Депресія — це політичне: огляд книги «A Solid Injury To The Knees»

  • 22 березня 2019
  • 2130
Депресія — це політичне: огляд книги «A Solid Injury To The Knees»

Світлана Вєдєнєєва

Це ранок понеділка. Тобі близько 20 років. Ти маєш труднощі з мотивацією, що іноді погіршує стан речей. Ти, мабуть, відчуваєш, що це твоя провина, а в погані дні може з’являтись відчуття пригніченості та злості на саму себе за лінь. Але ти не зовсім впевнена в тому, як впоратися з цим або як інші справляються з подібним переживанням та здаються вкрай продуктивними.

Кілька місяців тому в період тривожних розладів я випадково натрапила на книгу за редакцією Майї Тунти, яка пропонує нетиповий погляд на депресію та ментальні стани депресивного спектра.

Із власного досвіду можу сказати, що часто розмови про депресію супроводжуються низкою коментарів, які звужують це явище до суто індивідуального виміру. Відповідальність за чинники та переживання депресії лягають на саму особу. Систему ж та умови, що вона створює, не критикують. У цій статті я спробувала зробити огляд збірки та викласти ідеї, написані в ній. Роздуми про «почування погано» в цих есеях відштовхуються від критики неоліберального режиму та його наслідків.

Збірка «Удар по самі коліна» (A Solid Injury To The Knees) була видана у Вільнюсі 2016 року під час програми «Міждисциплінарний мистецький проект: політика емоцій: мистецтво в розширеній сфері», яка проходила в рамках виставки «Подвійний зв'язок». Праця має на меті дослідити депресію та ментальні стани депресивного спектра із системної точки зору. До збірки увійшли есеї шести авторів та авторок, які розглядають депресію крізь призму візуальної культури, ігрової теорії, сучасного мистецтва, марксизму, феміністичної, квір- та постмодерної критик.

 

 

Робота Майї Тунти під назвою «Гра, що передбачає цілі» базується на її власному досвіді переживання депресії та захопленні відеоіграми. В есеї авторка загадується над питанням: чи має депресія мету? Якщо депресія знижує продуктивність, а кількість людей, що переживають цей стан, збільшується щороку, то, можливо, варто задуматись про системний характер явища?

На противагу романтизованому уявленню про ментальні розлади Тунта пропонує термін «політична депресія», посилаючись на напрацювання іншої теоретикині Анни Цвєткович. Остання в праці «Депресія: публічне почуття» (2012) намагається депатологізувати депресію: вона розглядає «почування погано» як прямий наслідок буття суб’єкткою в неоліберальному капіталістичному режимі. Тож депресія постає насамперед як політичний феномен, в якому емоції кожної мають системний, а не індивідуальний характер.

Крім того, авторка звертається до ігрової теорії (play theory). За словами Тунти, гра та змагання посідають вагоме місце в сучасних дискусіях про депресію й інші ментальні розлади. Авторка пропонує вважати гру не частиною роботи, що допомагає розслабитись та відволіктись, а опозицією до депресії, що супроводжується втратою мотивації та продуктивності. Тунта ставить за приклад відеогру Depression Quest[1], що дестигматизує депресію.

 

"Яким чином і чому патріархальний лад відчуває загрозу від публічної демонстрації депресії та непродуктивності як однієї з її рис?"

 

У 2004 році розробниця гри Зойя Квін отримала анонімні погрози під час обговорення на одному з веб-порталів: «Якщо вона прийде на наступну конференцію, ми так вгатимо її по колінах, що вже ніколи не одужає». Цей коментар став частиною змови, яку згодом назвали суперечкою «Геймергейт» (#GamerGate)[2] — насильницькою кампанією проти жінок* в ігровій індустрії. Ці дії, як стверджують прибічники кампанії, були спрямовані проти «політкоректності та жалюгідної журналістської етики» в ігровій сфері. Між тим, проект привертав увагу до ментальних розладів та участі жінок* в «чоловічій» індустрії.

 

 

Тунта ставить питання, яким чином і чому патріархальний лад відчуває загрозу від публічної демонстрації депресії та непродуктивності як однієї з її рис.

Дослідник візуальної культури Флоріан Крамер говорить про одночасно колективний та надіндивідуалізований виміри депресії та ейфорії, а також їхню позачасовість. Він аналізує різноманітні явища: від економічних криз до мистецьких проектів. Автор прослідковує, яким чином мисткині та мистецькі об’єднання[3] роблять спроби підірвати капіталістичні вимоги примусової продуктивності, успішності та орієнтації на прибуток. Щоб описати їхній творчий метод, автор звертається до напрацювань Марка Фішера, зокрема його праці «Привиди мого життя: записки про депресію, хонтологію та втрачене майбутнє» (2014) про повільне скасування майбутнього через культуру та сучасні постмодерні політики, які, зі свого боку, допомагають вловити відчуття зникнення певної концепції культурного часу. Міркування Фішера базуються довкола поняття «хонтології»[4] (Дерріда), яке позначає тугу за майбутнім, яке так і не настало. Так, за словами критикині Ірини Кулик, «ідея втрати майбутнього» охоплює один із векторів сучасної культури: майбутнє позбувається перспективи зміни суспільного устрою та одержимої меланхолії за застарілими утопіями.

 

"Фома Аквінський порівнював апатію з лінню — одним із семи смертних гріхів."

 

На основі візуальних репрезентацій меланхолії та депресії Крамер простежує, як змінювалось уявлення про ці явища протягом століть. Він каже, що попередні зображення меланхолії та депресії мали аполітичний характер. Так, наприклад, у кінці IV століття християнський монах Іоан Касіан зображував апатію як стан неспокою кіновійських монахів. Суб’єкт апатії — той, хто переживав кризу ідентичності, неможливість відігравання самості. Ця тенденція простежується також у XIII столітті, коли Фома Аквінський порівнював апатію з лінню — одним із семи смертних гріхів. В XX—XXI століттях депресію починають прив’язувати до економіки та політики. В цей час Фуко розробляє поняття «біополітики», що регулює фізичне буття особи через політичні техніки та засоби. Біополітики мають на меті виростити «якісні самості», що в контексті сьогодення доповнюються техніками вимірювання та оптимізації функцій тіла через різноманітні прилади, фізичну активність та засоби, що контролюють харчування. Тіло стає об'єктом переобліку, що має досягти максимальної продуктивності[5]. За таких умов депресія стає опозицією до буття успішною продуктивною суб’єкткою в неоліберальному режимі з його вимогами примусового споживання та підтримки товарообігу.

 

Сім смертних гріхів
Ієронім Босх

 

Концепція біополітики напряму пов’язана з розвитком фармацевтичної індустрії. В розділі «Від Кодаку до Прозаку» Крамер аналізує, яким чином бренд «Прозак» (або флуоксетин) перетворився з препарату для зниження тиску на «таблетку для щастя», яка приносить американському ринку близько 49 мільярдів доларів щороку[6] (Ушакова 2016). Тут  можна подумати над тим, чому, перефразовуючи слова Фукуями[7], низький рівень серотоніну стає ознакою патологічного стану? (Юдин 2006).

В есеї «Борг та матеріальність дивідуальності» Джошуа Саймон — куратор тель-авівського музейного комплексу сучасного мистецтва «МоБай», досліджує нові суб’єктності та наслідки функціонування капіталізму в умовах сьогодення. На основі марксистського розуміння «товару» Саймон пропонує нову форму суб’єктності —  дивідуальність. Дивідуальність можна описати як щось невидиме, сингулярне, неподільне, як колапс індивіда за Дельозом. Товар відіграє ключову роль у формуванні та становленні цієї форми суб’єктності. За Саймоном, товари постають реінкарнованими соціальними відносинами, машинами-привидами тих робітниць та робітників, що їх створили. Товари стають пастками, з яких постає наша колективна суб’єктність.

 

 

В іншій частині праці, використовуючи напрацювання Арендт, Фуко та Дельоза, Саймон переосмислює форми дисциплінарного контролю. Сучасним суб’єктом дисциплінарного контролю постає нове надкваліфіковане покоління, яке знаходиться в боргу перед ринком праці ще до входження в нього. Його існування перетворюється на постійний процес переходу від однієї дисциплінарної інституції до іншої: завжди в школі, завжди залежні від родини, завжди безробітні або в пошуку роботи, але водночас завжди зайняті.

Тема нерівномірного розподілу ресурсів на ринку праці продовжується в есеї Ніни Пауер —  викладачки філософії в університеті Роехептона[8]. В праці «Політичне — це особисте» авторка досліджує явище фемінізації праці: ринок поглинає все більше жінок*, щоб підтримати капіталістичний режим. Наслідки цього явища — виокремлення низькооплачуваних та нестабільних видів зайнятості, прекаризація[9] та флексибілізація праці[10]. На противагу есенціалістському розумінню жінки* як сталої та монолітної, її фігура постає гетерогенною та множинною. Авторка пропонує відмовитись від розуміння неолібералізму як режиму покращення, аби прослідкувати, яким чином ця система закріплює те, що жінки* отримують меншу заробітну плату, та створює нові нерівності між самими жінками*.

 

 

Тревіс Джеппесен через об’єктно-орієнтоване письмо розмиває межі між візуальними та письмовими засобами, використовуючи інсталяції та перформативні практики. В есеї Джеппесен працює з темою агентності, матеріальності та онтологічного статусу речей.

Марина Вішмідт в праці «Відчування речей» намагається прослідкувати симптоматологію сучасного гуманітарного знання, беручи за основу поняття «форма-пафосу або патетичної форми» (pathos-form). Останнє виникло на перетині двох інших термінів: «формули пафосу»[11] (pathos-formula) Абі Варбурга та марксистської «споживчої вартості» (value-form), яка стосується капіталістичної логіки обміну за посередництва влади та експлуатації. Аналізуючи протиставлення раціоналізму та теорії афекту, Вішмідт простежує, яким чином формується уявлення про так званий здоровий глузд (common sense) та як ці форми знання впливають на самопочуття індивідки в сучасному політичному режимі.

 

"Як ми могли б творити мережі солідарності та взаємопідтримки, що оминали б капіталістичні структури?"

 

Таким чином, використовуючи різні методології, авторки та автори закладають плідну основу для системного розуміння депресії та ментальних станів депресивного спектра. Зокрема, це стосується критики неоліберального режиму та його наслідків на самопочуття людини. Щоб осмислити ці явища в українському контексті, треба враховувати змісти та уявлення про ментальні стани, поширені у вітчизняному дискурсі[12]. Між тим, мені здається, що чимало з цих ідей можуть бути корисними в наших умовах та, зі свого боку, сприяти дестигматизації та депатологізації подібних станів.

З початку написання цього огляду минуло майже три місяці. За цей час я стикнулась із власною стигмою щодо переживання стану «почування погано», системним тиском, а також труднощами в комунікації в такому стані. Розмови про депресію та інші стани складаються з величезної кількості голосів, досвідів та переживань кожної та кожного. Мені б хотілося думати про те, як ми могли б творити мережі солідарності та взаємопідтримки, що оминали б капіталістичні структури, як системне осмислення може сприяти депатологізації подібних явищ та подоланню нових форм нерівностей, що виникають під час такого досвіду.

Дякую кожній, хто долучилась до створення цього тексту, ваш досвід та підтримку.

 

Читайте також:

Психіатрія по-українськи: з якими викликами щоденно стикаються психічно хворі люди (Ольга Цецевич)

Закат советской медицины: как в Украине собираются отменять карательную психиатрию (Дарія Черніна)

Капіталістичний реалізм: легше уявити кінець світу, аніж кінець капіталізму (Марк Фішер)

 


 

Примітки

  1. Depression Quest — інтерактивна пригода, в якій гравчині можуть власноруч обирати розвиток сценарію, звуковий супровід та ілюстрації.
  2. GamerGate Controversy — ксенофобська кампанія в англомовній пресі та веб-просторі, що почалась у 2014 році після сексистського посту колишнього партнера Зої Квін. GamerGate Controversy почалась із розслідувань корупції в ігровій журналістиці та згодом переросла в обговорення ксенофобії та сексизму в ігровій індустрії.
  3. Зокрема, як приклад Крамер наводить діяльність Black Mountain College та Флюксус, а також художні техніки Барбари Крюгер, Вольфа Востеля та Олександра Бренера.
  4. Термін «хонтологія» був введений Жаком Дерріда в праці «Привиди Маркса» (1993) на позначення особливого типу буття комунізму. Критикуючи тезу Фукуями про кінець історії та смерть комунізму, Дерріда ставить питання: «Якщо комунізм завжди був привидом, то чи можна стверджувати про те, що сьогодні він помер?». Таким чином, «хонтологія» позначає привида, який одночасно існує і якого немає.
  5. Дослідник Поль Б. Пресьядо говорить про новий режим фармакопорнографічного капіталізму, який характеризується не кількісними перевагами, а техніками контролю, виробництва та інтенсифікації, які здійснюються через внутрішнє інкорпорування медичних речовин з боку особи (наприклад, протизаплідних пігулок). За таких умов межа між «зовнішнім» та «внутрішнім» зводиться нанівець, оскільки людина стає власне носійкою різноманітних форм контролю з боку держави. Фармакопорнографічний капіталізм контролює різноманітні сфери: від аграрних біотехнологій до високорозвинених сфер комунікації. Окрім цього, Пресьядо ставить питання, що є первинним — депресія чи антидепресанти?  (Preciado 2008)
  6. Компанії також уникають згадування про наслідки прийому антидепресантів, серед яких порушення з боку нервової системи, серцево-судинної системи, обміну речовин, нудота, головний біль, погіршення зору та інші (Ушакова 2016). Крім того, існує інформація про те, що бренд «Прозак» довгий час замовчував випадки суїциду, які траплялись з людьми після прийому цих ліків.
  7. Тут йдеться про слова Фукуями, що низький рівень серотоніну не є вираженим показником патологічного стану (Юдин 2006).
  8. Варто зауважити, що міркування авторки стосуються так званого «західного» контексту, зокрема США.
  9. Прекартизація створює умови, за яких робітниці й робітники потрапляють в ситуацію нестабільності та тривоги, оскільки їхня праця може бути перервана в будь-який момент без попередження та наслідків для роботодавчинь та роботодавців. 
  10. Флексибілізація заробітної плати полягає у відсутності колективних структур (наприклад, колективних договорів). Кожна робітниця має укладати індивідуальний договір із роботодавцем щодо заробітної плати та умов праці.
  11. Термін також перекладають як «патетична/емоційна формула». Абі Варбург — німецький теоретик культури, відомий за своєю методологією «критичної іконології», а також дослідженнями культурної пам’яті через переміщення образів в рамках культурних періодів. Патетична формула слугує основою для історичної стійкості образів. Відштовхуючись від ніцшеанського протиставлення «діонісійського-аполонійського», Варбург вводить поняття «патетичної формули», або «формули вираження пристрасті». Запозичуючи останні з античних мотивів рухливих форм та мови виразних рухів людського тіла, Варбург віднаходить ці форми на ренесансних живописних полотнах (наприклад, волосся, що розвівається, або легка пом’ятість одягу), стверджуючи, що експресія, закладена в подібних жестах, рухомому тілі, — часова капсула, яка реактивує спогади про діонісійські оргії (Фокеєва 2016). Таким чином, «патетична формула» використовується для досліджень культурної та соціальної пам’яті через переміщення образів крізь так звані культурні періоди.
  12. Хочу подякувати товаришці за звертання уваги на відмінності, пов’язані з описаними явищами у вітчизняному контексті в порівнянні з так званим західним контекстом.

Рекомендовані

Залишити коментар

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери

Допомогти