Триває п’ятий рік повномасштабної війни з імперіалістичною Росією. Попри це громадське життя у воєнній Україні пережило своєрідну «відлигу», розквітнувши заразом із новими викликами, що дедалі гостріше постають перед суспільством. На тлі цьогорічного Місяця гордості та подій, що йому передували, виразно помітно, що як у парламентській, так і у вуличній політиці дедалі відчутнішою стає реакція. Так, новий Цивільний кодекс і громіздкий для Хрещатика «Марш Традиції» воз’єдналися у наступі на досягнення правозахисного руху.
Що відбулося? Для початку варто бодай ненадовго озирнутися назад і проаналізувати минулорічні події. Центр прав людини ZMINA оприлюднив масштабний звіт «Становище правозахисників та громадських активістів в Україні у 2025 році», у якому авторки і автори здійснили моніторинг ситуації в країні й зафіксували у документі сотні випадків переслідувань, залякувань та системного тиску на тих, хто стоїть на сторожі прав і свобод. Ми солідаризуємося з авторками звіту та постраждалими активістками й активістами. Водночас ми прагнемо розширити дискусію й підсвітити ті сфери, що лишаються в тіні класичного правозахисного дискурсу.
Нижче ми розберемо текст звіту, методологію та конкретні випадки тиску на антикорупційні, екологічні та ЛГБТІК+ ініціативи, аби зрозуміти, як низовий опір може об’єднати зусилля у боротьбі за справедливу для кожної і кожного Україну.
Методологія і структура
Звіт має чотирирозділову структуру. Перший розділ окреслює виклики 2025 року: окрему увагу приділено тиску на активістів та законодавчим ініціативам, що на системному рівні звужують простір для громадської діяльності. Другий містить огляд задокументованих випадків переслідування з кількісним і якісним аналізом. Третій розділ спирається на соціологічне опитування самих активістів та активісток про рівень безпеки, ризики й потреби. Четвертий — аналізує законодавство, яке потенційно загрожує громадянському суспільству.
ZMINA визначає коло суб’єктів дослідження, спираючись на два міжнародні документи: Керівні принципи захисту правозахисників ОБСЄ/БДІПЛ та Декларацію ООН про право заохочувати й захищати права людини. У цій рамці правозахисником чи активістом вважається будь-хто, хто мирними засобами обстоює права людини, незалежно від професії чи статусу, без наміру отримати особисту чи корпоративну вигоду. До переліку також входять журналісти і родичі активістів та активісток, якщо є підстави вважати, що тиск на них пов’язаний із громадською діяльністю.
Основою кількісної частини є база зі 178 задокументованих випадків. Збір інформації здійснювався за принципом напівструктурованого інтерв’ю з постраждалими та свідками, із фіксацією дати, місця, виду тиску й контексту попередньої діяльності людини. Кожен інцидент верифікувався через відкриті джерела, судові реєстри, офіційні відповіді правоохоронних органів та спостереження за судовими процесами. Варто зауважити окремо, що 178 випадків не є максимально можливою кількістю, адже ця цифра відображає лише відфільтровану, верифіковану вибірку. По-перше, до бази потрапляли лише інциденти, що відповідали одному з восьми заздалегідь визначених видів переслідування, тобто інші формати тиску не враховувалися. По-друге, за наявності суперечливої чи недостатньо підтвердженої інформації випадок до бази не включали. Врешті, моніторинг неминуче залежить від готовності людей звертатися по допомогу й говорити про пережите. Тому інциденти, що так і не стали публічними, залишилися поза дослідженням. Власне, дослідниці зауважують, що результати не є репрезентативними, проте вони дозволяють простежити основні тенденції тиску на громадянське суспільство.
Зі 178 задокументованих випадків 112 пов’язані з діями Російської Федерації, тоді як 66 зумовлені внутрішніми чинниками, як-от діями чи бездіяльністю українських державних органів, місцевої влади, правоохоронних структур або недержавних акторів. З одного боку, такий підхід пропонує дивитися на виклики для українського суспільства загально, не відмежовуючи дії країни-агресорки від внутрішньополітичного життя України. З іншого — це означає, що в одній статистичній рамці опиняються принципово різні явища: від бюрократичного тиску українських інституцій до воєнного злочину РФ проти журналіста в прифронтовій зоні. Водночас сам поділ на підрозділи «Випадки, пов’язані з російською агресією» та «Справи, пов’язані з внутрішніми чинниками», а також окремі діаграми для кожної категорії свідчать, що авторки усвідомлюють цю проблему і намагаються компенсувати її на рівні структури викладу.
Власне, з критичного боку — хоча ця критика, безсумнівно, є співчутливою — фактура, зібрана Центром прав людини ZMINA, спонукає помітити важливу тенденцію: правозахисний моніторинг здебільшого охоплює видимі громадські організації та медіапроєкти. Попри наявність кількох згадок профспілок та соціальних активістів, у звіті фактично не представлені низові соціальні ініціативи, що виступають проти урізання трудових прав як на рівні окремих підприємств, так і на державному. Право на страйк, протест проти звільнень, вимоги підвищення заробітної плати чи поліпшення умов праці випадають із категорії правозахисту, хоча й належать до базових прав людини. Показовим є випадок у Ніжині, що стався з активісткою медичного руху «Будь як ми» — він цілком відповідає критеріям ZMINA, хоча до звіту не включений.
Воєнна загроза громадянському суспільству
Дослідниці та дослідники констатують, що основною загрозою для громадських активістів і правозахисників є дії Російської Федерації. Понад 60% усіх задокументованих у звіті випадків повʼязані саме з діями країни-імперіалістки.
Водночас характер цих загроз різниться. Обстріли та масштабні бойові дії є структурним тлом, на якому так чи інакше існує громадянське суспільство в Україні. Перша категорія — невибіркові обстріли, які вражають інфраструктуру громадських організацій поряд з іншими цивільними об’єктами. Так, у Сумах ракетний удар зруйнував приміщення виїзного пункту консультування Харківської правозахисної групи. В Одесі та Києві постраждали офіси квірної організації «Ліга», а в Києві обстріл пошкодив штаб жіночого ветеранського руху «Veteranka». Склади, транспорт для евакуації, гуманітарні бази та інші обʼєкти також опиняються під ударами як частина цивільної інфраструктури. У Києві, Херсоні, Харківській та Донецькій областях внаслідок атак безпілотників постраждали об’єкти зоозахисної інфраструктури та безпосередньо тварини.
Другу категорію становлять цілеспрямовані вбивства та замахи. Так, аналітикині та аналітики Центру прав людини ZMINA зараховують до цієї категорії убивство в Одесі праворадикального мовного активіста та зоозахисника Дем’яна Ганула. Слідство встановило причетність російських спецслужб: виконавець отримав зброю від завербованого росіянами британського інструктора Росса Катмора. Як зʼясувалося, той самий Катмор причетний і до серпневого вбивства у Львові. Також у травні стався вже четвертий замах на волонтера Сергія Стерненка: виконавицю завербували дистанційно.
Третя категорія — прицільні атаки на журналістів у прифронтовій зоні. Так, у жовті FPV-дрон атакував французького кореспондента Антоні Лалліканна і українського фотожурналіста Георгія Іванченка, попри їхню чітку ідентифікацію як представників медіа. Того ж місяця в Краматорську загинули Олена Губанова та Євген Кармазін — члени знімальної групи телеканалу FREEDOM. Загалом за рік унаслідок дій РФ загинули четверо медійників, ще щонайменше девʼятеро дістали поранення.
Четверта категорія — кібератаки та інформаційні операції. Прикладом є злам акаунтів менеджерки Кримськотатарського ресурсного центру Зареми Барієвої, здійснений російською харкерською групою. Атака супроводжувалася кампанією з дискредитації організації в російських ЗМІ. Окремо варто відназначити й атаки на гуманітарні ініціативи, які надають підтримку тваринам.
Загалом протягом 2025 року внаслідок дій РФ загинули 26 представників громадянського суспільства, ще 17 дістали поранення. За свідченнями постраждалих, маркування «Евакуація» і «PRESS» на транспорті не лише не захищало, а подекуди, навпаки, привертало увагу російських військових. Загарбник використовує терор як метод ведення війни: вбивства, пошкодження майна і транспорту, кампанії дискредитації в сукупності спрямовані на створення атмосфери страху й, зрештою, перешкоджання громадянському суспільству у виконанні його ролі.
Тенденції всередині країни
Чи то через структурну подібність інтересів влади, чи то через випадковий збіг — однаково іронічний, — але у 2025 році український уряд також розгорнув репресивну та ідеологічну машинерію з тією самою метою: створити перешкоди громадянському суспільству у виконанні його ролі. Дослідження ZMINA документує, що 2025 рік позначився зростанням системного тиску на антикорупційний, природозахисний та квір-сектори. Найбільш вразливою групою активісток у звіті постає антикорупційний сектор: масові обшуки в детективів НАБУ, кримінальні провадження проти окремих персоналій і паралельне ухвалення законопроєкту №12414, що обмежував незалежність НАБУ і САП. Окремою групою активістів, яка протягом 2025 року зіштвохнулася з посиленням тиску, стала екологічна — йдеться про людей, які виступали проти забруднення довкілля та забудови природоохоронних територій. Вони повідомляли про переслідування, погрози, медіакампанії та судові позови. Водночас зберігається тиск на ЛГБТІК+-організації з боку праворадикалів, який супроводжується уже характерною проблемою: правоохоронні органи або пасивно ведуть справи, або активно перешкоджають фіксації інцидентів. Особливістю минулого року стало й стрімке зростання цифрових загроз: онлайн-погрози, дискредитаційні кампанії в анонімних медіа та соціальних мережах стали масовим, а не поодиноким явищем. У звіті також наведені дані про використання мобілізації як інструменту тиску на окремих активістів та їхніх рідних, зокрема й тих, хто мав законні підстави для відстрочки.
Далі розглянемо три сектори, проілюструвавши кожнен із них показовими справами, що демонструють, як загальні тенденції набувають конкретних форм.
Антикорупційний сектор
— Віталій Шабунін, Центр протидії корупції. 13 липня ДБР повідомило голові ЦПК про підозру в шахрайстві та ухиленні від військової служби, попри те, що він добровільно вступив до лав ЗСУ на початку повномасштабного вторгнення. За кілька днів до цього правоохоронці провели обшуки за місцем його служби і вдома, зокрема вилучили телефон. Суд призначив запобіжний захід, який фактично обмежив можливість займатися антикорупційною діяльністю. Найбільш показовим, однак, виявився грудень: в анонімних Telegram-каналах, пов’язаних з одним із ініціаторів справи, оприлюднили інтимні фотографії активіста, отримані з телефона, вилученого під час обшуку. Понад 100 організацій підписали спільну заяву, кваліфікувавши це переслідування як політично вмотивоване.
— Олена Щербан, адвокатка Віталія Шабуніна. Щойно адвокатка взялася захищати Шабуніна та детектива НАБУ Магамедрасулова, проти неї ініціювали дисциплінарні провадження — формально через непроходження щорічного навчання адвокатів, яке того року не пройшла й значна кількість її колег. Паралельно відбувалася кампанія дискредитації в анонімних Telegram-каналах. 25 вересня СБУ провела обшук у брата Олени Щербан в межах провадження, яке формально його не стосувалося. ЦПК публічно вказав на невідповідність між офіційними підставами обшуку та змістом судової ухвали.
— Дарія Каленюк, Центр протидії корупції. Чоловік виконавчої директорки Центру протидії корупції мав законну відстрочку від мобілізації: подружжя виховує дитину з інвалідністю, а всі необхідні документи були подані в установленому порядку. Попри це його статус у державному реєстрі змінили на «перебуває у розшуку» без жодного офіційного пояснення. Сама Каленюк зафіксувала ознаки стеження за сім’єю.
— Масові обшуки в НАБУ. 21 липня СБУ одночасно провела понад 80 обшуків у детективів. Під час них фіксували застосування фізичної сили, вилучення особистих телефонів і примушування до надання паролів. Є свідчення, шо правоохоронці відмовлялися фіксувати тілесні ушкодження детективів, яких щойно самі побили. Обшуки відбувалися на тлі розслідувань щодо корупції в «Укрзалізниці» та енергетичному секторі, тобто тих справ, які стосувалися людей із найвищих ешелонів влади.
Згідно з соціологічним дослідженням, яке є частиною звіту, саме антикорупційні активісти найчастіше стикаються з перешкодами у своїй діяльності: 40% повідомили, що це відбувається на постійній основі, тоді як 76% вважають, що ситуація за останні три роки тільки погіршилася. Найпоширенішими формами тиску вони називають ненадання інформації (84%), маніпуляції громадською думкою (84%), небажання розслідувати справи (84%), дискредитацію (76%), використання необґрунтованих судових позовів (48%), «зливи» персональних даних (44%), провокації з приїздом ТЦК на заходи (36%). Водночас рівень довіри до правоохоронних органів, прокуратури й судів серед цієї групи низький.
Екологічний сектор
— Оксана Станкевич-Волосянчук, біологиня і доцентка УжНУ. Критикувала будівництво вітропарків на карпатських хребтах, що мають охоронний статус. Водночас вона не виступала проти відновлюваної енергетики як такої, а наполягала на дотриманні екологічного законодавства. У відповідь сайт організації «Екосфера», співзасновницею якої є Оксана, зазнав DDoS-атак, її акаунти були зламані, а в медіа зʼявилася серія анонімних публікацій із фейковими звинуваченнями в проросійських зв’язках. До стандартного набору дискредитаційних практик додалися й гомофобні наративи, покликані посилити кампанію в консервативному середовищі.
— Олена Мудра, журналістка-рослідувачка. Документувала порушення під час будівництва вітропарків. Після виходу матеріалів проти журналістки подали судові позови з вимогами компенсації, оприлюднили її персональні дані та поширили фейкові матеріали зі звинуваченнями у «підриві енергетичної незалежності» України та роботі на Росію.
— Наталія Вишневська, ГО «Зберегти Пікуй». Протидіяла будівництву вітропарків у Жденіївській громаді. Згодом біля помешкання її родичів залишили понівечені тваринні рештки, сліди крові й написи з погрозами.
— Катерина Онопрієнко. Жінка роками протистояла будівництву хімічного заводу поблизу Мошнів. Голова громади Шкарбута подав проти неї позов на 300 тис. грн і неодноразово звертався до поліції із заявами. Зрештою суд залишив позов без розгляду через неявку самого позивача. На магазині активістки в центрі села двічі з’являлися образливі написи. Ще у 2021 році вона зверталася до поліції через погрози, однак не отримала відповіді ані від районного, ані від обласного управління.
— Михайло Берчук. Чоловік задокументував, як місцеві заводи зливають відходи у Дніпро. Михайло входить до «списку Гандзюк»: він пережив два напади у 2016–2017 роках, які досі залишаються нерозслідуваними. На засіданні екологічної комісії у 2025 році активіста у присутності представників екоінспекції та місцевих посадовців побив керівник місцевого підприємства. Нападник не поніс жодної відповідальності. Згодом підприємство «Віктор і К» подало проти активіста позов на 5 млн грн про «захист честі та гідності» через його дописи в соцмережах. За словами адвокатки, мета цього позову полягає не в перемозі в суді, а у виснаженні відповідача.
Якщо тиск на антикорупційний сектор переважно чинить держапарат, то в екологічному секторі головним антагоністом частіше постає бізнес, що використовує свої фінансові та медійні ресурси, політичні зв’язки, не цураючись найбрудніших методів. Справи Оксани Станкевич-Волосянчук, Олени Мудрої та Наталії Вишневської вказують на те, що наразі не існує ефективного механізму протидії поширенню недостовірної інформації: капітал і медіакілери досягають своєї мети швидше, ніж система встигає поіменно назвати виконавців, а репутаційних втрат активістки зазнають тут і зараз. Водночас справи Михайла Берчука та закарпатських екоактивісток ілюструють феномен, коли під прикриттям «зеленого переходу» — як-от будівництва приватних вітропарків у Карпатах — відбувається банальне захоплення громадських ресурсів.
Квір-захисний, егалітарний сектор
— «КиївПрайд». Напередодні червневих заходів представники МВС і поліції в неофіційних розмовах повідомили дирекцію ВДНГ про «загрозу терористичного акту», пов’язану з квір-подією, фактично вимагаючи скасувати оренду без жодного письмового застереження. Дирекція ВДНГ погодилася, тож організатори перенесли захід на Михайлівську площу. Під час події представники «Щита традиції» намагалися зірвати її за допомогою гучномовців. Поліція фізично відтіснила ультраправих від учасників заходу, хоча не вдалася до розгону чи затримання.
— Блогерка Вікторія, Львів. Група молодиків у центрі міста облила активістку пивом і погрожувала фізичною розправою. Один із них відкрито заявив, що «коли отримає владу», чинитиме насильство щодо ЛГБТІК+-людей. Те, що ця погроза пролунала публічно і була зафіксована на відео, нікого не зупинило.
— ГО «Інсайт». У Львові захід «Ісус-КВІР?» ще до початку атакували невідомі в балаклавах. Відео нападу поширив «Правий сектор». Поліція запропонувала охорону, однак організаторки з огляду на ризики перенесли лекцію.
— ГО «Інсайт». У Запоріжжі лекцію про подолання упереджень в університеті зірвала група чоловіків: вони заблокували вихід, знімали учасників на відео і передавали записи третім особам. Поліція після прибуття нікого не затримала. Під час прийняття заяви правоохоронець сумнівався в необхідності її фіксації і відмовлявся кваліфікувати напад як злочин на ґрунті нетерпимості. До ЄРДР відомості так і не внесли.
— Фестиваль Sunny Bunny. Під час квір-кінофестивалю у кінотеатрі «Жовтень» сталися сутички між протестувальниками від «Правої молоді» і поліцією. Пізніше пресофіцерка заявила, що офіційних затримань не було: осіб лише «направили до відділку для встановлення обставин».
— ГО «Білкіс». Після анонсу акції до Дня видимості трансгендерних людей у праворадикальних пабліках з’явилися погрози й заклики до насильства. Поліція рекомендувала скасувати захід, що організаторки зрештою і зробили. Заяву до правоохоронних органів не подавали.
— Профспілка «Пряма дія». Організація проводила у Львові серію освітніх подій під назвою «Вільна школа». Під час одного із занять до приміщення увійшли троє чоловіків і публічно закликали припинити захід, називаючи учасників «ліваками, які псують країну». Адміністрація будівлі також отримала погрози у разі подальшого проведення подій. Зрештою організаторки були змушені змінити місце проведення.
— Максим Шумаков, «Пряма дія». Активіст профспілки, який займається захистом прав студентів, неодноразово стикався з погрозами, зокрема через підтримку ЛГБТІК+-студентів. У червні правоохоронці провели обшук у його помешканні, вилучивши техніку та частину документів у межах кримінального провадження, відповідно до якого активіст нібито поширював комуністичну символіку у Facebook. Попередньо його кілька разів запрошували «на розмову» особи, які представлялися співробітниками СБУ та погрожували знищити його академічну кар’єру. Тривалий час змін у справі не відбувалося.
— Анонімна активістка, «Пряма дія». На початку жовтня до навчального закладу, де навчалася студентка, завітали особи, які представилися співробітниками СБУ і розпитували викладачів про її особисті дані. За словами самої дівчини, вона не була активно залучена до діяльності профспілки, окрім участі в кількох акціях протесту на підтримку незалежності НАБУ і САП та проти можливого призначення народного депутата Вітренка міністром освіти.
Відповідно до соціологічного дослідження, саме ця група активістів та активісток стикається з найрізноманітнішим спектром загроз, серед яких головною респонденти та респондентки називають ультраправі групи (100% опитаних у цій категорії). У звіті прямо вказано, що більшість із них «НЕ розуміють, хто саме за цим стоїть». Водночас серед організацій, що становлять загрозу активісткам, згадують «Праву молодь», рух «Всі Разом», «Традиція і порядок», «Російський добровольчий корпус» (РДК) та «Братство Дмитра Корчинського». Дослідження показує, що саме в цій групі, на відміну від інших, значно поширенішим є фізичне насильство, через що особливо гостро постає потреба у фізичному захисті під час публічних акцій. Проте правоохоронці неохоче забезпечують охорону таких подій та належним чином не реагують на звернення — самі активістки називають це системною проблемою. Разом із тим, ефективними інструментами захисту вважають публічність, соціальні мережі та міжнародну підтримку. Показово, що 68% опитаних називають проплачені медіа джерелом загроз — це найвищий показник серед усіх досліджуваних груп. Водночас більшість активістів та активісток, які працюють у сфері захисту прав ЛГБТІК+-спільноти, вважають, що їхня діяльність має відчутний вплив на формування державної політики.
Замість висновків
Читаючи звіт про переслідування, легко загубитися в переліку кривдників і забути про тих, хто попри все продовжує боротися. Та 2025-й рік довів: обшуки, анонімні кампанії та фізичні напади не завадили громадянському суспільству України виграти одну з найважливіших битв року. І спосіб, у який це сталося, говорить про дещо важливіше за сам результат.
Коли 22 липня Верховна Рада ухвалила закон, що фактично скасовував незалежність НАБУ і САП, у Києві зібралося спочатку близько п’яти тисяч протестувальників, а згодом — уже дев’ять. Масові мітинги охопили Львів, Харків, Дніпро, Одесу, Суми, Тернопіль, Ужгород і ще десяток міст. У прифронтових Сумах, де масові зібрання були заборонені, люди залишали плакати в публічних просторах і поширювали інструкції безпечного спротиву. Протести тривали навіть після початку комендантської години — безпрецедентний випадок в умовах воєнного стану. Попри те, що акції мали своїх громадських лідерок та лідерів, подекуди стихійних, вони започаткували нове відтворюване явище — «людей з картонками». Авторки звіту повʼязують це, зокрема, з тим, що «підросла нова генерація громадян», не знайомих із форматами довоєнного протесту.
Утім, «картонкові протести» — лише видима вершина. Під нею — повсякденна, менш ефектна і значно виснажливіша робота, яка є основним змістовним наповненням активізму взірця 2025 року. Соціологія, наведена у звіті, показує, що найефективнішими інструментами захисту активістки і активісти називають не державні механізми, а горизонтальні зв’язки. До правоохоронних органів звертається меншість активісток (усього 43%) — як через недовіру до державних структур, так і через їхню пасивність у розслідуванні справ. Натомість партнерство з іншими організаціями найефективнішим способом захисту вважають 72% респондентів і респонденток, особисті контакти — 62%, а публічне висвітлення — 63%. Власне, така картинка є водночас і вироком, і орієнтиром. Вироком системі, яка змушує людей покладатися виключно на себе й одне на одного. І орієнтиром, що допомагає зрозуміти: українське громадянське суспільство живе не в бюрократичних процедурах, а в солідарності між тими, хто опинився під ударом.
Більшість випадків тиску на правозахисниць та активісток, описаних у цьому звіті, пов’язана із захистом інтересів капіталу. Активісти та активістки, які цьому протистоять, часто без достатніх ресурсів й інституційного захисту намагаються втримати простір спільного: чи то чистого повітря і природних зон, чи то незалежних структур і суспільства, де емансипація лишається можливою. Те, що вони й надалі успішно роблять це в умовах війни, судових переслідувань та фізичних погроз, покладаючись насамперед на спільні зусилля, можливо, і є тим, за що варто триматися. Для випрацювання стратегії — зараз і в майбутньому, коли громадські інтереси доведеться відстоювати ще не раз, — солідарність була і залишається найдієвішим інструментом.
Ознайомитися з повним текстом звіту Центру ZMINA можна за посиланням.
