Політика сьогодні

Бадью, Ален

  • 26 лютого 2018
  • 2935

Ален Бадью

Я хотів би розпочати з подій, що відбувалися у Франції під назвою «Нічне стояння». Тобто з тих захоплень великої площі в Парижі, що виступили проти реакційних проектів уряду стосовно трудового кодексу. Але як про це говорити? Я не був учасником чи активістом цього руху та й не можу про нього говорити, як це роблять журналісти. До того ж я не хочу ставати в позу судді. Я хотів би говорити про це, відштовхуючись від дуже чіткого запитання. Який зв’язок між, з одного боку, цим типом рухів, локалізованих у просторі й часі, типом рухів, який часто називають масовими рухами, а з іншого — стратегічним процесом, який я називаю політикою? Під останньою я розумію процес реальної трансформації законів світу —  як законів економічних, так і законів суспільства та держави. Тож, якщо ви не проти, в якому сенсі епізод, що подається сам як історичний, як рідкісна, надзвичайна, конкретна реальність, може бути також етапом політичної думки, тобто думки колективу, його існування, його умов, фігур?

Щодо цього пункту давно вже циркулює одна теза. Ви її безумовно знаєте, тому що в Греції за останнє десятиліття було чимало широких масових рухів. Ця теза стверджує, що рухи такого типу (захоплення площ або захист символічних місць) здатні радикальним чином модифікувати нашу ідею політичного. Теза доходить навіть до того, що стверджує: у цих рухах залучена інша практика політичного, ба навіть відбувається скасування політичного. Інакше кажучи, рух — це неполітична практика політичного або навіть політика, що ліквідовує політичне.

 

"Політика ніколи не є простим поняттям. Це сутнісно діалектичне поняття, тому що політика існує лише в конфлікті з однією чи кількома іншими політиками."

 

Утім, на мій погляд, політичного як такого взагалі-то не існує. Це винахід сучасної політичної філософії. Що існує насправді, так це не «політичне», навіть не політика. Те, що існує й входить у думку та дію,  — це політики (в множині). Зрозумійте правильно: те, що я називаю «політикою», — це насправді завжди конфлікт політик. Політика ніколи не є простим поняттям. Це сутнісно діалектичне поняття, тому що політика існує лише в конфлікті з однією чи кількома іншими політиками. Отож рух не може ліквідувати політику, тому що «політики», яку хотіли б прибрати, не існує. Треба було б скасувати конфлікт політик, що неможливо, інакше як через застосунок однієї політики проти іншої.

З цього погляду, слабкість будь-якого масового руху в тому, що він одержимий своєю єдністю. Ця єдність, вільна егалітарна дискусія, що розв’язує суперечності, як її собі уявляють, демократична. Однак насправді вона такою не є. Вона є симетрією з боку руху, того, чим є сьогодні в нашій країні влада держави, яка також називає себе демократичною. Вона гадає, що може протиставити абсолютну єдність руху, той факт, що всі об’єдналися разом, дискурсу держави, яка теж претендує представляти єдність народу в єдиній політиці: політиці парламентській, електоральній, що також зветься демократичною. Отже, маємо штучну опозицію між демократичною єдністю руху та фактом, що держава втілює єдину політику, яка проголошує себе демократичною.

 

 

Все це не працює з тієї простої причини, яку я назвав. Коли є тільки одна політика, це означає, що фактично немає жодної, тому що політика — це завжди конфлікт кількох політик. Отож, протиставляючи цій відсутності політики єдність масового руху, ви залишаєтеся всередині відсутності політики, тобто всередині порожнечі думки й, зрештою, поразки дії.  

Ви мені скажете: «Однак сьогодні в парламентській демократії є кілька політик, адже є праві й ліві». Насправді в нинішній парламентській системі наявність кількох політик — це фікція. В реальності є лише одна-єдина політика. Це очевидно вже з вісімдесятих років минулого століття. Справді, уряди, як праві, так і ліві, чинять одну й ту саму політику, повністю підпорядковану інтересам європейської та світової капіталістичної олігархії. Я запропонував назвати цю фальшиву єдину політику, цей менеджмент, управління бізнесом олігархії «капітало-парламентаризмом». Це не політика, а державне й управлінське конструювання, разом з розгнузданим капіталізмом і ліберальними виборами, умова яких в тому, щоб партії при уряді ухвалювали й підтримували глобалізований ліберальний капіталізм.

Не буде зайвим нагадати, що доктрина, практика й думка капіталізму як такого — це той самий лібералізм. Сьогодні охоче говорять про «неолібералізм», але це радше спосіб товкти воду в ступі. Нас просто хочуть запевнити, що раз мова йде про неоліберальне, то воно відрізняється від питомого, справжнього лібералізму XIX століття. Але сьогоднішній лібералізм, що стосується його доктрин, пропозицій, методів, ворогів тощо, зовсім не відрізняється від ліберальної доктрини, сформульованої та розвиненої наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Неолібералізм є лише поверненням до лібералізму, після дещо буремного періоду — між 1917, більшовицькою революцією в Росії, і 1976, кінцем Культурної революції в Китаї. Що ж тоді потрясло лібералізм у той шістдесятирічний період? Ну, просто-таки існування в світовому масштабі іншої політики — комуністичної політики.

Позбувшись, принаймні на вигляд, політичної комуністичної гіпотези, капіталізм знову цілком природно віднайшов свою власну доктрину, якою якраз і є лібералізм. Комуністичні партії повсюдно зникли, а соціалістичні партії, які часто покликаються на те, що називають «ліберальним соціалізмом» чи «соціальним лібералізмом», самі пристали до консенсусу навколо глобалізованого капіталізму. Ось чому в усьому Заході є лише  одна політика — тобто жодної. Багато людей сьогодні зрозуміли більш чи менш ясно, що капітало-парламентаризм, будучи єдиною політикою, більше не є політикою взагалі. Але замість того, щоб взятися до створення нової комуністичної політики, вони радше звернулися до політичного скептицизму. Навіть у русі «Нічне стояння», як у масових рухах в Іспанії, Греції, Туреччині, США, Гонконзі, Єгипту, ми відзначаємо помітні сліди політичного скептицизму. Як здається масовим рухам, вони піднімають свою реальну демократію проти штучної демократії капітало-парламентаризму, а оскільки ніякої іншої політики сьогодні немає, то рух закінчує тим, що гадає, ніби він повстає проти єдиної політики, а отже, проти політики загалом. Масові рухи завжди мають схильність, коли є лише одна політика, а значить, немає жодної, самостійно впадати в політичний скептицизм. У «Нічних стояннях» та в інших місцях ми бачимо, як поширюється ідея, ніби потрібно покинути політику. Бачимо, як виникають такі негативні гасла, як: «Ми більше не хочемо займатися політикою, навіть новою політикою». Або ж позитивні гасла дуже туманні, як-от: «Ми хочемо змінити життя. Ми хочемо винайти нові форми життя».

