Наскільки політичним досі є День міжнародної солідарності трудящих у Берліні? Важко сказати. На початку двохтисячних район Берлін-Кройцберг палав щороку: з усього міста звозили водомети, а масові госпіталізації демонстрантів та поліцейських сприймалися як невідʼємна частина події. Тоді, двадцять років тому, «чорний блок» на один день захоплював вулиці, і місто вмить перетворювалося на еклектичну картину Босха.
Принаймні так було до 2021 року, після якого градус хаосу поступово знизився. Зараз, у 2026 році, поліцейська профспілка доповідає, що цьогорічне Перше травня було «здебільшого спокійним». Представники профспілки досить зручно не уточнюють, чи співвідношення поліції до демонстрантів — 1:2 на деяких акціях — позитивно сприяло «миру і спокою», але результат один: із більш ніж ста зареєстрованих акцій лише меншість має відкрито лівий чи робітничий характер, і навіть ліві протести часто містять розважальну програму. Попри це, на вулиці виходять усі: від веганів, що виступають проти видового шовінізму, до музикантів, які вимагають визнати техно-музику берлінською культурною спадщиною ЮНЕСКО. Але майже ніхто не згадує про події 1886 року у місті Чикаго, штат Іллінойс, чи про засідання Другого Інтернаціоналу в Парижі 1889 року. Про новітню робітничу історію взагалі не йдеться.
Тож яка історія постає натомість? Хто веде діалог із вулицею? З якою метою? Чи мають вони в цьому успіх і що цей успіх означає? У пошуку відповідей на ці питання і розуміння протестних трендів Українська Ліва Ініціатива обійшла кілька демонстрацій у Берліні і доповідає про свої спостереження.
30.04.26 — 20:00
Попри все, деякі речі залишаються незмінними. Перше травня все ще одна з найбільших подій року — настільки, що кольори заповнюють небо вже вночі тридцятого квітня, на Вальпургієву ніч. Кілька років поспіль радикальна молодь збирається на демонстрацію під назвою «Take Back the Night!», і ми теж сьогодні тут. Я приїхала на місце збору в південному районі Нойкельн трохи заздалегідь і мала нагоду спостерігати підготовку. У парку поруч з основною локацією грають діти, а сімʼї насолоджуються сонцем в оточенні близько двадцяти поліцейських мінівенів. Кожні пʼять хвилин групами по пʼять люди у формі роблять обхід навколо парку. Вони ще без шоломів, але настрій зрозумілий — всі добре памʼятають, як може бути.
Ця квір-феміністична демонстрація проходить у Берліні з 2021 року і є частиною міжнародного руху, що ставить собі за ціль покінчити з усіма видами сексуального насильства. Проте на практиці демонстрація вже давно вийшла за межі феміністичної рамки. Опис події на сайті організації тематизує ширший спектр проблем: расизм, політику кордонів, криміналізацію секс-праці, військовий призов, правий радикалізм, імперіалізм, колоніалізм і багато іншого. Найбільший транспарант закликає до солідарності з Іраном, Афганістаном, Суданом, Палестиною і Рожавою. Про Україну жодного слова.
Люди збираються із запізненням. Вони не поспішають: відкривають напої, крутять цигарки, сміються. Майже не відчувається, що зараз із них виходитиме цивільна непокора. Багато хто з присутніх носить на шиї куфію — палестинську хустку, що є світовим символом солідарності з Палестиною. У Німеччині підтримка Палестини є певним соціальним маркером, і особливо за останні кілька років куфії стали невід’ємною частиною революційного гардероба певного сегмента місцевої лівиці. У народі цих людей називають просто «антиімпами»1Варто зазначити, що вживання цього терміну досить індивідуальне. Не всі «антиімпи» назвали б себе саме так. https://www.bpb.de/themen/linksextremismus/dossier-linksextremismus/33626/antiimperialistische-und-antideutsche-stroemungen-im-deutschen-linksextremismus/ — від слова «антиімперіалізм». Теоретично вони мають виступати проти всіх світових імперіалізмів, проте, як показує великий транспарант, на практиці все трохи складніше. Деякі імперії частіше виявляються гіршими за інші — за певними знайомими, але не всім зрозумілими логіками. Поки я розшукувала цікаві картонки, мені видали роздруківку зі слоганами демонстрації і чорну медичну маску. Люди з доступом до мікрофону кричать щось про праворадикальних стрімерів, які прийшли знімати захід. Піднімається шум. Я не бачу їх, але цього повідомлення було достатньо, щоб присутні почали прокидатися. Поступово люди навколо мене вдягають маски, натягують повище куфії. Настрій стає трохи більш мілітантним. «Немає класового визволення без феміністичного! Феміністичного — без антиколоніального!» — лунає з гучномовців.
В цьому заході є щось ритуалістичне. Одяг, кричалки, відсилки до ікон руху, які зараз потребують допомоги, але отримують лише слоган. Якимось чином великою темою заходу став довгий Covid і його наслідки для колективної організації.
На початку ходи нас близько пʼяти тисяч. Люди дивляться на нас, коли ми проходимо повз — сусіди і сусідки, діти, відвідувачі й відвідувачки численних кафе та ресторанів. Люди виходять на балкони, а співробітники кіосків, що продають тютюн, шаурму чи дьонер-кебаб, зупиняють роботу, щоб широко посміхнутися нам — людям, які кричать «Free, free Palestine» та «Jin, Jîyan, Azadî»2Курдська: «Жінка, Життя, Воля».. У цей момент складно повірити, що район Нойкельн відомий по всій Німеччині як проблемний. У традиційних медіа часто можна побачити новини про черговий напад, сутички між кримінальними організаціями чи низький рівень освіти. І це попри те, що статистика поліції Берліна вказує на нижчі показники злочинності, ніж у деяких інших районах міста.
Однак усе стає зрозумілішим, якщо подивитися на іншу статистику. За даними Федерального відомства зі справ міграції та біженців (BAMF), у 2014 році кожен другий житель вулиць, якими ми сьогодні йдемо, мав так звану міграційну історію. Відтоді мало що змінилося: йдеться насамперед про емігрантів та емігранток з неєвропейських країн, біженців і біженок з Африки, Сирії, Афганістану, Іраку, Туреччини. Одразу стає зрозумілим і дещо інше: багато хто з них роками чекали на день, коли вони зможуть відчути таку підтримку в країні, яка їх відторгає, — і сьогодні вони знімають ці миті на відео зі своїх телефонів.
Ми вже майже у фінальній точці. Знову і знову у повітря злітають вигуки: «Чиї вулиці? — Наші вулиці!»3 Англ. «Who’s streets? — Our’s Streets!». Хтось запалює фаєр, хтось інший хитає сталеві перегородки біля будівельних майданчиків, просто щоб наробити шуму, періодично люди зриваються на біг — незрозуміло куди. Натовп проходить повз якийсь сквот, і з вікна в небо пускають феєрверк: один раз, другий, третій. Якби вимоги цього заходу не були настільки абстрактними, можливо, я б трохи краще змогла відчути себе частиною колективного організму. Проте моїй товаришці все сподобалося. Культурно та ідейно анархізм їй ближчий, ніж мені, і я розумію, що моя колегіально ліва критика здавалася їй недоречною, коли ми пізніше обговорювали демонстрацію. Однак маю визнати: пунктирно навіть у мене зʼявлялося відчуття, що вулиці були наші.
01.05.26 — 11:00
Об 11-й годині першого травня на небі — ані хмаринки. Я йду від метро алеєю Карла Маркса, і все нагадує мені про Київ — побічний ефект перебування у східному Берліні наприкінці весни. Вулицю вже давно перекрито, і під каштанами пунктуально збираються представники і представниці організацій, що входять до Обʼєднання німецьких профспілок (нім. Deutsche Gewerkschaftsbund, DGB). У кислотно-жовтих жилетах тут і там стоять волонтери й організатори: хтось перевіряє звук на колонках, хтось просто спілкується. Раптово здіймається легкий вітер, і, готові до події, розгортаються червоні прапори.
Оскільки DGB — найбільша парасолькова організація профспілок у Німеччині, що обʼєднує понад 5,4 млн членів та членкинь, складно роздивитися, хто саме тут присутні. Поміж профспілкових атлантів на кшталт IG Metall4 IG Metall є найбільшою профспілкою Німеччини (і Європи) із 2,2 млн членів та членкинь., ver.di, GEW та IG BAU миготять менш знайомі логотипи й емблеми емігрантських профспілок та нескінченних ідейних послідовників К-груп5 К-групи є «колективною назвою кількох політичних груп (Kommunistischer Bund Westdeutschlands/KBW, Marxist-Leninistische Partei Deutschlands/MLPD тощо), які базувалися на маоїзмі та існували з 1960-х років з метою знищення буржуазного суспільства (не виключалися озброєні методи)». https://www.bpb.de/kurz-knapp/lexika/politiklexikon/17704/k-gruppen/ Власний переклад.. Більш традиційні політичні сили лівого спектра теж на місці: SPD роздає пенсіонерам брошури під брендованою парасолькою, Die Linke та їхня молодіжка тонуть в морі червоного кольору, а до зеленої плями стенду Bündnis 90/Die Grüne ніхто не підходить. Життя кипить, і загальний настрій є радше розважально-піднесеним, аніж готовим до битви. Головний слоган демонстрації цього року: «Спочатку наші робочі місця, потім — ваші прибутки!», проте чомусь він ніде не дублюється. Тільки банер на найбільшому авто з колонками нагадує, що насправді ми всі тут саме заради цього. Я була трохи втомлена після вчорашнього вечора й сама не помітила, як ноги принесли мене до ворожого табору інформаційних стендів зазвичай кемпістських комуністичних мікропартій. Дорогою хтось уже вручив мені першотравневий випуск газетки Junge Welt6 Ліва газета, зі сторінок якої, до речі, вже було скоєно злочин проти якісного журналізму у вигляді погано написаної статті про Українську Ліву Ініціативу., і їхня обсесія «проксі-війною Америки і США в Україні» на першій сторінці зіпсувала б мені настрій, якби я вже давно до цього не звикла.
«Цікавишся марксистською літературою?» — питає мене хлопець з іншого боку стенду. На вигляд йому не більше двадцяти пʼяти. Я роблю фатальну помилку і беру першу книгу, що привернула мою увагу, — про марксизм і сталінізм. Після цього приблизно десять хвилин безіменний член К-партії та його настільки ж безіменний товариш намагаються затягнути мене в лігво членства у своїй організації. Я не піддаюся, і у мене є виправдання: я вже організована. Запитують: «Де?» Відповідаю: «В українській лівій організації тут, у Берліні». До паузи після мого викриття я звикла вже так само, як і до висловів Junge Welt. У мене готовий, відшліфований текст, і цей діалог відбувається мінімум раз на місяць: так, українська лівиця існує; так, ми за постачання зброї; ні, ми не в партії Die Linke. Вони здивовані тим, що ми орієнтовані на результат і маємо чіткі політичні вимоги, що в Україні теж бувають профспілкові організації, що анархісти можуть бути на фронті. Після чергового зацікавленого кивка головою, один із хлопців каже мені — з виглядом піднесеної впевненості у власній правоті та глибокого співчуття до колективного нещастя тих, кого я представляю в його очах: «Але складно ж бути лівою в Україні». Відповідь, що не складніше, ніж в інших країнах Східної Європи, здається, його засмутила.
Проте у мене не було часу дискутувати далі. До мене доєдналися мої товариші, і за нашими спинами почала свій рух колона. Між цими людьми й тими, хто вчора виходив на вулиці відганяти неприкаяних духів імперій та капіталу, — небо і земля. Сьогоднішні протестувальники і протестувальниці не ховають облич, вони не вдягнені в чорне. Вони значно старші й спокійніші, що зрозуміло: профспілківців за останні десять років стало значно менше, а ті, хто залишаються, старіють7Schnabel, C. (2025) Unions and employers’ associations in Germany: a survey of their membership, density and bargaining coverage. J Labour Market Res 59, 7. https://doi.org/10.1186/s12651-025-00393-2
Lesch, H.,Winter, L. (2021). IW-Kurzbericht 50/2021. Gewerkschaften: Strukturdefizite verstärken sich https://www.iwkoeln.de/fileadmin/user_upload/Studien/Kurzberichte/PDF/2021/IW-Kurzbericht_2021-Gewerkschaftsstrukturen.pdf. Ця проблема часто порушується в дискусіях про профспілковий рух у Німеччині, і наразі зацікавлені сторони все ще уникають її вирішення. Частково все досить банально: білих комірців за чисельністю стає більше, а синіх — менше; молоді чоловіки дедалі менше цікавляться лівою думкою (історично саме вони становлять більшу частку профспілківців), а потужної активізації жінок у німецькому профспілковому русі так і не відбулося. Проте ті, хто прийшли, — а це, за даними поліції та поліцейської профспілки, близько 7 тисяч осіб — знають, чого хочуть. «Трудовий договір для всіх на Шпрее!»8 Нім.: «TVöD für alle an der Spree!» Власний переклад. — кричать вони. Шпрее — річка, що перетинає Берлін і на півночі впадає в річку Гафель на довгому шляху до Північного моря. Цей слоган підкуповує своєю прямотою, адже всі ми, берлінці, живемо у місті на Шпрее й заслуговуємо на одне і те саме: на гідні умови праці, її справедливу оплату, на пенсію без бідності та на восьмигодинний робочий день. Ця історія стара як індустріалізоване суспільство, і в Берліні її розповідає здебільшого медичний персонал: санітарки, медсестри, люди що займаються технічним обслуговуванням поліклінік. На відміну від інших активних у профспілках груп, це — жінки. Майже кожна пʼята з них є трудовою емігранткою зі Східної Європи чи Азії або біженкою з Середнього Сходу9 Institut für Arbeitsmarkt- und Berufsforschung (2024). Das Beschäftigungswachstum in der Pflege wird inzwischen ausschließlich von ausländischen Beschäftigten getragen.
https://iab.de/presseinfo/das-beschaeftigungswachstum-in-der-pflege-wird-inzwischen-ausschliesslich-von-auslaendischen-beschaeftigten-getragen/. Часто їм бракує слів, коли вони виступають, і їхні голоси трохи тремтять, коли до рук потрапляє мікрофон. Вони нерідко стидаються свого акценту, проте все одно знаходять в собі сили поставити риторичне питання: «Хіба ж ми не заслуговуємо на краще?»10 Нім.: «Haben wir kein Besseres verdient?» Власний переклад.
Цей момент переривається клубною музикою з гучномовців. Доповідь гості закінчилася, і раптово Дон Омар та Лученцо переносять всіх присутніх назад у 2011 рік. Наче крізь час пуерториканець і португалець намагаються вмовити натовп танцювати ангольський танець кудуро під латиноамериканський біт. Я не знаю чому і як, але їм це вдається, і вечірці люди радіють набагато більше, ніж прапорам і слоганам. Усіх втомили розмови про індексацію заробітних плат, права молодих спеціалістів та соціальний демпінг. Когнітивний дисонанс лише посилюється, якщо згадати, що трохи раніше зі сцени пролунало: «Сьогодні не свято, сьогодні — день боротьби!»11 Нім.: «Heute ist kein Feiertag, heute ist ein Kampftag!» Власний переклад. — але в Берліні в це складно повірити. Ще складніше стає, коли демонстрація доходить кінця і перед мерією на нас чекають палатки з пивом, музикою та їжею. Ми з товаришами сідаємо на лавку й обговорюємо, куди ми рушаємо далі. Напої в пластикових стаканчиках приємно холодні, але їхній присмак чомусь трохи гіркий.
01.05.26 — 17:00
Після невеликої перерви ми вирушили далі, на південь, у напрямку іншої відомої точки — парку Гьорліц. Тут усі вже давно забули про те, чому саме в Берліні сьогодні вихідний. Головною подією цього місця на Перше травня є рейв під назвою «Рейв проти паркану!»12 Нім.: «Rave Gegen den Zaun!» Назва повністю відображає зміст: на входах до парку нещодавно встановили жахливий турнікет, щоб обмежити доступ до території вночі — і все це за 2 млн євро платників податків. Сьогодні жоден паркан нікого не зупинить. Усюди бʼються пляшки, грає музика, і людей зібралося так багато, що, здається, навіть надворі бракує повітря.
