Підприємці політичного насильства: інтереси й тактики ультраправих в Україні

Денис Горбач

В нашій редакції є різні погляди про доречність запропонованого автором концепту «підприємців політичного насильства». Але ми переконані в необхідності матеріалістичного підходу в дослідженні ультраправого руху та його взаємодії з олігархічною системою. Ця стаття, в основу якої лягла публікація на openDemocracy, є важливою спробою розглянути стратегії різних праворадикальних груп в Україні.

Хвиля антиромських погромів, яка нещодавно прокотилася Україною, стала поштовхом до появи чергової серії текстів про ультраправе насильство. Однак значна кількість публікацій і досі спирається переважно на дискурсивний аналіз, який не дозволяє вповні прояснити логіку дій залучених праворадикальних організацій. Корисним аналіз програм та ідеологічних заяв праворадикальних рухів може бути за умови одночасного ретельного вивчення безпосередньої діяльності цих рухів, того, як вони взаємодіють між собою й виявляють себе у ширшому соціальному й політичному контексті. Якщо ж судити про ту чи ту групу передовсім за тим, як вона подає себе широкому загалу, легко збитися на манівці.

Брак академічного та загалом дослідницького інтересу до українського суспільства на Заході породив там спрощене стереотипне уявлення про цю країну як про одновимірний простір, що сприймається насамперед крізь призму геополітики або теоретичних шаблонів. Обговорення правого радикалізму в Україні за таких умов зазвичай зводиться або до заперечення самого існування проблеми, або ж до сенсаційних і надміру гіперболізованих «антиімперіалістичних» оповідей про «фашистську хунту». В Україні невблаганний факт близькості (подекуди суто фізичної) до реалій породив третій наратив: будучи не в змозі заперечувати саму наявність праворадикальних ексцесів або списувати їх цілковито на підступи російських спецслужб, вітчизняна інтелігенція часто визнає проблему, водночас деполітизуючи її: ототожнюючи неонацистів зі «звичайними вуличними хуліганами», чиє насильство є хаотичним і не має глибокої політичної (стратегічної чи ідеологічної) мотивації.

Щоб уникнути таких надмірних спрощень, я зосереджусь на самих проявах насильства, вчиненого ультраправими угрупованнями, абстрагувавшись від їхньої ідеології та програм. У такий спосіб я прагну докластися до кращого розуміння правих радикалів в Україні шляхом концептуалізації їх як «підприємців політичного насильства». Цей термін поєднує два усталених поняття з різних сфер. Термін «політичний підприємець» (political entrepreneur) означує політичного áктора, який вдається до опортуністичної тактики з метою здобути популярність і вплив, а не дотримується певного ідеологічного курсу. А поняття «силовий підприємець» (violent entrepreneur) використовує у своєму важливому дослідженні російської організованої злочинності «Violent Entrepreneurs: The Use of Force in the Making of Russian Capitalism»^[1] соціолог Вадим Волков. Він розглядає пострадянську мафію як специфічний вид підприємництва, у якому насильницькі ресурси перетворилися на вкрай важливий капітальний актив.

Послуговуючись подібним прагматичним підходом до осмислення діяльності українських ультраправих, я стверджую, що їх слід розглядати як політичних підприємців, які накопичують капітал, інвестуючи в доступні їм ресурси насильства. Погляд крізь таку призму може бути продуктивнішим, аніж підходи, котрі просто констатують серйозність ситуації або ж применшують її значущість. І за ними зазвичай слідують ширші політичні висновки без будь-яких спроб розібратися в цьому питанні.

Далі я спочатку стисло викладу хронологію випадків праворадикального насильства із січня до квітня 2018 року, тобто до часу низки нещодавніх антиромських погромів. Зупинятимусь я лише на епізодах, які висвітлювалися в медіа, зокрема на випадках насильства й цілком реальних загрозах його використання з боку членів різних організованих ультраправих угруповань, спрямованих назовні від праворадикального середовища, у мирних частинах України. Потім, перегрупувавши ці епізоди, я їх проінтерпретую як окремі процеси зі своєю власною внутрішньою логікою, які, однак, взаємопов’язані у часі й просторі.

19 січня ультраправа організація «С14» атакувала антифашистську демонстрацію в Києві. 28 січня група праворадикалів, переважно з «Національного корпусу», напала на зоозахисну акцію у Львові, організовану лівими групами «Чорний стяг» та «Екологічна платформа»; поліція допомагала нападникам. Наступного дня «Національні дружини» окупували Черкаську міськраду, змусивши депутатів ухвалити рішення про бюджет міста. 11 лютого бійці з «Азову» зірвали в Маріуполі лекцію про дискримінацію в кіноіндустрії, а 13 лютого організація «Фрайкор», яку пов’язують із Національним корпусом, в аналогічний спосіб атакувала лекцію про ЛГБТ-рух у Харкові. Ще два дні потому «С14» та Національні дружини влаштували бійку з поліцією під судом у Києві. 8 березня в Маріуполі ультраправі, близькі до «Азову», атакували феміністичний марш, а в Києві аналогічному нападу з боку кількох організацій потурала поліція. Феміністичний банер, на якому правим примарився «тризуб у дупі», став предметом судового процесу, що відбувався в присутності активістів «С14», «Катехону» і «Традиції і порядку» (ТіП). У Львові марш 8 березня атакували ті ж-таки активісти Національного корпусу, поліція їм ніяк не перешкоджала. В Ужгороді того ж дня активісти «Карпатської січі» (КС) облили червоною фарбою спікерку феміністичного заходу, поліція оперативно їх затримала. Протягом наступного тижня КС влаштувала серію нападів на лівих і ліберальних активістів в Ужгороді, а 17 березня вона провела сповнений неонацистської атрибутики «Марш слави героїв», у якому взяли участь представники «Правого сектору», «Тризубу», «Фрайкору» та «С14». Напередодні маршу поліція відмовилась захищати від ультраправих круглий стіл щодо дискримінації, який довелось скасувати. 31 березня ліве та ліберальне середовище міста влаштувало акцію «За європейський Ужгород», а заявниками контрдемонстрації стала Соціал-націоналістична асамблея та місцеві партнери КС. 19 березня ультраправі зірвали заходи, присвячені боротьбі з дискримінацією, в Вінниці та Івано-Франківську. 23 березня на території київського заводу АТЕК відбулось масштабне протистояння поліції та «Національного корпусу», після якого керівник «Азову» заявив, що багато військових «внутрішньо підтримають» переворот. Три дні потому ПС, «Свобода» і ТіП атакували в Києві лекцію про ультраправе насильство. 29 березня Національні дружини вдерлися до Миколаївської облради, а 16 квітня в Києві довелось закрити виставку про ультраправе насильство. 18 квітня «С14» провела антиромський «рейд» на столичному вокзалі, а 20 квітня влаштувала ромський погром у Києві.

Зіставляючи факти

Чи можливо цю страхаючу, але хаотичну послідовність подій роз’єднати й перегрупувати в кілька окремих сюжетів, кожен з яких матиме своїх головних героїв і власні рушійні сили, хоч і переплітатиметься з іншими? Нижче я спробую це зробити.

Головний персонаж першої сюжетної лінії, протагоніст усієї праворадикальної політичної сцени в Україні, — це розгалужена мережа різноманітних структур, відомих під загальним брендом руху «Азов». На відміну від «Правого сектору», що безуспішно намагався провадити тактику силового протистояння з постмайданівським урядом, керівництво «Азову» схилилося на користь «довгого походу через інституції»^[2], розширюючи клієнтелістські мережі з криміналітетом і політиками на місцевому рівні й створюючи широку мережу організацій і паралельних проектів.

Першим кроком у цьому напрямку стало створення Цивільного корпусу «Азов». Ця структура, формально не пов’язана з полком Національної гвардії України «Азов», зробила ставку на більш яскраво виражене публічне політичне обличчя. Створення Цивільного корпусу мало слугувати подвійній меті: тримати при ділі ветеранів полку й водночас поширювати гегемонію «Азову» серед ультраправих. За цим послідувала організація мережі дитячих літніх таборів «Азовець», створення «Спортивного корпусу», ветеранської організації «ЗіРКа» («Захист і реконструкція країни»), загальнонаціональної вігілантської ^[3]мережі «Національні дружини» та заснування політичної партії «Національний корпус». Так мережа «Азову» досягла розмірів праворадикальної «держави в державі», стала таким собі універсумом, який прагне монополізувати націоналістичний сегмент українського політичного простору.

На загальнодержавному рівні такий стан речей робить політичного патрона «Азову» — міністра внутрішніх справ Арсена Авакова — другою найвпливовішою людиною в країні, зберігає його на посаді під час урядових перестановок і дозволяє йому час від часу двозначно висловлюватися про ймовірність державного перевороту. Однак на місцевому рівні клієнтелістські мережі просягаються значно ширше й конфлікти мають значно глибше коріння. Аналіз згадуваних раніше подій може допомогти припідняти завісу й зазирнути за лаштунки.

Візьмімо, наприклад, інцидент, що стався у березні 2018 року на заводі «АТЕК» у Києві. У цьому разі на кону стояло право власності на завод, де зараз розташована штаб-квартира «Азову». Раніше завод належав Олександрові Третьякову, політикові та власникові однієї з українських лотерейних компаній, що, за неофіційною інформацією, отримує зиск від насильницьких рейдів «Національного корпусу» на лотерейні заклади конкурентів під приводом кампанії боротьби проти незаконного грального бізнесу. Посприяв облаштуванню «Азову» в заводських приміщеннях у листопаді 2014 року давній політичний партнер Третьякова екс-міністр юстиції Роман Зварич.

