У 1974 році радянський посол у Сирії Нуритдін Мухітдінов пожартував у розмові з американським колегою: «Так, сирійці беруть від нас усе — допомогу, кредити, програми навчання, військову підтримку… Вони беруть усе». А після паузи додав: «Окрім порад». Цей дотеп передавав головний парадокс радянської політики на Близькому Сході. Попри рекордну фінансову й військову допомогу, Москва мала вкрай обмежений вплив на дії Дамаска. Тодішній очільник Сирії Хафез аль-Асад репресував місцевих комуністів, проводив власну агресивну політику щодо Ізраїлю та Лівану й мало зважав на побажання Кремля. Але зректися Сирії Москва не могла — вона була заручницею багаторічної, суперечливої політики підтримки антиколоніальних рухів і нових постколоніальних держав. Саме цю історію — сповнену амбіцій, ілюзій та геополітичних розрахунків — розповідає професорка Нью-Йоркського університету в Абу-Дабі Маша Кірасірова у своїй книзі «Східний Інтернаціонал: Араби, центральноазійці і євреї в антиколоніальній імперії Радянського Союзу».
Головна ідея книги несподівана: радянська політика щодо «зовнішнього Сходу» — країн Азії й Африки — тісно перепліталася з тим, як більшовики будували «внутрішній Схід» у Центральній Азії та на Кавказі. Книга Кірасірової фокусується на Близькому Сході (передусім Ліван і Сирія) у зовнішній політиці та на Центральній Азії (Узбекистан і Таджикистан) у внутрішній. Попри обмежений географічний фокус «Східний Інтернаціонал» екстраполює свої висновки на радянську політику загалом, показуючи зв’язок загальної радянської логіки й особливостей регіонів.
Від перших днів при владі Ленін і його соратники бачили в антиколоніальних рухах шанс підірвати європейські імперії й прискорити світову революцію. На хвилі цього ентузіазму Москва приваблювала активістів із найвіддаленіших куточків планети. Ленін доручив створення Східного Інтернаціоналу Костянтину Трояновському — асимільованому єврею й уродженцю українського села Носачів та одному зі «старих більшовиків». Саме він запропонував оригінальне поєднання революційних ідей із консервативним вченням про геополітику Рудольфа Челлена. Челлен стерджував, що міжнародні відносини полягали у боротьбі за владу і домінування державних та національних організмів. Трояновський поклав це вчення на службу світовій революції. Ідея була авантюрна й водночас приваблива: якщо колонії є «слабкою ланкою» імперій, то їх можна використати, щоб завалити весь капіталістичний порядок. Мусульманські регіони Євразії Трояновський вважав чудовим трампліном для сигналів у Єгипет, Іран чи Індію — місць, де революційні настрої могли швидко запалитися.
Цей підхід справив враження на більшовиків. Вони скликали Перший з’їзд народів Сходу, де було виголошено багато антиколоніальних гасел і побудовано планів щодо революцій у колоніях. Але вже за рік ентузіазм почав згасати. Індійський комуніст Манабендра Натх Рой прямо казав: риторика збереглася, але реальних дій — майже немає.
Протиріччя революційних цілей й імперських практик було і у внутрішній політиці. На території Центральної Азії більшовики створювали нові «національні республіки», перекроюючи кордони й конструюючи етнічності — часто на основі імперських уявлень і потреб управління. Дослідниця Франсін Гірш демонструє як радянські етнографи і державні інституції нав’язували людям у Центральній Азії національні категорії, з якими вони не були знайомі до того, і створювали національні республіки з чіткими територіями, яких ніколи не було в регіоні. Кірасірова доповнює висновки Гірш, що логіка цього конструювання перегукувалася з тим, як Комінтерн організовував колоніальні комуністичні партії — теж за територіальним принципом, нав’язаним міжнародною мандатною системою після Першої світової війни.
Попри всі суперечності, антиколоніальні рухи бачили в червоній Москві шанс. Тисячі активістів навчалися в Комуністичному університеті трудящих Сходу (КУТС), де готували майбутніх політиків і партійних кадрів як із Центральної Азії, так і з Близького Сходу. Там викладали не лише радянські кадри, але й міжнародні комуністи, як, наприклад, угорець Ендре Шик. Але в епоху сталінізму університет очистили від «неблагонадійних», роблячи ставку вже не на інтернаціоналізм, а на націоналізм — насамперед арабський, якщо справа стосувалася Близького Сходу. Це перегукувалося з внутрішньою політикою, де категорія національності набула примордіальних характеристик і в чомусь стала важливішою за клас за твердженням Тері Мартина. Врешті у 1938 році КУТС узагалі ліквідували, розвівши представників Центральної Азії та іноземців з колоній по різних інституціях.
У цей період змінюються і основні посередники між більшовицьким керівництвом та антиколоніальними рухами. Із самого початку більшовицької політики це були або асимільовані євреї, як Трояновський, або ліві сіоністи, які допомагали налагодити зв’язки з революціонерами у Палестині — як євреями, так і арабами. Проте загострення арабо-єврейського конфлікту у Палестині підштовхнуло Комінтерн до більшої підтримки арабської більшості. Через це і сталінські репресії у 1930-х роках євреї поступово почали втрачати свої позиції як головних медіаторів між Кремлем та революціонерами на Близькому Сході. Становлення держави Ізраїль після Другої світової війни і її конфлікт з Москвою лиш зацементували цю тенденцію.
У 1950–60-х роках, коли почала все більше набирати сили деколонізація і десятки нових держав вступали на політичну сцену, Радянський Союз отримав нові можливості. Але й нові проблеми. Лідери цих країн вороже ставилися до місцевих комуністів і часто їх переслідували. Дилема була болючою: підтримати «братні партії» чи заручитися лояльністю держав? У Лівані й Сирії вибір зробили на користь другого, але ціною комуністичних рухів, які арабські націоналісти на кшталт Асада швидко придушили.
Паралельно зростала критика: на Глобальному Півдні СРСР дедалі частіше бачили «черговою білою імперією». Щоби зняти напругу, Москва робила ставку на культурну дипломатію. Центральна Азія стала вітриною «неєвропейського» обличчя СРСР. Мухітдінов, згаданий на початку рецензії, очолив радянський комітет із культурних зв’язків та приймав сотні делегацій з Африки, Азії та Близького Сходу. Але це вже була зовсім інша політика — не підготовка революції, а підтримка державної модернізації за радянським взірцем.
Після початку Афганської війни ідея солідарності Глобального Півдня з СРСР стала майже порожньою формальністю, але й у такому стані вона пережила розпад Союзу. Росія й досі використовує ці старі канали симпатій, апелює до «антизахідності» й просуває геополітику, яка у чомусь схожа на пізньорадянську. Кірасірова навіть проводить паралелі між ранніми більшовиками та нинішніми євразійцями на кшталт Дугіна. Попри принципову антиімперіалістичну позицію більшовиків і відкриту підтримку певної форми імперіалізму з боку дугінців, ці дві групи об’єднує культ геополітики та фокус на незахідних суспільствах задля досягнення глобальних цілей.
«Східний Інтернаціонал» — це історія про те, як антиколоніальний і антиімперський проєкт більшовиків поступово перетворився на свою протилежність у внутрішній і зовнішній політиках. Це також історія про людей, які щиро вірили в антиімперіалістичну революцію, але опинилися в її тіні. Кірасірова не намагається розв’язати суперечність між революційними цілями та імперським прагматизмом. Натомість вона показує, як геополітика поступово поглинула антиколоніальну ідею і як її відлуння досі формують політику Росії в Глобальному Півдні.
