Перевернути міф про корупцію

  • 11 лютого 2014
  • 1814
Перевернути міф про корупцію

Джейсон Гікел

Нещодавно Transparency International опублікували щорічний звіт про індекс сприйняття корупці (ІСК), дані якого унаочнює яскрава карта світу, де найменш корумповані держави позначені безтурботним жовтим кольором, а найбільш корупмовані залиті ганебним червоним.  ІСК визначає корупцію як «зловживання державною владою задля приватної вигоди» і черпає свої дані з дванадцяти різних установ, серед яких Світовий банк, Freedom House та Світовий економічний форум.

Коли я вперше побачив цю карту, я був приголомшений тим, що більшість жовтих ділянок — це багаті західні країни, в тому числі США й Велика Британія, в той час як червоний колір майже повністю покриває глобальний Південь, а такі країни як Південний Судан, Афганістан і Сомалі замазані особливо темним червоним.

Такий географічний поділ чудово вписується у поширене уявлення про корупцію як тягар країн, що розвиваються (згадаймо стереотипні образи диктаторів у Африці та хабарництва в Індії). Та чи відповідає ця історія дійсності?

Багато міжнародних організацій з розвитку вважають, що відтворення бідності на глобальному Півдні значною мірою спричинене корупцією серед місцевих посадовців. У 2003 році стурбованість такою ситуацією привела до підписання антикорупційної конвенції ООН, у якій проголошено, що хоча корупція існує у всіх країнах, це «лиховісне явище» є «найбільш шкідливим» на глобальному Півдні, де воно є «ключовим чинником недостатньо ефективного функціонування економіки та головною перешкодою на шляху розвитку та подолання бідності».

У цієї теорії є лише одна проблема: вона просто не відповідає дійсності.

 

Корупція у стилі наддержав

Згідно з даними Світового банку, корупція у формі хабарництва та крадіжок з боку урядових чиновників — головна мішень конвенції ООН — обходиться країнам, що розвиваються, приблизно у 20—40 млрд. доларів щороку. Це великі суми, але це надзвичайно мала частка — лише близько 3% — від загальних незаконних грошових потоків, що оминають державну скарбницю. Уникання оподаткування, з іншого боку, оцінюється у більше ніж 900 млрд. доларів щорічно — це гроші, які транснаціональні корпорації крадуть від країн, що розвиваються, ухиляючись від сплати податків та вдаючись до інших протиправних дій.

Цьому потужному відтоку багатства сприяє тіньова фінансова система — офшори, фіктивні компанії, анонімні банківські рахунки, підробні фонди — серцем якої є Лондон. Більш ніж 30% світових прямих іноземних інвестицій оформлюються через офшори, які сумарно приховують одну шосту від від усіх приватних статків світу.

Це вагома — навіть засаднича — причина бідності у країнах, що розвиваються. Проте вона не входить у мейнстрімне визначення корупції, відсутня у конвенції ООН і рідко (якщо взагалі) стає на порядку денному міжнародних організацій з розвитку.

Яким чином Великобританія врешті лишається з чистим ІСК, якщо Лондон — центр мережі офшорних зон?

Це питання ще більше спантеличує, якщо взяти до уваги, що діловий Лондон захищений від багатьох державних демократичних законів та вільний від будь-якого парламентського контролю. Внаслідок цього спеціального статусу Лондон зберіг кілька химерних плутократичних традицій. Візьмемо, наприклад, виборчий процес: більше ніж 70% голосів на виборах до міської ради належать не мешканцям міста, а корпораціям — переважно банкам та фінансовим фірмам. Чим більшою є корпорація, тим більше виборчих прав вона отримує, а найбільші фірми отримують по 79 голосів. Така система виводить на новий рівень корпоративну суб’єктність в американському стилі.

Будьмо відвертими: така корупція не так уже й недоречна у країні, де феодальна королівська сім’я володіє 120 000 гектарів державної землі та щорічно поглинає з державної скарбниці близько 40 млн. фунтів (65,7 млн. доларів). Членів парламентської Палати лордів не обирають, а призначають: 92 місця тут успадковують аристократичні сім’ї, 26 отримують лідери найбільших релігійних конфесій, а десятки інших віддані на відкуп мультимільйонерам.

Корупція в США лише трішки менш кричуща. Хоча місця в конгресі й досі не можна просто придбати, та судове рішення у справі громадян проти Федеральної виборчої комісії дозволяє корпораціям витрачати безмежну кількість грошей на політичні кампанії, щоб забезпечити обрання їхніх кандидатів — і цю практику виправдовують Орвелівським гаслом про «свободу слова».

 

Фактор бідності

Твердження конвенції ООН про зумовленість бідності корупцією у країнах, що розвивається, — слушне. Але найбільше нас має непокоїти корупція в країнах, які позначені на карті ІСК жовтим, а не червоним.

Система офшорів — це лише одна зі злочинних ланок. Відомо, що глобальна фінансова криза 2008 року була результатом систематичної корупції серед державних службовців США, тісно пов’язаних із інтересами фірм на Волл-стріт. Окрім переведення трильйонів доларів з держскарбниці на приватні рахунки через програми фінансової допомоги, криза знищила значний шматок глобальної економіки та мала руйнівні наслідки для країн, що розвиваються: згасання попиту на експорт спричинило потужні хвилі безробіття.

Схожу історію можна розказати і про скандал із Лондонською міжбанківською ставкою пропозиції у Великій Британії, коли найбільші лондонські банки у таємній змові встановлювали спекулятивні відсоткові ставки, щоб витягнути близько 100 млрд. доларів безкоштовних грошей з кишень людей навіть далеко за межами Британії. Чи можна будь-який із цих ганебних фактів визначити якось інакше, ніж зловживання народною владою задля власної вигоди? У порівнянні з глобальними наслідками такого типу корупції дрібне хабарництво та крадіжки здаються дріб’язком.

Та це лише верхівка айсберга. Якщо ми справді хочемо зрозуміти, як корупція призводить до бідності у країнах, що розвиваються, спершу слід поглянути на інституції, що контролюють світову економіку — такі як МВФ, Світовий Банк та Світова організація торгівлі.

Стратегія, яку ці інституції нав’язали глобальному Півдню після Вашингтонської угоди, протягом вісімдесятих та дев’яностих викликала обвал показника доходу на душу населення майже на 50%. Економік Роберт Поллін встановив, що протягом цього періоду країни, що розвиваються, щорічно втрачали близько 480 млрд. доларів потенційного ВВП. Важко переоцінити зубожіння людей, приховане за цими цифрами. Проте західні корпорації завдяки цьому процесу отримали захмарний прибуток, доступ до нових ринків, дешевшу робочу силу й сировину, а також нові шляхи для виведення капіталу.

Ці міжнародні установи маскуються під механізми громадського управління, але насправді вони глибоко антидемократичні. Саме тому вони безкарно нав’язують політику, що настільки прямо суперечить громадським інтересам. Права голосу в МВФ та Світовому банку розподілені таким чином, що країни, які розвиваються, — а це переважна більшість населення світу — всі разом мають менш ніж 50% голосів, тоді як Міністерство фінансів США де-факто володіє правом вето. Лідерів цих інституцій не обирають, а призначають США та Європа, і серед них них чимало військових начальників та управлінців із Волл-стріт.

Колишній головний економіст Світового банку Джозеф Штіґліц публічно розкритикував ці організації як найменш прозорі організації, з якими йому коли-небудь доводилося мати справу. Також вони вражаюче нахабно нехтують підзвітністю, адже володіють особливим статусом «суверенної недоторканності», яка захищає їх від громадських судових позовів, якщо їхня політика виявляється невдалою — незалежно від того, якої шкоди вони завдають.

 

Перенесення провини

Якби ці схеми управління застосовували в якій-небудь державі глобального Півдня, Захід кричав би про корупцію. Проте в командних центрах світової економіки така корупція є звичним явищем, що увічнює бідність у регіонах, які розвиваються, — тоді як Transparency International відволікає нашу увагу.

Навіть якби ми справді зосередилися на місцевій корупції у країнах, що розвиваються, нам довелося б визнати, що вона не перебуває у геополітичному вакуумі. Багатьох найвідоміших в історії диктаторів — наприклад, Августо Піночета, Мобуту Сесе Секо та Хосні Мубарака — підтримував постійний приток західної допомоги. Сьогодні чимало найкорумпованіших режимів світу були встановлені або підтримані США: серед них Афганістан, Південний Судан і військові угруповання в Сомалі — три з найтемніших зон на карті ІСК.

Перед нами постає цікаве питання: що є більш руйнівним — дрібна диктатура чи наддержава, що встановлює її? На жаль, конвенція ООН просто ігнорує цю динаміку, і мапа ІСК вводить нас в оману, акуратно обмежуючи корупцію в кожній країні державними кордонами.

Без сумніву, корупція є основним рушієм бідності. Але якщо ми справді хочемо подолати цю проблему, карта ІСК навряд чи нам чимось допоможе. Найбільшою причиною бідності у країнах, що розвиваються, є не місцеве хабарництво або розкрадання, а корупція в глобальній системі управління, офшорних мережах та банківському секторі Нью-Йорка та Лондона. Настав час перевернути корупційний міф з ніг на голову та почати вимагати прозорості там, де це справді має значення.

Переклав Михайло Слуквін

Перекладено за: Jason Hickel. Flipping the Corruption Myth. At: AlJazeera

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Корупція в порівнянні з чим? Греція, капіталістичні інтереси і дзеркальна чистота держави (Пітер Бреціс)

Пісок крізь пальці: Офшори в українській та світовій економіці (Олексій Вєдров)

Неолібералізм з українською специфікою? (Володимир Іщенко)

 

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери