— Ми хочемо йти до комунізму! Чому ти
нам заважаєш? Навіщо приїхав на танку?
— Ви хочете йти до комунізму не тим
шляхом. Що буде, якщо кожен піде своєю
дорогою? Ніхто не прийде!
— А може, наш шлях кращий?
— Ні, ми мусимо вас вести, нас більше!
Розмова між пражанином та радянським солдатом, 1968
У світовій історії є рік, який увібрав у себе стільки подій та змін, скількома могло похизуватися мало яке десятиріччя. На думку Іммануїла Валлерстайна, цей, 1968 рік за своїм загальносвітовим значенням можна порівняти з Великими географічними відкриттями та Великою французькою революцією. Глобальне визвольне повстання мало свої вияви у найрізноманітніших частинах світ-системи. Символічно розпочавшись іще 9 жовтня 1967 року з убивства живого символа революційних шістдесятих Ернесто Че Ґевари, революційний 68-й крокував планетою — як пише російський лівий соціолог Олександр Тарасов, якщо існує потойбіччя, то «Лев Давидович Троцький, напевно, саме захоплено пояснював, що таке перманентна революція». У Франції відбувся «Червоний травень», коли до радикальних студентських протестів приєдналися 10 мільйонів страйкуючих робітників та ліві інтелектуали всіх мастей. В Італії все тільки йшло до цього — там 1968 «відзначать» наступного року. «Соціалістичний союз німецьких студентів» і Руді Дучке у Західному Берліні, «Студенти за демократичне суспільство» у США та «Рух солідарності з В’єтнамом» Таріка Алі в Лондоні — лише найвідоміші з аналогів французького лівого молодіжного руху. У В’єтнамі 1968 був роком трагедії в Сонгмі і знаменитого «наступу Тет», роком, коли в’єтконгівські партизани у В’єтнамі та антивоєнний рух всередині самих США змусили американське керівництво піти на згортання війни в Індокитаї. Свої «68-і» вирували і в решті «Третього світу». У Пакистані студентські заворушення до річниці Жовтневої революції покінчили з військовою диктатурою та привели до влади Пакистанську народну партію. У мексиканському Тлателолько влада потопила у крові молодь, що намагалася привернути увагу світової спільноти до брутальних порушень прав людини у країні-господарі Олімпійських ігор. Мартін Лютер Кінг та Роберт Кеннеді, з якими пов’язували надії американські ліберали і «системні» прогресисти, були вбиті. Прогресисти антисистемні — «їппі» Джеррі Рубіна та Еббі Хоффмана — дотепно висміювали істеблішмент та намагалися зірвати передвиборний з’їзд демократів у Чикаго, за що підпали під каток поліцейського свавілля та судового фарсу процесу над «Чиказькою вісімкою». Радикальна феміністка Валері Соланас стріляла в Енді Уорхола, Тімоті Лірі намагався відстояти психоделічну революцію перед забороною ЛСД, Джон Леннон випустив свій перший сольний альбом, а Стенлі Кубрік та Артур Кларк завершували роботу над «Космічною Одіссеєю».
Але антисистемні рухи 1968 року відбувалися і по інший бік «Залізної завіси» — у країнах так званого «соціалістичного табору» (автор навмисне бере це словосполучення у лапки, оскільки вважає, що в цих країнах, як і деінде, соціалізм не було збудовано). Була ціла країна, яка понад півроку слугувала для борців за свободу втіленням того, що її керівник називав «соціалізмом із людським обличчям». Недарма американські ліваки на ознаменування солідарності з Чехословаччиною розміщували у дні інтервенції сил Варшавського договору у себе вдома дороговкази «Дорога до Праги», а брутальні дії поліції щодо беззбройних демонстрантів у Чикаґо одразу ж перетворили назву міста в молодіжному сленгу на «Чехаґо» 1. І цей період — не так за свої хронологічні межі, скільки за весняний, оптимістичний та гуманістичний дух — одержав назву «Празької весни».
Чехословаччина: всі передумови для демократичного соціалізму?
Чехословаччина, спроектована у ході розпаду Австро-Угорської імперії у 1918 році як федеративна республіка етнічно близько споріднених, але віковічно розділених державними кордонами чеського та словацького народів, ще до Другої світової війни вигідно відрізнялася від решти східноєвропейських держав як за рівнем економічного розвитку, так і за досягненнями у сфері політичної демократизації. За президентства Томаша Масарика та Едварда Бенеша їй вдалося зберегти єдиний демократичний режим Центральної Європи на фоні сусідніх правоавторитарних диктатур. Однак у результаті Мюнхенської угоди 1938 року він був принесений у жертву «західними демократіями» з метою замирення нацистської Німеччини («Я приніс вам мир», — цинічно заявив у лондонському аеропорту прем’єр Чемберлен, задоволений тим, що гітлерівську агресію розвернуто на схід). Спочатку Гітлер у Мюнхені анексував Судети, згодом Горті за Віденським арбітражем зайняв угорськомовні регіони рівнинної Словаччини та Закарпаття, а 15 березня 1939 року була розчленована й решта чехословацької території: Чехія стала «Протекторатом Богемії та Моравії» у складі Рейху, Словаччина одержала власний маріонетковий профашистський уряд Йозефа Тісо, Підкарпатська Русь (Карпатська Україна) увійшла до Угорщини.
Роки нацистської окупації обернулися для чеського та словацького народів, більшу частку яких у перспективі планувалося депортувати до Сибіру, жорстоким терором. Однією з головних мішеней гейдріхівської репресивної машини була Комуністична партія Чехословаччини (утворена в 1921 на базі лівої більшості Соціал-демократичної партії Чехословаччини), навколо якої групувався антифашистський Опір — за шість років окупації майже у повному складі було винищено п’ять складів її керівництва. Передсмертні нотатки одного з активістів Компартії, талановитого журналіста Юліуча Фучика — «Репортаж із зашморгом на шиї» — стали посмертним пам’ятником їхній боротьбі. Тому підтримка КПЧ дедалі зростала, а після прийняття Кошицької декларації ця партія стала ядром Національного фронту чехів і словаків, що перебрав на себе керівництво державою у перехідний період після приходу радянських військ. Повоєнні парламентські вибори в Чехії, на відміну від Польщі та Угорщини, принесли комуністам відносну більшість (за них віддали голоси 36,5% населення), а спроба дванадцяти некомуністичних міністрів саботувати уряд Клемента Готвальда у лютому 1948 року обернулася тим, що компартія встановила однопартійний режим (хоча Народний фронт формально складався з шести партій та низки громадських організацій, аж до Союзу філателістів, та реальна влада концентрувалася в руках КПЧ).
Французький філософ Жан-Поль Сартр, колишній «попутчик» ФКП, який згодом переорієнтувався на маоїстські позиції, наголошував, що Чехословаччина після звільнення Червоною Армією мала всі передумови для соціалістичної альтернативи — і достатній рівень розвитку продуктивних сил, що значно випереджав решту держав Східної Європи (включаючи НДР і СРСР), і вкорінені демократичні цінності: «Чехословаччина могла стати першою країною, що змогла би перейти від розвинутої капіталістичної економіки до соціалістичної, запропонувавши західному пролетаріату якщо не модель, то принаймні втілення його власного революційного майбутнього. Їй не бракувало нічого — ні засобів, ні людей; якщо десь і був можливий робітничий контроль, то це в Празі та Братиславі. На жаль, московські маніпулятори, маніпульовані власними маніпуляціями, не могли навіть уявити собі такого соціалізму. Вони нав’язали свою систему ззовні. Цю імпортовану модель, яка не мала справжнього ґрунту в країні, запезпечував уважний “старший брат”…» 2
Більше того, Чехословаччину, попри її антиавторитарні традиції (відомі щонайменше з часів гуситських воєн і християнського анархіста Петра Хельчицького), практично не зачепили і процеси десталінізації та «відлиги», вивільнені після ХХ з’їзду КПРС — доходило до того, що квітневий пленум КПЧ 1956 року відповів на промову Микити Хрущова аналогічним засудженням культу особи, однак усі звинувачення в «порушенні соціалістичної законності» було звалено на одну з її жертв — ветерана громадянської війни в Іспанії Рудольфа Сланського. Сланського разом із десятьма іншими керівниками компартії у 1952 році стратили як «сіоністського» та «троцькістсько-тітоїстського» агента. «Людина з застиглим обличчям» Антонін Новотний, генеральний секретар із 1953 та президент із 1957 року, сталініст і друг Хрущова в одній особі, тільки у 1962-му ініціював створення комісії Бодлера з розслідування репресій та розпочав вкрай повільний процес реабілітації (примітно, що в економічній лібералізації та децентралізації він пішов набагато далі).
