Поцуплений університет: реформи вищої освіти від центру до периферії

Сучасна глобальна система вищої освіти не є однорідною. Залежно від країни чи регіону — у країнах Заходу, на пострадянських теренах, у Латинській Америці чи в решті країн Глобального Півдня — вона має неоднакові витоки, структури та принципи функціонування. Проте можна побачити глобальну тенденцію до прекаризації академічної праці, комерціалізації знань і звуження доступу до вищої освіти. Такий рух є панівним і вкрай проблематичним для постання справедливого майбутнього. 

Своїми роздумами щодо цих питань, а також перспектив глобальної боротьби за посткапіталістичний університет, на панелі під назвою «Поцуплений університет: глобальна неоліберальна трансформація вищої освіти та академічної праці» в межах щорічної конференції «Фоєрбах 11» журналу «Спільне» поділилися Марія Іванчева, Кристіан Шадковський, Михайло Самсоненко та активіст студентського руху з Пакистану (який через нещодавні зміни в законодавстві країни попросив залишитись анонімним). Модерувала дискусію соціологиня та редакторка журналу «Спільне» Анастасія Рябчук.

Капітал і глобальна вища освіта 

Презентація Кристіана Шадковського, польського дослідника проблем спільного (англ. commons) у вищій освіті Центрально-Східної Європи, була зосереджена на осмисленні ролі капіталу сьогодні у глобальній системі вищої освіти. На думку дослідника, критичне вивчення цього питання неможливе без застосування підходу, запропонованого у творах Карла Маркса та Фрідріха Енґельса. Їхня методологія охоплює низку тем, які можуть слугувати визвольним цілям реальних соціальних рухів в освіті.

По-перше, марксизм закладає підвалини політично навантаженій соціальній онтології. Тож, скажімо, протиставлення публічного чи державного та приватного часто звужує рамки аналізу й боротьби в сучасних дебатах про вищу освіту. На противагу цьому, марксизм пропонує підхід, що фокусується на проблематиці праці та спільного, уникаючи дихотомії «державне-приватне» взагалі.

По-друге, у своїх працях Маркс викриває закони руху капіталу та показує, як цей поступ обов’язково передбачає суспільні антагонізми. Унікальність Марксового підходу в тому, що спротив капіталу — суспільні рухи, опозиційні партії, протести, революції тощо — дозволяє нам краще розуміти власне антагонізм, тим самим покращуючи стратегію та наближаючи альтернативний стан речей.

Послуговуючись таким підходом, Шадковський пропонує досліджувати вищу освіту. Він виокремлює три ключові проблемні аспекти аналізу капіталу у вищій освіті: дослідницький, політичний і аспект взаємодії між різними представниками галузі — науковцями та активістами.

У контексті останнього дослідник стверджує, що сьогодні в академічних колах поширена позиція, яку він називає ексепціоналізм (винятковість), — уявлення про вищу освіту як про сферу, яка завдяки своїй внутрішній структурі має імунітет до комерціалізації та проникнення капіталу. Наприклад, відомий учений і редактор журналу Higher Education Саймон Маргінсон вважає, що недоречно говорити про поглинання університету капіталом — у марксистському розумінні — оскільки, по-перше, заклади вищої освіти керуються різними імперативами, як-от престиж, доступ до знань тощо, а не лише економічними; по-друге, знання як таке не піддається комерціалізації: воно потребує того, аби ним ділитися, воно здобуває тоді більшої ваги; а по-третє, національні держави мають власні інтереси в розвитку освіти.

Попри певну точність і доцільність цих аргументів, вони не скасовують факту, що експансія капіталу в сектор вищої освіти набирає обертів і негативно впливає на наше спільне становище. Ба більше, приписуючи знанню імунітет від комерціалізації, ексепціоналізм стає дедалі менше критичним до вписування освіти в ринок. Для аналізу та боротьби з комерціалізацією вищої освіти Шадковський пропонує змінити перспективу: замість того, щоб розглядати стосунки в університеті через призму ринку (наприклад, як взаємини між студентом і ЗВО, викладачами й роботодавцями чи знанням та студентами тощо), слід аналізувати їх у тому вигляді, в якому вони реально формуються.

Оскільки капітал — це тотальність, опосередковані товаром суспільні відносини, вартість у русі, то ми можемо поглянути на глобальний стан вищої освіти під дещо іншим кутом. Найбільш прозоро це виявляється, якщо зосередитися на питанні виробництва знання у приватних чи квазіприватних закладах.

У периферійних країнах, як-от Бразилія та Індія, а також нерідко навіть у США, значна кількість студентів відвідує комерційні заклади з платною освітою. Згадуючи Марксове порівняння з першого тому «Капіталу» освітніх закладів і ковбасних фабрик, можемо застосувати ті самі категорії до нинішніх обставин. Наймана робоча сила науковців та дослідників стає об'єктом прямої експлуатації, на думку доповідача: «Як інакше можна назвати ситуацію, коли один бразильський лектор навчає онлайн десять тисяч студентів за один семестр?» Проблема виникає тоді, коли ми підступаємося до державних університетів. І хоча реалії державного сектору в периферійних країнах нерідко і нагадують фабрику, вони суттєво відрізняються.

Студентський страйк проти приватизації гуртожитку «Йовіта» у Познані, Польща. Фото: Krytyka Polityczna

Тому Кристіан Шадковський запропонував сфокусуватися на двох інших формах капіталу, аби наблизитися до розуміння державного сектору вищої освіти: фінансовому та торговому. Обидва виконують функцію фіксації додаткової вартості, створеної в ході виробничого процесу. Проте фінансовий капітал націлений на кредитування в обмін на відсотки, в той час як торговий продає результати діяльності інституції, прискорюючи циркуляцію капіталу.

Фінансовий капітал інтенсифікує виробництво інституції — яка отримує щонайменше частину свого прибутку шляхом надання платних послуг — через, скажімо, студентські борги чи прямі інвестиції, отримуючи щонайменше частину. Водночас роль фінансового капіталу в залежності від контексту різниться: у країнах центру він сприяє розширенню масштабів виробництва, тоді як у периферійних — призводить до реорганізації вищої освіти в обмін на кредитні транші. Це спричиняє залежність вищої освіти на периферії від освітніх центрів західного світу: 

«Погляньмо на присутність Світового банку сьогодні в Україні: він просуває закриття університетів, пропонуючи нові кредитні транші, — підкреслив Шадковський. — Подібну функцію Світовий банк реалізував в африканських країнах, намагався реалізувати в Польщі під час періоду переходу, наголошуючи, таким чином, що не всі країни повинні і можуть собі дозволити мати власну суверенну вищу освіту. Натомість вони мають покладатися на інституції центру — Великобританії та інших центральних країн, куди вони будуть посилати молодих людей навчатися».

У цьому процесі важливу роль також відіграє торговий капітал, який представляють академічні науково-дослідницькі видавництва на кшталт MDPI, Springer Science, а також постачальники даних, як-от RELEX Solutions чи Clarify. Ці структури заробляють на обслуговуванні мрій країн периферії про модернізацію системи вищої освіти та досягнення високих позицій у глобальних рейтингах університетів. «Університети та міністерства з найрізноманітніших країн світу не є винятками з цього безумства. Не рідкість, коли в периферійних країнах, як-от Польща чи Румунія, левова частка і так незначного бюджету йде на фінансування публікацій у журналах або ж на консультації», — підкреслив дослідник.

Процес поширення капіталу в його різних формах досі триває у сфері вищої освіти. Через динаміку цього процесу та труднощі, з якими він зіштовхується, ми раз-у-раз фіксуємо спроби протистояння. Маючи в теоретичному арсеналі вищезгадані інструменти, ми здатні краще розглядати локальну боротьбу за комоністичний^[1] університет, пам’ятаючи, що ця боротьба повсякчас має свій глобальний вимір, вона є частиною цілого, тотальності.

Студентські протести у Польщі. Скриншот з презентації Кристіана Шадковського
 

Минулого року в Познані відбувся страйк проти продажу державного гуртожитку «Йовіта». Студенти порушили питання парадоксальності дискурсу в польських університетах, де, з одного боку, мовлять про досконалість навчання, формальну безоплатність освіти, а з іншого — неможливо вчитися через прекарну роботу та поглиблення вразливості студентства, зумовленого продажем гуртожитку. Страйк здобув перемогу та сформував ширшу програму студентського руху, ставши першим відкритим антикапіталістичним соціальним рухом у Польщі після 1989 року. 