 

"Соціалістичні держави та західні парламентські держави мали одне спільне – відсутність політики, заміненої приматом економічного управління під керівництвом деполітизованої держави."

 

Ця антиполітична тенденція насправді є погано контрольованим наслідком неіснування політики, коли панує капітало-парламентаризм. Темі «Будьте менеджерами інтересів капіталу» рух протиставляє «Будьте менеджерами власного життя», але в певному сенсі це призводить до того самого, тобто до зникнення політики. Істина, яку потрібно всюди нагадувати, в тому, що насамперед нинішній панівний світ, ліберальне панування скасовує політику. Але ж цим закінчили й соціалістичні режими, що були встановлені в XX столітті. Разом зі Сталіним і після нього, на відміну від Мао часів Культурної революції, вони деполітизували ситуацію. Вони деполітизували її якраз у тому ж сенсі, що й сьогодні, а саме, цензуруючи все відносно держави, ототожнюючи політику й управління державної влади. А що в соціалістичних країнах держава була господарем економіки, то вони дійшли до того, що, як ліберали сьогодні, почали ототожнювати політику й управління економікою. Це власне спричинилося до того, що в цих соціалістичних країнах, зокрема в СРСР, починаючи з тридцятих років, вже теж була лише одна політика, тобто жодної. Соціалістичні держави та західні парламентські держави мали одне спільне – відсутність політики, заміненої приматом економічного управління під керівництвом деполітизованої держави. Лише Мао намагався якось врятувати політику, доводячи, що за соціалізму мають бути великі, потужні політичні суперечності. Але з кінця шістдесятих років ця спроба в Китаї зазнала поразки, і відтоді ми маємо у світовому масштабі панування єдиної політики, а отже, відсутність політики, звідки повсюдне панування політичного скептицизму.

Отож сьогодні реальна антагоністична позиція, справжній бунт, безперечно, не тому, щоб стверджувати: «Більше ніякої політики, хай нам більше не говорять про політику!» Ми маємо, навпаки, зафіксувати як своє завдання змогти нарешті сказати якраз протилежне: Нарешті, політика! Нарешті, справжня політика! Нарешті, відновлено простір множинності політик! Хай живе існування політик, існування, що було повністю задушене й анульоване на Заході капітало-парламентаризмом, а в Росії і в Китаї соціалістичними державами-партіями! Тільки політичний винахід міг би знову створити реальний простір боротьби у світі, де рухи завжди є лише симпатичними фантомами. Треба покінчити з ось цією фальшивою суперечністю: відсутність політики у сфері особистого та колективного життя проти відсутності політики в сфері економічної влади та інтересів олігархії. Не потрібно, більше не потрібно триматися за це протиставлення. А варто відновити реальний простір боротьби, простір політики проти держави, проти капітало-парламентаризму. Що, врешті, означає: політика проти політики. Тому що фальшивій ліберальній державній політиці, якщо вона реально атакована, довелося б, щоб захиститися, самій запропонувати політичну суб’єктивацію свого існування, чого вона не потребує сьогодні, адже спокійно почувається в загальному політичному скептицизмі.

Хай там як, а правда в тому, що сам по собі рух не є політикою. Рух виникає, закінчується, за нагоди може видавати гучні гасла, але в кінцевому підсумку це лише історичний процес. Звичайно, без таких історичних моментів оновлення чи нове створення політики неможливе. Це справді так, включення політик в історію передбачає існування широких колективних рухів, локалізованих у часі й просторі. Я й сам вітав рухи так званої «арабської весни» як ознаку «пробудження історії». Але «пробудження історії» не обов’язково означає «пробудження політики». Масовий рух може бути можливою передумовою політики, але, повторюю, сам він не становить політики. Можна навіть сказати сьогодні на основі нещодавніх конкретних прикладів, що історичні рухи можуть зазнати поразки й навіть змінитися на свою протилежність через відсутність політики. Дуже яскравий приклад подають якраз займання великих площ у великих містах. Це відбувалося в Єгипті, в Тунісі. Так було в Іспанії, США. Не оминуло Грецію. Масове захоплення площ сталося в Гонконзі, а також у Стамбулі в Туреччині. Правду кажучи, це трапилося по всьому світу. Ми можемо — й ми повинні — після паризького руху «Нічного стояння» підбити підсумки всіх цих «окупацій» площ і місць, рухів на загал набагато численніших і сильніших, ніж паризький рух. Це явище, яке ми можемо тепер вивчати, адже ми маємо достатню кількість важливих прикладів. Питання, яке нас цікавить, звісно, можна назвати: «Сили та слабкості рухів окупації площ за останні п’ять років». Історичне буття цих рухів є очевидною даністю, але нині ми в стані проаналізувати те, що сталося, зокрема в перспективі політики.

Однак те, що ми бачимо й що ми можемо сказати спокійно, так це те, що цим рухам загалом не вдалося змінити політичну чи державну ситуацію. Як мені видається, можна додати, що ця невдача не від того, що вони були історично необґрунтовані. Це справді були історичні події. Вони запропонували дивовижні форми єдності, тривалості, внутрішньої демократії. Їхня важливість була незаперечною. Але не зумівши породити нову політичну орієнтацію, тактичну й стратегічну, здатну на виживання, їхній кінець був також моментом поразки й ще сильнішого повернення до старого державного порядку, тобто повернення до відсутності політики.

З цього погляду неабияк показовий приклад Єгипту. Це справді рух, який був найскладніший, найвідкритіший за соціальним складом. Він не був лише рухом молоді, не був рухом однієї релігії, він зумів по-новому з’єднати соціальні та релігійні течії. Був тривалим і настійливим. Можна подумати, що принаймні тактично він був переможним, тому що гасло, що об’єднало людей на площах у Каїрі та в інших місцях, вимагало: «Мубараче, забирайся геть»... і Мубарак забрався.

Тоді треба замислитися, чому ж маємо тепер на чолі незмінної єгипетської держави ще більшу деполітизацію, ніж раніше, й генерала Ас-Сісі, який до певної міри такий же, як Мубарак, ба навіть ще гірший. Як це могло статися, зважаючи на видатні якості самого руху?

А сталося те, що всередині руху єдиною політичною силою, яка виявилася не лише історичною (тобто подієвою), але й віддавна закоріненою, зануреною в ситуацію, була організація «Братів-мусульман». І тільки вони, носії політики, що прийшла здалеку, змогли пожати плоди успіху з історичного руху. Оскільки треба було вирішувати питання держави, всі «демократично» приєдналися до електорального процесу, який дав переважну більшість, зокрема серед простого населення і селян, «Братам-мусульманам». Певна річ, «Брати-мусульмани» не подобалися великій частині маніфестантів, зокрема сучасній молоді та середньому класу, які жадали західних «свобод». Ці сили, не маючи хоч якогось незалежного політичного проекту, знову вийшли на масові маніфестації, цього разу проти уряду «Братів-мусульман». Тоді, маючи підтримку парадоксальної маси, втрутилася армія, спершу проти «Братів-мусульман», так, ніби вона «розуміла» нових маніфестантів, але потім проти всього, що до того часу ще рухалося, і відновила деполітизовану диктатуру як форму держави.

 

 

Єгипетський урок полягає в тому, що історичне об’єднання руху ще не означає його політичного об’єднання. Отже, його не досить, ніколи не досить, щоб надовго змінити ані політичну ситуацію, ані способи керувати державою. Але чому? Тому що (це дуже добре видно на прикладі Єгипту, але це стосується й інших країн) якщо немає політичного об’єднання руху (те, що передбачає, що приймаємо його розділення, а отже, й гостру внутрішню боротьбу), а  лише одне конкретне, історичне об’єднання, симпатична вітальна присутність, можна сказати, це створює видимість єдності й може бути суто негативним. Справді, рух, який не сформований політично, а винятково історично, віртуально розколотий щодо політики. А що він і чути не хоче про розділення, хоче завжди святкувати свою єдність, своє «буття-разом», він не відкриває ніякої реально творчої політичної дискусії й погоджується тільки щодо негативних тез. Справді, ті, хто не об’єднаний політичною творчістю, її позитивним винаходом, можуть, звісно, підписувати домовленості за умови, що вони обмежені пропозиціями, які стосуються спільного ворога. І це все. Отож: «Мубараче, забирайся геть», — це доволі мило, от тільки люди, які хотіли, щоб Мубарак забрався, зовсім не мали однакового уявлення про те, що це означає. Стверджувальний зміст цього заперечення не поділявся всіма. Його навіть не піднімали на порядок денний, щоб не порушити прекрасної святкової єдності захоплення площі. Але політика насправді починається тоді, коли є стверджувальне об’єднання, яке ніколи не може бути одноголосим. Поки у вас є суто негативна єдність, ви можете бути в сильній історичній єдності, але щодо подальших питань стосовно держави, суспільства, режиму власності тощо, ви розділитесь, і ви це знаєте — свідомо чи несвідомо. Звідси рух обмежує свої декларації негативною частиною суб’єктивностей, яких він залучає до боротьби. Але заперечення може об’єднувати лише в момент свого здійснення. Поза цим, саме ворог має перевагу влади та єдиної політики – або неполітики як політики, – яка зможе об’єднатися проти руху. Навіть у Франції травня 1968-го вибори в червні дали переважну більшість силам реакції.  

 

"Поки у вас є суто негативна єдність, ви можете бути в сильній історичній єдності, але щодо подальших питань стосовно держави, суспільства, режиму власності тощо, ви розділитесь, і ви це знаєте — свідомо чи несвідомо."

 

Інший приклад, зовсім інший, це коли через брак внутрішньої політичної єдності в русі або якщо вона створена ціною його розколу, рух сам вирішує, що його представники зрештою мають повернутися до не-буття класичної політики. І це те, що відбувається в Греції та в Іспанії. Тому що СІРІЗА та «Подемос» є зрештою лише парламентськими організаціями. СІРІЗА вже довела це своєю капітуляцією минулої весни; а що стосується «Подемосу», то це її відверта програма: керувати державою у трохи менш огидний спосіб, трохи «чесніше», ніж старі партії, не ставлячи під сумнів, що б там не було, загальні закони капітало-парламентаризму, а отже, єдиної політики. На мою думку, ці народні рухи, як-от «індіґнадос» в Іспанії, свідчать про те, що стара корумпована соціал-демократія зазнала такої поразки та скомпрометувала себе настільки, що виникла потреба в новій соціал-демократії. Якщо хочемо мати парламентську опозицію трохи енергійнішу, послідовнішу в своїх вимогах (що може бути непогано для підтримки консенсусу капітало-парламентаризму), СІРІЗА і «Подемос», які вскочили в історичне сідло завдяки зниклим масовим рухам, чудово впораються з цим завданням. Але, зрештою, тут аж ніяк не йдеться про справжнє політичне творення. Це просто така собі корекція, косметичний ремонт за ситуації, коли занепад парламентаризму і, зокрема занепад його «лівиці» — в Іспанії, як і в Греції, і, правду кажучи, частково у Франції — досягнула раніше небачених пропорцій.

Треба зберігати в пам’яті ці показові приклади з історії нещодавніх рухів, захоплень площ з точки зору співвідношення між історією та політикою. Ми констатуємо, що під виглядом демократії, або гіпердемократії, легко уявляють собі негативну єдність руху, як історичного руху, і цього немовби досить, щоб започаткувати зародження політичного розриву чи просто розриву. Але наш висновок показує, що це неправда: історичність цих рухів насправді наштовхується на чисту відсутність політики; так що їм не залишається нічого іншого, як розчинитися в тій чи іншій формі панівної гри єдиної політики, а це означає відсутність будь-якої політики, тобто безроздільне панування європейської та світової капіталістичної олігархії.

Щоб узгодити такого роду запитання й запропонувати загальну картографію, в якій реально було б оцінити те, що відбувається і що може бути сказано, я вам роздав ось цю схему.

 

 

Основна гіпотеза, на якій засновується ця схема, полягає в тому, що сучасну світову ситуацію починаючи з вісімдесятих років, тобто вже тридцять років, не можна зрозуміти в її суб’єктивних наслідках, якщо розглядати лише одну суперечність. Тож схема пропонує в загальній формі комплекс двох переплетених суперечностей: одна суперечність протиставляє модерність традиційному світові по вертикальній осі; друга — протиставляє капіталізм комунізму. Якщо слово комунізм і далі вас бентежить, поставте «політика емансипації», «нова політика», все, що кристалізує необхідність покінчити з неегалітарним, репресивним і скандальним порядком, що був нав’язаний усьому людству приватною власністю. Отже, маємо дві осі. В центрі — на перетині двох осей, залягає те, що я назвав би двозначністю сучасних суб’єктивностей, тобто суб’єктивностей, які розриваються між чотирма детермінаціями, а не лише двома. Гадаю, що таке поєднання між цими чотирма детермінаціями й утворюють насправді суб’єктивність, яка притаманна нашим сучасникам. Які вони?

По-перше (вони подані не в ієрархічному порядку): це ідентичнісна принадність традицій, що дуже сильно зберігається. Я беру приклад Франції, а ви легко перекладете на свою ситуацію: «бути французом», «цінності Франції» і присутність у нас людей, які їх не поважають, «чужі нам чужинці»... Цей елемент ідентичностей завжди характеризує традицію. Традиція — це бажання зберегти, примножити, повторити ідентичність. Ви знайдете тисячі інших прикладів цього в сучасній ситуації.

По-друге: зачарування, захват від модерності. У нас це будуть товари, гроші, туризм, технології, свобода звичаїв, демократичний устрій... Це також сильний суб’єктивний елемент.

По-третє: домінівна лояльність до капіталізму як єдиного шляху організації суспільства. Це те, що я назвав би «суб’єктивно природним капіталізмом», який в певному сенсі став немовби другою природою усіх суб’єктів, у тій мірі, в якій вдалося їх переконати, що ніщо інше неможливе. Не треба недооцінювати цей пункт. Можна бути формально антикапіталістом, залишаючись при цьому глибоко просякнутим переконанням, що ніщо інше неможливе, і що саме в цій рамці й треба рухатися.

По-четверте: емансипація, комунізм, усе, що  завгодно в цьому роді, як абсолютна цінність, осмислена, омріяна і зрештою завершена, минула, скінчена.

Цей своєрідний чотирикутник, на мій погляд, нуртує, кружляє як вихор у сучасних суб’єктивностях із різними акцентами, які залежать від обставин.  Ідентичнісна спокуса, захоплення від модерності, природний характер капіталізму й омріяний, минулий характер емансипації, який продовжує-таки існувати як суб’єктивність, суб’єктивність людей, які говорять: «Світ — недобрий, треба інакше». Ось те, що, на мій погляд, складає синтетичну репрезентацію сьогоднішніх суб’єктивностей.

Тепер повернімося навколо схеми проти годинникової стрілки. На периферії схеми відразу бачимо монополію, яку капіталізм захопив стосовно бажання модерності. Це фундаментальний пункт сьогодні. Капіталізм здатен подавати себе як єдиний можливий носій сучасної модерності, винаходів, трансформацій, але й також свободи, нових свобод, нових звичаїв тощо. Загальний елемент капіталізму в тому, що він себе презентує як передавач цієї модерності. А отже, маємо вісь, що йде від капіталізму до модерності, і я називаю її «Заходом», а бажання Заходу — це бажання цього спрямування. Якраз бажання насправді зливає воєдино капіталізм і модерність. Воно робить із модерності головне алібі самого капіталізму з тим імперативним приписом, що якщо буде не так, тоді гору візьме страшна традиціоналістська ідентичність.

 

"Фашизм може бути видимим ворогом ліберальної демократії, але водночас ліберальна демократія може визнавати, що її суто економічне тло таке саме, що й тло фашизму."

 

Це перший бік. Далі, рухаючись у тому ж напрямку, маємо вісь між капіталізмом і традицією, яка вказує, що існують великі спокуси зіставити, підвести капіталізм до ідентитарних мотивів, релігійних, національних, сімейницьких або інших, які я називаю фашизмом. Гадаю, справді, найпростіше визначення фашизму — це якраз оце співвідношення, на вигляд парадоксальне, між капіталізмом і традицією, протиставлене зв’язку між капіталізмом і модерністю. В історії, навіть якщо траплялися конфлікти між ними двома, капіталізм завжди толерував фашизм. Капіталізм міг слугувати й слугує глибинним тлом для численних цілковито авторитарних, цілковито деспотичних держав. Він може погодитися, вдовольнитися такими стосунками, зокрема коли йому загрожує щось інше. І ось чому фашизм може бути видимим ворогом ліберальної демократії, але водночас ліберальна демократія може визнавати, що її суто економічне тло таке саме, що й тло фашизму. Звідси в реальності історична суперечність між фашизмом і демократією була стратегічно менш значною, ніж принципово антагоністичні стосунки між капіталізмом і комунізмом.

Ідемо далі: пропоную вам розглянути особливу вісь, що зіставляє комунізм і традицію, вісь, що була втілена соціалістичними державами. Ці держави і комуністичні партії, які на них спиралися, гарантували стабільність своєї, некапіталістичної влади. Вони, звісно, розбили монополію приватної власності, але частково зберегли її завдяки системному нехтуванню будь-якою модерністю, що була б не її власною.

Втім, це було, я хотів би все-таки наголосити на цьому пункті, модерне творення: розбити монополію приватної власності — такого ще ніколи не бачили за тисячі років історії. Те, що сталося в цих країнах, Росії, Китаї, то був безпрецедентний історичний розрив, тому що вся соціальна організація впродовж тисячоліть ґрунтувалася на монополії приватної власності й утвердженні класу власників, який вважався природним керівним класом усіх держав.

Ця безпрецедентна трансформація створила у світі острівки соціальної організації, які позбувалися природного характеру капіталізму й приватної власності. Ці острівки залишилися насправді значною мірою прив’язані, в термінах громадської думки і суб’єктивності, до елементів традиції, зокрема через уже наявні відносини між капіталізмом і модерністю. Комуністичні партії довго зберігали демонстративну ворожість до легалізації абортів, поширювали гомофобію, а соціалістичний реалізм слугував прикриттям сутнісного консерватизму. Вони підтримали інститут традиційної сім’ї; врешті-решт повернулася національна ідентичність... У соціалістичних країнах були вияви антисемітизму, а також у комуністичних партіях відчувалися істотні сліди колоніальної зневаги до домінованих народів.

Усе це припнуло соціалістичні країни до традиційного фундаменту, який не давав розвивати — що? Нову модерність. Розвивати щось конкурентоздатне до капіталізму, не тільки в методах виробництва, технології, виробничих інновацій, але також, загальніше, у світогляді, творенні суб’єктивностей, системі цінностей, яка могла би бути відмінною, але все ж таки також модерною. Комунізм мав би як слід запропонувати особливе визначення свободи, здатної позмагатися з тим, що капіталізм запропонував під іменем лібералізму. Але він цього не зробив, і ця ліберальна модерність підживила сьогодні в масштабі цілої планети пристрасть, яку я називаю «бажанням Заходу».

Саме в цьому полягає одна з головних причин поразки історичного комунізму. Адже над усім поставили примат держави, переконання, ніби, щоб захистити досягнення, тобто захистити одержавлену колективну власність, захистити антикапіталістичний елемент в його матеріальному, найбільш формальному сенсі, були потрібні деспотичні держави, здатні повністю деполітизувати суспільство. Потрібна була (і це сталінізм) абсолютна вищість держави, яка виключала вираження суб’єктивної політики. І потрібно було також організувати старе дрантя традиції, замість справжньої нової модерності. Цю модерність дуже активно шукали в СРСР у двадцяті роки. Ті роки досі в СРСР є великим періодом усякого роду винаходів і нових комуністичних пропозицій. Але потім розпочалося сталінське згортання, водночас державницьке, антиполітичне і, зрештою, суб’єктивно традиціоналістське.

Ось чому четвертий бік схеми позначено пунктиром. Тут мав би бути й колись таки буде винахід нової політичної істини, яка візьме на себе, з одного боку, основну суперечність між капіталізмом і комунізмом, а з іншого — встановить і розвине нову модерність...

Власне, над цим, кінець кінцем, потрібно працювати: тим, що водночас буде новою політикою, яка зможе вписатись у винаходи й історичні мобілізації, але також і тим, що дасть життя конкурентній модерності. Адже — скажемо це трохи різко — що треба розбити сьогодні, так це «бажання Заходу». Поки це бажання домінуватиме на світовому рівні, включно з тими, хто він нього постраждав, величезна маса жертв глобалізованого капіталізму шукатиме собі притулок у цьому Заході-символі модерності. І якою ціною!

Нагадаємо одну цифру щодо реального становища світу сьогодні. За зовсім недавньою статистикою, відомо, що 264 особи володіють еквівалентом того, чим володіють 3 мільярди інших. Це безпрецедентні цифри в історії. Жодна абсолютна монархія не досягала такого розриву в нерівності. До цього можна призвичаїтися, наче це щось природне, але все ж таки! Якось сумнівно що це абсолютна необхідність, аби світова економіка залишалася на плаву. Радше це монструозна ситуація, і я особисто деколи дивуюся загальній апатії перед такою монструозністю. Ця апатія — ціна, яку заплатили за тимчасове зникнення комуністичної гіпотези.

Тож чому існує ця апатія? Тому що, зрештою, люди гадають: «Так, у цьому нічого чудового немає, але все-таки це умова моєї особистої свободи, адже мені ведеться не так уже й зле там, де я є, якщо порівняти, наскільки гірше в інших місцях». І через те, що в інших місцях ще гірше, тамтешні люди хочуть переїхати сюди, треба це сказати. Тому що справа біженців — то лише один епізод в значно ширшій справі в контексті того, що бажання Заходу оповило цілу землю, з тієї причини, що 50 % людей не мають нічого. 264 особи мають майже все, а 50 % не мають нічого. Тоді ці люди, які не мають нічого та яким пояснюють, загалом, що це їхня провина («Вони не працюють достатньо, вони не сіли в потяг історії, як інші»), завжди надходить момент, коли з дуже конкретних, дуже чітких причин (вони мають дітей, родину) вони вирушають туди, куди їх веде бажання, тобто до Європи та США, і ось вони прибувають. І коли є громадянські війни з озброєними бандами на порозі, з катами, мучителями й ґвалтівниками навкруги, з бомбардуваннями згори на додачу, то рух прискорюється. Але ж цей рух структурний. Ви знаєте дуже добре, що десятиліттями безперервно прибуває потік робітників африканського походження у Францію, як турецького походження в Німеччину. Це сталося не за три або чотири роки. Якщо сьогодні у Франції шість мільйонів мусульман, то це тому, що вони приїздили сюди. Мова не йде про спонтанне покоління! Вони приїздили для того, щоб вижити, натхненні й під’юджені бажанням Заходу, бо їм розповідають, що саме тут перебуває природний елемент продуктивних суспільств.

Схема вказує на все це, але й на дещо інше. А саме:

– Вона має історичну цінність: пояснює попередні етапи. Наприклад, показує, що Друга світова війна мала альянс між західним лібералізмом і соціалістичними країнами проти фашизму. Вона демонструє, що холодна війна, що послідувала відразу за нею, була розвитком суперечності між ліберальним Заходом і соціалістичними державами.

– Ця схема також має цінність передбачення. Показує, що за теперішньої ситуації може легко виникнути альянс між західною чи ліберальною формою глобалізованого капіталізму та деякими формами фашизму.

– Особливо вона вказує на те, що якщо не розбудовувати відчутно в той чи інший спосіб четвертий бік, тобто якщо не створити інше й суперницьке бажання до бажання Заходу, якщо не буде творення політики, що явно ставитиме за мету покласти край монструозності глобалізованого капіталізму, цей четвертий бік не зможе функціонувати – не існуватиме. Тоді встановиться всесвітня патологія, яку ми можемо констатувати, з дедалі серйознішими симптомами. Тоді дуже ймовірно, що вибухне третя світова війна.

– Схема вказує на те, чим будуть три великі завдання нової комуністичної політики. По-перше: підтримувати головну суперечність з глобалізованим капіталізмом. Тобто постійно, в усіх ситуаціях, зважати на те, що стратегічний противник, суперник, у якого слід оскаржити світову гегемонію, — це капіталізм. Розробляти без зупинки основну програму комунізму: проти влади капіталістичної олігархії, проти експлуатації, за рівність. По-друге, презентувати критичний підсумок періоду соціалістичних держав. Пояснити причини сталінізму. Відділити комуністичну ідею від її занепалих і приречених на поразку форм. Показати, що комуністична політика мертва, якщо вона поглинута винятково діяльністю державної влади. По-третє, взяти напрямок боротьби проти фашизму, як чинили комуністи в Європі під час Другої світової війни.

Щодо цього останнього пункту, можна констатувати вже тепер два тривожних симптоми: перший — це дедалі ширша поява фашизоїдних сил, звичайно, на Близькому Сході, в багатьох країнах Східної Європи, але також у деяких державах, на позір «розсудливих», Західної Європи. Другий — це гігантські переселення людей, що покидають місця, де неможливо жити, й відчайдушно намагаються дістатись туди, де їм говорять, що можливо. Все це мало-помалу створює передумови для війни.

 

 

Отже, в цьому історичному вирі ми маємо знайти координати. Це причина, через яку я гадаю, справді, щиро, що рух, хоч який він був, є доброю річчю. Попри все, рух завжди виражає занепокоєння або лють стосовно певних аспектів ситуації, що склалася. Але знову ж треба, щоб була залучена мінімальна солідарність, світова солідарність! Наші негаразди непорівнянні з негараздами тих людей, що готові сідати в човни з ризиком утопитися в одному з двох випадків, аби відплисти абикуди в інше місце… Отож треба подумати про них. Треба думати про них, бо це добрий спосіб подумати про нас, інакше це однаково, що брати участь у цій своєрідній загальній патології нерівності, що породжує смерть.

 

"Не досить просто мати ідеї руху, треба мати ідеї цих ідей."

 

Утім, рухи неодмінно мають потребу в стратегічній ідеї, яка відіграє роль, адже це мета будь-якої ідеї – оцінки того, що відбувається конкретно. В тому сенсі, що треба знати, чи те, що ми висловлюємо у цій стратегічній ідеї, зіставляється, консолідується або зовсім ні з тим, що відбувається. Треба мати рух, але й треба мати ідею «мета-руху», тобто ідею внутрішню до руху, яка йому дає здатність судження про те, що існує історично. Не досить просто мати ідеї руху, треба мати ідеї цих ідей. Треба, щоб рух можна було розмістити в ситуації, яку ми описуємо через самих її учасників, які можуть визначити його місце, завдання, негативні спокуси.

Цю стратегічну ідею, думаю, можна підвести до чотирьох доволі класичних програмних пунктів, які складають оператори для судження, а не просто є об’єктами сподівання на майбутнє. Вони мають допомогти оцінити реальну вагу того, що зараз роблять і мислять. Це чотири можливості у формі чотирьох пунктів.

Тут пригадується максима, яку я часто розвивав у тій чи іншій формі, що таке реальна політика. Це завжди політика, яка вирішує сама, що можливо, а що неможливо, тобто що відмовляється входити в консенсус із противником щодо питання, що є можливим чи неможливим. Адже ви добре розумієте, що будь-яке домінування посутньо полягає в тому, щоб вирішувати: ось це можливе, а те — неможливе, і переконати людей, що все так, а не інакше.

Найбільш яскравий приклад: «Капіталізм — це єдино можлива річ. Ви ж бо бачили комунізм, бачили Сталіна, бачили табори...» Ця пропаганда має на меті встановити назавжди ідею, що капіталізм — єдина природна фігура модерних суспільств. Однак політика починається з того моменту, коли більше не погоджуються, що відмінність між можливим і неможливим ми поділяємо спільно з ворогом. Треба ствердити, що ми не маємо одного закону оцінювання, що є можливим і неможливим, окрім того, який намагається встановити наш суперник. Це жест фундаментального вивільнення. Ні, ми не поділяємо з 264 особами, що володіють половиною землі, не поділяємо разом з  ними переконання про те, що можливо чи неможливо. Адже вони вважають, що якраз вони є тією самою можливістю. Вони навіть настільки пречудові, що часто вдаються до пропаганди для цих людей, стверджуючи, ніби це вони дають роботу... Дякуємо, панове. Мабуть, без таких надавачів можна обійтися. Якщо для того, щоб давати людям роботу, потрібно коштувати стільки ж, скільки інші три мільярди осіб, котрі не мають нічого, та й роботи теж не мають, це все-таки парадокс...

Отже, чотири можливості. Ми можемо випробувати ці можливості в реальному русі, в конфлікті; можемо випробувати, чи життєві вони в тому, що відбувається, або ж такими не є. Це критерії оцінки.

1. Отже, можливо організувати колективне життя навколо чогось іншого, ніж приватна власність і прибуток. Потрібно повернутися до вирішального твердження Маркса, який в «Маніфесті Комуністичної партії» раптом заявляє, що все, що він розповідає, можна звести до одного пункту: скасування приватної власності. Ця ідея присутня в історії з давніх-давен, адже натрапляємо на неї на певному рівні вже у Платона й вона справді пожвавлювала всю емансипативну думку XIX століття. Сьогодні її здебільшого забули, й потрібно будь-що її відродити. Інакше кажучи, капіталізм не є і не має бути кінцем Історії. Потім уже «як?», «який підсумок?» тощо – то вже інша справа.

2. Можливо організувати виробництво навколо чогось іншого, ніж спеціалізація та поділ праці. Зокрема, немає ніякої причини, щоб зберігалося розділення між розумовою й фізичною працею чи між завданнями керувати й виконувати. Ніщо не приписує неможливості увійти в еру того, що Маркс називав багатогранними робітниками. Немає жодної причини вважати за останню розумну інстанцію те, що африканець довбе дірку в дорозі, а дехто білий віддає наймитам накази...

3. Можливо організувати колективне життя, не ґрунтуючись на замкнених ідентитарних сукупностях, як-от нації, мови, релігії, звичаї. Політика, зокрема, може об’єднати все людство поза цими критеріями. Всі ці відмінності можуть і повинні існувати. Зовсім не треба їх скасовувати, говорити, наприклад, що всі мають говорити однією мовою тощо. Вони можуть і мають існувати плідним чином, але в політичній перспективі всього людства. З цієї точки зору майбутнє залежить від повного інтернаціоналізму, і треба ствердити, що політика може й має існувати трансверсально щодо національних ідентичностей. Це неправда, що людські групи неодмінно мають об’єднуватися на основі цього типу ідентичностей. І не треба знову ж таки говорити, що вони не повинні існувати, вони мають співіснувати, а не обґрунтовувати принципи розділення.

4. Можливо потроху скасовувати державу як відокремлену потугу, що володіє монополією на насильство, поліцію й армію. Інакше кажучи, вільна асоціація людей і раціональність, яку вони спільно поділяють, може й повинна замістити закон і примус.

 

Коротко кажучи:

Ці чотири принципи не є власне програмою. Це принципи оцінки того, що відбувається, дозволяючи відповісти на запитання: «А те, що тут відбувається, чи перебуває воно в зв’язку хоч би з одним із чотирьох пунктів? Котрим із них? І за яких умов?» І якщо жоден  із цих пунктів не залучений так чи інакше, то доходимо висновку, що те, що відбувається, не йде в загальному стратегічному напрямку, необхідному для того, щоб нова політика була створена.

Якщо нова політика може бути породжена історичністю рухів, я б її визначив мобільністю чотирьох основних пунктів, тим, що вони мають вільно циркулювати в суб’єктивності, в ситуації і що можна завжди оцінити, на якому пункті треба зробити акцент. Потрібно слідкувати в кожній ситуації за співвідношенням різних пунктів і загальним рухом чотирьох основних програмних пунктів. Нова політика — це мобільність цих пунктів і їхньої присутності як інструментів оцінки всередині дієвих суб’єктивностей; отож вона є їхнім необхідним впровадженням, усюди, де є народні рухи, нові форми організації.

По суті, в чому кристалізуватиметься конкретна циркуляція чотирьох пунктів? Вона кристалізуватиметься в гаслах. Кінець кінцем, саме гасло представляє рух для політики емансипації, це пункт кристалізації чотирьох основних пунктів. Маємо доконечну необхідність, щоб подолати суто негативні гасла. Адже, повторюю, негативні гасла не можуть організувати систему циркуляції чотирьох програмних пунктів, сутнісних для антикапіталістичної емансипації. І в підсумку рух завжди оцінюватиметься за його стверджувальними пропозиціями в конкретній ситуації, яка була його ситуацією, а не інших.

Ми маємо зрештою прагнути збудувати таку політичну модерність, яка була б водночас соціальною, виробничою, робітничою, інтелектуальною, мистецькою, технологічною... і яка б була здатна позмагатися із сучасною неегалітарною, смертоносною та войовничою монополією капіталістичної модерності.

Я хотів би завершити таким запитанням: чи вписане здійснення цих чотирьох можливостей в історію? Або ж історія просто рухається сама собою в бік катастрофи для всього людства, не маючи можливості виходу з цього капіталістичного становища, в яке ми занурені? Чи можемо ми передбачити, що цей вихід необхідний? Чи він неможливий? Або він у формі політичного проекту, який не передбачає ані історичної необхідності, ані неодмінної поразки? Саме тут виходить на сцену категорія події.

Я її покажу на добре вам відомому прикладі: вечір результатів референдуму 5 липня 2015 року, коли грецький народ дізнався, що «ні» диктатові європейських інституцій перемагає з 60% голосів. Які в цей момент історичні елементи залежать від необхідності, а які залежать від інших критеріїв?

Безперечно, необхідність (тобто те, що можна раціонально пояснити на основі точних даних) у тому, що сталася світова фінансова криза, спричинена 2008 року спекуляціями на ринку нерухомості в США. Також необхідність у тому, що, беручи до уваги попередні роки й грецькі уряди один за одним, Греція була поставлена в дуже скрутне становище цією фінансовою кризою. Також абсолютно необхідно, що європейські інституції, повністю на службі глобалізованого капіталізму та його ліберальної ідеології, вимагали, щоб скорочення боргу відбувалося методами жорсткої економії. Можна пояснити, але вже менш необхідно те, що виникла нова політична сила під назвою СІРІЗА в історичному грецькому пейзажі. Греція — країна із сильною політичною традицією. І після повалення диктатури полковників було чимало важливих масових рухів, зокрема серед молоді. Антинародна поведінка панівної олігархії, судновласників, банкірів, вищого духівництва та інших доводила людей до відчаю. Традиційні політичні партії були дискредитовані. Фашистське угрупування «Золотий світанок» підсилювало загальну напругу. Зрозуміло, що більша частина грецького народу вимагала спротиву європейському тиску. Люди вважали, що не вони відповідальні за борг,  що їх карають за гріхи, які не вони вчиняли. Внаслідок цих історичних умов, зрештою, було логічно, що СІРІЗА перемогла на січневих виборах 2015 року з програмою «ні жорсткій економії».

 

 

Але що далі? Далі, на мою думку, є два шляхи. Або Греція вирішує справді відкинути європейські умови. Для цього їй не обов’язково виходити з ЄС: вона може сказати, що потрібен великий мораторій на борг, як для неї, так і, мабуть, для інших країн Європи, і запропонувати, щоб такою була політика Європи — проти панівної логіки, яку наразі втілює німецький уряд. Загалом Греція стає на чолі світового спротиву наслідкам глобального капіталізму. Або ж Греція, а отже, уряд під проводом СІРІЗА й Ципраса, йде тим шляхом, що й попередники, й керує країною в нескінченній черзі жорсткої економії та нещасть народу.

Я наголошую на цьому пункті: ці два шляхи з історичного погляду існують необхідним чином. Але вибір між ними не належить необхідності. Можна лише сказати, що шлях капітуляції перед капіталізмом є до певної міри нормальніший в європейському контексті, ніж інший шлях. Але це не значить, що він необхідний.

Справді, продовження показало: щоб переміг шлях антикапіталістичного спротиву, потрібна підтримка події, яку не розрахуєш наперед, але яка вносить розрив у ситуацію. А щоб переміг шлях упокорення, досить просто продовжувати те, що є.

Аргумент на користь капітуляції завжди незмінний: «Ми не можемо вчиняти інакше. Спротив капіталізмові неможливий». Протилежний аргумент такий: дія народів в історії завжди призводить, під старим словом «революція», до перетворення на можливе того, що було неможливим. Доказ можливості неможливого — це ключ до будь-якої творчої політики. Підкорятися закону можливого означає підкорятися панівному порядку, а отже, підкорятися ворогу.

Я добре розумію, що люди схильні обирати можливе. Інший шлях, більш ризикований, може бути жорстоким і складним. Як ви знаєте, грецький народ 5 липня 2015 року масово голосує за друге – за винаходження нового шляху проти упідлеглення європейським і світовим господарям. Увечері цей народ зібрався на площі. Він відповів «так» на запитання: «чи можна відкинути поневолення»? І на вулицях він велелюдно запитує, чи скаже уряд Ципраса «так» на народне «так». Отож якраз у цей момент уряд Ципраса відмовляється від події в ім’я закону можливого. Він відмовляється винайти нову політику. Знає, що якщо стане твердим і рішучим речником народної ухвали, то опиниться в неможливій ситуації. Знову ж таки, мені зрозумілий його реалізм: він обирає зробити те, що можливе, але не робити нічого більше. Реалізм — це та причина, чому в історії так мало по-справжньому нових моментів. Тому що в політиці істинна новизна завжди неможлива з точки зору наявного порядку, устрою, який вирішує, що можливе, а що неможливе. Будь-яка подія пропонує організуватися, мислити, діяти, щоб створити щось неможливе, і так змінити встановлений закон, що визначає те, що можливе, і те, що неможливе. У цьому випадку новизна зосереджувалася в рішенні «ми не платитимемо цього боргу на умовах європейських чиновників». Ципрас відмовився від нового. Тобто? Він відмовився від свого підпису на події. Він реаліст, і в певному сенсі в цьому йому не дорікнеш. Він схилився перед законами історії і відступив перед радикальним розривом, що був на його погляд нездійсненним і небезпечним, що означало б сказати «так» народові. Тобто проголосити, що він зробить усе, щоб підтримати напрямок, який хоче цей народ: відмовитися підкоритися європейським інституціям і, зрештою, відмовитися платити борг, принаймні, в теперішніх умовах.

Звісно, цей шлях був би тяжким, треба було б винайти багато чого нового, від народу теж потрібні були б нові форми дисципліни, треба було б знайти нову міжнародну підтримку, треба було б винайти нову тимчасову грошову одиницю, потрібно було б стільки всього! Уряд може закономірно вирішити, що в нього немає засобів для цього. Але саме це стається за революції, саме це характеризує подію. Ципрас не захотів бути, як Мірабо на початку французької революції. Мірабо відмовивcя в ім’я «волі народу» підкорятися наказу короля, який хотів, щоб Установчі збори були розпущені. Однак ослухатися наказів королівських збройних сил було 1789 року однозначно неможливо. Але збори пішли за Мірабо. Ципрас не хотів, не міг бути як Ленін, що вийшов з потягу на Фінському вокзалі, закликавши своїх товаришів, які вагалися й мало не були налякані: «Вся влада — радам!» Однак те, щоб влада держави була передана робітничим асамблеям, було в Росії 1917 року абсолютно неможливим. Однак більшовики та робітничі маси пішли за Леніним.

 

"Подія — виняткова, тому що вимагає визнати, що її наслідки неможливі, а отже, щодня потрібно знову винаходити для них можливість."

 

Якби Ципрас увечері референдуму звернувся не до простого повторення, продовження перемовин з Європою, а до цілої низки невідкладних рішень, спрямованих на несплату боргу та націоналізацію банків; якби він попередив народ, що це буде складно, довго й вимагатиме жертв, але творчих жертв заради нового світу, народ, що зібрався вночі, вочевидь, пішов би за ним. А втім, справді, не платити борг було неможливим — і саме цю неможливість Ципрас, через свій реалізм, вирішив узаконити. Він віддав усе — на порозі можливої творчої події — історичній необхідності в розподілі (фінансовому і ліберальному) між народним неможливим і капіталістичним можливим.

Історія дозволяє передбачити майбутнє лише для відрізка, під час якого жодна подія не узаконена або ніхто не ставить на історичну діжку неможливого печатку нового можливого. Подія — виняткова, тому що вимагає визнати, що її наслідки неможливі, а отже, щодня потрібно знову винаходити для них можливість. Саме це роблять великі політики, творці в мистецтві, нові наукові теорії. Саме це роблять коханці, чия зустріч ламає встановлені закони. Фідій, Архімед, Антоній і Клеопатра, Спартак: одна боротьба! Пікассо, Ейнштейн, Елоїза й Абеляр, Ленін: одна боротьба! В ім’я діалектики історії та події ми можемо сказати: мистецька творчість, науковий винахід, нестримна любов, революційна політика: одна боротьба!

 

Лекцію виголошено в Афінах 5 травня 2016 року

Переклав Андрій Рєпа за виданням: Badiou, A., 2016. "Sur la politique aujourd’hui". in: Un Parcours grec. Paris, Éditions Lignes, p. 99–134.

Залишити коментар