Взяли твоих персонажей и сняли полуторачасовую байку про педиков. Всё равно, что снова «Бэтмен и Робин» смотреть.
к/ф «Джей и Молчаливый Боб наносят ответный удар»
Поета, письменника і перекладача Сергія Жадана можна сміливо назвати чи не єдиним революціонером з сучасних величин української літератури. На тлі просякнутого «мідл-класівькою» зверхністю, містечковістю, націоналізмом та дріб’язковим антикомунізмом «сучукрліту» (між іншим, це слово сам Жадан вкрай недолюблює) він не боїться говорити про соціальні проблеми і засуджувати штучне розділення людей за національною ідентичністю; він, у майже незмінній футболці з червоною сапатистською зіркою на чорному фоні, зачитує твори із своїх збірок з підкреслено «соціалістичними» назвами і дає інтерв’ю, в яких, закликаючи дати дорогу новим лівим, висловлюється на підтримку анархістських та лівих ідей, бо лівизна — це не сталінщина і карикатурний совок, ствердження справжньої свободи (у цьому плані згадується ліва політична ангажованість таких сучасників із всесвітньо відомих літераторів, як Габріель Гарсія Маркес, Едуардо Галеано, Даріо Фо, Арундаті Рой, Воле Шоїнка, Доріс Лесінг, Ельфріда Єлінек, Чайна М’євіль чи покійні Жозе Сарамаго, Гарольд Пінтер і Роберто Боланьо). І це не тільки декларації — Жадан, єдиний лівак поміж розпіареними у вузьких колах націонал-ліберальної інтелігенції оксанами забужками та василями шклярами, став голосом тих, на кого забиває влада, тих, ким не цікавиться занепокоєна етнолінгвістичними проблемами постмодерністська письменницька тусовка — тих, кого популярний слоган руху «Occupy Wall Street» називає «99 %».
Жадан пише з непідробною іронічною симпатією до простої людини і одночасно філософським підтекстом, а головне — з невід’ємним абсурдизмом, який змушує згадати Джозефа Хеллера і Ярослава Гашека. Він знає — не знайти джерела для гротеску кращого, ніж ідіотизм нашого повсякденного життя. Жадан подає — «Ворошиловград» тому останнє підтвердження — панораму «лихих дев’яностих»: бідність, безпритульність, безвихідь, алкоголізм, палена горілка, дешевий шмурдяк; збагачення нуворишів, авантюри й болючі падіння лузерів, яких більшість; тіньова економіка, контрабанда, калаші, «кришування», розводили, братки, рекетири і тому подібні «суперксерокси», — але не зупиняється на цьому. Тепер бандюки вже не носять малинових піджаків, а конкурентів вже не розстрілюють просто на вулицях, але система дикого капіталізму, породжена у ті справді лиховісні роки, залишилась. Розуміння цього підігріває суспільно-політичний активізм Жадана, людини, яка терпіти не може олігархів (наших і закордонних), істеблішмент та «велику політику» — участь в «Україні без Кучми», жорстка опозиція одіозній харківській камарильї Кернеса-Добкіна, солідарність із «Зеленим фронтом» проти вирубки Лісопарку, виступи проти цензури під личиною «нацкомісії з моралі», нарешті, підтримка, яку він регулярно висловлює студентським акціям боротьби із комерціалізацією освіти, які проводить профспілка «Пряма дія», та лівим Першотравням. «Якщо в Україні почнуться соціальні виступи — звісно, я піду підтримати своїх, я ж безробітний, мені нічого втрачати, крім вільного часу», — резюмує цей старобільський харків’янин.
Багато речей у Жадана просто просяться на екранізацію. Наприклад, той самий «Депеш Мод». До речі, його вже ставили на сцені — звичайно, не на батьківщині автора, а в Німеччині (зі слів самого Жадана, все було жорстко і дослівно по тексту). Новина про те, що Жадана ставить саме театр імені Івана Франка, відомий своєю відданістю «невмирущій класиці» та апатією до авторів, які ще не встигли померти і зайняти почесні місця у хрестоматіях для середньої школи, не могла не викликати подвійної уваги. Згадати лише, як минулого року прем’єра «Павліка Морозова» за великим і жахливим Лесем Подерев’янським зібрала саме тих персоналій, яких Митець від усієї душі вистьобував — депутатів, статусну національно-культурну богему та членів Спілки письменників. Тому сказати, що постановка розчарувала, не можна — адже були серйозні побоювання, що, з огляду на очікуваний консерватизм головного драматичного театру країни, де «спектаклі з гостросоціальною вітчизняною тематикою відсутні як клас» (з рецензії некоєго Ю. Володарського), вийде зовсім «не то пальто». З іншого боку, постановка Жадана, яка б відповідала нонконформістському духу і протестним ідеям автора, стала б для столичного театру мало не революцією. Але цього теж не сталося. Гучний «Гімн демократичної молоді», який «не задушишь, не убьешь», криги естетського ретроградства і «мистецтва заради мистецтва» не розтопив.