На той момент завод опинився в центрі корпоративного конфлікту. Як повідомляє «Громадське», колишній адвокат однієї зі сторін суперечки довкола заводу «КВВ груп» стверджує, що він заплатив 195 тисяч доларів США Сергію Коротких, командирові розвідки «Азову», за захоплення заводу на користь «КВВ груп». Однак після того, як «Азов» зробив це, вони відмовилися пускати «КВВ груп» на підприємство. Натомість, як запевняє колишній адвокат «КВВ груп», у «Азові» йому порадили вирішувати всі фінансові питання зі Світланою Зварич, благодійний фонд якої затребував 45,5 мільйона гривень за те, щоби «Азов» звільнив завод. Світлана Зварич відкидає ці звинувачення. Між тим «Азов» почав розгортати на заводі виробництво військової техніки з прицілом на державні замовлення, тоді як Цивільний корпус «Азов», який на той час очолював Роман Зварич, політизував конфлікт, влаштувавши мітинги «на захист заводу».

"Розподіл сил на місцевому рівні часто важить значно більше за широкі політичні домовленості на рівні загальнодержавному."

У жовтні 2016 року співвласник «КВВ груп», який був затриманий на два місяці за підозрою у фінансуванні сепаратизму, поступився своїм правом власності на користь благодійної організації Світлани Зварич. Але пізніше в цьому ж місяці, як твердить Зварич, її викинули з заводу «азовці», після того як вона відмовилася віддати частку в капіталі організації Сергію Коротких й Вадимові Трояну, начальнику Головного управління Національної поліції у Київській області і колишньому заступнику командира батальйону «Азов».

Цей контекст дозволяє краще зрозуміти позірну надміру гостру реакцію «Азову» на візит поліції в березні 2018 року, на противагу офіційному поясненню, в якому зазначається, що «нереформована» поліція мала намір підкинути на базу «Азову» зброю та потім розформувати організацію. Направду офіційна версія «Азову» допомагає їм виставити себе перед націоналістичною аудиторією жертвами режиму.

Значна кількість публічних дій, зокрема й випадки застосуванння насильства, мають на меті посилити образ незалежного руху, який протистоїть як керівництву української поліції, так і корумпованій еліті. Сутичка «Азову» з найнятими одеським мером Геннадієм Трухановим «тітушками» і, що значно важливіше, з поліцією є одним з інформаційних вивертів, завдяки якому образ «Національних дружин» «очищають» від звинувачень у покровительстві Авакова.

З іншого боку, причетність «Азову» до інцидентів у Черкасах і Миколаєві, здається, пов’язана із залученістю організації до клієнтелістських мереж. Черкаську міську раду роздирав конфлікт між міським головою Анатолієм Бондаренком і секретарем ради Олександром Радуцьким. Останній, за підтримки Блоку Петра Порошенка «Солідарність» й націоналістичної партії «Свобода», заручився більшістю голосів зібрання і паралізував процес ухвалення бюджету. Мер міста звернувся до парламенту з проханням розпустити міську раду й призначити нові вибори.

І в цей момент несподіване втручання представників «Національних дружин» в балаклавах і з сумками для прихованого носіння зброї переломило ситуацію на користь міського голови. Міська рада ухвалила бюджет і потім проголосувала за саморозпуск. Незалежно від того, мають під собою підґрунтя чутки про інтереси Авакова у Черкасах чи ні, цей епізод засвідчив інше: розподіл сил на місцевому рівні часто важить значно більше за широкі політичні домовленості на рівні загальнодержавному. «Азов» зіграв на руку силам, з якими на загальнонаціональному рівні знаходиться по різні боки, проти своїх же побратимів-націоналістів і формальних партнерів зі «Свободи».

У Миколаєві офіційним приводом для втручання «Національних дружин» стали звинувачення голови ОДА Олексія Савченка у махінаціях, які начебто підштовхнули директора місцевого аеропорту, колишнього учасника АТО, до самогубства. Утім, за іншою версією, ця ситуація є одним з епізодів у ширшому конфлікті між патроном «Азову» Арсеном Аваковим і колишнім генеральним прокурором і генералом поліції Віталієм Яремою. Останній здобуває вплив на президента Петра Порошенка, розставляючи довірених осіб, колишніх поліцейських, на відповідальні посади в регіонах, й Олексій Савченко є одним із протеже Яреми. Аваков, який прагне монополізувати вплив у поліції, такий стан справ сприймає як загрозу.

Й нарешті поведінку «Азову» демонструють епізоди в Маріуполі, в їхньому «базовому» місті у прифронтовій зоні. У Маріуполі, як і в будь-якому іншому великому промисловому центрі, перетинаються інтереси багатьох впливових місцевих і регіональних кіл. Найбагатшій людині країни Рінату Ахметову тут, зокрема, належать важливі металургійні активи. За звичайних умов, без сумніву, це нівелювало би вплив утворень на зразок «Азову». Однак в умовах війни, з огляду на важливе стратегічне значення міста й небезпідставні сумніви у політичній лояльності його мешканців, «Азов» перетворився на більш серйозного гравця.

Представники «Азову» в Маріуполі почуваються настільки впевнено, що, незважаючи на відсутність відповідного дозволу міської ради, встановили на центральній площі міста пам’ятник князеві Святославу, ключовій постаті в пострадянській антисемітській міфології, і регулярно організовують смолоскипні марші. На початку року боєць із полку «Азов», який вбив на вулиці чоловіка після конфлікту через політичні погляди, за рішенням місцевого суду вийшов на свободу з присудом сплатити штраф. Якщо «Азов» навіть і не володіє абсолютною монополією на насильство у Маріуполі, то він, без сумніву, встановив політичний контроль на вулицях міста. Для підтримання цього контролю організація мусить застосовувати, нехай і напіванонімне, насильство проти публічних заходів, які категорично суперечать її власному порядку денному.

Боротьба за гегемонію у Львові

Боротьба за лідерство у політичному активізмі на низому рівні може пояснити насильницькі дії ультраправих у Львові. Це західноукраїнське місто, український «національний П’ємонт», завжди вважалося осереддям українського націоналізму.

Ще 2010 року «Свобода» здобула абсолютну більшість у міській раді Львова та відносну більшість у обласній раді. На той час партія контролювала активний низовий рух «Автономний опір» (АО). Цей заснований колишнім гітлеристським керівництвом вже неіснуючої Української націонал-трудової партії рух взяв під опіку депутат-«свободівець» Юрій Михальчишин, який захистив кандидатську дисертацію з історії НСДАП і Національної фашистської партії Муссоліні. Рух цей сповідував штрассеризм і запозичив політичний стиль у німецьких автономів. Після гострого конфлікту з Михальчишиним 2013 року «Автономний опір» порвав усі зв’язки зі «Свободою» та поступово почав політично дрейфувати вліво. Організація відіграла вагому роль під час Майдану у Львові, взявши участь у захопленні облради, контрольованої депутатами зі «Свободи». З огляду на свої праві витоки АО приділяв увагу розвитку бійцівських навичок своїх членів. Вони відкрили власний спортивний комплекс для тренувань з ММА, при якому почав діяти соціальний центр, де відбуваються лекції й презентації. Незалежне джерело прибутку забезпечив створений раніше інтернет-магазин з продажу імпортного спортивного одягу.

"За 2016—2017 роки Львів став свідком низки драматичних випадків ультраправого насильства."

Своєрідне політичне обличчя «Автономного опору» — його еклектична ліво-націоналістична ідеологія, шанування головних націоналістичних символів і постатей й активна участь у війні на Донбасі — дозволило руху політично втриматися на плаву, на відміну від більшості інших лівих організацій, яким не вдалося підібрати виграшну стратегію в постмайданівських реаліях. До того ж після громадської кампанії проти призначення «свободівки» Ірини Сех губернатором Львівської області навесні 2014 року «Свобода» більше не чіпала АО, що дозволило їм вивільнити ресурси. Низка розколів привела згодом до появи кількох інших організацій, які є не настільки націоналістичними, але підтримують високий рівень вуличної активності, та які володіють навичками вуличного насильства — таких як «Чорний стяг». Інші нині активні організації, такі як «Екологічна платформа», навіть не мали стосунку до АО. У вуличній, низовій, політиці у найважливішому місті Західної України почали відігравати помітну роль ліві кола.

Першою ультраправою організацією, яка спробувала взяти під сумнів такий стан речей, став «Правий сектор». У 2015 році члени її місцевого осередку силою заблокували проведення першотравневого «соціального маршу», щоб «не допустити необільшовицького реваншу». Однак після низки розколів «Правий сектор», як і «Свобода» раніше, втратив свій мобілізаційний потенціал. За 2016—2017 роки Львів став свідком низки драматичних випадків ультраправого насильства: мобілізація проти «Фестивалю рівності», на якому планували розглянути питання прав ЛГБТ; жорстокий напад кількох сотень нацистів на марш «Автономного опору»; зрив презентацій двох книжок, які начебто пропагували ЛГБТ і ліву політику, на Форумі видавців. Утім, «Правий сектор» не відігравав помітної ролі у цих інцидентах. У переважній більшості випадків праворадикальна мобілізація була в основному анонімною: на перших ролях фігурувала «патріотична молодь», а не якісь конкретні політичні бренди.

Те саме можна сказати й про випадки насильства у 2018 році, коли неможливо було чітко визначити його походження. Однак у приватному спілкуванні зі мною активісти, які були присутні на місці подій, вказували на безсумнівну провідну роль «Національного корпусу» в цих нападах. За їхніми словами, «Правий сектор» зараз становить альтернативу «Азову» лише як військовий підрозділ у Східній Україні, але в контексті вуличної політики останній «проковтнув і «Правий сектор», і «Свободу». Більшість учасників блокування маршу в 2015 році відтоді приєдналися до «Національного корпусу» чи вступили до лав військових підрозділів, пов’язаних із «Правим сектором», або поліції. Консолідувавши місцеву праворадикальну спільноту, «Азов» докладає зусиль, щоб очистити політичний простір від лівих опонентів. Рядові львівські поліцейські, до шеренг яких, як відзначають місцеві активісти, просочилися ультраправі, ніяк не перешкоджають і навіть схильні допомагати «Азову» у досягненні цієї мети.

Чому ж тоді «Національний корпус» так неохоче йде на те, щоби очолити боротьбу у Львові, настільки ж відкрито, як у інших місцях? Відповісти на це питання допоможуть кілька гіпотез. По-перше, «Національний корпус» не може дозволити собі привселюдно зазнати поразки. У листопаді 2016 року зібралася потужна об’єднана коаліція з кількох сотень нацистів, щоби фізично знищити організовану лівицю у Львові. Активісти, які представляли «Національні дружини», «Правий сектор» і «Карпатську Січ», з’їхалися звідусюд. Запланований «Марш Махна» було зірвано, але до вирішальної перемоги ультраправих не дійшло: їм не вдалося проникнути через ворота до приміщення, на яке вони планували напад, і їм зрештою довелося відступити. З політичних міркувань такі поразки є неприйнятними для таких амбітних рухів, яким є «Азов». З огляду на це, допоки перемога не буде гарантована, вони ніколи не очолять боротьбу офіційно.

Друге припущення стосується суперництва між відомствами, які володіють монополією на державне насильство. У 2016 і 2017 роках Львів став свідком організованого Службою безпеки України тиску на ліву спільноту. За словами причетних осіб, ці розслідування частково були продиктовані стратегічними цілями самої СБУ, частково — замовленням місцевого забудовника (сина судді, що санкціонувала обшук), а ще частково й особистою помстою Юрія Михальчишина, який наразі працює на СБУ у якості консультанта. Хай якими є істинні причини цих дій в кожному окремо взятому випадку, «Національний корпус» навряд чи вважатиме за доцільне показувати привселюдно, що він добровільно допомагає державній інституції, яка віддавна ворожа до їхнього політичного патрона Арсена Авакова, і давати підстави іншим ультраправим угрупованням ще більше говорити про своє прислужництво перед «режимом».

Врешті, може бути, що «Азов» все ще цілковито не утвердив свою гегемонію серед місцевої радикальної правиці. І їхні взаємини зі «Свободою» можуть бути занадто складними, щоби відкрито виступати у Львові у такому ж масштабі, як у містах із менш конкурентим праворадикальним середовищем.

Претенденти на Київ

У Києві відкрита боротьба із (слабшими) лівими й лібералами — найулюбленіший вид діяльності «С14», організації, очолюваної Євгеном Карасем, колишнім активістом «Свободи», який порвав із партією, щоб стати незалежним підприємцем політичного насильства. Якщо порівнювати з іншими праворадикальними організаціями, згаданими раніше, «С14» схильна не так до негласного встановлення неформального домінування й участі в незаконній діяльності з корисливих міркувань, як до медіатизованих вчинків, спрямованих на широкий загал.

Орієнтована на мейнстримну патріотичну аудиторію, «С14» позиціонує себе як група молодих і рішучих людей, готових вдатися до насильства заради (національної) справделивості. Своїх супротивників вони зазвичай зображують як (прихованих) прибічників проросійських сепаратистів, що автоматично применшує їхню цінність в очах громадськості й гіперболізує героїзм нападників. Насправді ж «С14» намагається зайняти нішу, яку займала «Свобода» до Майдану, — місце чимось близьких і сповнених добрих намірів задирак, готових зневажити закон заради вищого блага. (У програмі дій «Національного корпусу», навпаки, наголошується на важливості порядку.)

Така установка стає очевидною з опитування у Фейсбуці, в якому «С14» поцікавилася у своїх прихильників про те, кому з пов’язаних із попереднім режимом політиків вони хотіли би, щоб угруповання дало прочухана. (Дотепер жоден із згаданих у опитуванні не став мішенню їхнього нападу.) Вірний обраній стратегії, Карась відкрито визнає в інтерв’ю прихильній журналістці, що співпрацює з українськими спецслужбами. Серед українських ультраправих організацій діяльність «С14» найбільш подібна до діяльності російських вігілантських онлайн-рухів на кшталт «Оккупай-педофиляй» і «Лев против», чиї ютуб-канали свідомо спроектовані для привернення аудиторії (у такий спосіб вони у прямому значенні слова монетизують своє насильство) й найпопулярніші відео мають від 50 до 300 тисяч переглядів.

Нещодавня хвиля антиромських погромів цілком вписується у цю стратегію: погроми викликали напрочуд позитивну реакцію у формі інтернет-коментарів неполітизованих «звичайних громадян», збільшивши упізнаваність бренду «С14». Роми навряд чи можуть зійти за «сепаратистів», але їхнє маргінальне становище робить їх ідеальною мішенню для подібного стратегічно прорахованого насильства. Прикметно, що перший антиромський напад на столичному залізничному вокзалі став реакцією на зрослий суспільний запит, підігрітий моральною панікою в медіа, аніж власна, ідеологічно продиктована ініціатива «С14». А напад у січні 2018 року на антифашистський мітинг у Києві був продовженням більш притаманного «С14» політичного стилю: нападати на легкі мішені, які можна зобразити «п’ятою колоною».

Марш феміністок у 2018 році в Києві також свідчить про вибірковий підхід «С14». Її представники ніяк особливо не виділялися серед учасників акції контрпротесту 8 березня, однак пізніше вони скористалися нагодою викликати істерію навколо феміністичного плаката, стверджуючи, що символ «Національних дружин» виглядав дуже подібно до українського державного символу. Характерно, що «Національні дружини» проігнорували цю історію, тоді як «С14» доклала всіх зусиль, щоби мобілізувати й привести своїх активістів на судове засідання.

Та за цим, однак, криється й глибший розрахунок: згуртувати київську ультраправу спільноту навколо «С14». Подібно до «Азову», «С14» свідомо поєднує загальну «здорову патріотичну» риторику з ледь вловимими натяками, які легко розшифровуються членами субкультури, як-от символічність дати антиромського погрому (день народження Гітлера) чи та сама назва організації (що відсилає до 14/88), але не звичайними громадянами. Так само причетні до політичних субкультур люди дуже добре розуміють, що антифашисти, на яких був скоєний напад у січні 2018 року, не кремлівські агенти, а старі політичні супротивники, яким ніяк не можна дозволити ставати сильнішими. Створивши «Муніципальну варту», яка офіційно фінансується Київською міською радою, «С14» рухається до реалізації обидвох цілей: це дає організації формальний привід патрулювати вулиці й максимально збільшує ймовірність силових сутичок, які можна розрекламувати, і водночас відкриває «другу кращу» можливість для тих, хто не може потрапити чи не хоче приєднуватися до структур «Азову».

Прагнення домінувати на місцевій ультраправій сцені також, безсумнівно, стоїть і за низкою інших насильницьких діянь «С14», про які тут не йшлося, оскільки вони були спрямовані проти представників праворадикальної спільноти, як-от колишнього члена «С14» Дмитра Різниченка, котрий після служби у добровольчому батальйоні «Донбас» створив власну організацію, більш ліберальну, ніж притаманно теперішній радикальній правиці. Хай які справжні політичні погляди Різниченка, важливо те, що він разом з іншою «заблуканою правою» організацією «ЧорКом» («Чорний комітет»), підтримує дружні відносини з львівським «Автономним опором» і відверто підважує ієрархію у спільноті. Усіляко намагаючись утримати свій авторитет, «С14» вдалася до кампанії фізичних нападів на Різниченка.

«Антигендерна» ідеологія як універсальний мобілізаційний чинник

Попри те, що ані «Азов», ані «С14» відкрито не проводили мобілізацію до Міжнародного жіночого дня, 8 березня демонстрантки й демонстранти зіткнулися з ультраправими учасниками акції контрпротесту, яких підтримували деякі рядові поліцейські.

Найзатятішим поборником насильницького «антигендерного» курсу після Майдану став «Правий сектор». Його ідеологічний образ — радше «фашистський» чи «франкістський» — завжди відрізнявся від образу прихильного до ідеології білого расизму / гітлеризму «Азову» чи лепенівського типу «Свободи». Всередині ультраправого руху «Правий сектор» був головним рушієм, що стояв за насильницькою мобілізацією проти заходів ЛГБТ на зразок Маршу рівності в Києві. На більш глобальному рівні він доклався до популяризації й поглиблення поділу між проєвропейськими та пропорошенківськими лібералами й революційними консервативними націоналістами.

Нині ця дихотомія стала чимось самоочевидним. «Антигендерна» ідеологія перестала бути винятковою рисою «Правого сектору» й перетворилася на одну із загальних тем ультраправих, до якої може звертатися кожен. За цим і криється одна з причин анонімності частини нападів і блокувань: у відповідному середовищі «авторство» відоме, воно є одним із критеріїв вибудовування ієрархії в цій субкультурі.

Показово і те, що «Азов» ніколи офіційно не долучався до жодних «гендерованих» насильницьких акцій. Навіть у їхньому «рідному» Маріуполі напади формально скоюють не від імені руху. Частково це можна пояснити їхніми особливими відносинами з керівництвом держави, яке зі шкіри пнеться лиш би приховати від Європейського Союзу всі видимі прояви ксенофобії та гомофобії й інші ознаки відсутності соціального поступу, інакше ЄС може скасувати такий політично важливий для української влади безвізовий режим.

Крім того, такий вид насильства не вписується в інформаційну стратегію «Азову». Вони полюбляють повторювати, що ведуть боротьбу проти «справжніх і сильних» ворогів — росіян і сепаратистів, а всередині суспільства також проти корумпованих чиновників й інших впливових осіб — і майже не зважають на традиційних для правих козлів відпущення.

Нарешті, важливо відзначити, що «антигендерне» насильство, попри всю консервативність українського публічного простору, сприймається суспільством з набагато меншою симпатією, ніж ромські погроми або насильство, подане під соусом боротьби з нелояльними державі елементами. Попри значну актуалізацію самого питання гендерної рівності напередодні та після Майдану, чи точніше завдяки їй, агресія на адресу «слабких», «фемінних» супротивників і супротивниць викликає осуду не менше, ніж схвалення. Тому виглядає логічним, що «Азов» як найбільш прагматична з ультраправих сил приділяє найменше уваги напряму активності, що є найбільш проблематичним у контексті привернення симпатій широких кіл громадськості. Кидається в очі й те, що цього року вождь «С14» вважав за потрібне задати кампанії навколо 8 березня вектор «державницької» боротьби замість більш очевидного консервативного фокусу. А дискусія довкола феміністичного банеру вже була насамперед зосереджена саме на темі політичної лояльності.

Натомість педалювання саме консервативно-ідеологічної мотивації політичного насильства є корисним для скромніших гравців, які хочуть привернути до себе увагу та завоювати прихильність уже політизованого ультраправого активу чи тієї частини суспільства, що є переконаними консерваторами. Такими є дві нові амбітні сили, які стоять за всіма останніми «гендерованими» епізодами в Києві. Перша, «Катехон», є консервативною православною групою, чимось подібною на російський «Союз православных хоругвеносцев» з їхнім агресивним фундаменталізмом. Цю групу очолює Юрій Ноєвий, політик зі «Свободи». Зовсім нещодавно, у 2012–2014 роках, Ноєвий зі своїми товаришами виявляли активність у зовсім іншій сфері: їхня організація «Український студент» намагалася стати праворадикальною студентською профспілкою і посперечатися за вплив з анархо-синдикалістською профспілкою «Пряма дія». Коли ж остання перестала бути серйозним політичним супротивником, інтереси Ноєвого змістилися з університетського синдикалізму на релігійний фундаменталізм. «Катехон», по суті, — це перейменований «Український студент», який служить тим самим технічним цілям: просуванню партійних інтересів у сферах, які наразі видаються актуальними.

Другим амбітним новачком на ринку гендерованого політичного насильства є «Традиція і порядок» (ТіП). Ця партія була створена у другій половині 2016 року на основі «Реваншу», групи палких прихильників італійського фашизму. Посприяли створенню партії політтехнологи, близькі до клієнтелістьких кіл Блоку Петра Порошенка. Сьогодні у київській марґінальній політичній субкультурі ТіП сприймається переважно саме як «пропорошенківська» партія. Цілком імовірно, що її політичні патрони розраховують за її допомогою створити альтернативний центр тяжіння серед праворадикалів, який зміг би врівноважити вплив «Азову», чий політичний патрон не беззастережно лояльний Порошенкові, й авторитет, що лишився у «Свободи» й «Правого сектору».

Отже, людей, які ведуть пліч-о-пліч силову боротьбу з «гендерною пропагандою», звели разом в одному місці дуже різні, часом навіть взаємовиключні, міркування. У березні 2017 року «Національний корпус», «Свобода» й «Правий сектор» підписали «Національний маніфест», урочисто заявивши про координацію своїх зусиль у спільній боротьбі проти уряду; однак насправді у цій політичній площині надзвичайно багато конфліктних інтересів, як і амбітних новачків з впливовими покровителями.

Регіональна монополія в Ужгороді

Ще одним ультраправим угрупованням, яке веде активну й силову боротьбу з «гендерною ідеологією» в Україні, є «Карпатська Січ» (КС). Зона їхньої діяльності переважно обмежується Ужгородом. На відміну від «Азову», їх не зв’язують обмеження, накладені високостатусними покровителями і парламентськими політичними амбіціями, тому вони не цураються певних тем, потураючи найрізноманітнішій публіці з регіонального праворадикального середовища.

Це угруповання являє собою фінансово самодостатнє політично-злочинне утворення, яке діє у прикордонній області, де контрабанда й подібна дрібна злочинна діяльність є важливою складовою доходу для частини населення. Керівництво КС заснувало благодійну організацію, що безоплатно отримує конфісковані митницею товари, які, як вони запевняють, передають солдатам на фронт. Утім, серед отриманих ними товарів були дві тонни мармуру й жіноча білизна, які навряд можна вважати корисною матеріальною допомогою, але яку можна вигідно продати. Один із засновників організації також фігурує в кількох епізодах незаконного виділення землі Ужгородською міською радою.

Паралельно «Карпатська Січ» успішно встановила одноосібний контроль над низовим, вуличним, насильством в Ужгороді. За публікацію інформації про її незаконну діяльність місцевим антикорупційним активістом з боку КС послідувала низка нападів на автора і його колег. З іншого боку, природа її відносин з поліцією й місцевою владою відчутно різниться від ситуації у Києві та Львові. У її випадку не випадає говорити про проникнення до лав рядових поліцейських чи прихильне ставлення до неї останніх, тут радше поліція й державний апарат занадто слабкі, щоби покарати КС так суворо, як їм, можливо, цього хотілося би. У 2017 році керівник КС Тарас Деяк потрапив до переліку сотні найвпливовіших осіб регіону — факт направду надзвичайний й свідчить скоріше про глибину залучення угруповання до місцевої злочинної мережі.

Цей вплив використовують для того, щоби збільшити престиж «Карпатської Січі» в ультраправому середовищі й отримати зиск у високій політиці. Перелік організацій, які брали участь у марші з нагоди 79-ї річниці проголошення незалежності Карпатської України, промовистий. Серед них не було ані «Національного корпусу», ані «Свободи». Проте там виділялися «С14», сфера впливу якої географічно не перетинається зі сферою впливу КС, й Соціал-національна асамблея (СНА). За чутками, лідер СНА Олег Однороженко, колишній головний ідеолог «Азову», дрейфує у напрямку Олега Ляшка й Ігоря Мосійчука, які залишили «Азов» у 2014 році. Радикальна партія Олега Ляшка є вагомим гравцем у мейнстримній політиці, а сам політик посідає високі місця в президентських рейтингах, виступаючи одночасно як проти Авакова, так і проти Порошенка. Часті візити Однороженка до Ужгорода й участь у спільних заходах можуть бути прелюдією до залучення СНА й КС до електоральної машини Ляшка.

Інструментарій для гегемонії: дозувати насильство й обирати друзів і жертв

До подій 2013—2014 роках «Свобода» цілковито домінувала в ультраправому політичному полі. Протягом неповного десятку років з часу свого ребрендингу колишня СНПУ зуміла досягти фактичної монополії як у медіа-просторі (у сфері репрезентації націоналістів), так і в організаційному плані, що давало і досі дає підстави для численних конспірологічних версій щодо її олігархічних спонсорів. Пік популярності партії припав на часи Януковича, коли вона досягла разючих успіхів на місцевих і парламентських виборах, ще більше наростивши свій медійний і силовий капітал та доповнивши його капіталом адміністративним. Та саме ці накопичені ресурси стали фактором, що скомпрометував «Свободу» під час і одразу після Майдану, коли в уявленні активістів вона виявилась занадто близькою до істеблішменту. Створені «Свободою» власні добровольчі військові формування, здається, не допомогли їй позбутися образу недостатньо радикальної й войовничої сили в очах загалу. Широко афішована готовність вдаватися до насильства стала запорукою успіхів «Свободи» на виборах в період до Майдану, та її затьмарили зусилля конкурентних підприємців політичного насильства у постмайданівській кон’юнктурі, коли рівень насильства і його прийнятності різко зріс. З іншого боку, «Свобода» утримує свою гегемонію на регіональному владному рівні у Західній Україні, попри її неясні зв’язки із загальнодержавними клієнтелістськими мережами. Зрештою, «Азов» / «Національний корпус» видається безсумнівно найуспішнішим учасником великої націоналістичної трійки, який має найбільше зиску із цього альянсу.

Як я зазначав раніше, українська радикальна правиця вивела логіку «насильницького підприємництва» за межі винятково комерційної й аполітичної царини й застосувала її у площині політичної конкуренції, де незаконне насильство стало цінним ресурсом, який можна купити і орендувати. Отже, українські праворадикальні рухи існують на перетині кількох світів — злочинного, комерційного, військового, маргінально- й мейнстримно-політичного — і готові мобілізувати власні насильницькі ресурси задля просування своїх позицій аж до того чи й зокрема до того, щоби змістити своїх колишніх патронів і зайняти їхнє місце. Вправне й зважене управління насильницькими ресурсами і їх застосування — запорука успіху цієї стратегії.

Переклав Олександр Надтока за публікацією: Gorbach, D., 2018. “Entrepreneurs of political violence: the varied interests and strategies of the far-right in Ukraine”. In: openDemocracy. Available 16.10.2018 at: [link].

Читайте також:

Праворадикали, громадянське суспільство й демократія: репліка до дискусії (Тарас Білоус)

Парамілітарне насильство, капітал і держава в умовах глобалізації (Джасмін Хрістов)