Одним із членів комісії був Александр Дубчек, син робітників-словаків, що зустрілися у США та виховали свого сина у Радянській Киргизії. На хвилі зростання популярності, викликаної його виступами на захист інтелігенції, поставленої в жорсткі рамки державного контролю, Дубчек перетворився на визнаного лідера опозиції проти консервативного керівництва чехословацької Компартії.
Весна змін: Прага стає «найвільнішим містом у Європі»
Тоді як на Заході під впливом фрейдомарксизму Франкфуртської школи та марксистського екзистенціалізму Сартра постав рух «нових лівих», Дубчек виступив на захист концепції «соціалізму з людським обличчям». Він дійшов висновку, що необхідно створити принципово нову модель соціалістичної демократії, що було співзвучно суспільним настроям, які вимагали радикальної демократизації, свободи слова і друку. Адже, попри крайній догматизм керівництва, з усіх країн «соціалістичного табору» саме у Чехословаччині (у якій, вслід за СРСР, у 1960 році було проголошено «завершення будівництва соціалізму») були найвиразніше сформульовані вимоги лібералізації суспільно-політичного та культурного життя, підкріплені також невдоволенням інтелігенції та словаків, які вимагали розширення представництва на загальнодержавному рівні.
«Нова хвиля» чехословацького кіно шістдесятих — Юрай Якубіско, Їржі Менцель, Мілош Форман, Віра Хітилова, Юрай Герц — була пронизана очікуваннями розширення свободи творчості. Прага ставала дедалі популярнішою серед іноземних туристів, у 1966 році її відвідали більш ніж 3,5 млн. туристів (із них чверть — із західних держав). Головним рупором опозиції стала Спілка письменників: літератори Людвіґ Вацулик, Мілан Кундера, Ян Прохазка, Павел Коґут та Іван Кліма стали відкрито іменувати себе радикальними соціалістами, висловлювати невдоволення, вимагати якнайширшої політичної демократії та натякати, що хочуть вивести свою газету «Літературні новини» з-під партійного контролю.
На вулицях Праги з’явилися довговолосі молоді люди в оригінальному одязі — хіпі (яскравою ілюстрацією настроїв чехословацької молоді було те, як на Першотравень 1965 року празькі студенти обрали «травневим королем» американського поета-бітника, «нового лівого», єврея, буддиста та гея Алена Гінзберга — під час «коронаційної промови» він бив у гонг і співав буддійський гімн). У листопаді 1967 року невелика група празьких студентів вирішила здійснити те, що робили їхні колеги-протестувальники в Парижі, Римі чи Берліні — вийти на демонстрацію через незадовільні умови життя в гуртожитках. Але їх розігнала поліція під Градчанським замком. Однак уже невдовзі встановилася атмосфера, подібна до студентського повстання 1968 року на Заході, та й самі студенти відчули себе частиною всесвітнього визвольного руху.
На Пленумі ЦК КПЧ 3-5 січня 1968 року згадані процеси призвели усунення президента республіки Антоніна Новотного з поста першого секретаря ЦК. Генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Ілліч Брежнєв, пам’ятаючи про невдоволення Новотного усуненням Хрущова у 1964 році, дав свободу дій опозиційним силам, які об’єднали всі угрупування в ЦК. Новим першим секретарем ЦК КПЧ став непримітний на перший погляд Дубчек, який до цього очолював ЦК Компартії Словаччини і виступав за оновлення політики партії. Вперше Компартію Чехословаччини очолив словак. У Москві до цього вибору поставилися не просто спокійно, а навіть схвально. Було добре відомо, що Дубчек провів багато років у СРСР, а пізніше ще й навчався у Вищій партійній школі при ЦК КПРС. До того ж, він був знайомим Брежнєва ось уже понад 20 років — ще з часів Словацького національного повстання восени 1944-го. Леонід Ілліч називав Дубчека не інакше як «наш Саша». У Кремлі сподівалися, що він буде керованою фігурою через м’якість характеру, поступливість і ніяковість — однак для чехословацької молоді саме вони слугували доказом його антиавторитаризму.
Дружина Дубчека, дізнавшись про призначення чоловіка на посаду керівника держави, розридалася. Справді, новий лідер опинився в надзвичайно складній ситуації. Йому, комуністу та демократу, з одного боку, потрібно було задовольнити вимоги суспільства та піти на рішучі реформи чинного ладу, а з другого — не роздратувати при цьому КПРС, пам’ятаючи про трагічну долю Угорської революції 1956 року та особисто Імре Нодя. Мабуть, цим і пояснюється те, що початок подій, які одержали назву «Празької весни», був позначений порівняно пасивною позицією керівництва («січневе мовчання»). Але вже й це говорило про якісно новий рівень партійної політики: Дубчек не став переслідувати прибічників Новотного.
Відомі слова Александра Дубчека, що є явною алюзією на рядки Бертольта Брехта («Якщо уряд незадоволений народом, йому слід розпустити його й обрати собі новий»): «Народ був невдоволений партійним керівництвом. Ми не могли замінити народ, тому замінили керівників». У країні розгорталися дискусії про відродження справжнього, гуманістичного соціалізму. Були зняті цензурні обмеження; 27 січня у Празі відкрився магазин із іноземною пресою; з’являлися нові ЗМІ та громадські об’єднання, зокрема «КАН» (Клуб безпартійних); актуалізувалося питання про відновлення Соціал-демократичної партії Чехословаччини. Безпосереднім наслідком свободи преси було те, що придбання родиною Новотного іноземних автомобілів, ставши об’єктом газетного розслідування, уможливило його усунення і з поста президента. 22 березня 1968 року Новотного змінив на цій посаді генерал Людвіг Свобода — герой Другої світової війни, який у березні 1943 року очолив сформовану в СРСР із чехословацьких громадян (переважно закарпатських русинів) Чехословацьку бригаду та переможно провів її від Харкова до Праги.
Реформатори у чехословацькому керівництві ставали сміливішими (вже на двадцяту річницю «переможного лютого 1948 року» Дубчек говорив про значні помилки та порушення, що їх припустилася партія) — вони не посягали на вірність Праги прорадянському курсу зовнішньої політики, адже Дубчек був дисциплінованим членом партії й у своїй статті у «Правді» називав дружбу з СРСР основою своєї політики. Набагато більшим головним болем Москви був Ніколає Чаушеску. У політиці румунський керівник був прямою протилежністю Дубчека — «геній Карпат» встановив чи не найбільш репресивну одноосібну диктатуру Східної Європи, — але водночас через свій націоналізм був найбільш самостійним від СРСР. Він був єдиним лідером держав соцтабору, який не розірвав дипломатичних відносин із Ізраїлем після Шестиденної війни 1967-го, навідувався до Великої Британії ледь не щороку («улюблений гість королеви») та відверто фліртував із США, одночасно набираючи непомірні обсяги кредитів (у близькому майбутньому це саме зроблять такі держави «соціалістичного табору», як Польща та Угорщина, перетворившись на заручників європейсько-північноамериканського капіталу). Тому коли на Дубчека обвалився шквал критики з боку керівників країн «соціалістичної співдружності» на підставі того, що він нібито «втратив контроль над ситуацією», це було несподіванкою.