А сама вистава — як самостійний твір — все-таки виявилася цілком пристойною, навіть якісною: гра акторів, доступність для найрізноманітніших представників доволі строкатої аудиторії… Але сприймати її як постановку за творчістю Жадана навіть важче, ніж повірити у реальність концерту «ю-ту» у Харкові, який колись нібито мав організувати герой «Гімну…», продюсер Славік. Особливо якщо взяти до уваги, що готували спектакль майже два роки. І причина тут зовсім не у тому, що режисер Юрій Одинокий розпорядився вилучити із тексту матюки, як поспішили заявити деякі критики (хоча мотивацію на рівні «як можна матюкатися у цій величній обителі високої культури, тут же позолота й аристократичний антураж», інакше, як буржуазним філістерством, не назвеш). Зрештою, вистава була очищена не стільки від ненормативної лексики, скільки від безкомпромісної соціальної сатири письменника. Згладжуючи «гострі кути» і фірмове жаданівське прагнення до необмеженої свободи, котрі Система перетравити не може, творці постановки роблять вигляд, що тло, на фоні якого розгортається індивідуально-лірична оповідь головного героя, — це, мовляв, лише історичний екскурс у наше, хай і недалеке, але минуле, а не твір про соціальні проблеми сучасності. Тоді як, припустимо, екранізація «Generation П» Віктора Пєлєвіна, здається, передає спадкоємність між бардаком 90-х і впорядкованим безпредєлом 2000-х більш послідовно. Та й Жадан висловився з цього приводу доволі резонно: «Справа ж не у матюках, а в тому, щоб передати атмосферу».
Викликала інтригу і претензійна назва «Гімн демократичної молоді» — чи це буде постановка за якимось одним із шести творів, які увійшли до цього збірника Жадана, чи спроба поєднати всі, оскільки у них присутні спільна проблематика, спільний антураж і спільні персонажі: так, у «Власнику найкращого клубу для геїв» присутні головні герої «Сорока вагонів узбецьких наркотиків» та «Хай священик договорить, все найсмішніше там в кінці». Виявилось, що за цією назвою приховується постановка за мотивами «Власника найкращого клубу для геїв» (ходили чутки, що театр Франка просто побоювався появи цього страшного трьохбуквенного слова у своїх афішах).
Власне, ця лірична новела Жадана оповідає про ділків-невдах, які заснували перший подібний клуб «екзотичного відпочинку» у Харкові, у марних пошуках якого права молодь міста примудрилася спалити кафе «Буратіно». Типовому персонажу 90-х, Гозі, набридає продавати гіпсокартон, але замість того, щоб податися, за прикладом багатьох своїх колег, відтягуватися на Кіпр, він переконує старого друга Сан Санича стати його компаньйоном. Разом вони відкривають заклад зі зворушливою назвою «Бутерброди», погодившись на кльову ідею, хм, арт-директора Славіка, зайняти ніким ще не заповнену нішу спеціалізованих клубів для геїв — «у всякому разі, проституток не буде», як висловився Гога у політкоректному тексті вистави. Ясна річ, все у них летить у напрямку, окресленому Єгором Лєтовим у композиції «Винтовка — это праздник»: Славік дарма, що «працював із гребенщіковим» і завжди «має в рукаві ще один козир», але ні неймовірний порятунок від рекітьорів, ні автентична японська кухня у виконанні в’єтнамців, ні насичена культурна програма — монументальний фестиваль «Вишивані рушнички», заслужена артистка Білорусі Раіса Соломонівна, свято гейського Купала — не можуть врятувати клуб від банкрутства і втечі касира з виручкою. У фіналі покинутий і одинокий Саньок, подумуючи піти далі «правозахисником» у політику, ділиться із бродячим собакою пирогом, отриманим від Бусі — одного з нечисленних клієнтів «Бутербродів», котрий належить до «цільової аудиторії». Все життєво й чесно. У театральній ж постановці Жадана намагаються перехитрувати, заретушувати його антибуржуазні й анархічні посили, помістити у прокрустове ложе канонів благопристойності, тим самим зам’явши й основну проблематику, підняту в книзі — несправедливість, компроміси, солідарність, взаємність, свобода.
Відповідно, помітно покромсали й палітру образів. У «паперовому» «Гімні демократичної молоді» Сан Санич — матьорий бандюк, який пішов із «боксерів за соціальну адаптацію», бо подільники по первісному накопиченню капіталу по п’яні ледь не поклали його в могилу, коли випустили три кулі, тестуючи подарований бронежилет. У «сценічному» «Гімні…», у повній відповідності з контекстом сучасного українського театру, він перетворений на лірично-меланхолійного статиста, який покидає «боксерів», аби писати дисертацію. Це явно не той персонаж Жадана, котрий при знайомстві з оповідачем «дістав з кишені куртки пушку, сказав, що він за чесні вибори, і повідомив, що може дістати хоч сто таких пушок». На сцені Сан Санич — нібито головний герой, однак його образ настільки позбавлений динаміки і барв (особливо на фоні ексцентричного Славіка чи фактурної чиновниці управління культури Валентини Валентинівни), що постає питання, за які такі заслуги цьому нудному типу приділено так незаслужено багато сюжетного часу (та цей «хороший і правильний хлопець» сіріший за Стена Марша із «Саус Парку»! Краще вже п’яний баяніст із супроводу пастора!). Або взяти преподобного Джонсона-енд-Джонсона, який перекочував у постановку із «Депеш Мода». У книзі цей гастролюючий проповідник із США показаний, як і вартує такому мініатюрному Л. Рону Хаббарду, безпринципним ділком із золотим ролексом, точно передаючи мерзенний душок 90-х; тоді як у постановці, особливо під фінал, до цього самого персонажа, різноманіття заради перетвореного на австралійця, ледь не силуються викликати співчуття глядача — такий вже він щирий у своїх прозелітичних поривах і нещасний у своєму приниженні. Щоправда, марно.
У новелі Жадана є і любовна сюжетна лінія — по-своєму зворушилива і трагічна, але театралів вона не влаштувала. Написана натомість для вистави «лав-сторі» нібито взята із «Балади про Біла й Моніку», правда, з якого саме місця — зрозуміти так і не вдалося (як на мене, найліричніший пасаж «Балади…» починається зі слів «Я бачу майбутнє за профспілковим рухом», але, ясна річ, у корифеїв вітчизняної драматургії на це протилежна точка зору). Неординарний образ молодої пірсінгованої лесбіянки Віки, у яку закохується Саньок, був із постановки безбожно випилений. Її замінив стрьомний образ істерички Марти (у Жадана у новелі «Хай священик договорить, все найсмішніше там в кінці» так звуть коханку Віки, з якою вони разом знімаються у порнофільмі — так місцеві умільці «освоюють» італійський грант на ґендерний проект по боротьбі з проституцією), яка палить квартири, затоплює сусідів і врешті убивається на байку насмерть, ледь не викликавши і смерть Санича (як і належить будь-якій класичній героїні — за досі неподоланою сексистською логікою театру чомусь саме жінки мають вмирати). Надмірний пафос у зв’язку зі сценічною загибеллю героїні, очевидно, має підкреслити трагічність і канонічну драматичність усього, що відбувалося на сцені. У Жадана Сан Санич мучиться через нерозділені почуття до Віки, а та — через аналогічні поривання до Марти, яка кинула її і звалила до Туреччини. В Одинокого Сан Санич і його скажена подружка радше разом мучать глядачів.
Часто втрачалася і властива Жадану тонка іронія з «подвійним дном», однак там, де її зберегли близькою до тексту, ефект було гарантовано. Так, найбурхливішу реакцію — майже неперервний сміх — викликала сценка із дисонансом між феєрично безглуздою, майже еталонною для протестантських телепроповідників, яких де-не-де ще крутять по регіональному телебаченню по вихідним, проповіддю преподобного Джонсона-енд-Джонсона і «перекладом» транслейторші, яка — і через погане володіння мовою, і через те, що її думки зайняті власними проблемами, — перекручує кожну фразу пастора і видає ще феєричніший потік свідомості. Щось подібне, напевно, можна було б очікувати, якби на сцені представили подібну блискучу знахідку Жадана із «Сорока вагонів узбецьких наркотиків», де «молодий ойкуменіст» Іван Лихуй, відправлений дядьками на конференцію з «комунального сектору та паранормальних практик» у Будапешті, супроводжує презентацію похоронного бізнесу братів Лихуїв («велкам ту юкрейн — ленд оф готік парадайз») читанням тексту листівки «ідеологічного відділу Донецького обкому партії».
Звичайно, я далекий від думки, що у творців вистави був підступний план умисно вихолостити посил Жадана. Якщо ти вже намагаєшся засобами мистецтва передати історію становлення «вільного ринку» на теренах Східної Європи і при цьому не скотитися до примітивної ідеалізації «ровних пацанчиков», із числа найбільш живучих з яких понавиростали власники «національного капіталу», то закономірно прийдеш до зображення конфлікту між антропологічним та економічним — між людською особистістю та невблаганними і дегуманізуючими «законами ринку». Лінія любовної драми головного героя різко контрастує з загальним настроєм боротьби за наживу і виживання (аналогічно ідилії єдиних «нормальних» геїв-відвідувачів клубу Доктора і Бусі — останнього у виставі заради більшого ефекту зробили сліпим — на фоні дикого дискотечного угару гопів, мєнтів і представників податкової), показушно не перетинаючись з лінією перипетій його бізнесу, але це тільки сильніше провіщає неминучість поразки у зіткненні із маховиком ринкових виробничих відносин, з їх концентрацією капіталу та розоренням дрібних виробників. Поодинці вияви «другого видання капіталізму», схрещеного з незграбним бюрократичним апаратом, виглядають як фарс, але узяті разом — як трагедія. Навіть похмура багатоярусна конструкція з аскетично одноманітних відсіків, у якій розгортається все дійство, наводить на відчуття чогось тоталітарного — «Вавилону» растафаріанців, чи то «Місячного міста» з «Незнайки» Носова. У цьому світі тобі вже не дадуть ні любити, ні навіть толком написати дисертацію.
Що творчій групі дійсно вдалося на «ура» — так це сцена «шароварного» відкриття гей-клубу «Бутерброди», суміщеного — під чуйним керівництвом управління культури — з п’яною дискотекою і виступом преподобного. У кращих традиціях пострадянського кітчу виходить ансамбль «Журавлик» у вишиванках із нікому не відомим пафосним народним артистом (так і тягне назвати його «Степаном Галябардою») на чолі, гопники в кепках і масках дригаються під безжальну попсу 90-х, ведуча, теж у національному костюмі, зі сцени віщає: «Як парость виноградної лози, плекайте мову» — одним словом, треш, угар і содомія. Видно, що люди мають багатий досвід організації «культурних заходів» подібного роду. «Это как если бы пародию на заседание Верховной Рады показывали в самой Верховной Раде». Точніше не скажеш.
«Фіча» театральної постановки — повторювані рефреном появи циркової дистанції настії Бичків, батька й сина (які у новелі з’являються тільки як клоуни у костюмах фараонів), в образах садистичних медиків, типових мєнтів, безпритульних колекціонерів пляшок, викрадачів трамваїв з метою збуту кольорових металів і, нарешті, ангелів в недолугих скафандрах — теж була, хоч і оригінальною (передусім наростанням безглуздості «інкарнацій» клоунської парочки), але трохи «не в тєму», віддаючи незграбною штучністю. Нарешті, музичний супровід, який так розхвалюють у рецензіях, з усього спектру емоцій викликав щось на кшталт легкого роздратування. Чи можна було підібрати щось більш несумісне із Жаданом, лишилось невідомим.
Загальний висновок — непогана вистава, органічний трагіфарс, але паршива постановка, у якій гнітючий традиціоналізм «елітарного» театру все ж переміг і пустотливу соціальність, і соціальну пустотливість справді народного автора. Я розумію Сергія Жадана, коли він каже, що його напрягає, що в театрі багато чого від нього не залежить…
