Токсичний світ
Ми виходимо з того, що світ забруднений назавжди. Численні процеси, унаслідок яких речі стають токсичними й завдають шкоди, нині відбуваються повсюдно, хоча й нерівномірно, — насамперед через величезні обсяги та тривалість існування хімічних речовин промислового виробництва. Щороку виробляють, переробляють і скидають у довкілля у складі промислових стоків мільйони метричних тонн синтетичних матеріалів; ці процеси спираються на видобувні галузі та пов’язані з ними забруднювальні речовини (Wylie, 2018). У всіх досліджених людських організмах, хоч би де у світі проводили дослідження, виявлено промислові хімічні речовини (Cone, 2007; EDAction, 2016; Kallet and Schlink, 1933), хоча на різні організми ці речовини впливають по-різному (World Health Organization (WHO), 2013). Така повсюдна присутність стає можливою через «темпоральність хронічності та безперервності» й водночас сама її породжує (Tironi, 2018: 7). Постійний вплив промислових хімічних речовин поєднується з тим, що багато з них зберігаються протягом геологічних відтинків часу, триваліших за час існування людського виду. Це означає, що спадщина хімічного забруднення позначатиметься на стані планети як у найближчому, так і у віддаленому майбутньому (Agard-Jones, 2012; Gray-Cosgrove et al., 2015). Наприклад, пестицид ДДТ заборонили в більшості країн Північної півкулі у 1970-х роках, а в усіх 49 країнах — учасницях Стокгольмської конвенції — до 1995 року, проте його й досі знаходять у грудному молоці жінок (NRDC, 2005; Solomon and Weiss, 2002)1Стокгольмську конвенцію ухвалено 2001 року; вона набула чинності 2004 року. Конвенція обмежує застосування ДДТ, допускаючи його використання для боротьби з переносниками хвороб. — Прим. перекл. 2В Україні заборонили застосування ДДТ у 1997 році, але насправді цей пестицид досі використовується. — Прим. ред.. Ендокринні дизраптори промислового виробництва, як-от антипірени та пластифікатори, завдають шкоди навіть через кілька поколінь після контакту з ними. Отже, у цьому назавжди забрудненому світі латентний період між впливом хімічних речовин і проявом його наслідків може бути надзвичайно тривалим (Langston, 2010; Liboiron, 2016; Murphy, 2013).
Науковці описували цей стан як «нову добу токсичності» (Walker, 2011: xi), «повсюдний стан хімічно зміненого живого буття — стан, спільний для нас, але неоднаковою мірою, який так само роз’єднує нас, як і єднає» (Murphy, 2017a: 497). Нова доба токсичності фактично і є «антропоценом», адже їй притаманні незворотні зміни планетарного масштабу, наслідки яких відчуваються на особистому рівні (Bagelman and Wiebe, 2017). Проте планетарність не слід ототожнювати з універсальністю (Hecht, 2018; Tironi et al., forthcoming). Спричинена токсичністю «повільна катастрофа» (Knowles, 2014, 2018) не зводиться до хімічних змін: вона розгортається на конкретних територіях, а її підґрунтям і механізмами відтворення є системи колоніалізму, расизму, капіталізму, патріархату та інші структури, які потребують територій і тіл як зон жертвопринесення (Civic Laboratory for Environmental Action Research (CLEAR) and EDAction, 2017; Gaard, 2010; Lerner, 2010; Native Youth Sexual Health Network and Women’s Earth Alliance, 2016).
Величезні обсяги, повсюдне поширення й тривале існування промислових хімічних речовин, а також їхній нерозривний зв’язок із живими системами означають, що традиційні способи боротьби з токсикантами — очищення, уникнення контакту чи застосування антидотів — є анахронічними підходами до змін (Gray-Cosgrove et al., 2015; Nash, 2008). Відокремлення, локалізація, очищення та імунізація — характерні для XX століття методи контролю забруднення — ґрунтуються на політиці матеріальної чистоти. Проте така чистота вже недосяжна — або й ніколи не була досяжною (Latour, 2004; Liboiron, 2016; Shotwell, 2016). До того ж ці способи дії не зачіпають ширших соціальних, політичних, військових та інших структур влади, що породжують саму токсичність.
Глибокі зміни у світі, забрудненому назавжди, вкотре спонукають нас розвивати нові форми відповідальності як здатності відгукуватися на потреби інших, яка формується у взаємодії з ними (англ. response-ability — термін Донни Гаравей). Які форми дії водночас описують і формують життя у світі, де токсичність є постійною, хоча й поширена нерівномірно? Ми, як і багато інших, шукаємо способів зрозуміти токсичність і жити в її умовах, зокрема через «життя під впливом прогнозу» (англ. living in prognosis) (Jain, 2007), орієнтуючись на можливі варіанти майбутнього й минулого та водночас зберігаючи критичне ставлення до ширших структур влади. Услід за Мішель Мерфі ми звертаємося до інакшого життя (англ. an alterlife) — «фігурації впливу хімічних речовин, покликаної однаковою мірою осмислювати життя й відповідальність поза межами індивідуалізованого тіла та визнавати розгалужені хімічні взаємозв’язки» (Murphy, 2017a: 497).
Токсичність
«Уважно стежачи за ледь помітними, але тривожними соматичними змінами у своїх чоловіків, [пані Моралес, пані Берналь і пані Вега] глибше усвідомили масштаби, джерела й наслідки шкоди, спричиненої хімічними речовинами в Пучункаві» (Tironi, 2018: 21).
Токсичність не зводиться до частинок, які «погано поводяться», чи до шкоди на клітинному рівні (Braun, 2007; Murphy, 2008; Myers, 2015; Rose, 2007; Schrader, 2010). Токсичність охоплює й ці явища, але ми прагнемо уникнути фетишизації й уречевлення забруднювальної молекули чи частинки як осередку токсичності та спричиненої нею шкоди (Calvillo, 2018). Токсичність визначають структури. За Мері Даґлас, шкода можлива лише за «двох умов: сукупності упорядкованих відносин і порушення цього порядку» (Douglas, 1988: 35). Поняття токсичності дає змогу описати порушення певних наявних порядків і зміни в колективах, матеріалах та відносинах. Інакше кажучи, токсичність і шкода не є остаточно визначеними категоріями (Ah-King and Hayward, 2013; Chen, 2012), адже питання про те, який порядок вважати добрим і правильним, також залишається відкритим. Таким чином, троп політики токсичності дає змогу апробувати аналітичний підхід до осмислення токсичності та впливу на неї, у межах якого токсичність розглядають і як афекцію/ураження, і як процес, що формується інфраструктурою й водночас формує її. В основі цього процесу лежать відносини влади та уявлення про те, які відносини вважають добрими й належними (Tousignant, 2013). Отже, токсичність не задана природою наперед: її породжують, конструюють, відтворюють і оспорюють численні соціальні, епістемологічні, історичні, економічні, матеріальні, біологічні й управлінські системи та структури. Як усвідомлюють Моралес, Берналь і Вега, доглядаючи своїх чоловіків, які помирають, токсичність має масштаби, джерела й наслідки, що по-різному виявляються залежно від конкретних обставин.
Щоб показати системний характер токсичності й водночас розкрити своєрідність систем токсичності у XX та XXI століттях, ми вважаємо доцільним розрізняти токсин і токсикант. Токсини мають природне походження й містяться в клітинах тварин (наприклад, тваринна отрута), у рослинах (наприклад, рицин) та в мінералах (наприклад, арсен). Хоча токсини, безперечно, можуть відігравати політичну роль — від лікування до політичного вбивства (Burney, 1999), — уникнення контакту, очищення, застосування антидотів і догляд можуть усунути або суттєво послабити їхні наслідки. Токсини зазвичай циркулюють локально й трапляються у вкрай малих кількостях порівняно з токсикантами. Термін «токсикант» (toxicant) з’явився в англійській мові у 1930-х роках, спершу для позначення пестицидів промислового виробництва (Canadian Patent Office, 1935; Ebeling, 1940), оскільки термін «токсин» (toxin) не давав змоги описати нові хімічні взаємозв’язки, породжені промисловістю, — зокрема масштаби й інтенсивність впливу, характерні для пестицидів. Токсиканти створює людина за допомогою промислових процесів; їм притаманні неоднорідність складу, величезні обсяги, розгалужені системи виробництва та розподілу, тривале існування, як гострі, так і латентні ефекти, а також дедалі ширше поширення в домівках, тілах і довкіллі (Kallet and Schlink, 1933). Такі токсиканти, як ДДТ (дихлордифенілтрихлоретан) і BPA (бісфенол А), створюють у лабораторіях (Davis, 2014; Vogel, 2012); до токсикантів також належать мінерали, які можуть траплятися «в природі», але їхні конкретні форми, місця поширення, масштаби й характер впливу зумовлені промисловими та капіталістичними процесами. Це, наприклад, свинець у питній воді в містах (Markowitz and Rosner, 2013; Turner, 2015), арсен, що потрапляє в довкілля через видобування корисних копалин і застосування пестицидів (Balazs et al., 2012; Sandlos and Keeling, 2016), та метилртуть, що утворюється внаслідок спорудження гребель у промислових масштабах (Durkalec et al., 2016). Отже, токсиканти породжуються конкретними системами, зокрема індустріалізацією, економічним зростанням і капіталізмом.
Токсичність і забруднення є центральними складниками цих систем, а не випадковими побічними продуктами (De Angelis, 2001; Ofrias, 2017). В економіці токсиканти, що потрапили в довкілля, називають зовнішніми ефектами — об’єктами, які залишаються поза бухгалтерським обліком витрат і прибутків підприємств. Водночас токсиканти також «створюють “невидимі можливості” для нагромадження капіталу та інших форм зміцнення влади» (Ofrias, 2017: 16). Це відбувається, зокрема, через позбавлення людей землі шляхом «нагромадження через деградацію», коли через забруднення одні втрачають землю, а інші її набувають (Johnson, 2010; Leifsen, 2017; Lyons, 2018; Perreault, 2012). До таких механізмів належать також конструювання раси й расизму через нерівномірне забруднення (Bullard, 1993; Pulido, 2015, 2016; Voyles, 2015), формування гендерних відмінностей через ролі, пов’язані з доглядом, і «домашні» епістемології повсякденної токсичності (Kimura, 2016; Scott, 2015; Tironi, 2018), а також формування гетеронормативності через дискурси, які визначають, що вважати шкодою від токсичного впливу на репродуктивну сферу (Ah-King and Hayward, 2013; Di Chiro, 2010; Scott, 2009). Це лише деякі приклади того, як забруднення й токсичність надають панівним структурам цінності та значення, хоча численні дії в межах екологічного активізму спрямовані на протистояння цим самим структурам.
Панівні способи оцінювання шкоди від токсичного впливу визначають передусім міжнародні організації (як-от Всесвітня організація охорони здоров’я) або держава та її економічні й наукові системи, які також забезпечують застосування цих способів. Майже всі чинні екологічні норми й закони щодо токсикантів ґрунтуються на порогових значеннях, які зазвичай визначають з огляду на вплив на людські організми (Cram, 2016). Норми допускають присутність певної кількості токсиканту в організмах і довкіллі — наприклад, 0,002 мг ртуті на літр питної води (US EPA, n.d.) або п’яти мікрограмів свинцю на децилітр людської крові (US EPA, 2017)3На час публікації статті (2018 р.) 5 мкг/дл було референтним значенням для вмісту свинцю в крові дітей, яке використовувала федеральна агенція Міністерства охорони здоров’я та соціальних служб США «Центри з контролю та профілактики захворювань» (ЦКЗ, англ. Centers for Disease Control and Prevention, CDC). Це статистичний орієнтир для виявлення дітей, у яких цей показник вищий, ніж у більшості інших дітей. Він не означає, що нижчі значення офіційно визнано безпечними чи юридично допустимими. ЦКЗ прямо наголошує, що безпечного рівня свинцю в крові дітей не встановлено. — Прим. перекл.. В основі порогових значень лежить припущення, що екосистеми й організми можуть засвоїти певну кількість токсиканту, перш ніж їм буде завдано шкоди (Liboiron, 2013; Vogel, 2012; Walker, 2000). На підставі цих порогових значень регуляторні структури систематично й на законних підставах допускають присутність токсикантів у воді, довкіллі та організмах. «Найважливіша функція …» Агентства з охорони довкілля США — «встановлювати національні стандарти, які визначають, який обсяг забруднення є допустимим» (Davis, 2014: 2, підкреслення додано). Це стосується майже всіх екологічних законів, розроблених починаючи з 1970-х років (Boudia and Jas, 2014; Cram, 2016; Davis, 2014; Jas and Boudia, 2015; Walker, 2000). На початку 1920-х і 1930-х років, коли лише починало формуватися поняття токсиканту, водночас формувалися наукові й технократичні концепції шкоди від хімічного та радіаційного впливу, а також пов’язана з ними інфраструктура захисту й управління ризиками. Незалежно від того, чи йшлося про фільтрацію, хлорування або радіаційний захист, витрати для промисловості й держави були однією з ключових тем обговорення (напр. Cram, 2016; McGuire, 2013). Сьогодні в регулюванні забруднення поряд із пороговими значеннями шкоди від хімічного впливу враховують і необхідність зменшувати витрати промисловості на контроль забруднювальних викидів. Це виявляється в показниках співвідношення витрат і вигод, зокрема в заходах радіаційного захисту за принципом «настільки низький рівень, наскільки це розумно досяжно» (ALARA), який «[враховує] рівень розвитку технологій, економічну доцільність удосконалень за цього рівня, [а також] економічну доцільність удосконалень з огляду на користь для здоров’я й безпеки населення» (Health Physics Society, n.d.). Так само концепція «найкращі доступні технології, що не передбачають надмірних витрат» (BATNEEC), яку нині називають просто «найкращі доступні технології» (BAT), задає рамки регулювання певних форм забруднення в Європейському Союзі, Канаді, Сполучених Штатах та інших країнах (Currie, 1980; Sorrell, 2002; Westman, 1972). Це критерій, який «ураховує надмірні витрати у визначенні “доступності”» (Sorrell, 2002), щоб визначення й порогові значення хімічної токсичності не змушували промисловість витрачати більше, ніж вона може собі дозволити. Допустимі рівні токсикантів установлюють з огляду на можливості фінансово доступних технологій, адже технології, за яких у довкілля потрапляло б менше токсикантів, були б надто дорогими. Отже, хоча токсичність може завдавати шкоди здоров’ю на рівні клітин, органів, організмів чи популяцій, такі визначення токсичності водночас підтримують економічний статус-кво.
Спираючись на ці приклади, у яких технократичні визначення токсичності й ризику токсичного впливу ґрунтуються на конкретних обсягах допустимого забруднення або на BAT («найкращі доступні технології»), ми можемо уточнити наше попереднє теоретичне осмислення токсичності. Шкоду від токсичного впливу можна розуміти не просто як порушення усталеного порядку в межах системи, а як порушення порядку на одному рівні й відтворення порядку на іншому. Тривала присутність арсену у воді в низьких концентраціях порушує розмноження риб, але зберігає для гірничодобувних компаній можливість складувати відходи збагачення у відкритих відвалах (Sandlos and Keeling, 2016). Порушення порядку на одному рівні задля його зміцнення на іншому характерне для багатьох форм насильства — згадаймо бездомність, джентрифікацію та війну. Токсичність — це особливий різновид шкоди, пов’язаний з упорядкуванням живих систем. Живі системи тут розуміємо широко, охоплюючи різні рівні — від клітин до способів життя (напр. Lyons, 2016).
Отже, токсичність описує, як організовано відтворення: що процвітає, що змінюється, що «зберігається й перерозподіляється в майбутньому» і «що знищується, зазнає ушкоджень і обмежень». Такий розподіл є водночас і передумовою процвітання інших форм життя, і ознакою відмінності та байдужості (Murphy, 2017b: 141–142). Говорячи про політику токсичності, ми маємо на увазі репродуктивну справедливість: «боротьбу за колективні умови підтримання життя й тривалого існування під дією структурних сил, що заперечують життя, а не лише за право мати чи не мати дітей. Отже, репродуктивна справедливість невіддільна від екологічної справедливості, антирасизму та антиколоніалізму» (Murphy, 2017b: 142; див. також Hoover, 2017; Hoover et al., 2012; SisterSong, 2012). Поняття токсичності дає змогу зосередитися на тому, як ширші системи влади створюють умови для існування форм життя та відносин, що їх утворюють, або обмежують чи знищують їх — на всіх рівнях, від клітин до культур.
Політика
Різні форми політики породжують різні визначення й прояви токсичності, і навпаки. Розпочинаючи обговорення політики токсичності, хочемо насамперед пояснити, який різновид політики не є нашим орієнтиром: публічна політика, що спирається на наукові знання, у ліберальних демократіях. Це не означає, що слід відмовитися від публічної політики, демократії та ухвалення рішень на підставі доказів. Однак вони вже становлять панівні підходи, у межах яких фахівці й науковці осмислюють дію в токсичному світі, тож немає потреби присвячувати їм ще один тематичний випуск (див. ґрунтовні збірники праць на цю тему: Boudia and Jas, 2014; Jas and Boudia, 2015). Крім того, публічна політика й демократія — із залученням наукових фактів чи без нього — є обмеженими й недостатніми способами протидії токсикантам. Як свідчать дослідження конкретних випадків, представлені в цьому тематичному випуску, ці способи очевидно не дають результату й залишаються недоступними для широкого кола людей та груп. До того ж, як показано вище в розділі про системи токсичності, держава та пов’язані з нею системи є частиною структури токсичності, що уможливлює саме виробництво й циркуляцію величезних обсягів токсикантів та їхнє повсюдне поширення.
Це не означає, що статті цього випуску оминають питання управління, науки чи публічної політики. Навпаки, більшість із них звертається до всіх трьох. Ми «не схильні цілковито відкидати спроби людей оспорювати закони держави або шукати нормативних форм владного впливу, спрямованого на виправлення становища» (Lyons, 2018), адже наука, публічна політика й демократія є панівними способами впорядкування світу (Calvillo, 2018). Вони присутні в більшості випадків токсичності, досліджених у цьому випуску. Вони також впливають на те, як сприймають і розуміють більшість проявів спроможності діяти проти токсичності. Саме наука й регулювання визначають токсичність у панівних дискурсах, тож вони становлять обов’язкові точки проходження — ланки, які неможливо оминути. Їх слід ураховувати, коли звертаються до панівних уявлень про токсичність чи ставлять їх під сумнів або уявляють інші варіанти майбутнього. Як пишуть Сорая Будіа і Наталі Жас:
«Хоча наукове знання не дало змоги справді захистити населення, воно зберегло ключове місце в усіх публічних дебатах — зокрема тому, що й досі є необхідним для ідентифікації й визначення характеристик токсикантів, а також для публічної легітимації різних напрямів публічної політики» (Boudia and Jas, 2014: 2).
Водночас ніхто з авторів цього випуску не розглядає публічну політику, засновану на наукових знаннях, як ідеальний спосіб дії в межах політики токсичності. Натомість вони виявляють інші способи дії, які часто залишаються непоміченими або відкидаються як можливі шляхи розширення екологічної політики. Спираючись на аргумент Кетрін Ґібсон і Джулі Ґрем, відомих під спільним псевдонімом Дж. К. Ґібсон-Ґрем (Gibson-Graham, 1996), про те, що некапіталістичні й антикапіталістичні процеси нерівномірні та фрагментарні, проте повсюдно присутні в капіталізмі, ми прагнемо досліджувати випадки, у яких політика токсичності втілюється в межах управління засобами публічної політики, вуличного активізму та звичних наукових практик і водночас виходить за ці межі. Мануель Тіроні, Крістіна Лайонс і Нереа Кальвільйо наголошують, що ці інші форми активізму (якщо їх можна так назвати) також завжди вже діють у межах наявних різновидів політики токсичності, санкціонованих і визнаних державою, проти них, у взаємодії з ними та всупереч їм.
Прагнучи виявити інші форми політики токсичності, ми не закликаємо до формування демократичних публічних спільнот. Деякі статті цього випуску торкаються зв’язків між формуванням публічних спільнот, доказами та суперечками, адже публічні суперечки є одним із головних способів аналізу політичної дії, пов’язаної з токсичністю. Водночас ці розвідки є частиною критики «наративів дії, мобілізації та публічності» (Tironi, 2018: 4). Почасти це пов’язано з тим, що у випадках, які досліджують Мануель Тіроні й Крістіна Лайонс, «політика стосується не дебатів та аргументації, а білого шуму хронічності, тоді як формування спільного світу часто означає виживати, давати собі раду й чинити опір» (Tironi, 2018: 26; див. також Tironi and Rodríguez-Giralt, 2017). У дослідженні Амелії Фіске ці «наративи дії, мобілізації та публічності» (Fiske, 2018: 1) привласнюються й почасти зміцнюють, а не підривають системи влади, які уможливлюють подальше нафтовидобування, скидання відходів (і збагачення). Відхід від демократичних і ліберальних способів дії та їхньої «спрямованої в майбутнє одержимості здобуттям соціальної влади» (Lyons, 2018: 13) відкриває простір для інших видів дії й розширює уявлення про те, що вважати політикою. У такому розумінні політики модерному гуманістичному політичному суб’єктові й епістемологіям, заснованим на твердженнях і контртвердженнях, більше не надають привілейованого статусу.
Так само ми не закликаємо організовувати події, побудовані на протистоянні. Ніколас Шапіро (Shapiro, 2015), Ліенн Бетасамосаке Сімпсон (Simpson, 2011) і Дімітріс Пападопулос з колегами (Papadopoulos et al., 2008) стверджують, що зосередженість на «піднесених, публічних і зорієнтованих на аргументацію ситуаціях, часовий ритм яких задає збудження “конфлікту”» впродовж цілого століття «визначала політологію» (Tironi, 2018: 26; див. також Luneau, 2013). Замість осмислювати політику крізь призму подій, які захоплюють увагу, мають чіткі межі й готові наративи, ми поділяємо позицію інших науковців, що працюють у галузі досліджень науки і технологій (STS): традиційні дослідження залишають поза увагою політику як нестійке й прагматичне досягнення (Barry, 2001; Marres and Lezaun, 2011). Ми прагнемо з’ясувати, як ці нестійкі й прагматичні досягнення продовжують відтворювати одні форми життя коштом інших. Водночас звертаємося до іншого різновиду політики, що «розквітає серед спустошених ландшафтів і зруйнованих життів» (Tironi, 2018), та до іншого типу політичних здобутків, для яких узгодженість і завершеність не є визначальними. Це ілюструє розмаїття нескоординованих, різнорідних і тимчасових реакцій на маніпулювання даними про забруднення повітря з боку інституцій у випадку, який досліджує Нереа Кальвільйо (Calvillo, 2018).
Репрезентація
Описуючи темпоральність світу, забрудненого назавжди, зокрема хронічність і латентність хімічної токсичності, науковці послуговуються, серед іншого, поняттям «повільної катастрофи» (Fortun et al., 2016; Gray-Cosgrove et al., 2015; Knowles, 2014, 2018). На відміну від катастроф, що постають як окремі події та привертають найбільше уваги, повільна катастрофа й повільне насильство розгортаються:
«поступово й непомітно: це насильство відкладеного руйнування, розосереджене в часі й просторі, насильство, що виснажує і яке зазвичай узагалі не сприймають як насильство. Насильство зазвичай уявляють як подію або дію, миттєву в часі, вибухову й видовищну у просторі, що раптово й сенсаційно стає видимою. На мою думку, нам потрібно звернутися до іншого різновиду насильства — невидовищного й немиттєвого, такого, що наростає поступово й накопичується, а його згубні наслідки розгортаються в різних часових масштабах. Водночас потрібно осмислити виклики для репрезентації, наративу та стратегії, зумовлені відносною невидимістю повільного насильства» (Nixon, 2011: 2).
Витоки, фільтрати, хронічний вплив забруднювальних речовин, руйнування інфраструктури, закислення океану та зміна клімату — це повільні катастрофи. Шкода, якої вони завдають, аморфна, і її складно відобразити в регуляторних показниках. Їхні масштаби надто великі або надто малі для безпосереднього спостереження. Вони не мають очевидних проявів.
Оскільки повільна катастрофа не піддається простій репрезентації, одним із поширених способів привернути до неї увагу й спонукати до дії є подати її так, щоб її можна було тлумачити як подію (DeLuca, 2012; Peeples, 2011). Грінпіс вивішує банери на мостах, фотографи знімають білих ведмедів, які голодують на крижинах, що дедалі зменшуються, а у випадку, який досліджує Амелія Фіске в цьому випуску, показують підняту руку без рукавички, з якої стікають нафтовмісні відходи, які корпорація Chevron залишила в Амазонії. Ця рука — символ кампанії «Брудна рука Chevron» (La Mano Sucia de Chevron), що прагне «залучити прихильників, щоб спільно домагатися притягнення Chevron до відповідальності за шкоду довкіллю, завдавану протягом десятиліть» в Еквадорі (Fiske, 2018). Місцеві активісти й мешканці раз у раз занурюють руки в ями з відходами Chevron перед представниками медіа й під час екскурсій токсично забрудненими місцями. Їхні тіла несуть сліди хвороб, пов’язаних із забрудненням, про які вони роками розповідають перед камерами. Проте визначальним образом токсичного вторгнення Chevron стає саме піднята брудна рука президента Рафаеля Корреа та інших знаменитостей, які приїжджають відвідати ями з відходами й підтримати екологічну кампанію. Привласнюють саму шкоду, завдану тілам. Ніхто тут не «набуває влади» (ніби владу можна комусь дарувати). Натомість Амелія Фіске описує «складність викриття», зокрема «привласнення практик і знань, породжених стражданням від екологічної шкоди, тими, хто має владу, навіть коли їх, здавалося б, використовують на благо» (Fiske, 2018). Випадок «Брудної руки Chevron» показує, як «той самий жест по-різному виявляє токсичність і співучасть — залежно від місця того, хто його виконує, у розподілі тягаря забруднення та вигод видобування». Це пояснюється «глибоко асиметричними відносинами з токсичними взаємозв’язками, які породжує нафта» (Fiske, 2018).
Для екологічного руху, що спирається на державу, привласнення є структурним явищем, а не випадковістю. Ґлен Шон Култгард (Coulthard, 2014: 3) застерігає, що визнання з боку держави — бажаний результат репрезентацій повільної катастрофи та страждання — може зміцнювати «моделі ліберального плюралізму, які прагнуть “примирити”» твердження активістів із цілями та структурами держави, разом із притаманними їм стимулами до забруднення (Ofrias, 2017). Так само:
«Питання справедливості стосується того, як масштабну соціальну боротьбу часто переписують державні й правові інституції, перетворюючи її на “речі”, для яких розроблено протоколи та процедури реагування на соціальні вимоги — і часто їх обмеження. Особливо непокоїть те, що ці інституціоналізовані підходи схильні не лише не досягати мети, а й уможливлювати, а не стримувати, ті несправедливі дії, що від самого початку спричинили цю боротьбу» (Barkan and Pulido, 2017: 35).
Зрозумілість, яку забезпечує визнання через сенсаційні зображення чи інші засоби, містить потенціал відтворення форм політики, що підтримують розмежування між центром і периферією, між тими, кого чують і кого не чують, а також визначають, «які форми життя отримують підтримку, щоб продовжувати існувати, процвітати й змінюватися, а які форми життя знищуються, зазнають ушкоджень і обмежень» (Murphy, 2017b: 142).
Статті цього випуску зміщують увагу з доказового аспекту режимів доказування на структуру самих режимів. «Режим» — це поняття макрорівня, покликане описати, як інституції підтримують права й правила, що визначають, що «суспільство вважає цінним», а також «установлюють принципи оцінювання та розв’язують конфлікти цінностей, що виникають унаслідок цього» (Gille, 2010: 1056), навіть під час суперечок щодо токсичності. Визнання й зрозумілість — два механізми, завдяки яким структури влади, що породжують токсичність, зберігаються й навіть відтворюються під час екологічних кампаній. Дослідження Крістіни Лайонс у цьому випуску простежує, як докази загибелі посівів від розпиленого державою гербіциду — аерофотознімки, загиблі рослини, урядові бланки — не переконують посадовців у токсичності цієї речовини, хоча на рівні окремого фермерського господарства вони є «правильними». Унаслідок цього дії місцевих фермерів, що спираються на докази, виявляються цілком марними. Їхня спроможність формулювати переконливі твердження не вписується в засадничі державні принципи оцінювання та визнання достовірності, навіть коли вони подають докази саме в тих формах, яких вимагає держава (але які ніколи не бувають достатньо точними). Політика токсичності, що діє на боці влади, уможливлює процвітання певних форм життя, визначаючи токсичність через режими доказування. Такою була й невдала спроба мадридської влади, яку розглядає Нереа Кальвільйо. Це не означає, що існує політика, яка так чи інакше не відтворює структури пригноблення чи владні структури. Навпаки, відтворення певних аспектів самої системи, яку ставлять під сумнів, — характерна риса активізму (Fortun, 2009; Hale, 2006; Liboiron, 2017). Ми стверджуємо, що акти репрезентації в межах режимів доказування завжди мають нерівномірні наслідки (Spackman and Burlingame, 2018). Коли нерівномірність називають визначальною рисою політики токсичності, зазвичай мають на увазі нерівномірний розподіл токсикантів, а також вигод і шкоди від їхнього виробництва й видалення як відходів (напр. Bullard, 1993; Commission for Racial Justice, United Church of Christ, 1987). Тут нерівномірність токсичності описує також те, як докази циркулюють у режимах доказування: завдання шкоди порушує одні порядки, водночас підтримуючи інші на інших рівнях.
Поряд із прагненням зробити повільну катастрофу осяжною через зрозумілі репрезентації існує прагнення поліпшувати репрезентації довкілля — зменшувати їхню амбівалентність і невизначеність, а також можливість привласнення чи хибного тлумачення:
«Науковці, активісти й ті, хто формує публічну політику, обстоюють кліматичні моделі з вищою роздільною здатністю та повніші описи поширення й наслідків забруднення пластиком морів, радіації з Фукушіми чи екстремальних погодних явищ. Масштабніші, кращі й чіткіші зображення — ключ до обґрунтованої дії. Вони враховують більше змінних, моделюють більше механізмів і допомагають будувати кращі моделі, що відображають усю повноту нашого розуміння» (Robles-Anderson and Liboiron, 2016: 248).
Попри критику певності, «Божого погляду» на світ чи точності відтворення, репрезентації нерозривно пов’язані з дією. У цьому випуску Амелія Фіске, Крістіна Лайонс, Нереа Кальвільйо, а також Крісті Спекмен і Ґері Берлінгейм розглядають цей взаємозв’язок репрезентації та політики — можливі види дії, саму можливість діяти й те, що визнають політичною дією. Вони запитують: які способи пізнання виходять на перший план, коли політику токсичності визначають за параметрами дії, видимості (або можливості відчути запах) та волі? Ці автори спираються на запропоноване Мішель Мерфі поняття режимів (не)сприйняття. У цих режимах «спосіб, у який дисципліна чи епістемологічна традиція сприймає і не сприймає світ», її інструменти та інші практики репрезентації роблять одні речі доступними для чуттєвого сприйняття, а інші — недоступними (Murphy, 2006: 10). Тут політика токсичності — це розподіл чуттєвого (Rancière, 2005), який постає завдяки потенційності інакшого й у взаємодії з нею (Povinelli, 2011; Stengers and Pignarre, 2005). Амелія Фіске досліджує залучення тілесного знання й символів до кампаній, що спираються на правові засоби (попри те, що їх привласнюють). Крістіна Лайонс пропонує поняття sentiactuar (відчувати-діяти), яке виходить за межі державних режимів доказування (також див. Watts, 2013). Нереа Кальвільйо розглядає чуттєве сприйняття, налаштоване на якісні характеристики токсичності. Крісті Спекмен і Ґері Берлінгейм (Spackman and Burlingame, 2018) описують, як використання запаху для визначення якості води стандартизували за допомогою абстрактних фахових понять замість понять, доступних нефахівцям. Разом ці праці поповнюють корпус досліджень зв’язку епістемології з політикою токсичності. Ідеться про те, що Крісті Спекмен і Ґері Берлінгейм називають сенсорною політикою (Spackman and Burlingame, 2018: 7), — про роль широко трактованих сенсорних епістемологій у дії (див. також Andrews, 2015; Kiechle, 2017; Shapiro, 2015).
Одна зі спільних переваг цих праць полягає в тому, що вони не розглядають тіло як епістемологічну протиотруту від режимів сприйняття й доказування, а показують, що «жести “тілесного знання” … не завжди є такими однозначними доказовими твердженнями, якими можуть здаватися» (Fiske, 2018). У дослідженні Амелії Фіске тіла людей, які живуть і помирають в умовах токсичності, легко замінюють тілами знаменитостей, які приїжджають у токсичні місця. Крісті Спекмен і Ґері Берлінгейм (Spackman and Burlingame, 2018) показують, що і людський нюх, і стандартизовані прилади породжують специфічні проблеми, пов’язані з нерівномірністю, достовірністю та режимами сприйняття. У випадку, який досліджує Нереа Кальвільйо (Calvillo, 2018), налаштування сприйняття на токсичність відбувається на відстані. Увага при цьому зосереджується «не стільки [на] забруднювальних речовинах, скільки [на припущенні], що здоров’я одних громадян важить більше, ніж здоров’я інших». Сама лише заміна тіл технологіями (або технологій тілами)
«ніколи не зводиться лише до висловлення “правди” чи подання “опису місцевих обставин” і не обмежується “відкриттям” науки й політики для нових форм виробництва знання. Натомість вона може відтворювати форми структурного насильства та створювати нові тягарі токсичного впливу … навіть коли спрямована на засудження екологічної несправедливості» (Fiske, 2018).
Отже, ці статті допомагають розвіяти міф, ніби більша кількість кращих, чіткіших, афективних, локалізованих та/або ґрунтованих на тілесному досвіді репрезентацій зумовить більшу кількість кращих, чіткіших, дієвих, локальних і ґрунтованих на тілесному досвіді дій.
Етика
У Пучункаві, у Чилі, жінка щоранку (!) виходить до свого помідорного куща, щоб стерти хімічний попіл із його листя, хоча завтра він з’явиться знову (Tironi, 2018). Помідорний кущ ніколи не буде чистим. В основі такої політичної дії лежать обов’язок та етика, а не результативність чи зміни, чистота чи спільні блага.
Якщо світ, забруднений назавжди, характеризується хронічними повільними катастрофами — насильством, яке наростає й виснажує, не має головних героїв і не проявляється як подія чи репрезентація з чіткими межами (Nixon, 2011), — то відповідною формою політики є повільний активізм. Він також має поступовий і виснажливий характер, не має головних героїв, не ґрунтується на подіях чи репрезентаціях із чіткими межами й не породжує їх. Повільний активізм описує певні політичні та репрезентаційні тропи, які не орієнтуються на негайні видимі й вимірювані результати, як-от зміна публічної політики чи блокування в’їзду вантажівок на буровий майданчик. Повільний активізм не означає, що самі дії неквапливі (хоча вони можуть бути такими). Ідеться про те, що їхні наслідки проявляються лише з часом або їх удається простежити не відразу. Прикладами є зміни в екосистемі, завдяки яким повертаються метелики, як у випадку Крістіни Лайонс; щоденні зусилля давати собі раду й виживати впродовж десятиліть, як у випадку Мануеля Тіроні; або перетворення забруднення повітря на колективну проблему впродовж років, як у випадку Нереї Кальвільйо. Повільний активізм не мусить одразу викликати афективний відгук чи відчуття віддачі і не обов’язково ґрунтується на очікуваному результаті. Він може просто бути добрим.
Услід за феміністичними дослідженнями науки політику можна розуміти як простір етики, де пропонують суспільні проєкти, у яких життя процвітає завдяки обов’язкам і формам солідарності між різноманітними колективами, людськими та іншими (напр. Puig de la Bellacasa, 2010; Tsing, 2014; Watts, 2013; Wilson, 2008). Хоча токсичність укорінена в численних владних відносинах, вона також містить потенціал для винайдення альтернативних політичних відносин. Нестійкість токсичних світів уможливлює виникнення форм опору, коаліцій і практик, які розширюють уявлення про те, що означає політика та що вона робить в умовах пізнього індустріалізму. Політика токсичності в нашому розумінні стосується не того, «скільки» токсиканту або навіть «яка» це хімічна речовина, а того, чому й як із нею стикаються, хто саме й задля чого (Shapiro et al., 2017; Watts, 2013).
В основі повільного активізму лежить етика, а не очікуваний результат. Як і в концепціях survivance (виживання, поєднане з опором) (Vizenor, 1994), зброї слабких (Scott, 2008), паліативної допомоги, уміння давати собі раду, фрустрації та марних жестів, спроможність діяти реалізується в системі, про яку вже відомо, що вона жорстко обмежує можливості й завдає шкоди. Тому дії не обов’язково спрямовані на зміну системи (хоча можуть бути спрямовані й на це), а радше на те, щоб етично існувати в ній (а іноді й кидати їй виклик). У цьому різновиді політики токсичності спроможність діяти теоретично осмислюється як обов’язок, а не як досягнення результату (див. також Todd, 2016; Watts, 2013; Wilson, 2008).
Розуміння спроможності діяти як обов’язку, як етики, — один із ключових способів відвести політику токсичності від наративів страждання, які зводять сутність тих, хто несе непропорційний тягар шкоди, до статусу жертв. Інтимний активізм, sentiactuar (поєднання чуттєвого досвіду й дії) та інші форми повільного активізму можуть допомогти уникнути негативного впливу досліджень, «зосереджених на шкоді», або пом’якшити його. Ідеться про
«дослідження, покликані документувати біль і зламаність людей, щоб притягнути можновладців до відповідальності за пригноблення цих людей. Такі дослідження спираються на хибну теорію змін: їх часто використовують, щоб домогтися відшкодування або ресурсів для маргіналізованих спільнот, але водночас вони посилюють і відтворюють одновимірне уявлення про цих людей як виснажених, зламаних і безнадійних» (Tuck, 2009: 409).
Жінка в Пучункаві, яка щодня очищає свої помідорні кущі, — «не здорова громадянка, звільнена від різних форм нерівності, від яких вона потерпала, але й не [є] заціпенілим суб’єктом, приреченим покірно зносити хімічне й політичне насильство чилійського індустріалізму» (Tironi, 2018). Можливість жити «інакше» тут не є обіцянкою очищення чи того, що промисловість поверне здоров’я й життя. Вона постає з обов’язку та бажання підтримувати спосіб життя. Таке бажання може
«уможливлювати аналіз, який перевертає усталені уявлення про відповідальність, згуртованість, необізнаність і параліч у спільнотах, позбавлених власності та прав. Так, бажання враховує втрату й відчай, але також і надію, візії, мудрість життєвого досвіду людей і спільнот. Бажання пов’язане з іще не, а подеколи й з уже не» (Tuck, 2009: 417).
Для цього не потрібно вдаватися до образу героїчного ліберального суб’єкта. Коли ми говоримо, що певні форми життя повинні мати змогу відтворюватися серед спустошених ландшафтів, маємо на увазі, зокрема, й це (див. Lee, 2016).
Форми справедливості
Ми не запропонували префігуративної політики токсичності. Випадки, розглянуті в цьому тематичному випуску, окреслюють форми дії, що розмивають межу між активізмом і повсякденними практиками, та показують, що діяти в токсичному світі можна й без отримання доказів чи контрдоказів. Деякі статті припускають, що дію та способи пізнання можна продуктивно поєднати (Calvillo, 2018; Spackman and Burlingame, 2018; див. також Murphy, 2006; Shapiro, 2015). Вони пропонують форми втручання, які можуть здаватися контрінтуїтивними, як-от очищення, коли чистоти неможливо досягти (Tironi, 2018), або землеробство на токсично забрудненій землі (Lyons, 2018), а також форми втручання, які можуть здаватися марними, як-от створення допису в блозі чи розміщення плаката перед дитячим майданчиком (Calvillo, 2018). Вони досліджують екологічний активізм, керований добрими намірами, який перетворює повільну катастрофу на подію, щоб її можна було осмислити як шкоду (Fiske, 2018) або стандартизувати як знання (Calvillo, 2018; Spackman and Burlingame, 2018). Вони підважують дієвість заяложених закликів до дії, що спираються на уявлення про ліберального суб’єкта: «Споживайте менше!»; «Використовуйте повторно!»; «Переробляйте!»; «Розбавляйте, щоб подолати забруднення!»; «Прибирайте за собою!»; «Потрібно більше досліджень!». Разом ці праці, не охоплюючи всіх аспектів проблеми, ставлять питання про те, що таке токсичність — які порядки життя зазнають напруження, а які відтворюються. Водночас вони ставлять питання про те, що означає політика і як її здійснювати в умовах повсюдної промислової шкоди, яку неможливо осягнути, зокрема, про дії, що створюють базові умови для доброго життя й доброї смерті.
Якщо одна з причин, чому природничі, соціальні та гуманітарні науки звернулися до образу антропоцену, полягає в тому, що він описує стан, за якого сучасні способи життя (людські та інші) більше не здатні розвиватися так, як донедавна, то змінюватимуться й поняття політики та політичного устрою, засновані на цих способах життя. Однак ми не закликаємо до нової форми політики токсичності й не пропонуємо взірців префігуративного повільного активізму, які варто наслідувати. Самі приклади й рамки дії, обговорювані в цьому тематичному випуску, також не слід фетишизувати, адже вони глибоко вкорінені в конкретних обставинах. Водночас вони пропонують репертуар дій, який часто залишається поза розповідями про успіх і спротив у токсичних світах. Вони показують, що існують «множинні, навіть неспівмірні варіанти справедливості» (Lyons, 2018; див. також Fanon, 1963; Tuck and Yang, 2012; Watts, 2013). Ці види справедливості реалізуються або уявляються в принципово різних масштабах, із різними формами спроможності діяти й різними конфігураціями токсичності. У світі, забрудненому назавжди, ми прагнемо відкрити в панівних політичних уявленнях простір для множинних форм справедливості — локальних, із низьким ступенем деталізації, безподієвих, нерівномірних, фрустрованих, сповнених бажання, етичних, привласнених і неспівмірних.
Бібліографія
Agard-Jones V (2012) What the sands remember. GLQ 18(2–3): 325–346.
Ah-King M and Hayward E (2013) Toxic sexes – Perverting pollution and queering hormone disruption. O-Zone: A Journal of Object Oriented Studies 1.
Andrews L (2015) Black feminism’s minor empiricism: Hurston, Combahee, and the experience of evidence. Catalyst: Feminism, Theory, Technoscience 1(1): 1–37.
Bagelman J and Wiebe SM (2017) Intimacies of global toxins: Exposure and resistance in ‘Chemical Valley’. Political Geography 60: 76–85.
Balazs CL, Morello-Frosch R, Hubbard AE, et al. (2012) Environmental justice implications of arsenic contamination in California’s San Joaquin Valley: A cross-sectional, cluster-design examining exposure and compliance in community drinking water systems. Environmental Health 11(1): 84.
Barkan J and Pulido L (2017) Justice: An epistolary essay. Annals of the American Association of Geographers 107(1): 33–40.
Barry A (2001) Political Machines: Governing a Technological Society. London: The Athlone Press.
Boudia S and Jas N (2014) Powerless Science? Science and Politics in a Toxic World, Vol. 2. New York: Berghahn Books.
Braun B (2007) Biopolitics and the molecularization of life. Cultural Geographies 14(1): 6–28.
Bullard RD (1993) Confronting Environmental Racism: Voices from the Grassroots. Boston, MA: South End Press.
Burney IA (1999) A poisoning of no substance: The trials of medico-legal proof in Mid-Victorian England. Journal of British Studies 38(1): 59–92.
Calvillo N (2018) Political airs: From monitoring to attuned sensing air pollution. Social Studies of Science 48(3): 372–388.
Canadian Patent Office (1935) The Canadian Patent Office Record and Register of Copyrights and Trademarks. 63(5–8): 1367–1368.
Chen M (2012) Animacies: Biopolitics, Racial Mattering, and Queer Affect. Durham, NC: Duke University Press.
Civic Laboratory for Environmental Action Research (CLEAR) and EDAction (2017) Pollution is colonialism. Discard Studies. Available at: https://discardstudies.com/2017/09/01/pollution-is-colonialism/ (accessed 17 May 2018).
Commission for Racial Justice, United Church of Christ (1987) Toxic wastes and race in the United States: A national report on the racial and socio-economic characteristics of communities with hazardous waste sites. Public Data Access. Available at: https://www.nrc.gov/docs/ML1310/ML13109A339.pdf
Cone M (2007) Silent Snow: The Slow Poisoning of the Arctic. New York: Grove Atlantic.
Coulthard GS (2014) Red Skin, White Masks: Rejecting the Colonial Politics of Recognition. Minneapolis, MN: University of Minnesota Press.
Cram S (2016) Living in dose: Nuclear work and the politics of permissible exposure. Public Culture 28(3(80)): 519–539.
Currie DP (1980) Nondegradation and visibility under the Clean Air Act. California Law Review 68: 48–82.
Davis FR (2014) Banned: A History of Pesticides and the Science of Toxicology. New Haven, CT: Yale University Press.
De Angelis M (2001) Marx and primitive accumulation: The continuous character of capital’s ‘enclosures’. The Commoner 2: 1–22.
Di Chiro G (2010) Polluted politics? Confronting toxic discourse, sex panic, and eco-normativity. In: Mortimer-Sandilands C, Erickson B (eds) Queer Ecologies: Sex, Nature, Politics, Desire. Bloomington: Indiana University Press, 199–230.
DeLuca KM (2012) Image Politics: The New Rhetoric of Environmental Activism. New York: Routledge.
Douglas M (1988) Purity and Danger: An Analysis of Concepts of Pollution and Taboo. New York: Routledge.
Durkalec A, Sheldon T and Bell T (2016) Summary for Policymakers – Lake Melville: Avativut Kanuittailinnivut (Our Environment, Our Health). Nain, NL, Canada: Nunatsiavut Government.
Ebeling W (1940) Toxicants and solids added to spray oil in control of California red scale. Journal of Economic Entomology 33(1): 92–102.
EDAction (2016) Toxic by design: Eliminating harmful flame retardant chemicals from our bodies, homes, and communities. Endocrine Disruptors Action Group. Available at: https://endocrinedisruptorsaction.org/2016/10/11/toxic-by-design/ (accessed 17 May 2018).
Fanon F (1963) The Wretched of the Earth, Farrington C (trans). New York: Grove Press.
Fiske A (2018) Dirty hands: The toxic politics of denunciation. Social Studies of Science 48(3): 389–413.
Fortun K (2009) Advocacy after Bhopal: Environmentalism, Disaster, New Global Orders. Chicago, IL: University of Chicago Press.
Fortun K, Knowles SG, Choi V, et al. (2016) Researching disaster from an STS perspective. In: Felt U, Fouché R, Miller CA, et al. (eds) The Handbook of Science and Technology Studies, 4th edn. Cambridge, MA: MIT Press, 1003–1028.
Gaard G (2010) Ecofeminism. Philadelphia, PA: Temple University Press.
Gibson-Graham JK (1996) The End of Capitalism (As We Knew It): A Feminist Critique of Political Economy. Oxford: Blackwell.
Gille Z (2010) Actor networks, modes of production, and waste regimes: Reassembling the macrosocial. Environment and Planning A 42(5): 1049–1064.
Gray-Cosgrove C, Liboiron M and Lepawsky J (2015) The challenges of temporality to depollution and remediation. S.A.P.I.EN.S. Surveys and Perspectives Integrating Environment and Society. Available at: https://journals.openedition.org/sapiens/1740
Hale CR (2006) Activist research v. cultural critique: Indigenous land rights and the contradictions of politically engaged anthropology. Cultural Anthropology 21(1): 96–120.
Health Physics Society (n.d.) Radiation terms: ALARA. Available at: http://hps.org/publicinformation/radterms/radfact1.html (accessed 29 May 2017).
Hecht G (2018) Interscalar vehicles for an African Anthropocene: On waste, temporality, and violence. Cultural Anthropology 33(1): 109–141.
Hoover E (2017) The River Is in Us: Fighting Toxics in a Mohawk Community. Minneapolis, MN: University of Minnesota Press.
Hoover E, Cook K, Plain R, et al. (2012) Indigenous peoples of North America: Environmental exposures and reproductive justice. Environmental Health Perspectives 120(12): 1645–1649.
Jain SL (2007) Living in prognosis: Toward an elegiac politics. Representations 98(1): 77–92.
Jas N and Boudia S (eds) (2015) Toxicants, Health and Regulation since 1945. New York: Routledge.
Johnson L (2010) The fearful symmetry of Arctic climate change: Accumulation by degradation. Environment and Planning D: Society and Space 28(5): 828–847.
Kallet A and Schlink FJ (1933) 100,000,000 Guinea Pigs: Dangers in Everyday Foods, Drugs, and Cosmetics. New York: Vanguard Press.
Kiechle MA (2017) Smell Detectives: An Olfactory History of Nineteenth-Century Urban America. Seattle, WA: University of Washington Press.
Kimura AH (2016) Radiation Brain Moms and Citizen Scientists: The Gender Politics of Food Contamination after Fukushima. Durham, NC: Duke University Press.
Knowles SG (2014) Learning from disaster? The history of technology and the future of disaster research. Technology and Culture 55(4): 773–784.
Knowles SG (2018) Deferred maintenance: Slow disaster and American infrastructures. In: Davis Center seminar (Lecture), Princeton University, Princeton, NJ, 23 February.
Langston N (2010) Toxic Bodies: Hormone Disruptors and the Legacy of DES. New Haven, CT: Yale University Press.
Latour B (2004) Politics of Nature: How to Bring the Sciences into Democracy. Cambridge, MA: Harvard University Press.
Lee EV (2016) In defense of wastelands: A survival guide. GUTS Magazine, 30 November. Available at: http://gutsmagazine.ca/wastelands/ (accessed 17 May 2018).
Leifsen E (2017) Wasteland by design: Dispossession by contamination and the struggle for water justice in the Ecuadorian Amazon. Extractive Industries and Society 4(2): 344–351.
Lerner S (2010) Sacrifice Zones: The Front Lines of Toxic Chemical Exposure in the United States. Cambridge, MA: MIT Press.
Liboiron M (2013) Redefining pollution: Plastics in the wild. Doctoral dissertation, New York University, New York.
Liboiron M (2016) Redefining pollution and action: The matter of plastics. Journal of Material Culture 21(1): 87–110.
Liboiron M (2017) Compromised agency: The case of BabyLegs. Engaging Science, Technology, and Society 3: 499–527.
Luneau A (2013) L’invisibilité du ‘syndrome d’hypersensibilité chimique multiple’: Les conséquences de l’absence d’un espace de conflit. Développement Durable Et Territoires. Économie, Géographie, Politique, Droit, Sociologie 4(2). Available at: https://halshs.archives-ouvertes.fr/halshs-01494644.
Lyons KM (2016) Decomposition as life politics: Soils, selva, and small farmers under the gun of the US–Colombia war on drugs. Cultural Anthropology 31(1): 56–81.
Lyons KM (2018) Chemical warfare in Colombia, evidentiary ecologies and senti-actuando practices of justice. Social Studies of Science 48(3): 414–437.
McGuire MJ (2013) The Chlorine Revolution: Water Disinfection and the Fight to Save Lives. Denver, CO: American Water Works Association.
Markowitz GE and Rosner D (2013) Lead Wars. Berkeley, CA: University of California Press.
Marres N and Lezaun J (2011) Materials and devices of the public: An introduction. Economy and Society 40: 489–509.
Murphy M (2006) Sick Building Syndrome and the Problem of Uncertainty: Environmental Politics, Technoscience, and Women Workers. Durham, NC: Duke University Press.
Murphy M (2008) Chemical regimes of living. Environmental History 13(4): 695–703.
Murphy M (2013) Distributed reproduction, chemical violence, and latency. Scholar and Feminist Online 11(3). Available at: http://sfonline.barnard.edu/life-un-ltd-feminism-bioscience-race/distributed-reproduction-chemical-violence-and-latency/
Murphy M (2017a) Alterlife and decolonial chemical relations. Cultural Anthropology 32(4): 494–503.
Murphy M (2017b) The Economization of Life. Durham, NC: Duke University Press.
Myers N (2015) Rendering Life Molecular: Models, Modelers, and Excitable Matter. Durham, NC: Duke University Press.
Nash L (2008) Purity and danger: Historical reflections on the regulation of environmental pollutants. Environmental History 13(4): 651–658.
Native Youth Sexual Health Network and Women’s Earth Alliance (2016) Violence on the land, violence on our bodies. Available at: http://landbodydefense.org/uploads/files/VLVBToolkit_2016.pdf (accessed 17 May 2018).
