ПРОБОЇНА НА КОРАБЛІ або що робити, якщо сусід кричить «Полундра»

  • 06 травня 2015
  • 1679
ПРОБОЇНА НА КОРАБЛІ або що робити, якщо сусід кричить «Полундра»

До останнього року ніколи особливо не цікавився еміграцією. Про факт поширеного «тікання мізків» з країни чув багато, але не придавав йому особливого значення і жодних планів на виїзд не робив. Моя життєва позиція кардинально змінилася з початком бойових дій та загостренням ситуації в українській економіці.

Чим далі до лісу – тим більше дрів. У нашому випадку – чим довше триває військовий конфлікт та криза, тим менше надії на нормальне життя після них. Якщо спочатку були надії, що «до осені все вщухне», то тепер очікування «за три роки настане мир і стабільність» видаються достатньо оптимістичними. Наш корабель налетів на рифи, вода швидко заливає нижні трюми, і особливо лякливий матрос кричить: «Полундра! Покинути корабель!». Чи правий він?

Скажімо прямо – у важливий момент нові керманичі не виправдали тих сподівань, з якими на них дивились всі пасажири та члени екіпажу. Починаючи з «відновимо бруківку на Грушевського за тиждень» і «продам фабрику» до «долар ніколи не буде вищий за 12 гривень». Навіть древня мрія про скасування депутатської недоторканності пройшла якось повз.

Зате нас не оминуло підвищення тарифів. Сьогодні обмеження на собі відчув кожен – ціни стрибнули угору на все: від транспорту до продуктів харчування, а заробітна платня лишилась такою самою.

У фінансовому плані країна стала набагато біднішою – гривня знецінилась у три рази, i якщо раніше ми могли купити кіло бананів за 10-12 гривень, то тепер ми зі сльозами щастя на очах притискаємо до себе заповітний «дешевий» кілограм за 30 гривень.

Омріяні реформи чи то не відбулись, чи то пройшли не так, як хотілося, i корупція, яку хотів викорінити Майдан, залишається нашою великою бідою. За дослідженням Transperacy international в 2012 році за рейтингом сприяння корупції Україна займала 144 місце в світі. Коли з’являються великі гроші, раптом зникають питання до нелегальних забудовників, а на злочинців раптом зникають докази, як це було з гучною справою Ландика, коли камера одного з барів зафіксувала сина депутата Верховної ради під час побиття дівчини, але суд сказав, наче це була «допустима самооборона». Що вже казати про те, що через рік вбивств на Майдані винні досі не просто не покарані, але й не знайдені, а влада не сприяє розслідуванню.

Цінники, наліплені на пачки кави, не викликають інших емоцій, окрім суму та паніки. На деяких наліпках ціна варіюється від 80 до 100 гривень за 250 грамів, а деякі жахають сумами в 200 гривень. «Хм», – усміхнувся я, дивлячись на невеселі цифри. – «Певне скоро кава буде коштувати, як героїн».

Купивши заповітну річ,  йду додому і, піднімаючись сходами до квартири, зустрічаю свого сусіда. Після стандартного «добрий день, як справи?» він прямо мене питає:

– Збираєшся виїжджати за кордон?  

Таке раптове питання мене трохи шокувало, проте я не подав виду. Зібравшись із думками, кажу щось на зразок:

– Та от планував трохи.

– Так не треба планувати, потрібно вже бути там.

Цікаве зауваження.

Поговоривши ще трохи про перспективи навчання i життя в Європі, я прощаюсь із ним і продовжую свій шлях до квартири.

Останнім часом мені здається, що все навколо підказує емігрувати: сусід, сайти в мережі Інтернет, розмови випадкових перехожих, реклама… Іноді здається, що це одна велика змова. Щось подібне було і до війни, але тоді я менше звертав увагу на такі заклики. У мене навіть була можливість вступити на навчання до одного з Європейських університетів, проте я вирішив лишитись, і тепер думаю: чи варто було? Може краще було б стати студентом у Польщі?

Спеціально для того, щоб відповісти на це питання, я вирішив з’їздити на кілька днів до друга у Варшаву, подивитись, як живеться українським студентам-емігрантам. На щастя, у мене була відкрита Шенгенська віза, взяти квитки не було великою проблемою, тож, зібравши невеликий рюкзак, я вирушив у подорож.

Перша розмова про еміграцію відбулась одразу ж в автобусі із сусідкою по місцю. Це була жінка середнього віку, з діалогу я дізнався, що вона їде за кордон вперше i аж ніяк не з власної волі. Сім’я має великі проблеми з грошима, саму пані скоротили, тому вона вирішила шукати нову роботу за кордоном, де живуть її знайомі.

Ми поговорили також i про політичну ситуацію. Пані була засмучена тим, що після Майдану нічого не змінилось, хоча вона сама активно підтримувала ці події та сподівалась на позитивні зміни. Спілкувалися ми з нею українською мовою.

Рано вранці автобус дістався Варшави, i на вокзалі мене зустрів Андрій. Останній раз ми бачились років п’ять тому, а після особливо не спілкувались. Два роки тому він вирішив вступити на навчання до вищого навчального закладу, «Варшавської школи психології», i виїхав за кордон.      

Андрій живе разом із двома однокурсниками майже на околиці міста у двокімнатній квартирі будинку, чимось схожого на наші рідні «хрущівки». Сусідів звати – Віталій та Антон, в побуті розмовляють українською та російською мовами, вільно володіють польською, мають Wi-Fi з назвою «Slava Ukraini».

Всі мешканці квартири – українці, які познайомились в перший рік навчання та вирішили разом знімати квартиру (студентам у Польщі надають гуртожиток винятково на першому курсі). Дружать з іншими українськими студентами Варшави та разом з ними проводять вільний час. Жоден із них не планує повертатись до України.

Один із найкращих способів емігрувати кудись – вступити на навчання до одного з університетів, потім знайти за місцем проживання роботу, купити квартиру і нарешті отримати повноцінний паспорт громадянина нової батьківщини. Звучить цинічно, зате правда.

Саме цим шляхом з України їде безліч молодих і перспективних людей, i Андрій з друзями не виняток. За даними сайту РБК-Україна, українські студенти в Польщі становлять 42% усіх іноземних студентів, тобто більше 15 тисяч осіб. Інше дослідження, проведене CEDOS у 2013-2014 роках, наводить цифру більше 40 тисяч українських студентів у всьому світі. І щороку ця сума зростає на 12%, тобто 6500 осіб.

Про проблему еміграції вже написано сотні статей у газетах та тисячі постів в мережі, проте до її вирішення ще дуже далеко. Інша країна – це якісна освіта, пристойні умови праці, висока зарплатня, і що найголовніше для молоді – широкі перспективи. Коротше, все те, чого так бракує в рідній країні.

Як кажуть, «риба завжди шукає, де глибше, а людина, де краще». Тож якщо ситуація на новій батьківщині різко погіршиться, емігранти просто поїдуть далі шукати ліпшого життя. Серед найбажаніших країн – США, Франція, Іспанія, Британія.  

Друг Андрія Антон планує після навчання перебратись до Канади, де умови життя вже кращі за польські. Насправді ми із ним досить схожі – Антон також соціолог за освітою. Закінчивши бакалаврат i не знайшовши перспектив в Україні, він вирішив отримати другу освіту у Польщі. Це наче зустрічаєш самого себе з імовірного майбутнього.

На канікулах Антон їздить до Києва, підтримує тісні зв’язки з українськими друзями, надсилає подарунки батькам.

У травні українська соціологічна компанія Research & Branding Group провела дослідження щодо бажання еміграції, де пересічному громадянину ставили питання «Чи готові ви емігрувати з країни?». Директор компанії Євгеній Копатько в ефірі російського радіо «Росія Сьогодні» навів досить невтішні результати. За опитуванням, що проводилось цього березня, близько 30 відсотків опитаних висловили бажання емігрувати. У проекції на все українське суспільство це близько 12 мільйонів – трошки більше за населення Білорусі. Безумовно, така кількість громадян емігрувати одразу не буде, а скоріше за все і не стане пробувати, проте це вказує на сумний факт – українці не хочуть жити в системі, що наразі існує.

Спілкуючись із друзями Андрія, я зрозумів, що українські громадяни емігрують зовсім не через нелюбов до батьківщини чи недостатній патріотизм, а тому що не відчувають, що зможуть себе реалізувати. I пані з автобуса, i Андрій з Артемом  люблять Україну, але не систему, в якій живуть.  Польща для них – найлегший i найдешевший спосіб жити в країні можливостей. Найпростіший шлях урятуватись із корабля, який тоне – втекти на інший, однак це далеко не вихід.    

Є багато українців за кордоном, які готові допомагати своїй країні. Ці люди не відмовились від свого походження, мови чи культури, і за межами України їх приблизно 10 мільйонів. Українські заробітчани та діаспора щороку надсилають своїм родичам 6-7 мільярдів доларів.

Не варто забувати i про те, що набагато більше українців не збираються виїжджати, і готові тут робити все можливе для кращого майбутнього і роблять це щодня. Проте якщо влада не зробить адекватні реформи і не подасть приклад ефективної боротьби із кризою, то жодного патріотизму не вистачить, аби зупинити мігрантів.

Провівши у Варшаві три дні, я повертаюсь додому.  Чудове місто, багато пам’яток архітектури, приємні люди, а на вулицях часто можна почути українську та російську мови. Мимоволі починаєш думати, що Варшава – це район Києва.

Ледве встигаю на свій автобус: зовсім забув про час, гуляючи симпатичними вулицями. Подякувавши водієві за очікування, йду майже порожнім автобусом до свого місця. Цього разу у мене немає сусіда, i я дозволяю собі розкіш розлягтися одразу на двох кріслах.

За вікном минають охайні варшавські будинки. Потихеньку лишається позаду польська столиця, а водій жваво розповідає історії про свої поїздки по Європі та розмірковує про таку далеку з цієї відстані політичну кризу в Україні. Вихваляється перед своїм напарником платнею за роботу перевізника, яка не снились ніякому соціологові. З динаміків наче з потойбіччя, звучить сумний голос Скрябіна:

– Не цурайся, то твоя земля…

Не цурайся…

Рекомендовані

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери