Неможлива можливість європейської федерації: вчора, сьогодні, завтра (1/2)

На тлі війни в Україні, кліматичної катастрофи та зростання впливу крайніх правих, постає питання: куди рухається Європа? Чи можливо протиставити миротворчий, універсалістський європейський проєкт насильству колоніальної спадщини та конкуренції між національними державами? У цій лекції, прочитаній 8 травня 2025 року з нагоди Дня Європи в Інституті європейських досліджень Вільного університету Брюсселя, французький філософ Етьєн Балібар аналізує суперечливу ідеологічну та інституційну спадщину європейського проєкту й порушує питання про можливість — чи неможливість — справжнього європейського федералізму. Він розвиває ідею федералізму «знизу», який, на його думку, вимагатиме від Європи відкритості до світу поза логікою геополітичних блоків, широкої громадської мобілізації на захист соціальних прав та відродження загальноєвропейської публічної сфери завдяки розвитку масової практики перекладу.

Ми публікуємо цей текст у двох частинах — згідно з оригінальною публікацією на сайті AOC media від 27 та 28 травня 2025 року. Аналізуючи у першій частині своєї лекції суперечливу історичну та інституційну спадщину європейського проєкту, філософ окреслює виклики, перед якими постає сучасна Європа та світ. У другій частині Балібар розмірковує про «неможливу можливість» — пошук нової мови політики співіснування та взаємозалежності як основи справжнього європейського федералізму.

Частина перша 

Пані та панове, шановні колеги та колежанки, слухачі та слухачки! 

Запропонована мною назва доповіді містить один із тих логічних парадоксів, які є звичними для певної філософської традиції. Може здатися, що це лише спосіб надати дешевого спекулятивного ореолу банальним міркуванням про протиріччя й конфлікти, які перешкоджають реалізації федеративного проєкту з відповідними політичними інститутами, що ними наднаціональна Європа поступово — і в різних формах — наділила себе внаслідок «подолання» конфліктів, які роздирали її впродовж ХХ століття: дві світові війни, а потім холодна війна. Звісно, існують різні — навіть цілком протилежні — версії цього проєкту, який досі наражається на заперечення та спротив, інколи навіть зсередини його офіційних органів. І все ж, він існує, і для багатьох з нас, як і для значної частини громадян Європи, він став вже чимось очевидним — принаймні як доконаний факт. Але складається враження, що його легітимність, впевненість у його завершенні, гарантія його тривалості ніколи не зможуть сприйматися як належне. Звернувшись, заради цієї конференції, до деяких ключових політологічних джерел на тему побудови Європи та її втілення в Європейському Союзі, я знайшов декілька проявів цього парадоксу. Наприклад, його можна виявити вже у самій назві передмови Іва Мені до одного з номерів журналу Politique Européenne за 2016 рік, присвяченого європейському федералізму: «Європейський Союз і федералізм: неможливість чи неминучість?»^[1]. В статті вказується на те, що з одного боку існує неможливість, а з іншого — неминучість; утім, оскільки історія європейських інститутів однаковою мірою втілює обидва ці аспекти, то протиріччя залишається нерозв’язним, хоча його зміст і наслідки змінюються. Парадокс досягає свого апогею у періоди кризи або гострого конфлікту, і можна подумати, що моє власне формулювання — яке дещо відрізняється тим, що наголошує на єдності протилежностей — це лише риторичний засіб його драматизації. 

Але я мав на увазі дещо більше. Я згадав, що вже кілька разів у минулому — що, можливо, пов'язано з моєю театральною схильністю розігрувати з себе Кассандру — я вказував на моменти гострої кризи з можливістю чи неминучістю «кінця Європи», тобто розпаду або розпуску Європейського Союзу як федеративної або квазіфедеративної структури. Наприклад, коли у 2015 році у Греції конституційний опір вимогам Єврогрупи був придушений^[2]. Таким чином, я неявно, в напівстратегічному, напівесхатологічному ключі, проводив аналогії з розпадом інших наднаціональних утворень у модерній Європі, заснованих на радикально відмінних принципах, і які вважалися остаточними. Незважаючи на слабкість самого прогнозу, визначальною рисою тодішньої ситуації, як на мене, було подвійне посилення зовнішніх викликів та внутрішнього конфлікту всередині Європи. Але нинішня ситуація, яка є не менш критичною, здається, характеризується зовсім іншим типом напруги між суперечливими сигналами ззовні та зсередини. З одного боку, війна, що триває на європейському кордоні і в якій ЄС фактично бере участь (я маю на увазі війну в Україні, хоч і вважаю, що в деяких аспектах геноцид палестинців є ще страшнішою трагедією, яка не менше позначиться на майбутньому Європи), широко інтерпретується у світлі останніх геополітичних подій — пов'язаних з поворотом американської політики — як парадоксальне відкриття можливості для якісного стрибка в процесі інтеграції європейських націй. Ідеться ні більше ні менше, як про воскресіння старого проєкту Європейської оборонної спільноти, що нині знаходить підтримку тих самих держав, які у 1950-х роках призвели до його провалу. Це рішучий крок у передачі атрибутів державного суверенітету з національного до федерального рівня, і якщо вона справді відбудеться — її наслідки будуть відчутні в усіх сферах економічного та політичного життя держав-членкинь, а також у суспільній свідомості їхніх громадян. Але з іншого боку, посилення так званих «популістських» рухів, багато з яких відверто ностальгують за фашизмом і нацизмом 1920-1940-х років, їхній прихід до влади в ряді європейських країн, їхній потенціал до «гегемонії» серед політичного класу і решти населення, підтримка, яку вони отримують від конкурентних, але ідеологічно споріднених імперіалізмів — усе це змушує думати, що аналогії з періодом, коли здатність Європи до цивілізованого розв'язання політичних конфліктів зазнала краху, не позбавлені сенсу. Саме цю нову, особливо драматичну й несподівану конфігурацію суперечностей, притаманних ставленню Європи до власної інституційної можливості, я й пропоную обговорити сьогодні, торкнувшись принаймні деяких із тих питань, які необхідно порушити, аби неминучість — або, навпаки, невизначеність — поточних подій та їхніх наслідків не була всього лиш предметом інтуїції чи випадкового припущення.

«Добре пишатися німецькою культурою, німецькими цінностями і не втрачати це в якійсь мультикультурності, яка все розмиває», — сказав Ілон Маск на зібранні ультраправої партії «Альтернатива для Німеччини». Фото: Sebastian Willnow / DPA

*

Перша серія проблем, яку я хотів би озвучити, стосується відносин між побудовою європейської спільноти та навколишнім світом, від якого залежить саме її визначення як групи націй і від якого вона одночасно відокремлена історією, кордонами, антагонізмами, нерівністю розвитку та становища. Я намагатимусь якомога точніше охарактеризувати вплив трансформації «геополітичних» умов на побудову Європи, тобто на відносини «суверенітету» між національним і наднаціональним рівнями. Але всупереч певній тенденції, якій сприяє нинішня кон'юнктура в науковому дискурсі та громадській думці, я також хотів би наголосити на тому, що «світ», з яким Європа взаємодіє і від якого вона залежить, не має розглядатися лише з точки зору альянсів і конфліктів між державами або континентальними імперіями. Необхідно брати до уваги й інші виміри, не менш фундаментальні та відмінні один від одного. Мова йде про артикуляцію понять могутності й незалежності, від яких, у свою чергу, залежать поняття ризику, безпеки та ідентичності. Наразі вважається, що у дедалі більш небезпечному «світі» — який іноді навіть становить безпосередню загрозу для Європи, де «фронти» можуть спалахувати й розгортатися у непередбачуваний спосіб — стратегічний рівень організації та оснащування може бути лише федеральним. Якщо Європа прагне й надалі йти власним шляхом, вона не може ані продовжувати існувати на рівні національної конкуренції, ані лишатися заручницею протекцій чи зовнішніх залежностей минулої епохи. Я не маю жодних заперечень щодо цього. Але поняття, що лежать в основі цього твердження, потребують роз'яснення. 

Тут варто бодай коротко розглянути, що означають незалежність і відносини зі світом в контексті такого утворення, як Європа, чия ідентичність повністю зумовлена слідами й наслідками її давніх внутрішніх поділів, а також відносинами, які її складові частини — разом чи окремо — мали з рештою світу. Одне не можна відокремити від іншого. В обох випадках ці відносини позначилися на проведенні кордонів, зокрема політичних і культурних надкордонів — які постійно зміщуються, хоча однаково продовжують існувати попри їхнє юридичне стирання, — а також на формах їхнього подолання. Очевидна напруга, що існує сьогодні між тим, як сприймають геополітичний контекст — зокрема відносини з Росією — у Західній та Східній Європі, є безперечною спадщиною великої «європейської громадянської війни», закріпленою в інституціях часів холодної війни (з яких, власне, й виник Європейський Союз). Але також вона [громадянська війна — ред.] невипадково збігається з поділом на два типи імперій, що сформувалися в Європі в класичну епоху — «континентальні» та «заморські» (за термінологією Ганни Арендт), і навіть, хоча й опосередковано, зі слідами великих політико-релігійних розколів Середньовіччя.

Але з іншого боку, нації — я б навіть сказав, типово європейська форма нації, експортована по всьому світу — невіддільні від відносин з імперіями, які за визначенням мають глобальний вимір, що перевершує географічні та цивілізаційні межі «європейського континенту», як їх не окреслюй. Насправді будь-які спроби це зробити [провести межу] марні, незалежно від того, чи формувалися нації в рамках реалізації імперіалістичного проєкту, чи були продуктами його розпаду. Неможливо позбутися зворотного впливу довготривалої колоніальної історії на формування Європи та на демографічний чи культурний склад її націй, адже він, строго кажучи, не є чимось зовнішнім щодо неї. Тобто я хочу сказати, хоча й дуже схематично, що у випадку Європи (як і у випадку інших частин світу, але унікальним чином, визначальним для її «ідеї») внутрішні кордони є також вікнами назовні, і загалом, що розрізнення між внутрішнім і зовнішнім, між «я» і «світом» не підпорядковуються логіці взаємовиключення. Внутрішній розвиток Європи завжди буде лише зворотним боком однієї чи кількох форм стосунку з її іманентною «зовнішністю». У більш політичному ключі: ідея незалежності чи самовизначення Європи збігається з питанням, чи здатна Європа як така не тільки захищати себе, але й активно впливати на «космополітичні» процеси, які вже позначаються на її структурі. 

Тож повернімося до війни в Україні і до змін у системі альянсів, які вона прискорює. Я вже публічно заявляв — і хід бойових дій не змусив мене змінити свою думку навіть попри те, що руйнування й страждання місцевого населення продовжують зростати, — що Європа не мала іншого вибору, окрім як підтримати спротив українців проти російського вторгнення, яке водночас суперечить міжнародному праву і ґрунтується на особливо брутальній імперіалістичній ідеології^[3]. Це означало, що Європа сама поступово вступить у війну. Але це не повинно завадити нам повністю усвідомити — радше зовсім навпаки, — чому війна в Україні за своєю суттю є громадянською війною на двох тісно взаємозалежних рівнях. Ця європейська війна є громадянською — або навіть новим втіленням великої громадянської війни, яка роздирала Європу протягом XX століття — саме тому що Росія є європейською нацією (та ще й нацією, яка зробила істотний внесок у розвиток європейської цивілізації), і тому що нинішня конфігурація антагонізмів на сході континенту, включно з питанням про те, де провести межу між демократією і диктатурою, між внутрішньою та зовнішньою сторонами федеративного проєкту, частково є наслідком того, що СРСР — будучи реалізацією одного з великих європейських проєктів — виродився й замкнувся в межах колишньої євразійської імперії. Це також громадянська війна на території самої України, але не в тому сенсі, що все населення певних регіонів або його частина нібито ідентифікує себе з «вічною Росією» (як стверджує Володимир Путін), а тому що багатомовність і, відповідно, мультикультуралізм — результати складної історії колонізацій та емансипативних рухів — зробили антагоністичну спадщину її невід'ємною складовою^[4].

Чоловік проходить повз уламки багатоповерхового будинку, зруйнованого в Мирнограді, що на Донеччині, 21 серпня 2024 року. Фото: Genya SAVILOV / AFP 

Але з іншого боку, якщо у світлі стратегічного повороту нового американського президента ми подивимося на цю широку «громадянську війну» через призму часу — принаймні з моменту розпаду радянської системи і брутальної реструктуризації політичного, економічного й соціального режиму на її колишній території — і якщо ми підсумуємо її [громадянської війни] епізоди з точки зору їхнього місця у глобальному співвідношенні сил, то, на мою думку, складно уникнути двох висновків. Перший полягає в тому, що Американська імперія (чиї витоки і характер, звісно, є глибоко «європейськими» в цивілізаційному сенсі) ніколи не залишалася ззовні стратегічних рішень європейських країн, а також питань побудови Європи як політичного та економічного цілого, незважаючи на те, що цей процес був позначений складною взаємодією залежності та незалежності, і навіть протистоянням «західному» Великому брату. Перебудова альянсів — яка де-факто відбулася після рішення президента Трампа вести переговори з Росією, приймаючи лексикон, яким вона позначає конфлікт, і гарантуючи їй збереження наявних здобутків агресії — може й не є стійкою, але й не є всього-на-всього особистою примхою, як кажуть деякі. Розглядати попередню підтримку України з боку НАТО в контексті політики стримування та «відкату» (ориг. roll back) (в розумінні Збігнєва Бжезінського), що провадилася до і після розпаду СРСР з метою інструменталізувати демократичні прагнення колишніх неросійських радянських республік, не є виправданням російського вторгнення. І так само визнати, що умови, на яких адміністрація Трампа надає сьогодні відносний захист Україні, містять значну дозу неприхованого колоніалізму, ще не означає вдаватися до «кемпістської» ідеологічної призми. Скоріше це означає, що насправді США не втратили інтересу до європейського континенту і намагаються зберегти свій вплив у новій конфігурації та в нових формах, діючи в логіці «нової Ялти», за яку розплачуються українці. Очевидно, що в цьому ж ключі слід розуміти американське втручання в політичне життя європейських держав на користь неофашистських сил.

Як ви вже побачили, на мою думку, усе це означає, що у своєму прагненні або потребі в незалежності Європейський Союз зіткнувся з двома імперіалізмами — що іноді воюють між собою, а іноді ведуть переговори, — відносно яких він має себе позиціонувати. Від цього залежить його майбутнє. Я не прирівнюю ці імперіалізми з погляду небезпеки, яку вони становлять (але я це говорю як європеєць з Європи; очевидно, що я б не міг сказати те саме, якби був іракцем, ба більше — палестинцем). Ми маємо справу з російським експансіонізмом, для якого Європа є потенційною, але лише частковою ціллю. Я не думаю, що Путін — це новий Наполеон або Гітлер, який планує захопити весь континент, зупинившись лише у Відні, Берліні чи Парижі. Але я впевнений, що ідеологія Великої Росії, спадкоємцем якої є Путін і яку ідеологи режиму поєднали з расистським і містичним дискурсом, претендує на всі нації «ближнього зарубіжжя», що колись входили до складу царської імперії. І тому Європа має бути в змозі захистити як їх, так і себе від цієї загрози, тобто має озброїтися краще або озброїтися інакше. Потрібно також виробити радикальну критику російського впливу та фінансової підтримки значної частини європейських крайніх правих сил. З іншого боку, я не думаю, що американський імперіалізм представляє симетричну загрозу (хоча ситуація з Гренландією свідчить про існування експансіоністських амбіцій щодо європейської території, спекулюючи на її незавершеній деколонізації). Але я вважаю, що латентне з кінця Другої світової війни питання про те, чи має спільнота європейських націй інтерес в самоідентифікації з «західним табором», чиє визначення фактично виробляється в Америці, має повернутися на передній план, щоб нарешті, по можливості, отримати «євроцентричну» відповідь — а точніше таку, що відштовхується від узгодження інтересів Європи з інтересами інших країн, незалежно від приналежності до якогось «табору». Тому я свідомо наслідую таким лідерам, як Віллі Брандт і Горбачов наприкінці холодної війни, і ставлю питання про можливість актуалізації запропонованого ними курсу^[5].

*

Але, як я щойно сказав, мені здається, що неможливо обмежувати питання місця Європи у світі (і місця, яке їй відводять глобальні зміни) лише цими геополітичними міркуваннями, якими б нагальними вони не були. Я б додав ще два окремих фактори. Геополітичне питання у згаданому вище сенсі слід відрізняти від геоекономічного, що стосується трансформацій глобалізації та реструктуризації сучасного капіталізму. Чи маю я уточнити, що я — не економіст і що мої гіпотези на цю тему виглядають крихкими навіть для мене самого? Я розмірковую і намагаюся вчитися одночасно. Існує дві поширені ідеї, які підтверджуються останніми тенденціями «торговельної війни», розпочатої Сполученими Штатами. Перша полягає в тому, що епоха переможного неолібералізму, заснованого на інтенсифікації міжнародного поділу праці, а отже, на поширенні «ланцюгів вартості» і становленні транскордонного капіталізму, який надає функцію гегемонії «логістичним операціям» з циркуляції товарів (Меццадра і Нілсон), зіткнулася з націоналістичною і неомеркантилістською реакцією^[6]. Друга полягає в тому, що Китай, який став найбільшою індустріальною державою світу і його технологічним авангардом в цілому ряді галузей (зокрема у сфері «відновлюваних джерел енергії»), — це імперіалізм, що претендує на світову гегемонію, місце якої займає Американська імперія, як в економічному, так і в політичному планах. 

Якими будуть наслідки цих змін для Європейського Союзу, який сприймає себе насамперед як економічну структуру на засадах вільної торгівлі? Мені здається, що тут варто відзначити два моменти. По-перше, недолік поняття імперіалізму — яким би корисним воно не було для вказування на слабкі місця ідеальних уявлень про світ-економіку як сферу вільної конкуренції, позбавлену владних відносин і нерівностей розвитку, — полягає в тому, що воно ототожнює геополітичні та геоекономічні питання, які насправді стосуються різних часових еволюцій і «геометрій» (як казав Джованні Аррігі) або «поділів світу» (як казав Ленін)^[7]. Безумовно, вони перетинаються, але тут немає єдиного причинового зв'язку. Ось чому, з погляду Європи, питання балансу сил між Російською та Американською імперіями і питання конкуренції між американським і китайським капіталізмом — це проблеми дуже різного характеру, розуміння чого стирається в аргументації, яка ведеться в термінах «таборів».

Володимир Путін та Дональд Трамп

Європейці не розташовані «між» Китаєм і Сполученими Штатами у тому ж сенсі, в якому вони розташовані «між» Сполученими Штатами та Росією, яка є вагомою військовою і територіальною cилою, хоча сьогодні займає незначне місце в розвитку світ-економіки. По-друге, всупереч прогнозам броделівських істориків економіки, конкуренція між американським і китайським капіталізмами, кожен з яких спирається на потужний «економічний етатизм», хоча й у двох ідеологічно протилежних формах, навряд чи є принциповою, конкуренцією між старим і новим світовим гегемоном (як це колись було у випадку Нідерландів та Англії, або Англії та США, не забуваючи про претендентів на роль «третьої сили», таких як Німеччина у XIX ст. та Японія у XX ст.)^[8]. Йдеться радше про конфліктну доповнювальність (якщо дозволите мені такий оксюморон) двох аспектів і двох тенденцій у розвитку сучасного капіталізму: з одного боку — індустріальний продуктивізм, світовим центром якого став Китай, нова «майстерня світу» і провідник нової промислової революції; з іншого — банківська імперія і, в ширшому сенсі, домінування на ринку обігу капіталу та фінансових послуг, на які Сполучені Штати, безумовно, не мають монополії, але від яких продовжують отримувати вигоду завдяки збереженню статусу панівної валюти. Європі не властива жодна з цих двох форм панування, і вона щосили намагається уникнути свого перетворення на ринок споживачів та боржників за міжнародними кредитами^[9].

Такий дихотомічний огляд може бути корисним для розуміння умов, у яких зараз точаться глобальні митні та нормативно-правові баталії. Але його головний недолік полягає в тому, що він не враховує значення і наслідки цифрової революції засобів комунікації та штучного інтелекту. Ця революція, яку Томас Бернс і Антуанетта Рувруа назвали «алгоритмічним врядуванням»^[10], не лише «колонізує суспільні відносини» — від способів споживання до організації повсякденного життя, — але й трансформує саму структуру виробництва, обігу й фінансування, ставлячи «платформи», що розгортаються у віртуальному просторі, на командні позиції. Вона є частиною того, що в іншому контексті я назвав «абсолютним капіталізмом»^[11], який включає в свій режим накопичення всю або майже всю людську діяльність і який нівелює конфлікт між двома традиційними аспектами капіталізму, уособленими Китаєм і Сполученими Штатами, або, радше, стає головним об'єктом їхнього протистояння^[12]. Наскільки я розумію, у звіті Драгі, представленому в листопаді минулого року, розглядалося питання про те, як Європа як інтегрована економічна спільнота може уникнути занепаду й розпаду в новій глобалізації. Утім, нам варто також замислитися, чи може вона запропонувати — зокрема і самій собі — самобутній шлях у сфері технологічних змін, інакше кажучи, розвинути самобутню форму капіталізму або — можливо, хоча й менш очевидно — самобутню форму компромісу з капіталізмом^[13].  Але таке питання — яке поки не стало предметом реальних дебатів на рівні громадської думки та європейських суспільств — має сенс лише за умови врахування третьої форми глобального середовища, ймовірно, найбільш вирішальної з погляду  цивілізації: я маю на увазі «планетарне» або «земне» середовище.

Тут слово «середовище» набуває іншого значення. Хоча зрозуміло, що для поточної кліматичної та біологічної катастроф географічний вимір є істотним — Земля поділена на неоднорідні зони, які неоднаково потерпають від наслідків глобального потепління та екстрактивістської політики з їхнім впливом на біорізноманіття та умови життя людських спільнот, а також неоднаково сприяють «великому потрясінню»^[14], як його назвав індійський письменник Амітав Гош, — проте існує принципова різниця між схемою протистояння агресивних континентальних держав — більшою чи меншою мірою агресивних, оснащених зброєю масового знищення, — чи навіть між схемою розподілу економічних ресурсів і потоків капіталу та топографією процесів, які сприяють трансформації життєвого середовища на Землі. Тут ми знову стикаємося, але в набагато більш матеріальному сенсі, з проблемою неадекватності механічних розрізнень між внутрішніми і зовнішніми кордонами. Ця проблема вже виникала при розгляді наслідків цифрової революції, внаслідок якої географія націй почала дублюватися віртуальною сферою, релятивізуючи їх. Не обов'язково перетинати політичні та економічні кордони, щоб відчути вплив надмірного споживання або перевиробництва промислових товарів (зокрема й сільськогосподарської продукції) на умови життя та шанси вижити на іншому кінці світу. Отже, всяке відтворення політичної спільноти людей — де дотримуються певного способу життя або ж він ставиться за мету історичного розвитку — завжди є водночас і причиною, і результатом власного впливу на планетарне середовище, частиною якого ця спільнота є. Це середовище пронизує спільноту, але також виходить за її межі, передбачає її взаємодію з іншими спільнотами і навіть з іншими цивілізаціями.

Більш конкретно і в більш космополітичному ключі можна виокремити три «протиріччя» — в тому сенсі, який цьому терміну надавала діалектична традиція, — що свідчать про неоднозначне місце, яке займає європейське населення в екологічній кризі, а також про роль, яку воно могло б відіграти у її вирішенні. По-перше, йдеться про вищенаведений факт: хоча катастрофи, спричинені глобальним потеплінням або опосередковано пов'язані з деградацією довкілля (як, наприклад, пандемія Covid-19), можуть статися в будь-якій точці планети (згадаймо пожежі в Каліфорнії або повені в Іспанії), вони мають значно більш руйнівний і незворотний характер в континентальних регіонах з низьким рівнем розвитку та крайньою бідністю. Це, однак, сприяє не появі політики солідарності, а, навпаки, поглибленню расових або расизованих відмінностей всередині людства^[15]. До того ж, як слушно зауважує Амітав Гош, деколонізація та економічне зростання країн «Глобального Півдня», що прагнуть до рівності з колишніми колонізаторами, призводить до негативного накопичення з погляду руйнування довкілля. Країни Півночі, зокрема Європа, досі залишаються основними споживачами або вуглецевої продукції, або продукції, що містить компоненти, видобуток яких руйнує середовище. Водночас країни Півдня є найбільшими виробниками, чи то для задоволення потреб Півночі, чи то для того, щоб наздогнати її. Нарешті, не можна оминути той факт — згубний за своїми наслідками для політичного життя ліберальних демократій і глибоко пов'язаний з генезою так званих «популізмів», — що за нинішнього стану соціальних і політичних владних відносин, особливо в Європі, не існує жодної економічної програми або принципу планування, які б поєднували збереження прийнятного для більшості населення рівня життя з раціональним антизростанням або деіндустріалізацією, без яких наслідки непридатності планети для життя стануть незворотними.

Ці «протиріччя» становлять той горизонт, в межах якого постає питання європейської політики — політики, що мала б бути не лише способом співіснування її мешканців з урахуванням історичних особливостей, але й способом конструювання спільного майбутнього, умовою можливості якого є реалізація федеративного проєкту. Вони не скасовують важливості й нагальності геополітичних та геоекономічних питань, але повністю наддетерміновують їхнє значення, оскільки ці «протиріччя» є і більш нагальними, і більш далекосяжними. Це робить ще дивнішим (або, навпаки, цілком зрозумілим) той факт, що, попри періодичні заяви, ці питання постійно маргіналізують і зводять до евфемізмів. Але ми маємо чітко усвідомлювати: аби їх порушити й винести на обговорення, потрібна революція або конверсія в нашому розумінні ідей могутності та незалежності. У світлі екологічних протиріч максимальна незалежність є водночас і максимальною взаємозалежністю — або шляхом до розвитку взаємозалежності замість її нейтралізації. Насамперед слід переглянути традиційну еквівалентність між ідеями влади та могутності, на чому вже багато років наполягають філософи, що спираються на праці Спінози^[16]. Розуміючи могутність діалектично — як не-безсилля або як вихід із безсилля, тобто як здатність впливати на внутрішні та зовнішні умови, що визначають наш спосіб життя та обмежують нашу свободу, — її не можна ототожнювати з владою, тобто здатністю підпорядковувати супротивника, нав'язуючи йому односторонній баланс сил і підкоряючи його волю. Навпаки, справжня могутність полягає в максимальній здатності відчувати на собі вплив іншого — бути відкритими до його присутності чи вимог, домовлятися про їх задоволення у спосіб, що не суперечить нашому самозбереженню.

У перекладі на політичну мову це означає, що Європа не повинна ані забувати, ані відкидати сліди імперської експансії (особливо колоніальної), яка сприяла її структуруванню в національні держави на шкоду всьому світові. Водночас вона не повинна замикатися у фіктивній ізоляції, яку здатні подолати лише фінансові операції. Її завдання — трансформувати значення залежності та умови, за яких ця залежність виникла, перетворивши комунікацію з рештою світу (або з якомога більшою кількістю «світів» у планетарному масштабі) на підґрунтя власного самоствердження. Отже, якщо я зрозуміло пояснив, то мова йшла про те, що екологічна криза стає найнагальнішою з нагальностей: саме вона визначає напрямок вирішення решти криз — хай якими невідкладними вони здавались би, — чи то війна і мир, чи конкурентоспроможність і зростання.