Сергій Жадан: «Нові ліві можуть і мають бути частиною політичного життя нашої країни»

  • 10 листопада 2014
  • 2513
Сергій Жадан: «Нові ліві можуть і мають бути частиною політичного життя нашої країни»

Інтерв'ю з Сергієм Жаданом

Неля Ваховська:  Ти і сам, і з «Собаками» багато подорожував Східною Україною, зокрема, після повалення  режиму Януковича, і був мало не єдиним українським інтелектуалом, хто поїхав на Схід на початку збройних протистоянь. Що для тебе Схід у контексті сучасної України та війни? Сьогодні це радше географічне, політичне, світоглядне чи соціальне поняття?

Сергій Жадан: Та ні, туди багато хто їздить, зокрема, ми там цілком випадково перетинались із іншими музикантами. Хоча, переважно, там справді волонтери та журналісти бувають. Я не так багато там і був, чесно кажучи, – в квітні-травні, ну й тепер ось їздили, виступали. Далі плануємо. Це моя батьківщина, це частина моєї країни. Можливо, перша причина більш важлива – я там виріс, це стосується мене особисто. Тому й ставлення до Сходу, до Донбасу в мене, мабуть, надміру, особистісне, суб’єктивне. Мені складно говорити про ці районні центри, як про частину загальної географії. Хоча говорити треба – і про політичні проблеми, які після виборів нікуди не зникли (скоріше, вкотре виокремились і нагадали про себе), і про проблеми соціальні (які, підозрюю, найближчим часом будуть лише поглиблюватись).  Мені здається, що ми всі сьогодні так чи інакше пов’язані з цією територією – і ті, хто там живе, і ті, хто звідти поїхав, і ті, хто там воює. Зрозуміло, що від того, як і коли вирішиться вся ця ситуація на Сході, буде залежати й загальний сценарій розвитку. Не можна же просто заплющити очі й робити вигляд, що жодного Донбасу не існує, що можна займатися парламентаризмом і говорити про «незворотність європейського вибору». Хоча дехто саме так і робить.

Н.В.: У якій функції «Схід» може належати до «великої України»?

С.Ж.: Ну, ідеально було б, якби він був наділений тими ж функціями, правами та (що важливо) обов’язками, що й решта регіонів. Але в контексті сьогоднішніх подій, навіть не знаю, у що все це може вилитись. Мені здається, «велика Україна» мала б нині докласти максимум зусиль, щоби захистити та підтримати тих мешканців Сходу, яких ще можна захистити та підтримати. Ну, а вже потім визначатись із функціями.

Н.В.:  Які твої враження від Кривого Рогу, концерту, профспілок? Криворізькі гірняки – це осередок «бойових» профспілок, які проводили успішні страйки у березні 2014. Вони відстоюють антивоєнну класову позицію: стверджують, що з донецькими шахтарями завжди знайдуть спільну мову, незалежно від Києва і Москви. Яку саме, на думку анархіста? І чи важливі для сучасної України такі настрої, чи мають вони майбутнє?

С.Ж.: Дуже цікаво було познайомитись і поговорити з Юрієм Самойловим, представником профспілок. Постійно доводиться чути, мовляв, де «справжні українські ліві?». Ну, ось він, як на мене, є і справжнім, і українським, і лівим. Можливо, далі вийде співпрацювати та спілкуватись. А щодо їхньої ймовірної спільної мови з донецькими шахтарями, знаєш, – можливо це варіант якогось діалогу в майбутньому. Ну, бо інакше, хто вестиме цей діалог? Військові? Навряд чи в них будуть такі повноваження. Політики? Навряд чи в них буде бажання, вони радше будуть торгуватись. Інтелектуали? Вони в принципі не вміють вести діалог. Ну, залишаються гірняки, металурги, медики, вчителі.

Н.В.: Твій новий альбом має назву «Бийся за неї», і титульна пісня, якщо я не помиляюся, вийшла якраз під час протистоянь на Майдані, фактично, боїв за Україну…

С.Ж.: Ні, вона написалась у вересні минулого року. А «Країна» написалась півтора роки тому. Ми намагаємось не займатись кон’юнктурою.

Н.В.:  А через майже рік, коли країна вкотре розчарована в революції і виснажена війною, чи має ще сенс соціальна боротьба? Хто має битися і проти кого?

С.Ж.: Ну, мені здається, ми просто не зможемо в майбутньому обійти це питання. Можна скільки завгодно розфарбовувати мости в синьо-жовті фарби, але технічний стан мостів кращим від цього не стане – їх потрібно буде ремонтувати. А виходячи з результатів виборів до парламенту й того, з яким ентузіазмом влада підходить до можливих реформ (я вже не кажу про те, що це можуть бути за реформи), підозрюю, що ніхто нічого особливо ремонтувати не збирається. Тому боротися все одно доведеться. І я б сказав, що не проти когось, а за себе, за свій простір. За свою свободу, як би це пафосно не звучало.

Н.В.: Чи є у цій битві місце для лівого руху? Чого він має прагнути і якими шляхами до цього йти? Це партія, робітничий рух, інтелектуальна робота, мистецтво, література?

С.Ж.: Я не готовий говорити про партійний рух, просто не зовсім уявляю, як в Україні може виникнути й функціонувати чесна політична сила, не фінансована тими, проти кого спрямована її політична програма. Хоча, мабуть, це можливо. Просто мені здається, щоби зупинити будівництво, скажімо хмарочосу в історичному центрі, політичної сили не треба. Або щоби примусити працювати комунальників. Інтелектуал теж може вийти на пікет, до речі, хай це й не надто інтелектуально.

Н.В.: Чи можеш уявити собі інші – непартійні – перспективи української лівиці? Чи цікава ліва ідея українській молоді?

С.Ж.: Я припускаю, що українські ліві нині матимуть великі проблеми, адже ліва ідея в багатьох українців чітко асоціюється з радянською сталінсько-брєжнєвською історико-ідеологічною спадщиною, з партіями-симулякрами, на зразок КПУ чи СПУ, з «п’ятою колоною Кремля» чи подібними речами. Пояснити й продемонструвати, що нові ліві можуть і мають бути частиною політичного життя нашої країни, і що їхня діяльність спрямована на вирішення проблем цієї країни, а не на спекулювання ідеологічними чи історичними гаслами, – в цьому, мабуть, і є сьогодні сенс лівого руху. Чи цікавий він молоді? Ну, традиційно комусь він цікавий, особливо сьогодні, коли революційний процес ще не набув свого завершення, проте вже вимагає нових форм та методів боротьби.

Н.В.: Чи мав ти якийсь досвід з німецькою лівицею?

С.Ж.: Ну, останнім часом, скоріше, негативний – зазвичай вони повторювали якусь відверто путінську риторику про «проплачену американцями революцію». Хоча траплялись і цілком адекватні ліві ,– ті ж таки анархісти в Берліні чи Стокгольмі, які виступають проти російського імперіалізму.

Н.В.: Чи можна вплинути на цю ситуацію?

С.Ж.: Найоптимальніше, звісно, щоби вони приїхали на Донбас і подивились, що там відбувається. Я навіть не кажу про території, контрольовані сепаратистами, йдеться про Донбас від сепаратистів звільнений. А загалом, потрібно побільше говорити й пояснювати. Той, хто захоче розібратися в усьому зможе зрозуміти, де інформація, а де пропаганда. Сьогодні, на жаль, пропаганда відверто перемагає.

Розмовляла Неля Ваховська

Післямова Тараса Саламанюка

Сергій Жадан відома в українському суспільстві персона. Його поезією, прозою, а відтепер (разом із гуртом «Собаки в космосі») ще й музикою небезпідставно захоплюються сотні тисяч шанувальників по всій Україні. Що найцікавіше, Жадан, на відміну від інших представників української культурної тусовки, не боїться говорити про соціальні проблеми та засуджувати штучне розділення людей за національною ідентичністю.

Але саме тут для лівих і починаються труднощі у сприйнятті Жадана. Його відверта «соціалка» і антишовінізм ще раніше змусили багатьох із них поквапитись й без особливих контактів із поетом проголосити Жадана чи не єдиним «новим лівим» серед міщанства сучукркульту. Яким же було їхнє розчарування, коли Сергій Жадан, вже зарахований до «своїх», починав давати якісь «не такі» коментарі або з’являтися не там, де треба. Особиливо ця ситуація загострилася під час Майдану, коли проявився (до того чомусь не помітний лівим) певний патріотичний ухил поета. Відтак, поряд із лівими симпатиками, сформувалася також опозиція лівих ненависників, які засуджують і викривають «націоналістичне нутро» Жадана.

У цій ситуації найприкрішим є те, що за подібними екстремумами любові-ненависті, мало хто намагається розгледіти у Жадані людину. Так, просто людину, яка не вишколена політично і є поодинокою у своєму прагненні до соціальної справедливості серед (дрібно)буржуазного болота української культури. В таких умовах, все, що їй залишається це підлаштовуватися до домінантного патріотичного дискурсу і додавати до нього вже якісь свої (хай і соціальні) ухили. Та це ще не означає, що необхідно миттєво братися схиляти Жадана «вліво». Звісно, якби на українському обрії існував якийсь значний лівий політичний суб’єкт зі своєю сферою (культурної) контргегемонії, можливо, це і мало би певний сенс. Але зараз такому відомому українському письменнику як Жадан просто бракує простору, щоби приєднатися до (будьмо чесними) лівих маргіналів. Для нього це означало би поступитися значною часткою своєї слави й популярності.

Тим не менше, з цього геть не випливає, що лівим слід триматися осторонь Сергія Жадана, адже ніщо не відміняє його «соціалки», як і певних симпатій до «нових лівих». Розглядаючи Жадана в такій ролі лівого попутника, а не адепта, лівиця може взаємовигідно користатися з його визнання. Так вже було, зокрема, на презентації книжки «Український Троцький» в Харкові, де не в останню чергу за допомогою авторитету Жадана, вдалося відмовити крайніх правих від провокацій. Або ж так вийшло на нещодавньому концерті, що відбувся після конференції з робітничих протестів у Кривому Розі. Тоді під соціальні, робітничі ритми Жадану вдалося зібрати чималу аудиторію і таким чином здобути значний «респект» від місцевих незалежних профспілок.

Сподіваюся, що читання цього інтерв’ю із Сергієм Жаданом, яке було взяте у нього саме в Кривому Розі, підтвердило дані тези про Жадана як самобутнього лівого попутника, а не адепта чи антагоніста лівих.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

НЕ ЖАДАН. НЕ ФОНТАН. ТРАГІФАРС «ГІМН ДЕМОКРАТИЧНОЇ МОЛОДІ» У ТЕАТРІ ІВАНА ФРАНКА (Денис Пілаш)

БЕРТОЛЬТ БРЕХТ ОБ УКРАИНСКОЙ СОВРЕМЕННОСТИ (Денис Пілаш)

 ЛИСТ «НОВИМ ЛІВИМ» (Чарльз Райт Міллз)

ЧТО НЕ ТАК С СОВРЕМЕННЫМ МАРКСИЗМОМ? (Матейс Крюл)

ХТО ТАКІ ЛІВІ АКТИВІСТИ ТА ЩО ЇМ РОБИТИ?  (Роман Копилєв)

 

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери