, Ukrainians and Jews in Lviv under Soviet and German Occupation, 1939—1944». In: Journal of Contemporary History, 46, pp. 336—63.

Moses, A. D., 2012. «The Canadian Museum for Human Rights: The "Uniqueness of the Holocaust and the Question of Genocide». In: Journal of Genocide Research ,14, pp. 215—238.

Motyka, G., 2006. Ukraińska partyzantka 1942-1960. Działalność Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów i Ukraińskiej Powstańczej Armii. Warsaw: Instytut Studiów Politycznych PAN, Oficyna Wydawnicza RYTM.

Musial, B., 1999. «Bilder einer Ausstellung: Kritische Anmerkungen zur Wande-rausstellung “Vemichtungskrieg”. Verbrechen der Wehrmacht 1941 bis 1944». In: Vierteljahresheft für Zeitgeschichte, 47, pp. 563—591.

Musial, B., 2000. «Konterrevolutionäre Elemente sind zu erschießen»: Die Brutalisierung des deutsch-sowjetischen Krieges im Sommer 1941. Berlin: Propyläen.

Musial, B., 2002. «Rozstrzelac elementy kontrrewolucyjne!» Brutalizacja wojny niemiecko-sowieckiej latem 1941 roku. Warsaw: Franda.

O'Neil, P., 2010. «My Role in a Dark Conspiracy». In: ocanada.com, 10 November. Available 07.04.18 at: [link].

O'Neil, P., 2010. «Ukrainian Museum Toured by Harper Shows “One-Sided” History of Atrocities, Critics Say». Available 03.04.18 at: [link].

Papemo, I., 2001. «Exhuming the Bodies of Soviet Terror». In: Representations, 75, pp. 89—118.

Plum, G., 1965. [Report on OUN involvement in 1941 pogroms]. Munich: Institut für Zeitgeschichte. [In archives of Institut für Zetigeschichte, Gutachten 3547].

Podilsky, T., 2010. «Honour to Visit Ukraine with PM». In: Edmonton Journal, 31 October.

Pohl, D., 1997. Nationalsozialistische Judenverfolgung in Ostgalizien 1941—1944: Organisation und Durchführung eines staatlichen Massenverbrechens. Munich: R. Oldenbourg Verlag.

Pohl, D., 2001. B. Musial: Konterrevolutionäre Elemente. Available 06.03.18 at: [link].

Pohl, D., 2007. «Anti-Jewish Pogroms in Western Ukraine—A Research Agenda». In: Barkan, E. et al. (eds.) Shared History—Divided Memory: Jews and Others in Soviet-Occupied Poland, The Lontsky Street Prison Memorial Museum 1939-1941. Leipzig: Leipziger Universitätsverlag, 2007), pp. 305—313.

Popiński, K., Kokurin, A. I Gurjanow, A., 1995. Drogi śmierci Ewakuacja więzień sowieckich z Kresów Wschodnich II Rzeczypospolitej w czerwcu i lipcu 1941. Warsaw: Karta.

Potapenko, B., 2012. «Ruslan Zabily Tours N. American Universities, Visits Ukrainian Communities, Meets with Government Leaders». In: Ukrainian Vancouver, 30 October. Available 08.04.18 at: [link].

Prime Minister of Canada, 2013. «PM Delivers Remarks to Election Ukraine Mission Canada». Available 08.04.13 at: [link].

Prusin, A., 2013. «A “Zone of Violence”: The Anti-Jewish Pogroms in Eastern Galicia in 1914-1915 and 1941». In: Bartov, O. and Weitz, E. D. (eds.) Shatterzone of Empires: Coexistence and Violence in the German, Habsburg, Russian, and Ottoman Borderlands. Bloomington: Indiana University Press, pp. 362—377.

Rich, D. A., 2014. «Armed Ukrainians in L'viv: Ukrainian Militia, Ukrainian Police, 1941 to 1942». In: Canadian-American Slavic Studies, 48, pp. 271—287.

Rohdewald, S., 2008. «Post-Soviet Remembrance of the Holocaust and National Memories of the Second World War in Russia, Ukraine and Lithuania». In: Forum for Modem Language Studies, 44, pp. 173—84.

Rossolihski-Liebe, G., 2011. «The “Ukrainian National Revolution” of 1941: Discourse and Practice of a Fascist Movement». In: Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History, 2011, pp. 83—114

Rudling, P. A., 2005. «Bogdan Musial and the Question of Jewish Responsibility for the Pogroms in Lviv in the Summer of 1941». In: East European Jewish Affair, 35, pp. 69—89.

Rudling, P. A., 2011. The OUN, the UPA and the Holocaust: A Study in the Manufacturing of Historical Myths. Pittsburgh: Center for Russian & East European Studies, University Center for International Studies, University of Pittsburgh.

Rudling, P. A., 2011. «Multiculturalism, Memory, and Ritualization: Ukrainian Nationalist Monuments in Edmonton, Alberta». In: Nationalities Papers 39, pp. 733—68, 1031

Satzewich, V., 2002. The Ukrainian Diapora. London and New York: Routledge.

Shafir, M., 2002. «Between Denial and “Comparative Trivialization”: Holocaust Negationism in Post-Communist East Central Europe». In: Analysis of Current Trends in Antisemitism, 19.

Shane, K. and Foster, A., 2013. «The Top 80 Influencing Canadian Foreign Policy». In: Embassy, 6 March 2013. Available 03.04.18 at: [link].

Shore, M., 2005. «Conversing with Ghosts: Jedwabne, Zydokomuna, and Totalitarianism». In: Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History, 6, pp. 345—74.

Simpson, J., 2013. «This Commonwealth “Principle” Is Naked Self-Interest». In: Globe and Mail, 9 October.

Snyder, T., 2010. «A Fascist Hero in Democratic Kiev». In: The New York Review of Books Blog. Available 12.03.18 at: [link].

Snyder, T., 2010. «Who's Afraid of Ukrainian History?». In: NYR Blog, 21 September. Available 31.03.18 at: [link].

Solonari, V., 2007. «Patterns of Violence: The Local Population and the Mass Murder of Jews in Bessarabia and Northern Bukovina, July-August 1941». In: Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History, 8, pp. 79—787.

Spivak, R., 2011. «Does This Postcard Suggest Jews are Pigs?». In: Winnipeg Jewish Review, 13 April 2011. Available 08.04.18 at:[link].

Statiev, A., 2010. The Soviet Counterinsurgency in the Western Borderlands. Cambridge: Cambridge University Press.

Struve, K., 2012. «Rites of Violence? The Pogroms of Summer 1941». In: Polin, 24, pp. 257—74.

Struve, K., 2013. «Tremors in the Shatterzone of Empires: Eastern Galicia in Summer 1941». In: Bartov, O. and Weitz, E. D. (eds.) Shatterzone of Empires: Coexistence and Violence in the German, Habsburg, Russian, and Ottoman Borderlands. Bloomington: Indiana University Press, pp. 463—484.

Struve, K. Deutsche Herrschaft, ukrainischer Nationalismus, antijüdische Gewalt: Der Sommer 1941 in der Westukraine. Berlin and Boston: De Gruyter Oldenbourg, 2015.

Uhl, H., 2011. «Of Heroes and Victims: World War II and Austrian Memory». In: Austrian History Yearbook, 42, pp. 185—200.

Ukrainian Canadian Congress, 2015. Available 31.03.18 at:[link].

Zbikowski, A., 1993. «Local Anti-Jewish Pogroms in the Occupied Territories of Eastern Poland, June-July 1941». In: Dobroszycki , L. and Gurock, J. S. (eds.) The Holocaust in the Soviet Union: Studies and Sources on the Destruction of the Jews in the Nazi- Occupied Territories of the USSR, 1941—1945. Armonk, New York and London: M. E. Sharpe, pp. 173—179.

Zbikowski, A., 2002. «Pogromy i mordy ludności żydowskiej w Łomżyńskiem i na Białostocczyźnie latem 1941 roku w świetle relacji ocalałych Żydów i dokumentów sądowych». In: Machcewicz , P. and Persak, K. (eds.) Wokół Jedwabnego, Vol. 1: Studia. Warsaw: Instytut Parried Narodowej, Komisja Sdgania Zbrodni przedwko Narodowi Polskiemu, pp. 159—271.

Амар, Т. С., 2009. «Лонцького: пам’ять про тюрму чи ув’язнена пам’ять?». Доступ 08.03.18 за адресою: [link].

Амар, Т. С., Балинський, І. та Грицак, Я. (ред.), 2010. Страсті за Бандерою. К.: Грані-Т.

Бриман, Ш., 2013. «Львов: еврейский узел». В: День. Доступ 08.03.18 за адресою: [link].

В’ятрович, В., 2008. «Як творилася легенда про Nachtigall». В: Дзеркало тижня. Доступ 11.03.18 за адресою:[link].

Гомін України, 2013. Поїздка Руслана Забілого до Едмонтону та Калгарі. 13 січня.

Зайцев, О., 2013. «Дефіляда в Москві та Варшаві: “Воєнна доктрина українських націоналістів” Михайла Колодзінського». В: Україна модерна. Доступ 12.03.18 за адресою: [link].

Касьянов, Г., 2010. Danse macabre: голод 1932—1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії(1980-ті-початок 2000-х). Київ: Наш час.

Круглов, А., 2010. «Погромы в Восточной Галиции летом 1941 г.: организаторы, участники, масштабы и последствия». В: Дюков, А. и Орленко, О. (ред.) Война на уничтожение. Нацистская политика геноцида на территории Восточной Европы. Материалы международной научной конференции (Москва, 26-28 апреля 2010 года), с. 324—341.

Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів, 2011. Трой Лулашник в «Тюрмі на Лонцького» 8.12.2011. Доступ 08.04.18 за адресою:[link].

Патриляк, І., 2004. Військова діяльність ОУН (б) у 1940-1942 роках. К.: КНУ ім. Т. Шевченка, Інститут історії НАНУ.

П’єцух, М., 2013. «Музей страху в «нічному» форматі. Репортаж з Ночі Музеїв». В: Історична правда. Доступ 02.03.2018 за адресою: [link].

Посольство України в Канаді, 2008. Документи СБУ спростовують звинувачення проти батальйону «Нахтігаль». Доступ 14.03.18 за адресою: [link].

Пролог, 1960. Злочини комуністичної Москви в Україна вліті 1941 року. Нью-Йорк.

Рибаков, Д., 2009. «Марко Царинник: Історична напівправда гірша за одверту брехню». В: LB.ua, 5 листопада. Доступ 14.03.18 за адресою: [link].

Романів, О. та Федушак, І., 2002. Західноукраїнська трагедія 1941. Нью-Йорк, Львів: Наукове товариство імені Т. Шевченка.

Рудницька, М. (ред.), 1958. Західна Україна під большевиками, IX.1939-VI.1941. Нью-Йорк: НТШ в Америці; Українська Вільна Академія Наук. Сс. 399-492.

Сливка, Ю. (ред.), 1993. Літопис нескореної України. Документи, матеріали, спогади. Кн. 1. Львів: Просвіта.

Служба безпеки України, 2008. Прес-реліз Служби безпеки України 6 лютого 2008 р. У Службі безпеки України відбулись Громадські історичні слухання «Звинувачення проти “Нахтігалю” — історична правда чи політичні технології». Доступ 11.03.18 за адресою:[link].

Снайдер, Т., 2011. Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним; пер. М. Климчука та П. Грицака. К.: Грані-Т.

Струве, K., 2013. «Команда особого назначения “Львов”, украинская милиция и “Дни Петлюры”». В: Проблеми історії Голокосту, 6, с. 102—124.

Фостій, І., 2005. Північна Буковина і Хотинщина у Другій світовій війні 1939—1945 рр. Чернівці: Книга пам’яті України.

Химка, І., 2008. «Достовірність свідчення: реляція Рузі Вагнер про Львівський погром влітку 1941 р.». В: Голокост і сучасність, 4, с. 3—79.

ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 43.

ЦДАГО України, ф. 166, оп. 2, спр. 295

Центр досліджень визвольного руху, 2013. Міністр багато культурності Канади відвідає місця пам’яті злочинів тоталітаризму. Доступ 08.04.18 за адресою: [link].

Шейхет, М., 2013. «Голокост: День пам’яті чи боротьби із ревізіонізмом? (частина 1)». В: iPress.ua. Доступ 13.03.18 за адресою: [link].

Шейхет, М., 2013. «Голокост: День пам’яті чи боротьби із ревізіонізмом? (частина 2)». В: iPress.ua. Доступ 13.03.18 за адресою:[link].

 

 

Примітки

  1. Як завжди, я дуже вдячний за допомогу в моїй роботі іншим вченим, що займаються цією тематикою та які ділилися зі мною своїми матеріалами. Особливо хочеться подякувати Перу Андерсу Рудлінгу. Також я в боргу перед Христею Хом’як та Євою Химкою, які читали чернетки статті та своїми проникливими коментарями допомогли її покращити. Крім цього, я висловлюю подяку Йохану Дітчу, який прокоментував мою доповідь на семінарі Інституту Гаррімана «Російський та український націоналізм: Переплетені історії» (22—23 квітня 2013 р.); інші учасники семінару також надали мені цінні зауваження. Утім, за всі інтерпретації, запропоновані в цьому тексті, несу відповідальність лише я.
  2. Загальну інформацію з історії в’язниці та музею я запозичив зі стендів, які відфотографував під час візиту до музею 3 червня 2010 року, а також із веб-сайту цього закладу станом на 1 квітня 2010 року. Я посилатимуся на ці джерела скорочено – як на стенди та веб-сайт.
  3. Автор знову відвідав музей у вересні 2017 року, аби пересвідчитися, що засадничих змін в експозиції, порівняно з її станом у 2010 році, не відбулося.
  4. У міжчассі побачила світ англомовна книжка про ці вбивства: Kiebuzinski and Motyl 2017.
  5. Ігуменя монастиря сестер Студиток Олена Вітер згадує про те, як її допитували НКВСники в тюрмі на Лонцького в травні 1941 року (Рудницька 1958: 403).
  6. У збірнику вказані організації, задіяні в цьому проекті: Інститут українознавства Національної академії наук України, львівське відділення Інституту археографії НАНУ, Всеукраїнське братство вояків УПА та Всеукраїнське товариство політичних в'язнів і репресованих. Львівська обласна державна адміністрація названа «спонсором книги».
  7. Німецький офіцер заявляє, що тіла, ексгумовані окупантами у Вінниці 1943 року, належали євреям, убитим СС та українською міліцією (Korzen 1959). Насправді це були політичні в’язні, знищені радянськими органами безпеки наприкінці 1930-х років. Редактори «Yad Vashem Studies», певно, не дуже добре розуміли, що саме вони надрукували.
  8. Хочу подякувати Олександрові Мельнику за те, що допоміг мені отримати доступ до цього документу.
  9. У попередній роботі (Himka 2011c: 216—217) я помилково ідентифікував місце походження фото як Бригідку, а не тюрму на Лонцького. Фото належить до колекції Девіда Лі Престона.
  10. Односторонній етніцизації описуваних вбивств, так само як і вбивств у Вінниці, присвячена інша моя стаття (Himka 2013: 378—398).
  11. На відкритті музею тогочасний голова СБУ Валентин Наливайченко виступив із промовою, з якої випливало, що він ототожнює режим міжвоєнної Польщі з нацистами й більшовиками. Це викликало шквал обурення в польських ЗМІ (Амар 2009). Хочу подякувати Перу Андерсу Рудлінга за те, що звернув мою увагу на статтю Амара.
  12. Про це Артур Грін (Arthur Greene) повідомив автору цієї статті в електронному листі 8 серпня 2013 року.
  13. Коли перша версія цієї статті була оголошена в Інституті Гаррімана, історик Володимир В’ятрович заявив, що в експозиції були наведені певні відомості, які контекстуалізували газетні вирізки. Я попросив В’ятровича надіслати мені їхній текст, але досі нічого й не отримав. Повторно відвідавши музей у вересні 2017 року, я констатував, що дійсно жодної контекстуалізації немає.
  14. Професор політології Копстін досліджує погроми 1941 року (Kopstein and Wittenberg 2010). Він виступав з доповіддю про погроми на Західній Україні 1941 року на конференції «Життя і смерть євреїв у Радянському Союзі під час Другої світової війни», яка відбулася 24—25 березня 2012 року в Університеті Торонто.
  15. Електронний лист від 2 жовтня 2012 року.
  16. Цифри в дужках вказують на сторінки у «Літописі нескореної України» (Сливка 1993). Я тут не вичерпую всіх антисемітських висловів у газетних вирізках, виставлених у музеї.
  17. Про образ єврейського комунізму див. Michlic 2005.
  18. Проблеми відсутності інформації про погром та інших аспектів репрезентації історії музеєм порушила ще в серпні 2009 року директорка Центру міської історії Центрально-Східної Європи у Львові (Амар 2009).
  19. Звіт Гюнтера Плума зберігається в архіві Інституту сучасної історії (Institut für Zeitgeschichte, Gutachten 3547). Копія надана авторові Марком Царинником. Копію цього машинопису також можна знайти в архіві Миколи Лебедя, який зберігається в Українському науковому інституті Гарвардського університету (box 1, file 3). Звіт Плума особливо важливий тим, що вже ідентифікує оунівську міліцію як головного виконавця львівського погрому.
  20. Ця праця являє собою детальний опис погрому в околицях Єдвабного, складений польським Інституом національної пам’яті у відповідь на книжку Ґросса.
  21. Автор статті резюмував та констектуалізував ці дискусії в Himka 2011a.
  22. Найкращий і найдетальніший розбір див. у Struve 2015.
  23. Фото взяте з колекції Девіда Ли Престона. Розповідь єврейки про особистий досвід, пережитий на подвір’ї тюрми на Лонцького 1 липня 1941 року можна знайти у Мelamed 2007: 233.
  24. Про оунівську міліцію див.: Патриляк 2004; Rich 2014.
  25. Дякую Сергію Куделі, який надіслав мені фото та звіт із виставки 7 лютого 2013 року. Його батько відвідав музей за кілька днів до цього.
  26. Тюрма на Лонцького. Німецька окупація. Доступ 30.04.2018 за адресою: [link].
  27. Електронний лист Ларрі Варварука (Larry Warwaruk) від 14 листопада 2012 року.
  28. Посольство України в Канаді надіслало мені скани трьох перших сторінок «Книги фактів».
  29. М. Левицький пише: «Напередодні німецького вторгнення радянський НКВД, у якому євреї були непропорційно представлені, влаштував вбивства від 4 до 8 тисяч цивільних в’язнів…» Проте на момент вбивств НКВС літа 1941 року євреї не були перепредставлені в Народному комісаріаті внутрішніх справ.
  30. Марко Царинник створив експресивний історичний портрет І. Климіва — націоналістичного фанатика й ксенофоба. Вчений навіть висловив припущення, що Климів міг бути поєднувальною ланкою між німцями та ОУН в справі організації Львівського погрому та інших проявів антисемітського насильства початку липня 1941 року (Carynnyk 2008).
  31. Дослідження по окремих країнах та два синтетичних й інтерпретативних есе можна знайти в Himka and Michlic 2013.
  32. Серед цих вчених були, зокрема, Тарік Сиріл Амар, Омер Бартов, Карел Беркгоф, Джеффрі Бердс, Марко Царинник, Софія Грачова, Девід Марплс, Джеред Макбрайд, Джоанна Б. Міхліц, Пер Андерс Рудлінґ і Тимоті Снайдер (Feduschak 2010; Snyder 2010b; Kyiv Post 2010).
  33. Сучасна українська діаспора потребує ретельнішого дослідження. Для початку можна ознайомитися з Satzewich 2002 (на сьогодні вже застаріле); Himka 2006; Rudling 2011b.
  34. Кармент є співробітником міністерств оборони та зовнішніх справ Канади, а також редактором «Canadian Foreign Policy Journal», що виходить при Карлтонському університеті. Про залежність зовнішньої політики уряду Гарпера від етнічних електоральних блоків див. також Simpson 2013.
  35. Я давав поради О’Нілу для статті, опублікованої на сайт «Edmonton Journal» 5 листопада 2010 року. Але через деякий час стаття зникла з публічного доступу (це стандартна практика «PostMedia» — більшість статей переходить у платний доступ через три місяці). Проте її копія лишилася в Інтернеті — на веб-сайті заперечувача Голокосту Вілла Зузака (Will Zuzak), що виставив її як зразок «українофобії» в мас-медіа (O'Neil 2010b). Зузак взяв статтю звідси.
  36. До Північної Америки Забілого привіз консорціум, який діє під назвою Канадська конференція в підтримку України (Canadian Conference in Support of Ukraine). Це низка бандерівських організацій: Ліга українців Канади, її сестринська організація — Ліга українських жінок Канади, молодіжна СУМ, Товариство колишніх вояків УПА, газета «Гомін України/Ukrainian Echo».
  37. Стосовно гасла «Слава Україні»: «На своїй другій конференції (квітень 1941) ОУН(б) також запровадила фашистське вітання — підняття правої руки “в право-скіс вище висоти вершка голови” разом зі словами “Слава Україні!” та відповіддю “Героям слава!”» (Rossoliński-Liebe 2011: 89). Фото цієї зустрічі спочатку з’явилося на веб-сайті Канцелярії Прем’єр-міністра, але наразі там відсутнє.
  38. Ця Асоціація була створена свого часу для захисту україноканадців, звинувачуваних у воєнних злочинах. Асоціація прославляє ОУН та стояла на чолі кампанії, спрямованої проти постійної виставки про Голокост у щойно відкритому Канадському музеї прав людини у Вінніпезі (Moses 2012; Ball and Rudling 2014). Також див. Spivak 2011.

Залишити коментар