Тут зібралося більше людей, ніж на будь-якій демонстрації у місті. Наймасштабнішою з них була «Революційна демонстрація 1 Травня», і навіть вона зібрала близько 10 тисяч учасників. У парку Гьорліц та навколо нього людей зараз значно більше, але навіть якщо колись у них і були політичні мотиви, вони залишилися на дні бокалу апероль шприц. Це наштовхує на різного роду думки, і я розбираю їх на запчастини, поки ми з товаришами намагаємося знайти тихе місце в серці шторму. Ми обговорюємо це діло за черговим напоєм — втомлені, але достатньо щасливі.
Заходи, які ми побачили за останні два дні, якісно й радикально відрізняються один від одного. Кожен із них приваблює власну аудиторію, має власний внутрішній конфлікт і власний конфлікт із суспільством загалом. У перших двох я простежила повторення теми, що давно мене бентежить, — дисонанс лівої естетики і етики. Логіка проблеми проста: змістове наповнення ніколи не виникає з форми, це очевидно. Настільки ж очевидно і зворотнє. Однак водночас форма та зміст утворюють діалектичну єдність: форма наповнена змістом, а зміст завжди має оформлення. Дисонанси цього балансу призводять до протиріч, несумісних з життям. Якщо форма розвивається швидше за зміст, виникають анахронізми, ілюзії розвитку та формалізм. Якщо ж зміст розвивається швидше за форму, стара форма зникає і виникає нова, більш оптимальна.
Приклад Вальпургієвої ночі вказує на кризу першого характеру. Те, що я відчувала, було нічим іншим, як кризою щирості. Іншими словами — тим моментом, коли здається, що тобі намагаються продати щось старе у новій обгортці. Приклад профспілкової демонстрації, навпаки, вказує на кризу другого характеру, тобто застарілість форми тоді, коли нової ще не існує. «Рейв проти паркану!» ж представляє собою дещо третє. Він існує над сутичкою і є певною мірою симулякром — копією копії і тінню тіні. Це — абсолют форми, який призводить до гедонізму, але не вирішує жодної з реальних проблем і протиріч між змістом та формою. А рішення діалектичної проблеми може бути виключно діалектичним — тобто полягати в обʼєднанні естетичної форми та етичного змісту. Це можливо тільки завдяки тому факту, що наші два приклади теж перебувають у прямій залежності один від одного й взаємодоповнюють пустоти одне одного. «Take Back the Night!» не може існувати без DGB, і навпаки. Тож насправді енергія тих, хто виходить на вулиці вже тридцятого квітня, має сенс тільки тоді, коли вона спирається на базу конкретних вимог тих, хто приходить на профспілковий захід. Зворотне теж є правдивим твердженням — теорія без агентності й жаги до активної практики може лише зайти у глухий кут.
Ця ідея, звісно, не нова. Ідеальне рішення завжди знаходиться посередині між двома наявними варіантами чи соромʼязливо ховається в їхній сумі. Але тоді залишається одне питання: чому цього ще не відбулося? Відповіді у мене немає, але я вже чула пропозицію: причина в тому, що всі забули про інтерпретацію світу за Гегелем. Мені нічого на це сказати, адже я вичерпала свої діалектичні запаси за цей день. Ця загадка, найімовірніше, доживе до наступного Першого травня, а може, і до Першого травня через два роки.
01.05.26 — 19:00
Вечір. Сонце ще світить, але спека поступово спадає. Я весь день була на ногах, і хоча теоретично я б могла піти на ще одну демонстрацію — адже вони все ще тривають! — я вже побачила все, що хотіла. Всі поїзди метро забиті, і навіть якби мені було дуже треба, я б не змогла туди потрапити. Мені їхати через усе місто, і саме тому ми спершу йдемо відлежатися в найближче для цього придатне місце — до когось додому. Відпочинок після виснажливого дня у мене і моїх напарників буде довгий, а головне — той, на який ми маємо право. Адже колись хтось вже виборов його за нас, тож ми можемо собі дозволити бодай на мить також насолодитися формою. Наша боротьба триватиме від завтра.