Постійний зв’язок між вивченням реалій капіталістичної вищої освіти шляхом самоосвіти студентів і політичних зібрань, а також спільною дією, уможливлює формування активного широкого студентського руху, здатного протистояти становищам їхніх суспільств та університетів. «Визволення вищої освіти має стати головним завданням сьогодення, що напряму пов'язане з ширшою суспільною класовою боротьбою для звільнення суспільства від капіталістичного рабства», — підсумував Кристіан Шадковський.

«Уроки» з центру до периферій

Свій виступ Марія Іванчева, дослідниця вищої освіти та праці з Болгарії, розпочала з того, що наголосила — вищу освіту потрібно сприймати не лише як поле відтворення, але й як поле класової боротьби. Відтак усвідомлення тих трансформацій, які в ній мають місце, може допомогти нам ефективніше вести спротив. Ці перетворення, на думку дослідниці, необхідно шукати у тривожних тенденціях в центрі капіталізму, оскільки саме звідти вони згодом нерідко поширюються глобально. Об’єктом для аналізу цього питання може бути система вищої освіти Великобританії, на яку часто вказують як на взірцеву, з її донедавна широким доступом і розлогою мережею закладів — більше 160.

Постання масової вищої освіти у Великій Британії розпочалося із закінченням Другої світової війни. Попри велику кількість інституцій, там вдавалося сумістити дві складно поєднувані характеристики — якість та рівний доступ. Унікальною особливістю британської освіти було те, що вона створювалася під тиском лівих — чи навіть відкрито соціалістичних — рухів і боротьби як практики перерозподілу багатства. Таким чином, впроваджувалися прогресивні форми, такі як дистанційне навчання, політехнічна професійна освіта, безперервна освіта дорослих тощо. Ці підходи значною мірою переймалися у країнах периферії: Венесуела, як зазначила Іванчева, імітувала не кубинську чи радянську систему вищої освіти, а взорувала на Відкритий університет Великобританії. Глибоке вивчення останнього передувало заснуванню в 2003 році Боліваріанського університету Венесуели. 

У статті спікерки «Політична економіка відкритого університету», написаній спільно з Девідом Харві і Робертом Овец, зазначається: 

«З’явившись як обіцянка масового та рівного доступу до вищої освіти, як альтернатива “слоновій вежі” ексклюзивних інституцій Ліги Плюща, Оксбриджу та рівня R1, доктурантури, такий “глобальний університет”, що поєднує дослідницьку роботу, викладання та “послуги”, став викликом пануванню вищезгаданих закладів у виробництві та розповсюдженні знань. А також він заклав основу, на якій сформовані всі глобальні рейтинги університетів, процедури оцінювання, протоколи “гармонізації” та “акредитації” [...] З елітарного погляду “першого світу” цей проєкт став успішним».

Попри значні досягнення, на прикладі британської системи вищої освіти можна спостерігати, як цей успіх обернувся провалом: публічна система вищої освіти за мовчазною згодою держави опинилася в руках капіталу та приватних інвесторів. Доповідачка зазначила, що вкрай важливо зрозуміти, як відбувалися ці процеси, аби прослідкувати їхнє розповсюдження на країни периферії. 

До 1990-х років фінансування університетів центру капіталізму відбувалося через систему блокових грантів (англ. block grants), які надавалися інституціям від держави і всередині цих інституцій автономно перерозподілялися. Проте тепер університети підв’язують різні джерела надходжень під різну діяльність. Таким чином, для досліджень проводиться фандрейзинг, а кошти на навчання університети залучають з іншого джерела — виключно з оплати за навчання. Ця трансформація призвела до того, що викладацькі контракти тепер повністю залежать від обсягу коштів, які заклад здатний отримати від студентів.

Позбавлення гарантій відбулося і в питаннях дослідницьких контрактів. Тепер вчені не отримують безпосередньо оплату за свою працю, а змушені подавати заявки на фінансування. Хоча 90% коштів на дослідження надає держава, це створює ситуацію, в якій вчені мусять витрачати колосальну кількість часу на написання заявок, зустрічі та спілкування, замість того, щоб безпосередньо займатися науковою роботою. Проблему ускладнює ще й те, що лише 5% поданих заявок отримують схвалення. Зі слів Іванчевої, навіть якщо інвестор погодиться профінансувати дослідницький проєкт, університет забирає 40% від загального фінансування. Такі нововведення вкрай відрізняються від практики більшості країн периферії, де навчання напряму фінансується з державних бюджетів.

Окрім вищезгаданого доповідачка розповіла, що в багатьох університетах дослідницька робота дедалі частіше патентується як бізнес. Патенти реєструються на корпорації, що співпрацюють з університетом, і, відповідно, прибутки отримують ці корпорації, навіть попри те, що дослідницька робота відбувається за публічний кошт.

Через необхідність залучення грантів дослідники та викладачі університетів дедалі більше навантажені веденням постійних аудитів, підзвітності, підтриманням активності публікацій, особливо в журналах, які індексуються в базах даних, як-от Scopus. Усе це створює все більший розрив між вищою освітою центру та периферії, а також розколює сам центр на свої власні центр і периферію. Як правило, в останніх немає достатньо ресурсів для забезпечення відкритого доступу до публікацій в якісних журналах, а відтак, такі університети мають низьку видимість у всеможливих рейтингах. Марія Іванчева підсумувала: «Урешті-решт, ось так дослідницька робота використовується, аби відтворювати асиметрії фінансування та насамперед наглядати та карати».

Ґрунтовна трансформація спіткала також підходи та інфраструктуру викладання. Технологічні рішення, що, з одного боку, спрощують роботу, одночасно розмивають поняття простору та часу через цілодобову доступність контенту в будь-якій точці світу та його фрагментацію на маленькі частки інформації для довільного використання будь-якою людиною. Інноваційний підхід до віддаленої роботи виштовхує викладачів з фізичних просторів університету і проблематизує роль викладача як такого. 

На завершення дослідниця розповіла, що все ці зміни означають для студентів і студенток. Насамперед — постійний ріст плати за навчання, яка у Великобританії доповнюється системою студентських боргів. Якщо в 1990 році середня плата за навчання становила 1000 фунтів стерлінгів, то до 2004 року вона зросла до 3000 фунтів, а в 2009-2010 роках — до 9000. Ба більше, країни на кшталт Великобританії намагають залучати кошти, запроваджуючи ще дорожче навчання для студентів із своїх колишніх колоній — Пакистану, Індії, Шрі-Ланки тощо. Зазвичай молодь із цих країн потрапляє до Британії як біженці й намагається отримати у всякий спосіб освіту, оскільки це уможливлює отримання візи. Тому широко розповсюдженим є явище, коли студенти, які здобувають висококваліфіковану академічну освіту, змушені працювати різноробами.

На руїнах колоніальних режимів: студентська боротьба в Пакистані та Естонії

Третя доповідь була представлена активістом студентського руху з Пакистану, який розповів про вплив залишків колоніальних систем у Пакистані, їхню роль у студентських рухах та про боротьбу за демократію.

Витоки студентського активізму беруть початок в колоніальному минулому Пакистану. Заснована у 1947 році Ісламська Республіка Пакистан, що означає «земля чистих», успадкувала колоніальну логіку управління. Посилаючись на рамкову доктрину колоніальної армії, пакистанська армія узурпувала владу, виступаючи проти демократизації та залучення громадян. Це, зрештою, призвело до дисбалансу між цивільними та військовими. Армія республіки досі функціонує в межах цієї інфраструктури та зберігає попередню колоніальну ієрархію для збереження інституційної стабільності.

У цій конфігурації студентство часто ставало фактором дестабілізації. Протягом тривалого часу влада постійно зіштовхувалася з повстаннями студентства, що, врешті-решт, призвело до заборони студентських профспілок у 1954 році. На сайті одного з провідних пакистанських університетів можна знайти документ, обовʼязковий для підписання всім абітурієнтам, в якому прописана заборона на будь-яку політичну залученість, зокрема профспілкову чи політичну діяльність.

На початку 2000-х почалося поступове відновлення студентського руху через появу університетських студентських гуртків, де студенти ділилися інформацією та дискутували. Почали зʼявлятися студентські групи, які проводили марші студентської солідарності, марші за права жінок та формували колективи прогресивних студентів. Окрім протестів, студенти організовували академічні дискусії з питань розподілу землі та гендерної рівності. У другому за величиною місті Лахор досі існує заборона на політичну діяльність в університетах, тому з метою політизації студентів створюються незалежні простори для обговорень і зустрічей з політичними лідерами, а також для співпраці з різними політичними організаціями, наприклад «Дівчата в Даба».

Марш студентської солідарності закликає уряд відновити профспілкову діяльність. Фото: Voicepk

Естонський контекст вищої освіти значно різниться від ситуації в Пакистані, проте не є досконалим. Декілька років тому міжнародні студенти Естонської академії мистецтв організували кампанію «В чому різниця?», що полягала в боротьбі проти несправедливого розподілу оплати за навчання між студентами з європейських та неєвропейських країн — студенти з Європейського Союзу платили нижчу ціну, ніж студенти з інших країн. Активне спілкування зі студентськими радами та адміністрацією університету про їхню роботу, розуміння та ставлення до студентів з різних країн, зрештою, призвело до того, що через декілька місяців університет скасував будь-які додаткові платежі для студентів з країн поза межами ЄС.

З останнього, що відомо, Естонія стає більш відкритою і доступною для студентів з інших країн світу. Це означає, що підходи британських навчальних закладів запозичуються, проте проблема подальшого працевлаштування міжнародних студентів так і залишається відкритою. 

«Дивовижні» реформи вищої освіти в Україні

Фінальною була доповідь Михайла Самсоненка, студента та активіста української студентської профспілки «Пряма дія», який поділився власним поглядом на реформування системи вищої освіти в Україні і нещодавно написав статтю для «Спільного» на цю тему.

Наразі реформування вищої освіти в Україні перебуває в активній фазі, проте його наслідки виглядають дуже сумнівними. Основними аспектами реформ є модернізація закладів вищої освіти, впровадження грантової системи фінансування та зміна управління й фінансування ЗВО через створення наглядових рад. Попри великі обіцянки Міністерства освіти і науки України щодо позитивних результатів впровадження цих новацій, їх немає, а водночас вони становлять серйозну загрозу доступності вищої освіти взагалі. 

Під модернізацією мережі закладів вищої освіти криється системне об’єднання українських університетів — менших установ із більшими. Реакцією на це став широкий опір студентства, викладачів та навіть певних депутатських кіл, внаслідок чого деякі обʼєднання були скасовані (наприклад, Таврійській університет з Криму, що наразі переміщений у Київ не об’єднали з НУ «Києво-Могилянська академія»). Проте частина закладів таки стала жертвою реформ. Скажімо, такі університети, як Українська академія друкарства у Львові, яка після довгої боротьби студентства врешті була приєднана до НУ «Львівська політехніка».  
 

Студентська протестна акція 25 січня 2024 року. Фото: Дмитро Мазур

МОН пояснювало такі дії збільшенням конкурентноздатності університетів та можливістю отримання Україною транш-кредиту від Світового банку в розмірі 200 млн доларів. Така ситуація не є винятково українською, адже Світовий банк проводить подібну політику кредитування в інших периферійних країн в обмін на дерегулювання та неолібералізацію систем вищої освіти. Впровадження такої політики руйнує багато унікальних університетів та ігнорує позицію їхнього студентства і викладацтва. 

Всупереч обіцянкам збільшити фінансування обʼєднаних університетів, жодних коштів після реорганізації вони не отримали. Водночас існує загроза підірвати управління власністю ЗВО, зокрема нерухомістю, оскільки було внесено на розгляд законопроєкт, в якому пропонується приватизовувати майно об'єднаних університетів. Замість надання інших послуг студентам, нерухомість пропонують приватизувати та комерціалізувати. Наразі цей законопроєкт ще не був прийнятий, проте ризик залишається занадто високим.

Одночасно з цим комерціалізація вже активно розгортається в деяких навчальних закладах. Одним з прикладів є Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, на територіях якого побудовано 49 бізнес-центрів та житлових споруд. Попри заборону на передачу державної землі в приватну власність, університет має право здавати свою землю в оренду забудовникам, що фактично тотожно приватизації.

Акція біля Української академії друкарства проти приєднання, 21 березня 2024 року. Фото: Телеграм-канал «Пряма дія»

Друга вагома реформа, ініційована заступником Міністра освіти і науки Михайлом Винницьким, стосується фінансування. Вона полягає у поступовому скасуванні державного замовлення та заміні його системою грантів. Наразі ЗУ «Про вищу освіту» вимагає, аби кількість бюджетних місць в закладах вищої освіти дорівнювала принаймні 50% кількості випускників, проте в новому законопроєкті формулювання замінюється на: 50% випускників шкільних закладів отримуватимуть або державне фінансування, або грант. Якщо ви отримали грант, то більше не можете користатися іншими стипендіями.

Водночас грантове фінансування зобовʼязує студентів відпрацьовувати після завершення навчання суму, виділену в рамках гранту, для відшкодування витрачених коштів держави. Це — пряме втручання приватного сектору у сферу публічної освіти. Роль працедавців зростає, і саме вони — від імені Об'єднання організацій роботодавців України чи від Федерації роботодавців України — визначатимуть, яку кількість грошей виділятимуть студентам. Більше того, студентам не надаватиметься вибір роботодавця, типу роботи та позиції в організації чи компанії, що повністю нехтує професійним життям здобувачів та здобувачок освіти. 

Хоча експеримент з грантовою системою як такий не є чимось поганим, оскільки надає можливість покривати принаймні частину вартості навчання, він містить низку ризиків, головний з яких — зниження доступності вищої освіти в довгостроковій перспективі. 

Брифінг «Грант не гарант. Ризики нової освітньої реформи». Фото: УКМЦ

Третьою експериментальною реформою стало створення наглядових рад в університетах. Ця модель наразі реалізується в трьох ЗВО України. Одним із них є Національний авіаційний університет, нещодавно реорганізований та перейменований на Київський авіаційний інститут. Реорганізація відбулась за канонами бізнес-управління: була створена наглядова рада із семи учасників і учасниць, що не є працівниками чи працівницями університету, тобто є зовнішніми експертами, представниками уряду, освіти й бізнесу. Таким чином, керівники великих компаній зможуть поширювати власні управлінські підходи з приватного сектору, що в подальшому може зумовити функціонування університету як бізнесу. 

Наразі НАУ (КАІ) активно фінансується приватним сектором, планується створення лабораторії та закупівля обладнання — усе це заохочується керівництвом університету. Однак суспільні функції — покращення умов у гуртожитках або доступна ціна за навчання — відходять на другий план. 

Ні для кого не є секретом, що державне фінансування університетів перебуває у кризовому стані, проте подібні експерименти можуть мати ще більш катастрофічні наслідки. Там, де освіта стає товаром, замість того, щоб служити загальним суспільним благом, вона припиняє бути освітою, а університет — університетом. Саме тому такі організовані колективи, як-от Незалежна студентська профспілка «Пряма дія», виступають за збільшення державного фінансування та за підвищення якості вищої освіти, оскільки втілювані реформи наразі не здатні впоратися з наявною кризою української вищої освіти, а, навпаки, можуть посилити ризики обмеження доступу до неї. 

***

Протягом останніх десятиліть глобальна система вищої освіти все більше стає посередником між приватним сектором, ринком праці та вразливим студентством. Таким чином, імперіалізм глобально та структури нерівності у локальному контексті проникають у вищу освіту, видозмінюючи її з суспільного блага на інструмент стягування прибутку, валоризації капіталу. Попри суттєві відмінності у доступі до ресурсів, фінансування та різні умови академічної праці, тенденції, що сформувалися в системах вищої освіти в центрі, з часом поширюються й на периферію. Наразі негативні перетворення, характерні для університетів центру — лібералізація та комерціалізація, — стають гегемонними і в країнах Глобального Півдня, зокрема в Україні.

Саме через кризу класичної державної масової системи вищої освіти необхідно заручитися іншою оптикою — замість того, аби протиставляти приватне та державне, нині подолання кризи у глобальній освіті вимагає осмислення університету як спільного блага. Через розповсюдження та долучення громадськості до дослідницьких матеріалів, через студентську профспілкову діяльність та солідаризацію студентства на глобальному рівні ми можемо побачити нові форми всередині освіти, розвивати їх, активно боротись за усуспільнення вищої освіти та побудови глобального комоністичного університету як альтернативного бачення майбутнього.