Nixon R (2011) Slow Violence and the Environmentalism of the Poor. Cambridge, MA: Harvard University Press.
NRDC (2005) Chemicals: DDT. Healthy Milk, Healthy Baby, Chemical Pollution and Mother’s Milk. Available at: http://www.nrdc.org/breastmilk/ddt.asp (accessed 9 July 2012).
Ofrias L (2017) Invisible harms, invisible profits: A theory of the incentive to contaminate. Culture, Theory and Critique 58(4): 435–456.
Papadopoulos D, Stephenson N and Tsianos V (2008) Escape Routes: Control and Subversion in the Twenty-First Century. London: Pluto Books.
Peeples J (2011) Toxic sublime: Imaging contaminated landscapes. Environmental Communication: A Journal of Nature and Culture 5(4): 373–392.
Perreault T (2012) Dispossession by accumulation? Mining, water, and the nature of enclosure on the Bolivian Altiplano. Antipode 45(5): 1050–1069.
Povinelli EA (2011) Economies of Abandonment: Social Belonging and Endurance in Late Liberalism. Durham, NC: Duke University Press.
Puig de la Bellacasa M (2010) Matters of care in technoscience: Assembling neglected things. Social Studies of Science 41(1): 85–106.
Pulido L (2015) Geographies of race and ethnicity 1: White supremacy vs white privilege in environmental racism research. Progress in Human Geography 39(6): 809–817.
Pulido L (2016) Geographies of race and ethnicity II: Environmental racism, racial capitalism and state-sanctioned violence. Progress in Human Geography 41(4): 524–533.
Rancière J (2005) From politics to aesthetics? Paragraph 28(1): 13–25.
Robles-Anderson E and Liboiron M (2016) Coupling complexity: Ecological cybernetics as a resource for nonrepresentational moves to action. In: Starosielski N and Walker J (eds) Sustainable Media: Critical Approaches to Media and Environment. New York: Routledge, 248–263.
Rose N (2007) Molecular biopolitics, somatic ethics and the spirit of biocapital. Social Theory & Health 5(1): 3–29.
Sandlos J and Keeling A (2016) Toxic legacies, slow violence, and environmental injustice at Giant Mine, Northwest Territories. Northern Review 42: 7–21.
Schrader A (2010) Responding to Pfiesteria piscicida (the fish killer) phantomatic ontologies, indeterminacy, and responsibility in toxic microbiology. Social Studies of Science 40(2): 275–306.
Scott DN (2009) ‘Gender-benders’: Sex and law in the constitution of polluted bodies. Feminist Legal Studies 17(3): 241–265.
Scott DN (ed.) (2015) Our Chemical Selves: Gender, Toxics, and Environmental Health. Vancouver, BC, Canada: UBC Press.
Scott JC (2008) Weapons of the Weak: Everyday Forms of Peasant Resistance. New Haven, CT: Yale University Press.
Shapiro N (2015) Attuning to the chemosphere: Domestic formaldehyde, bodily reasoning, and the chemical sublime. Cultural Anthropology 30(3): 368–393.
Shapiro N, Zakariya N and Roberts J (2017) A wary alliance: From enumerating the environment to inviting apprehension. Engaging Science, Technology, and Society 3: 575–602.
Shotwell A (2016) Against Purity: Living Ethically in Compromised Times. Minneapolis, MN: University of Minnesota Press.
Simpson L (2011) Dancing on Our Turtle’s Back: Stories of Nishnaabeg Re-creation, Resurgence and a New Emergence. Winnipeg, MB, Canada: ARP Books.
SisterSong (2012) Why is reproductive justice important for women of color? Available at: https://www.sistersong.net/reproductive-justice/ (accessed 1 March 2018).
Solomon GM and Weiss PM (2002) Chemical contaminants in breast milk: Time trends and regional variability. Environmental Health Perspectives 110(6): A339–A347.
Sorrell S (2002) The meaning of BATNEEC: Interpreting excessive costs in UK industrial pollution regulation. Journal of Environmental Policy and Planning 4(1): 23–40.
Spackman C and Burlingame G (2018) Sensory politics: The tug-of-war between potability and palatability in municipal water production. Social Studies of Science 48(3): 350–371.
Stengers I and Pignarre P (2005) La Sorcellerie Capitaliste: Pratiques de Désenvoûtement. Paris: La Découverte.
Tironi M (2018) Hypo-interventions: Intimate activism in toxic environments. Social Studies of Science 48(3): 438–455.
Tironi M and Rodríguez-Giralt I (2017) Healing, knowing, enduring: Care and politics in damaged worlds. Sociological Review 65(2): 89–109.
Tironi M, Hird M, Simonetti C, et al. (in press). Inorganic becomings: Situating the Anthropocene in Puchuncaví. Environmental Humanities.
Todd Z (2016) From a fishy place: Examining Canadian state law applied in the Daniels Decision from the perspective of Métis legal orders. TOPIA: Canadian Journal of Cultural Studies 36: 43–57.
Tousignant N (2013) Insects-as-infrastructure: Indicating, project Locustox and the Sahelization of ecotoxicology. Science as Culture 22(1): 108–131.
Tsing A (2014) Blasted landscapes (and the gentle arts of mushroom picking). In: Kirksey E (ed). The Multispecies Salon. Durham, NC: Duke University Press, 87–109.
Tuck E (2009) Suspending damage: A letter to communities. Harvard Educational Review 79(3): 409–428.
Tuck E and Yang KW (2012) Decolonization is not a metaphor. Decolonization: Indigeneity, Education and Society 1(1): 1–40.
Turner R (2015) The slow poisoning of Freddie Gray and the hidden violence against black communities. The Conversation. Available at: https://theconversation.com/the-slow-poisoning-of-freddie-gray-and-the-hidden-violence-against-black-communities-41072 (accessed 5 February 2018).
US Environmental Protection Agency (2017) Basic information about lead in drinking water. Available at: https://www.epa.gov/ground-water-and-drinking-water/basic-information-about-lead-drinking-water (accessed 30 Nov 2017).
US Environmental Protection Agency (n.d.) What are EPA’s drinking water regulations for mercury? Available at: https://safewater.zendesk.com/hc/en-us/articles/212076077–4-What-are-EPA-s-drinking-water-regulations-for-mercury (accessed 30 Nov 2017).
Vizenor GR (1994) Manifest Manners: Postindian Warriors of Survivance. Middletown, CT: Wesleyan University Press.
Vogel SA (2012) Is It Safe? BPA and the Struggle to Define the Safety of Chemicals. Berkeley, CA: University of California Press.
Voyles TB (2015) Wastelanding: Legacies of Uranium Mining in Navajo Country. Minneapolis, MN: University of Minnesota Press.
Walker BL (2011) Toxic Archipelago: A History of Industrial Disease in Japan. Seattle, WA: University of Washington Press.
Walker JS (2000) Permissible Dose: A History of Radiation Protection in the Twentieth Century. Berkeley, CA: University of California Press.
Watts V (2013) Indigenous place-thought and agency amongst humans and non-humans (First Woman and Sky Woman go on a European world tour!). Decolonization: Indigeneity, Education & Society 2(1): 20–34.
Westman WE (1972) Some basic issues in water pollution control legislation: Contrasts between technological and ecological perspectives on the regulation of effluents underlie current debates in water pollution legislation. American Scientist 60(6): 767–773.
Wilson S (2008) Research Is Ceremony: Indigenous Research Methods. Black Point, NS, Canada: Fernwood Publishing.
World Health Organization (WHO) (2013) State of the Science of Endocrine Disrupting Chemicals–2012. Geneva: WHO Press.
Wylie SA (2018) Fractivism: Corporate Bodies and Chemical Bonds. Durham, NC: Duke University Press.