На конференції лідерів соціалістичних країн (відсутні були Чаушеску та, звісно, Тіто й Ходжа) в Дрездені 23 березня Дубчек розраховував на підтримку свого особистого друга і природного союзника Яноша Кадара (як партійний лідер «найвеселішого бараку в соціалістичному таборі», той не міг не відчувати ідеологічної близькості до чехословацького експерименту 3), але зрозумів, що опинився в повній ізоляції. Критику політики КПЧ почав Вальтер Ульбріхт, а Владислав Гомулка додав, що в Празі розгулює контрреволюція. Сам Брежнєв виступав м’якше, але заявив про стурбованість радянського керівництва. Про яку лібералізацію міркує Дубчек? Що це таке оновлення соціалістичного ладу? Невже у Празі не бачать, що КПЧ може перетворитися на опозиційну партію? Країною керує не партія, а праві елементи (автор економічної програми Шик, Голдштюкер і Смрковський). Кадар виступав найстриманіше, єдиний не погодився з оцінками про наявність загрози контрреволюції в Чехословаччині, але й перший секретар Угорської соціалістичної робітничої партії говорив про необхідність «зміцнення ідейної та організаційної єдності КПЧ».
Нарада в Дрездені чітко розмежувала підходи комуністів Чехословаччини (на той момент серед них були і представники прорадянського крила в партії) та решти східноєвропейських держав (за винятком Угорщини, Югославії та Румунії), які проголосили курс КПЧ «загрозою для соціалізму». Вальтер Ульбріхт та Тодор Живков у цьому плані виступали навіть більш агресивно до демократизації у Чехословаччині, ніж Брежнєв, і висловлювалися за військовий варіант її придушення (між тим для самого Дубчека така перспектива, як зазначає американський публіцист Марк Курланскі, до останнього моменту була «рівносильна тому, що США вторглися б у Канаду» 4), з чим різко не погоджувалися угорці. Вони не заперечували небезпеки «активізації антисоціалістичних елементів», Янош Кадар навіть проводив паралелі з розвитком обстановки в Угорщині напередодні жовтня 1956 року, але вважали, що КПЧ і дубчеківське керівництво в змозі розібратися з наростаючою кризою самостійно, без втручання ззовні.
Чехословацький 1968 — і все-таки теж червоний
Тим часом «Празька весна» набирала обертів. У квітні 1968-го група «реформаторів» із керівництва КПЧ (Ріхта, Шик, Ауесперг) запропонували свою «Програму дій». Що стосується передбаченого нею економічного реформування, то воно справді містило «праві» елементи, що зводилися до оксюморону «ринковий соціалізм», який додавав до бюрократичного планування ще й буржуазну конкуренцію. Така перспектива відповідала інтересам чехословацького робітничого класу не більше, ніж чинна командно-адміністративна система. Але те, що прогресивна політична програма супроводжувалася ринковими ілюзіями, не має дивувати: брак помітних робітничих виступів — ось що відрізняло «Празьку весну» від угорської революції 1956 року з її самоврядними «робітничими радами» (Дубчек експериментував із робітничими радами на підприємствах, але їхні функції зводилися до співучасті в управлінні на фабричному рівні). У чехословацьких подіях робітники брали активну участь (так, саме працівники заводів забезпечуватимуть охорону Височанського з’їзду, про який ітиметься нижче), але не виступали при цьому як організована сила; відповідно, не було запиту на формування відповідної економічної програми.
Разом із тим, підтримка широких верств населення країни лишалася на боці соціалістичної перспективи демократичних перетворень, а Комуністична партія Чехословаччини здобула масову базу більшу, ніж коли-небудь в історії 5. З 30 червня до 10 липня 1968 року в Чехословаччині проводився референдум про майбутній соціально-економічний устрій держави. Населення відповіло однозначно: 89% виступили за комуністичний шлях розвитку, всього 5% підтримали капіталізм 6. 33% повністю підтримали діяльність уряду, ще 54% заявили, що задоволені нею частково. Однак зростали і нарікання на нерішучість першого секретаря Дубчека: понад шістдесят діячів науки і культури підписалися під надрукованою 27 червня 1968 року в «Літературних новинах» статтею Людвіга Вацулика «Дві тисячі слів, звернених до робітників, селян, службовців, учених, працівників мистецтва та інших», спрямованою на схвалення курсу реформ настільки, що вона закликала перебирати ініціативу від КПЧ, бо звинувачувала партію в підтримці існування тоталітарної системи.
«Залізна завіса» давала тріщину: про Прагу говорили на Заході, неоднозначний фільм Менцеля «Поїзди під прискіпливим спостереженням» одержав премію «Оскар», а жителі Чехословаччини отримали змогу побачити світ. Здавалося, що пражани, які вийшли на вулиці, щоб відсвяткувати перемогу в фіналі чехословацької хокейної збірної над радянською (5:4) на Гренобльській зимовій олімпіаді 15 лютого, залишалися там аж до згортання «Празької весни» через півроку. Іноземні журналісти, приїжджаючи в країну в 1968 році, захоплювалися незвичною ні для східного, ні для західного блоків атмосферою «свободи і солідарності», що панувала в Чехословаччині, яку називали «найвільнішою країною Європи». Тоді як ліві студентські рухи у Франції, Західному Берліні та Польщі були придушені, радикальна молодь світу дивилася на чехословацьке студентство мало не як на останню надію в Європі. Безпосередній привід для цього давав сам Дубчек, який у розмові зі студентами на запитання, де гарантії, що колишні часи не повернуться, відповів: «Ви самі — гарантія, ви — молоді».
Свобода слова та розширення незалежності ЗМІ не тільки перетворювали рутинні з’їзди на кшталт сільськогосподарського на засіб виражати альтернативні думки, а й дозволили переглянути темні сторінки минулого, такі як смерть міністра закордонних справ у кабінеті Бенеша Яна Масарика, котрий був знайдений у 1948 році викинутим із вікна.
Святкові демонстрації 1 травня у Празі щонайменше здивували присутніх на них представників «соціалістичних» держав. Демонстранти несли транспаранти з гаслами французьких ліваків (яких офіційна радянська пропаганда величала «анархо-мао-троцькістськими» провокаторами; правда, у Чехословаччині не бракувало й доморощених стихійних «анархомаотроцькістів» на кшталт Егона Бонді, автора текстів ключового гурту празького психоделічного року і андеграунду загалом — «The Plastic People of the Universe»), але траплялися й власні «винаходи» («Менше пам’ятників, більше думок», «Я би збільшив чисельність населення, та у мене немає квартири» — згадуються слова переспіваної Єгором Лєтовим пісні гурту «Инструкция по выживанию» «Товарищ Горбачёв»: «Мне не разрешает любить Госстрах…»). Сотні людей обступали першого секретаря, щоб потиснути йому руку, а надвечір хода рушила до польського посольства з протестами проти антисемітської політики тамтешнього міністра внутрішніх справ Мочара. Приклад Чехословаччини загалом мав помітний вплив на ситуацію у Польщі, де молоді комуністи також висловлювали своє невдоволення, за що їх переслідували. Висловлюються навіть припущення, що долю чехословацького лідера вирішила саме поява в руках польських протестувальників плакатів із гаслом «Польща чекає на свого Дубчека».
Гаряче літо: «братні держави» готують інтервенцію
Зваживши на події в Польщі, керівництво держав Організації Варшавського договору (ОВД) дійшло висновку, що чехословацький «приклад» стає дедалі загрозливішим. 4 травня Дубчек виїхав до Москви, щоб довести, що «процес демократизації в Чехословаччині не є атакою на соціалізм», та з радянського боку було різко розкритиковане «ослаблення впливу КПЧ і антирадянські випади чехословацького друку». 8 травня в Москві пройшла закрита зустріч лідерів СРСР та ще чотирьох держав ОВД щодо ситуації в Чехословаччині (без представників цієї країни). У кінці травня уряд ЧССР дав згоду на проведення навчань, навряд чи підозрюючи, що готується репетиція майбутнього вторгнення на територію країни. У середині червня Брежнєв проінформував лідерів союзних держав «п’ятірки», що в керівництві Чехословаччини сформувалася «ревізіоністська група» — Крігель, Цисарж, Шик, Млинарж, Шимон. Він підняв питання про те, щоб «відірвати Дубчека і Черніка від ревізіоністів» і переконати спиратися на «здорові сили» в партії.
У цій обстановці радянське керівництво вирішило провести нову колективну зустріч союзників за участю керівників ЧССР для обговорення ситуації в Чехословаччині. У листі на ім’я Дубчека від 6 липня Брежнєв пропонував провести цю зустріч у Варшаві 10 або 11 липня. 9 липня надійшла негативна відповідь Президії ЦК КПЧ з посиланням на те, що проведення такої зустрічі лише ускладнить обстановку в країні, тому краще провести переговори в Празі, причому не тільки з п’ятьма союзними країнами, але і з Румунією та Югославією. Попри нові пропозиції від імені «п’ятірки», Президія ЦК КПЧ припустилася помилки — вирішила не брати участі в зустрічі у Варшаві.
У Варшаві, де не було представників Чехословаччини, вже звучали вимоги військової інтервенції, хоча лунали і помірковані голоси — здебільшого все того ж Кадара. Викладена Брежнєвим від імені КПРС теза про колективну відповідальність за долю соціалізму в кожній країні пізніше отримала на Заході назву доктрини «обмеженого суверенітету» (або взагалі «доктрини Брежнєва» за аналогією з «іменними» курсами президентів США) і вважалася наріжним каменем двосторонніх відносин СРСР із «народними демократіями». Щоправда, вимоги до Дубчека обмежувалися політичними кроками, перш за все настановою орієнтуватися на «здорові сили» в КПЧ. Учасники зустрічі надіслали до Праги відкритий колективний лист. Лист від 15 липня 1968 року говорив про необхідність рішучого наступу на «праве крило» в партії та «антисоціалістичні сили» в країні. Відповідаючи на «лист п’яти», чехословацька Компартія висловила незгоду із «дискредитованими бюрократично-поліцейськими методами», хоча і підтвердила лояльність до «соціалістичної співдружності».
Уже 29 липня 1968 року на зустрічі з Леонідом Брежнєвим та іншими керівниками СРСР (основні домовленості були досягнуті на зустрічах «четвірок» Брежнєв, Підгорний, Косигін, Суслов — Дубчек, Свобода, Черник, Смрковський) у прикордонному містечку Чиєрна-над-Тісоу Дубчек зажадав виведення радянських військ, що залишилися в Чехословаччині після сумісних маневрів, справедливо побоюючись використання радянських сил для придушення «Празької весни». Радянські представники наполягли на «стабілізації» настроїв в ЧССР, проявляючи при цьому забагато експресії. Особливо відзначився наш Петро Юхимович Шелест, який кричав на чехословацького лідера, що той продався «галицькому єврею» (існують різні спогади про цей епізод, але в австрійській телепостановці 2008 року про ті події, де Брежнєва грає Богдан Ступка, агресивний Шелест використовує образливе «жид») Франтішеку Крігелю — шістдесятилітньому доктору з досвідом воєн в Іспанії та Китаї і репутацією ліберала і противника Москви, який пропонував орієнтацію на маоїстську КНР. Дубчек продемонстрував витримку та домігся, щоб наприкінці липня радянські війська, які перебували на «штабних маневрах», були виведені з території Чехословаччини (заступник начальника управління сухопутних сил генерал Благут пояснив, що «народу Чехословаччини важко пояснити вашу затримку в нашій державі»), але це були тимчасові поступки. Завершальна Братиславська угода 3 серпня 1968 року закріпила виведення всіх військ інших учасників ОВД з території країни. СРСР зобов’язувався припинити перешкоджати проведенню реформ і зупинити нападки в пресі, а Чехословаччина, зі свого боку, погодилася обмежити антирадянські настрої і надалі проводити узгоджену з Кремлем політику.
Слід зазначити, що «Празька весна» була далеко не першою спробою самостійного від Москви шляху розбудови соціалізму у Східній Європі. У 1948-1949 роках, попри погрози Сталіна, Югославія ціною розриву з СРСР відстояла свій незалежний курс. У 1956 році в Польщі був досягнутий компроміс із новим самостійним керівництвом на чолі з Гомулкою, але перед цим було жорстоке придушення виступу робітників у Познані. Нарешті, найважливішим для аналізу дій радянського керівництва у 1968 році було придушення радянськими військами народних виступів 1956 року в Угорщині, викликане спробою реформ уряду Імре Нодя. Саме до угорського прикладу апелювали, щоб виправдати засудження будь-якої спроби відхилитися від сусловсько-брежнєвського розуміння соціалізму.
Зрештою, сам голова КДБ Юрій Андропов тоді бачив усе на власні очі: у 1956 році він був радянським послом в Угорщині та відіграв важливу роль у придушенні «контрреволюційного заколоту», а у 1968 році наполегливо доводив Брежнєву, що Дубчек намагається «перетворити Чехословаччину на подобу Югославії, а згодом Австрії». Однак Чехословаччина — не Угорщина: якщо в Угорщині реалізувався силовий варіант, то в Чехословаччині політичні процеси були підкреслено мирними. У 1968 році була іншою й міжнародна обстановка, тому радянським лідерам не хотілося брати відповідальність за втручання на себе, хоч вони й мали мандат від решти союзників. Таким чином, рішення про військове втручання, зрештою, було прийняте, але воно було замасковане, по-перше, під колективну акцію держав ОВД, а по-друге, як і у випадку із Угорщиною, СРСР забезпечив легальне прикриття через ініціювання «допомоги братерських держав» з боку «здорових сил» (частини неосталіністського крила чехословацького керівництва), зокрема і Василя Біляка, етнічного українця зі Східної Словаччини, який і досі щиро вірить у правильність цього кроку.
Тому керівництво країн Варшавського договору, ігноруючи угоду в Чиєрні-над-Тісою, далі розробляло план військового втручання. Щоправда, самі Брежнєв та Косигін після зустрічі у Чиєрні-над-Тісоу, здавалося, впевнилися у щирості Дубчека та наказали згортати план. Зокрема, Олександр Михайлович Майоров, командувач 38-ю радянською армією (Прикарпатський військовий округ), яка була ударною силою операції, згадує, що Брежнєв не хотів відкритої інтервенції і балансував, однак «радянські яструби» (Шелєпін, Мазуров, Романов) у Політбюро наполягали на введені контингенту, хай навіть символічного 7. Нині до кінця не зрозуміло, що змусило радянських керівників переглянути свою позицію та яку роль тут зіграли звернення Біляка та ще вісімнадцяти (замість запланованих п’ятдесяти) прорадянських партійців, передане через першого секретаря КПУ Петра Шелеста 3 серпня, а також особистий лист кандидата в члени Президії ЦК КПЧ Капека з проханням надати його країні «братерську допомогу» соцтабору.
Так чи інакше, 18 серпня 1968 року нарада п’яти членів ОВД засудила чехословацьке керівництво, діяльність якого нібито «загрожувала завоюванням соціалізму». Під приводом запобігання контрреволюційному перевороту сили п’яти країн — членів Варшавського договору (СРСР, Польщі, Угорщини, Болгарії і НДР 8), заручившись підтримкою низки чехословацьких громадських діячів, які підписалися під проханням про введення військ для «захисту соціалізму», 20 серпня 1968 року перетнули межу країни з метою змістити реформаторів у її керівництві. Розпочалася операція «Дунай». За лічені години 124-тисячний контингент «дружніх держав» із 4 500 танками зайняв усі ключові пункти Чехії і Словаччини.
За три дні до вторгнення Александр Дубчек ще намагався відвернути невідворотне: відбулася його таємна зустріч із Яношем Кадаром, єдиним лідером компартії Східної Європи, який усе ще співчував його реформам. Однак і той розумів, що справа його чехословацьких товаришів програна. Угорський комуніст обережно, але чітко, попередив Дубчека, що рішення про вторгнення вже прийнято, а радянські керівники зовсім не такі, якими він їх уявляє.
Рання осінь: війська ОВД окупують Чехословаччину
20 серпня 1968 року під час засідання Президії ЦК КПЧ прем’єр-міністр Олдріх Чернік об 11:30 повідомив: «Армії п’яти країн перетнули кордони республіки та займають нашу територію». Згідно зі свідченнями очевидців, Дубчек плакав: «Я усе своє життя присвятив співробітництву з Радянським Союзом, а вони так вчинили зі мною. Це моя особиста трагедія». Але, попри сльози на очах першого секретаря, засідання Президії ЦК КПЧ було його маленькою перемогою над радянськими керівниками, які зрадили його: двоє із членів партії, на яких робила ставку Москва (Барбірек і Піллер) підтримали Дубчека і Черніка, тому більшість (7 проти 4) засудила вторгнення.
Дубчеку належало прийняти історичне рішення: чехословацька армія була однією з найкраще вишколених та оснащених армій країн Організації Варшавського договору (витрати на оборону в перерахунку на душу населення в ЧССР випереджали решту держав ОВД, крім СРСР), але Дубчек наказав не чинити опору. Хоч це й стало приводом до жартів («Чехословаччина — найнейтральніша держава в світі, вона не втручається навіть у власні внутрішні справи»), це вберегло країну від долі Угорщини 1956 року і дозволило уникнути зайвих жертв. Пізніше Дубчек писав: «Я вважаю, що протягом тривалого часу наш ненасильницький підхід та моральна перевага чехословацького народу над агресором мали та все ще мають моральне значення». З іншого боку, альтернативи чехословацької революції могли лежати і поза політичним фаталізмом дилеми «війна чи капітуляція», як нагадує британський історик і режисер, троцькіст пакистанського походження Тарік Алі: «Якби Дубчек, мобілізувавши народ і армію, сміливо й публічно повідомив Брежнєву та його імперським когортам, що Чехословаччина буде чинити опір відновленню влади бюрократії, цілком можливо, що радянські генерали не віддали би наказу про наступ».
Натомість Дубчек, виступаючи по радіо, максимально коректно заявив, що в країну вторглися без відома президента, голови Національних зборів та його самого, що суперечило офіційним заявам радянського керівництва, що народ Чехословаччини ледве не з радістю приймає радянські танки на вулицях старовинної Праги. За допомогою працівників чехословацьких органів держбезпеки Дубчек був затриманий (разом із Черніком, Смрковським, Крігелем і Шпачеком) і вивезений до Москви. Письменник Мілан Кундера залишив такий опис цих драматичних подій: «Чужі солдати заарештували його, голову самостійної держави, в його власній країні і тримали чотири дні десь у Карпатах, натякаючи йому, що його чекає та ж доля, що і його угорського попередника Імре Нодя дванадцять років тому. Потім перевезли до Москви, веліли викупатися, поголитися, одягнутися, зав’язати краватку та повідомили, що страчувати його вже не збираються, і він може далі вважати себе головою держави. Його посадили за стіл проти Брежнєва та змусили вести переговори…» (ситуація скидалася на трагіфарс: уже після підписання Московського протоколу члени Політбюро обнялися з чехословацькими «товаришами»). Єдиним із чехословацького керівництва, хто відмовиться підписати спільну заяву про результати переговорів у Москві, був такий нелюбий антисемітові Шелестові Крігель, хоч на нього, старого діабетика, тиснули, не видаючи інсулін, а в аеропорту затримали на дві години і повернули до делегації тільки після двогодинних наполягань Дубчека і Свободи.
Дотримуючись проголошеного Дубчеком принципу мирної протидії втручанню в справи незалежної держави, Височанський (XIV) з’їзд КПЧ звернувся до всіх комуністичних і робітничих партій світу з проханням засудити радянське вторгнення (проти дій ОВД, зокрема, виступили Компартії Югославії, Румунії та низки країн Західної Європи, а партії КНР, Албанії та Куби хоча й критично ставилися до «руху Праги в напрямку капіталізму», однак не стали на бік СРСР — в інтервенції Пекінське інформаційне агентство вбачало «страхітливу помилку» «фашистської кліки Брежнєва-Косигіна», а Фідель Кастро — «жахливе порушення суверенітету»).
На думку деяких дослідників, саме Височанський з’їзд урятував активістів «Празької весни» від кримінального переслідування й ув’язнення, адже він легітимував реформаторське керівництво та не дав змоги прорадянському крилу Індри та Біляка створити «Революційний робітничо-селянський уряд», який би офіційно ухвалив перебування радянських військ. Оскільки Дубчек мужньо тримався, СРСР вирішив розіграти ще одну карту, долучивши до переговорів президента Свободу. Для нормалізації стосунків він 23 серпня 1968 вилетів до Москви, де після тривалих дебатів підписав «Програму виходу з кризової ситуації», що складалася з 15 пунктів, які влаштовували Кремль. Однак коли до нього в резиденції у Градчанах прибула делегація, щоб попросити підписати документ, який схвалював радянську присутність, генерал Свобода, сімдесятидволітній бувалий офіцер, завжди лояльний до СРСР, викрикнув: «Геть!» (у ці дні якась громадянка навіть пропонувала президентові застрелитися на знак протесту).
Після повернення 27 серпня Дубчек, ледве тримаючись на ногах, виголосив промову, в якій буквально вмовляв свій народ і далі довіряти йому, сподіваючись, що поступки Радянському Союзу тимчасові, що час реформ іще попереду. На заклик Дубчека громадяни Чехословаччини не чинили збройного опору силам інтервенції, аби не допустити нового 1956-го. Але без жертв не обійшлося — їх кількість сягала 72 людей, і ще сім сотень поранених (армія вторгнення втратила одну людину — болгарського рядового, вбитого у суперечці на побутовому ґрунті). І все ж пасивний опір чехословацького робітництва, студентства та інтелігенції був не менш відчайдушним. Мов гриби після дощу, з’являлися написи на стінах на кшталт «Соціалізму — так, окупації — ні!», «Окупанти — додому!», «Ленін, пробудись! Брежнєв з’їхав з глузду!», «Іване! Бери шинель, іди додому!», «Гастролює російський державний цирк; у програмі дресировані горили», «Тут не В’єтнам!» та (це вже зовсім крамола) «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» (а також написання слова SSSR із буквами S, стилізованими під блискавкоподібні руни зіг на уніформах есесівців). Попри поодинокі націоналістичні ексцеси, більшість чехів і словаків не бажали зла радянським чи польським солдатам; навпаки, вони забиралися на танки і вступали у дискусії з танкістами, щоб переконати тих у своїй правоті (сцени простих людей, які на підвищених тонах дискутували з озброєними солдатами про переваги своєї моделі соціалізму, справді вражали). Часом вони навіть проявляли неочікувану іронію — наприклад, відома байка про радянського бійця із Середньої Азії, котрий раніше не бачив вітрин і пройшов прямісінько крізь скло, щоб увійти до магазину. Вдячні чехи повісили над велетенською дірою у формі людського силуету табличку із написом «Для радянського солдата немає перешкод!».
За іронією долі, Густав Гусак, котрий з подачі Кремля змінив Дубчека на посту першого секретаря КПЧ у квітні 1969 року, сам був одним із репресованих Антоніном Новотним опозиціонерів, за звільнення яких ще у п’ятдесяті роки боровся Дубчек. Однак несподіванкою таке рішення не назвеш — зрештою, і в 1956 році в Угорщині Хрущов не реставрував влади маріонеткових щодо Москви сталіністів, а поставив на чолі Революційного робітничо-селянського уряду Яноша Кадара, котрий постраждав від репресій Ракоші, був соратником Імре Нодя та мав репутацію прихильника реформ. Проте якщо Кадар зумів впровадити у життя відомі реформи «гуляш-соціалізму», то за розпочатої Гусаком «нормалізації» були згорнуті всі основні перетворення 1968 року, за винятком одного — федералізації країни. Густав Гусак, будучи, як і Дубчек, словаком за національністю, здійснив у 1969 році перегляд внутрішньої системи Чехословаччини, переоформивши федеративний договір Чехословацької соціалістичної федеративної республіки, у якому Чеська і Словацька соціалістичні республіки користувалися широкою самоврядністю. Примітно, що п’ятирічка 1971-1975 років виявилася найуспішнішою в економічному плані 9 і принесла відносне зростання рівня життя (а в наступну п’ятирічку зажилося ще веселіше, бо вийшла пісенька «Йожин з бажин»), однак через придушення особистих свобод це не могло зарадити чехословацьким громадянам.
Західна лівиця і «Празька весна»: реакція компартій і «нових лівих»
«Празька весна» призвела до вкрай критичної реакції в середовищі західних лівих, які відчували її органічний зв’язок із власним «Червоним травнем», створивши таким чином ґрунт для ще більшого дистанціювання європейських лівих від КПРС. Цікаві матеріали, що віддзеркалюють оцінку західною лівицею подій у Чехословаччині, були перекладені російською мовою у збірці «Так — соціалізму, ні — окупації!», виданій Вільним марксистським видавництвом у 2008 році.
У сімдесятих роках на хвилі чергового (як і в 1956-му, який став поштовхом до виникнення «нових лівих» у Британії) розчарування в ортодоксальній радянській доктрині постав єврокомунізм із його критичним сприйняттям практики «реального соціалізму» в країнах Східної Європи 10. Однак революційні «нові ліві» та конформістські єврокомуністи були явищами різного порядку. Відомий британський історик Е. Г. Карр, який з роками дедалі лівішав, влучно підмітив, що єврокомуністи, не маючи власної програми, були готові без роздумів кидатися в обійми до запеклих контрреволюціонерів 11. Зрештою, єврокомунізм виявився більш демократичною, але не більш лібертарною версією соціалізму. Для більшості єврокомуністів і насамперед для їх флагмана Італійської комуністичної партії єврокомунізм був лише проміжною ланкою у русі від сталінізму до соціал-демократії, «деідеологізованої» «прагматичної» політики «третього шляху», а то й узагалі до правого крила політичного спектру.
Економіст і теоретик троцькізму Ернест Мандель зазначав у 1969 році з цього приводу: «Всюди вторгнення країн Варшавського пакту мало негативні наслідки, посилюючи реакційні класи та консервативні політичні тенденції», — адже завдяки йому розколото робітничий і комуністичний рух, зростає антикомуністична істерія, відбілюється політика імперіалістичних держав у В’єтнамі та решті «Третього світу» 12.
Важливу роль у «Празькій весні» зіграли представники філософії «гуманістичного марксизму», які спиралися на творчість раннього Маркса та діалектичний підхід — Іван Світак та Карел Косік, меншу — теоретик технологічної еволюції Радован Ріхта, якому, власне, і приписували авторство терміну «соціалізм із людським обличчям» (він був одним із небагатьох, кому вдалося зберегти позиції в офіційних академічних колах країни після 1969-го — він навіть очолив Інститут філософії і соціології Чехословацької АН). Їхні колеги, провідні марксистські філософи світу, зібралися за запрошенням школи «Праксис» у югославській Корсулі на симпозіум «Маркс і революція» якраз у дні окупації Чехословаччини. Одержавши шокуючу звістку, вони миттєво зреагували відкритою заявою протесту (окремі заяви зробили також югославські та угорські вчені — представники відомих новаторських шкіл «Праксис» та Будапештської, учнів Дьордя Лукача, які були одними з рідкісних для «соціалістичного» табору філософів, що залишалися вірними Марксовим настановам про критичність марксизму); серед підписів — Еріх Фромм, Ернст Блох, Юрген Габермас, Роберт Коен. Чи не найвідоміший незалежний марксистський філософ світу Герберт Маркузе, один із головних теоретиків радикальної молоді Заходу, назвав придушення творчої активності мас у Чехословаччині «найтрагічнішою подією повоєнної епохи».
Організації «нових лівих», троцькістів та анархістів із самого дня вторгнення організовували мітинги солідарності з чехословацькою молоддю та «соціалізмом із людським обличчям», обступаючи радянські посольства з червоними прапорами зрадженої революції. Руді Дучке, ліворадикальний молодіжний організатор з Берліна, герой студентства і мішень цькування з боку правої преси (неофашистського шпрінгерівського концерну), який у розпал «Празької весни» у квітні 1968 року відвідав Карловий університет у Празі, радянську інтервенцію прокоментував так: «Чому Радянський Союз (де нема Рад), який підтримує соціально-революційні рухи Третього світу, поводиться як імперіаліст щодо народу, який самостійно під керівництвом комуністичної партії прийняв демократично-соціалістичну ініціативу?»
Найбільші західні комуністичні партії у Франції та Італії висловили, відповідно, жаль і незгоду з «братерською допомогою» ОВД, японська компартія засудила «невиправдане втручання у внутрішні справи іншої партії», а компартії Швеції, Норвегії, Великої Британії, Австрії, Нідерландів (як і підпільні іспанська та індонезійська) виступили зі ще радикальнішим протестом проти дій СРСР. Щоправда, дії СРСР та його союзників проти «контрреволюції» виправдовувала інша частина компартій, включно з португальською та грецькою, які активно боролися із ультраправими диктатурами. Та яке би рішення не приймало керівництво партій, серед їхніх рядових членів знаходилося достатньо прибічників обох полярних оцінок чехословацьких подій, і прийняття рішення у більшості випадків означало або нехтування опозиційною думкою (як в Іспанії, де «лінія Карільйо» перемогла «лінію Лістера»), або відкритий розкол (як у Греції, де утворилась окрема (євро)компартія з приставкою «внутрішня»).
«Танки їдуть по правді»
На Червону площу у Москві 25 серпня з вимогами «За вашу та нашу свободу!», «Свободу Дубчеку!» та «Руки геть від Чехословаччини!» вийшли восьмеро дисидентів (серед яких була поетеса Наталія Горбаневська та онук наркома Максим Литвинов), яких у лічені хвилини пов’язали «люди у штатському». Не мовчав і Євгеній Євтушенко, якого багато хто вважав «поетом №1» Радянського Союзу — наступного дня після вторгнення він надіслав Косигіну та Брежнєву телеграму такого змісту: «Я не можу заснути. Я не знаю, як жити далі. Я знаю тільки одне: у мене є моральний обов’язок виразити почуття, що переповнюють мене. Я глибоко впевнений, що наші дії у Чехословаччині є трагічною помилкою і страшним ударом по радянсько-чехословацькій дружбі та світовому комуністичному руху… І також це особиста трагедія, оскільки у мене багато друзів у Чехословаччині і я не знаю, як я зможу дивитися їм у вічі». 23 серпня датований вірш Євтушенко «Танки идут по Праге»:
Танки идут по Праге
в закатной крови рассвета.
Танки идут по правде,
которая не газета.
Танки идут по соблазнам
жить не во власти штампов.
Танки идут по солдатам,
сидящим внутри этих танков.
Боже мой, как это гнусно!
Боже — какое паденье!
Танки по Яну Гусу.
Пушкину и Петефи[…]
Пусть надо мной — без рыданий
просто напишут, по правде:
«Русский писатель. Раздавлен
русскими танками в Праге».
На цьому фоні особливо показовою була підкреслено в’яла реакція самих «західних демократій», яка не виходила за рамки усного засудження вторгнення. Тарік Алі влучно підмітив, що «якщо згадати реакцію на радянське вторгнення в Афганістан або на оголошення воєнного стану в Польщі, то здається, що, добряче прислухавшись, у дні вторгнення в Чехословаччину можна було почути, як полегшено зітхнули в західних столицях» 13 — ці чехословацькі бунтарі були для них не менш небезпечні, ніж їхні власні. Доходило до того, що Комуністична партія Фінляндії (за винятком її сталіністського крила, «тайстоїстів») солідаризувалася із чехословацькими товаришами і засудила втручання ОВД, а фінський президент Урхо Кекконен став першим західним політиком, який прибув до Чехословаччини із офіційним візитом у 1969 року. Щойно почалося вторгнення, радянський посол Добринін відвідав американського президента Джонсона, і вони швидко знайшли спільну мову. Хай Шарль де Голль і порівняв ті події із американською інтервенцією до В’єтнаму та Домініканської Республіки, але самими лише словами на СРСР вплинути було проблематично. Зрештою, таку реакцію можна було спостерігати й у східному таборі: так, кривавий Ніколає Чаушеску, звертаючись до народу в день вторгнення, засудив його ще різкішими словами, ніж західні політики, а Йосип Броз Тіто навіть санкціонував проведення акцій протесту у Белграді (на його думку, «Радянський Союз вчинив так, не думаючи про наслідки» 14). Та й на засіданні Ради Безпеки ООН чехословацький представник Ян Музік закликав засудити дії «братерських республік» Варшавського договору, однак його радянський колега Яків Малік, звісно, наклав вето на таку резолюцію.
«Нормалізація» назад до деформації
Усередині Чехословаччини двоє студентів, Ян Палах та Ян Заїц, з інтервалом у місяць у 1969 році здійснили самоспалення, протестуючи проти окупації (аналогічний вчинок ветерана польської Армії Крайової Ришарда Сівеца, котрий спалив себе у відповідь на вторгнення за чотири місяці до чехів, ще 8 вересня 1968 року, залишився непоміченим). Протягом шістдесятих років самоспалення були поширеною практикою серед буддійських монахів із Південного В’єтнаму, які таким чином протестували спочатку проти правої диктатури католика Нго Дінь Дьєма, а згодом — проти американської військової присутності. Безпосередньо виступи у Чехословаччині та Польщі могли бути інспіровані схожими діями декількох американців, які зневірилися у можливості зупинити В’єтнамську війну. Такі відчайдушні кроки яскраво свідчили про ступінь самопожертви, на яку були готові піти радикали шістдесятих заради ідеалів свободи — самопожертви, про яку, з точки зору егоїстичного обивателя, у ХХ столітті слід би було забути.
Дубчек, із яким найчастіше ототожнювали «Празьку весну» (забуваючи, що низові рухи розвивалися незалежно від волі окремої особистості), формально перебував на посту першого секретаря ЦК КПЧ і очолював Федеральні збори Чехословаччини до квітня 1969 року. Зміщений із постів у своїй країні в 1969-1970 році, він деякий час був послом у Туреччині. Безпосередньо йому звинувачення в опортунізмі не пред’являлися, але за потурання «правоопортуністичним опонентам» в 1970 році Дубчек був виключений із Компартії Чехословаччини, позбавлений статусу депутата і відправлений на роботу керівника лісництвами у системі словацького лісового господарства, де й пропрацював до виходу на пенсію в 1981 році.
Багато кому з рядових активістів «Празької весни» пощастило менше — вони були засуджені, звільнені з роботи чи позбавлені можливості друкуватися (навіть популярних у СРСР чехословацьких мандрівників Ганзелку і Зикмунда позбавили роботи, заборонили виїжджати за кордон, перестали видавати). Чимало з діячів культури, які постраждали після розгрому «Празької весни», через 9 років підписали правозахисну «Хартію-77», яка матиме і власного мученика — філософа-феноменолога Яна Паточку, який помер через кілька днів після 11-годинного допиту в поліції.
Дуже показово, що перший політичний процес, розв’язаний за гусаківської «нормалізації», був спрямований проти місцевих «нових лівих», «Руху революційної молоді» — революційно-марксистської організації періоду «Празької весни» з симпатіями до троцькізму (її члени перекладали «Зраджену революцію» Троцького і проводили відповідні дискусії) та анархізму (вони не забували про знищення держави як результат революційного процесу). Після введення радянських військ до Чехословаччини, «Рух» чинив чи не найсильніший опір окупантам і консерваторам із партійного керівництва. Судовий процес над шістнадцятьма членами «Руху революційної молоді», у тому числі журналістами Петром Улем та Петрушкою Шустровою, закінчився у березні 1971 року засудженням їх до різних тюремних строків, у відповідь на що закордонні ліві радикали проводили акції солідарності з ув’язненими.
Наприкінці вісімдесятих у «східному блоці» знову заговорили про «Празьку весну» та «демократичний соціалізм». Михайло Горбачов навіть стверджував, що «Празьку весну» та «перебудову» буцімто не розділяє нічого, крім двадцяти років. Вацлав Гавел, драматург, чия критика режиму надихала ліберальну інтелігенцію на спротив, став президентом завдяки «Оксамитовій революції» 1989 року, що відкрила у Чехословаччині шлях буржуазній демократії — однак уже скоро виявилося, що то була не та система, за яку боролися і навіть гинули у 1968-му. За популярністю аж до трагічної загибелі у результаті автокатастрофи з Гавелом міг зрівнятися лише один політик, знакова фігура для демократичних лівих — Александр Дубчек, ще один символ спадку 1968 та 1989 років, людина, чия посмішка немовби втілила «людське обличчя» такого соціалізму, якого він прагнув досягнути.
Та колапс так званого «реального соціалізму» означав не перехід до демократичного соціалізму, а реставрацію (чи «друге видання») капіталізму. Чимало з дисидентів, ветеранів «Празької весни» і підписантів «Хартії-77» уже давно розчарувалися у лівих ідеях і вважали, що так воно і має бути. Більш далекоглядні з них готувалися до нової боротьби — зокрема, Егон Бонді, його однодумець із «Руху революційної молоді» Петр Уль та фантаст Александр Крамер, котрі об’єдналися в «Ліву альтернативу», яка закликала до самоврядного соціалізму замість капіталізму.
Радянська армія пішла (останній ешелон із радянськими солдатами покинув країну 21 червня 1991 року), залишивши серйозно пошкодженими 60 із 73 об’єктів, які використовувала. Мрія про рівноправний двонаціональний проект розпалася разом із самою Чехословаччиною, дехто з учорашніх дисидентів, які вписалися в нову систему, злилися з учорашніми компартійцями і новими популістами у рівні своєї корумпованості, а Гавел заходився влаштовувати судилища над злочинами «комунізму».
Революція, а не контрреволюція
Підбиваючи підсумки, слід проаналізувати природу революційних подій 1968 року в Чехословаччині. СРСР оголосив їх «контрреволюцією», інспірованою ззовні спробою «правих елементів» вирвати Чехословаччину із соцтабору (коли ж інформатори з Вашингтона повідомляли Андропову, що ЦРУ саме здивоване і перелякане подіями у Празі, він заявляв, що «таку інформацію не слід показувати керівництву»). У дев’яностих, особливо у світлі «Оксамитової революції» та тріумфу західного капіталізму, виглядало очевидним оголосити її рухом за лібералізацію не тільки політичну, а й економічну (та й проект Ота Шика, здавалося б, підтверджує це). У 2008 році, на 40-у річницю «Празької весни» Держдепартамент США намагався проводити паралелі з російсько-грузинською війною в Осетії, сумнівні у всіх сенсах. Зрозуміло, що будь-який редукціоністський підхід викривляє зміст подій 1968 року.
У будь-якому випадку, це була не зловісна змова таємничих «реакційних сил, що задумали змінити державний і суспільний лад в ЧССР» (як би не силкувалися представити це пропагандисти, яким ЦК КПРС секретною постановою наказав нашвидкуруч зліпити із фальсифікацій і підтасованих фактів «Білу книгу» про «контрреволюцію у Чехословаччині») і не «прагнення повернутися до спільноти ліберальних демократій із ринкової економікою». Навряд чи можна говорити і про серйозну спробу зовнішніх сил використовувати бурхливі суспільні процеси в Чехословаччині в 1968 році з метою відриву цієї країни від соціалістичного табору або співдружності. Міф про «антисоціалістичну зовнішню політику» Праги яскраво розвіяли події на студентському фестивалі у Софії 15, коли чехословацькі делегати приєдналися до західнонімецького СДС («Соціалістичного союзу німецьких студентів») у пікеті підтримки в’єтнамської революції біля американського посольства — протест проти імперіалістичної війни у В’єтнамі був розігнаний силами держбезпеки «народної» Болгарії.
В основі своїй «Празька весна» була суспільним рухом широких мас чехів і словаків, членів КПЧ і безпартійних, робітників та інтелігенції, що визрів у надрах держави, яка, вражена економічними проблемами та бюрократичним деспотизмом, втрачала динаміку, не зумівши подолати травматичного спадку сталінізму. Фактично рух оновлення і реформ ініціювали всередині компартії Чехословаччини діячі і групи номенклатури (ініціативні «технократи») 16 і лівоорієнтовані представники інтелігенції, яких активно підтримала молодь та робітники, котрі розраховували на реальну участь в економічному та політичному управлінні.
Діячі «Празької весни» (за винятком антикомуніста Гавела — та й той, як стверджує словенський філософ Славой Жижек, «залишається сліпим до того, що його власна опозиція комунізму стала можливою завдяки утопічному виміру, створеному і підтримуваному комуністичними режимами» 17) були не лібералами та прибічниками капіталізму, а, навпаки, радикальними комуністами, які сприймали соціалізм у тому вигляді, у якому, як учив Карл Маркс, «вільний розвиток кожного є запорукою вільного розвитку всіх». Вони не могли пробачити СРСР не його планової економіки, а його бюрократизації, його зради ідеалів революції. Як зазначав сам Дубчек в інтерв’ю газеті Французької компартії «Юманіте» у квітні 1968 року: «Я не розумію, чому соціалізм, заснований на чіткому функціонуванні всіх демократичних принципів і повного права людини на вираження своїх поглядів, вважається чимось недосконалим. Навпаки, я глибоко переконаний, що атмосфера демократії в партійному та суспільному житті призведе до укріплення єдності нашого соціалістичного суспільства…» 18 Джованні Аррігі, Іммануїл Валлерстайн та Теренс Гопкінс у спільній статті про зв’язок між світовими подіями 1968 і 1989 років наводять «Празьку весну» разом із «культурною революцією» в Китаї як приклад очолюваних представниками «старих лівих» (Дубчеком та Мао) рухів «нових лівих», головними антагоністами яких були «старі ліві».
На Карловарському кінофестивалі 2008 року демонстрували документальний фільм «Історія Ярослава Шабати» про вісімдесятирічного філософа, який був одним із ідеологів «Празької весни». Відразу після війни він вступив в Компартію, був викладачем марксизму, після окупації став одним із організаторів Височанського з’їзду компартії. У 1971 році Шабату заарештували за розповсюдження листівок, він провів кілька років у в’язницях, але вийшов на свободу таким самим переконаним марксистом. Навіть після «Оксамитової революції» чимало ідеологів 68-го року були переконані, що їм належить будувати соціалізм із людським обличчям. Ярослав Шабата розповідає, що коли йому запропонували по реституції отримати експропрійований чехословацькою державою сімейний маєток, його ледь не вирвало. Він усе життя боровся за безкласове суспільство, сидів у в’язниці за ідеали соціалізму, а йому пропонують стати буржуєм і господарем.
Саме цей лібертарно-соціалістичний характер, спрямований як проти відчуження у класовому суспільстві та експлуатації, так і проти державного і партійного диктату, ця недовіра до будь-якої влади (у тому числі й до «доброзичливої» Дубчекової фракції всередині чехословацької бюрократії) і ріднили «Празьку весну» з іншими інсургенціями 1968 року, так чи інакше покликаних досягнути саме того соціалізму з людським обличчям, під символом якого відбувалися чехословацькі події. Ліворадикальний Ситуаціоністський Інтернаціонал у своїй заяві проводив паралелі з паризьким «Червоним травнем» — аж до поведінки учасників спротиву окупації, орієнтації на ефективну інформаційну війну (мешканці Праги видали фальшивий номер «Правди» для радянських солдатів, а замість президентського палацу і ЦК КПЧ захищали офіс радіо). Однак так само, як революція 1968 року на Заході, заснована на лівій альтернативі чинній системі кейнсіанського капіталізму і «суспільства споживання», зазнала поразки і чехословацька. Революціонери по обидва боки «Залізної завіси» так і не змогли виступити спільним фронтом, були розгромлені, а дехто з них зрадив своїм переконанням і вбудувався в новий істеблішмент. Замість ідеалу лібертарного соціалізму було утверджено прямо протилежні до нього системи — рейганівсько-тетчерівський неоконсерватизм на Заході, брежнєвський «застій» на Сході.
До того ж, тодішні чехословацькі керівники не враховували, що в рамках жорсткої союзницької системи Варшавського Договору, де будь-яка трансформація політичного курсу допускалася в межах шляху або досвіду, «пізнаного» в «центрі» — Радянському Союзі. На цьому стояв і Хрущов з його репутацією «реформатора», що вже й казати про Брежнєва, Суслова і Подгорного. Щодо подій 1968 року Радянський Союз, який називав себе «провідною соціалістичною державою», взагалі виступав радше гарантом непохитності існуючої капіталістичної світ-системи — варто згадати, що саме в цей час за вказівкою з Москви офіційна Французька комуністична партія виступила як складова «сил порядку», допомігши де Голлю відвернути загрозу соціальної революції у Франції та відновити статус-кво. Поширення «лівацької крамоли» на своїх сателітів він тим паче не міг допустити.
«Празька весна» була зламана — зрештою, як і її аналоги на Заході, — однак залишила по собі живу пам’ять, що відобразилася в популярній культурі (аж до того, що відомий чеський хокеїст Яромір Ягр навіть виступав у НХЛ під номером «68» у пам’ять про чи не найвідомішу подію в історії своєї країни, а її відголоски шукають навіть в одному із випусків відомого чехословацького мультфільму про кротика, де той протистоїть бульдозеру). Мабуть, найвідомішим (але не найкращим) літературним твором про часи «Празької весни» є «Нестерпна легкість буття» Мілана Кундери, сама біографія якого нагадує про долю Празької весни: активний комуніст, противник сталінізму і прихильник змін, він був двічі виключений із КПЧ, доки, позбавлений можливості друкуватися на батьківщині, не емігрував до Франції. Де в чому схожа доля раніше спіткала іншого чеського літератора-марксиста, який не дожив до 1968-го Іржі Вайля — між іншим, перекладача чеською Ленінової «Держави і революції»: після вбивства Кірова його виключили з партії, а його критика сталінських репресій у романі «Москва-кордон» зробила його опальною персоною у повоєнній Чехословаччині, керованій компартією.
Попри свою поразку, «Празька весна» як складова світової революції шістдесятих залишила слід у літописі боротьби людства за свободу та солідарність. Іскринка 1968 року далі надихає людей, переконаних, що не підпорядкування і конкуренція, а свобода і солідарність мають бути змістом суспільних відносин.
