Ханна Арендт про Розу Люксембург

Арендт, Ханна

  • 15 березня 2011
  • 1653

До 140-річного юбілею з дня народження (5 березня) «Спільне» продовжує публікацію текстів, присвячених ідеям і політичній діяльності Рози Люксембург. Пропонуємо увазі читацької аудиторії уривок з книги Ханни Арендт «Люди за темних часів», у якому цікаво і стилістично вишукано описані політичний і теоретичні контексти життя і творчості видатної революціонерки. Написаний з позицій політичного лібералізму, цей текст наголошує на інтелектуальній чесності Люксембург і її щирому інтересі до проблематики демократії (один з найвідоміших її висловів – «свобода є завжди свободою для інакомислячих»). Водночас, деякі висновки Арендт є дискусійними чи навіть хибними. Коли Аренд висловлює сумніви, чи можна вважати Розу Люксембург марксисткою, вона не враховує того факту, що чи не всі відомі марксистські теоретики розвивали, а іноді й суперечили певним ідеям Маркса, а також – що й самі ідеї Маркса зазнавали еволюції впродовж його життя. Однобоким є зведення Арендт всієї історії Радянського Союзу до «страшних небезпек “зіпсованих революцій”», як і огляд дискусії Люксембург з більшовиками (аргументи Леніна про необхідність своєчасного створення незалежної організації революціонерів навіть не згадуються).

Сьогодні, коли економічні процеси ХХ – початку ХХІ ст. підтверджують циклічність динаміки капіталізму, впевненість Арендт у правоті Бернштейна в його полеміці з Люксембург видається надмірною. Бернштейн зробив «зріз» німецького суспільства у період економічного зростання та імперіалістичної експансії, виявивши збільшення кількості капіталістів та поступове зростання заробітку робітничого класу, однак, вже через невеликий час його «зріз» не відповідав дійсності гіперінфляції Веймарської республіки і Великій депресії. Після Другої світової війни ми могли знову спостерігати економічне зростання – саме в цей період і писала Ханна Арендт. У часи глобальної економічної кризи та масових антинеоліберальних протестів і повстань у різних куточках світу ми стаємо свідками процесів збільшення соціальної нерівності, концентрації багатства, криміналізації бідності і посилення класової експлуатації, що знову актуалізує питання необхідності революційних змін (а не лише поміркованих реформ), на яких наполягала Роза Люксембург.

 

Ханна Арендт

Канонічна біографія англійського взірця — один із найцікавіших історичних жанрів. Докладна, вичерпно документована, з детальними примітками й розгалуженими цитатами, вона зазвичай публікується у вигляді великого двотомника й дає про відповідний історичний період набагато більше та яскравіше уявлення, ніж будь-які — опріч найвидатніших — книги з історії. Бо на відміну від інших біографій, тут історія потрактовується не як неминуче хронологічне тло для життя знаменитості, а так, ніби безколірне світло історичного часу пройшло, заломившись, крізь призму великої особистості, і в одержаному спектрі життя й світ злилися в одне. Можливо, тому канонічна біографія стала класичним жанром для великих державних діячів, та залишалася мало придатною там, де головний інтерес викликає історія самої людини, або для життєписів художників, письменників і взагалі всіх, кого їхній геній змушував відсторонитися від світу, і хто важливий передусім своєю творчістю, творами, які вони додали до світу, а не роллю, яку вони в ньому відіграли [1].

Дж. П. Неттл винайшов геніальний хід, вибравши життя Рози Люксембург[2], найменш вірогідного кандидата, предметом жанру, який, здавалось би, надається тільки для біографій великих державних та інших діячів. Вона, безумовно, нічим у цьому роді не була. Навіть у своєму власному світі – світі європейського соціалістичного руху – вона залишалася, взагалі-то, маргінальною постаттю, з порівняно нетривалими моментами яскравого зблиску; її вплив справою і написаним словом навряд чи можна порівняти із впливом її сучасників — Плеханова, Троцького й Леніна, Бабеля й Каутського, Жореса й Мільєрана. Якщо передумова успіху автора в такому жанрі — успіх його персонажа в світі, то яким чином м-р Неттл спромігся досягти успіху з цією жінкою, котра у ранній молодості з рідної Польщі кинулась у німецьку соціал-демократичну партію; котра продовжувала відігравати ключову роль у незаслужено маловідомій історії польського соціалізму; і котра потому, впродовж приблизно двох десятиліть, ніколи не маючи офіційного визнання, залишалася найбільш суперечливою і найбільш незрозумілою постаттю в німецькому лівому русі? Бо саме в успіхові — успіхові бодай в її власному світі революціонерів — було відмовлено Розі Люксембург у житті, у смерті й після смерті. Чи не може її невдача — якщо мати на увазі офіційне невизнання — бути якось пов’язаною з фатальною невдачею революції в нашому столітті? Чи не постане історія в іншому вигляді, якщо подивитися на неї крізь призму життя й творчості цієї людини?

Так це або й ні, та я не знаю жодної книги, що проливала би більше світла на ключовий період європейського соціалізму — від останніх десятиріч дев’ятнадцятого століття до того фатального дня у січні 1919 року, коли Розу Люксембург і Карла Лібкнехта, двох вождів Союзу Спартака, попередника німецької компартії, було вбито в Берліні — на очах і, ймовірно, за таємного схвалення соціалістів, що перебували тоді при владі. Вбивці були членами ультранаціоналістичного й офіційно забороненого Freikorps (Добровольчого корпусу) — воєнізованої організації, з якої гітлерівські штурмовики незабаром вербуватимуть своїх найздібніших убивць. Лише нещодавно капітан Пабст, що пережив інших учасників убивства, підтвердив, що уряд на той час практично перебував у руках Корпусу, оскільки вони мали повну підтримку Носке, спеціаліста соціал-демократів з національної оборони, який тоді відповідав за військові справи. Боннський уряд (котрий у цьому, як і в інших аспектах, тільки й мріяв, як би воскресити найогидніші риси Веймарської республіки) дав зрозуміти, що саме завдяки Корпусу Москві після Першої світової війни не вдалося включити всю Німеччину до червоної імперії і що вбивство Лібкнехта й Люксембург було не злочином, а «стратою за законами військового часу» [3]. Так далеко не заходила навіть Веймарська республіка, котра ніколи не визнавала публічно, що Корпус є знаряддям уряду, і «покарала» вбивць, засудивши солдата Рунге до двох років і двох місяців ув’язнення за «замах на вбивство» (він ударив Розу Люксембург по голові в коридорі готелю «Едем»), а лейтенанта Фогеля (він був черговим офіцером, коли їй в автомобілі вистрелили в голову і викинули тіло в канал Ландвер) — до чотиримісячного ув’язнення за «недонесення про тіло і незаконне позбавлення від нього». На процесі в якості речового доказу фігурувала фотографія, де були зображені Рунге та його товариші, що святкували вбивство в тому самому готелі наступного дня; вигляд світлини дуже розвеселив відповідача. «Обвинувачений Рунге, поводьтеся пристойно. Тут немає нічого смішного», — зауважив голова суду. Сорок п’ять років потому, на франкфуртському процесі над злочинцями з Освенцима, відбулася схожа сцена; пролунали ті самі слова.

Після вбивства Рози Люксембург і Карла Лібкнехта розкіл європейського лівого руху на комуністичні й соціалістичні партії зробився незворотним; «безодня, про яку комуністи доти міркували теоретично, із цим убивством стала реальністю — і це була могильна безодня». І з цього злочину, оскільки йому потурав уряд, у повоєнній Німеччині розпочався танок смерті: вбивці з крайньої правиці розпочали знищення знаних вождів крайньої лівиці — Гуґо Гаазі й Густава Ландауера, Лео Йогихеса та Євгена Левіне — і не зволікаючи, перейшли до центру й правого центру — доВальтера Ратенау й Матіаса Ерцбергера, які на момент убивства були членами уряду. Так смерть Рози Люксембург стала вододілом між двома епохами в Німеччині і точкою неповернення для німецької лівиці. Усі, хто примкнув до комуністів через гірке розчарування в соціалістичній партії, відчували ще більше розчарування від стрімкого морального занепаду і політичного розпаду комуністичної партії — і тим не менш відчували, що повернення до лав соціалістів означало би згоду зі вбивством Рози. Особисті реакції такого роду, хоча в них рідко зізнаються вголос, належать до числа тих елементів, котрі, подібно до фрагментів мозаїки, віднаходять своє місце у великій головоломці історії. У разі Рози Люксембург вони складають частину тієї легенди, яка незабаром оточила її ім’я. В легенд є власна правда, та м-р Неттл цілком справедливо не звертає майже жодної уваги на міф про Розу. Його завданням, доволі складним, було відтворення її історичного життя.

Невдовзі після її смерті, коли всі ліві течії вже вирішили, що вона завжди «помилялася» («справді безнадійний випадок», як нещодавно висловився в газеті «Інкаунтер», слідом за дуже багатьма, Георг Ліхтхайм), в її репутації відбувся цікавий зсув. Були видані два томики її листів. І листів цих — цілком особистих, позначених простою, зворушливо людською й часто поетичною красою — виявилося досить, щоб зруйнувати пропагандистський образ кровожерної «червоної Рози» — принаймні, повсюдно, окрім найбільш антисемітських і реакційних кіл. Однак образ, що склався тоді, так само був легендою — сентиментальний образ любительки птахів і квітів, образ жінки, прощаючись із якою, коли її випустили з в’язниці, охоронці ледь не плакали — наче не знали, як їм далі жити без спілкування з цією дивною арештанткою, що вперто ставилася до них як до людей. Неттл не згадує про цей епізод, проте мені його розвідали ще в дитинстві, а потім підтвердив Курт Розенд, її друг і адвокат, який запевняв, що сам при цьому прощанні був присутній. Анекдот цей, вірогідно, достовірний а його риси, що викликають деяку незручність, ніби врівноважуються іншим анекдотом, який Неттл наводить. у 1907 році вона та її подруга Клара Цеткін (згодом «велика бабця» німецького комунізму) пішли прогулятися, забули про час і запізнилися на зустріч з Августом Бебелем, який вже почав за них хвилюватися. Тоді Роза запропонувала епітафію для них обох: «Тут спочивають двоє останніх чоловіків німецької соціал-демократії». Сімома роками потому, у лютому 1914 року, їй вдалося довести, що цей жорстокий жарт був небезпідставним, у блискучій промові перед суддями кримінального суду, котрий засудив її за «підбурювання» мас до громадянської непокори в разі війни. (До речі, не так уже й погано для жінки, яка «вічно помилялася», постати перед судом за таким звинуваченням за п’ять місяців до початку Першої світової війни, що її мало хто із «серйозних» людей вважав можливою). М-р Неттл вчинив дуже розумно, передрукувавши цю промову цілком: її «мужність» безпрецедентна в історії німецького соціалізму.

Легенді знадобилося ще кілька років і ще кілька катастроф, аби перетворитися на символ ностальгії за добрими старими часами лівого руху, коли надії ще не прив’яли, революція здавалася зовсім близькою і, найважливіше, віра у дієздатність мас і в моральну чистоту соціалістичного чи комуністичного керівництва ще зберігалась у недоторканості. Те, що легенда ця — розпливчаста, непевна, неточна майже в усіх деталях — змогла розпросторитися по всьому світові й оживати за першої-ліпшої нагоди, як тільки з’являлися чергові «нові ліві», — промовисте не лише стосовно особистості Рози Люксембург, а й щодо моральних якостей старшого покоління лівих. Та поряд із цим дещо прикрашеним образом зберігалися й попередні кліше про «сварливу особу», «романтичну особу», в якої не було ні «реалізму», ні науковості (вона й дійсно завжди крокувала не в ногу) і твори якої, особливо її велика книга про імперіалізм («Накопичення капіталу», 1913), незмінно сприймалися з байдужим подивуванням. Кожен рух нових лівих, коли наставав час перетворюватися на старих лівих (зазвичай, коли його членам виповнювалося по сорок), охоче ховав свій попередній ентузіазм щодо Рози Люксембург разом із мріями молодості; а оскільки вони зазвичай не давали собі труду прочитати — тим більше зрозуміти — те, що вона мала на увазі, то їм було дуже легко від неї відкараскатися з усією філістерською зверхністю свого новонабутого статусу. «Люксембургізм», з полемічною метою винайдений уже після її смерті партійними акулами пера, навіть не удостоївся засудження як «зрада» — до нього ставилися як до безневинного дитячого захворювання. Ніщо з написаного чи сказаного Розою Люксембург не пережило свого часу, окрім її вражаюче влучної критики більшовицької політики на ранніх етапах російської революції — і то лише тому, що ті, кого «зрадив їхній бог», могли скористатися нею як зручною, хоча й цілковито неадекватною зброєю проти Сталіна. («Є щось непристойне у використанні імені й творів Рози як знаряддя холодної війни», — написав рецензент книги Неттла у «Літературному додатку до Таймса»). У її нових прихильників було з нею не більше спільного, ніж у її огудників, її загострена чутливість до теоретичних відтінків та її безпомилкові оцінки людей, її особисті симпатії й антипатії за жодних умов не дозволили би їй поставити на одну дошку Леніна й Сталіна, не говорячи вже про те, що вона ніколи не була «віруючою», ніколи не використовувала політику як сурогат релігії і, полемізуючи з церквою, завжди намагалась, як відзначає м-р Неттл, не нападати на релігію. Словом, якщо «революція й була для неї близькою й реальною, як для Леніна», вона так само не була для неї предметом віри, як і марксизм. Ленін був передусім людиною дії і займався би політикою за будь-яких умов, але вона, народна за її власним напівсерйозним виразом, «пасти гуси», з легкістю могла би присвятити все життя або ботаніці й зоології або історії й економіці, або математиці, якби світ, що виипав на її долю, не кривдив її почуття справедливості й свободи.

Зрозуміло, це рівнозначно визнанню, що вона не була ортодоксальною марксисткою — ба більше, настільки нею не була, що можна висловити сумнів, чи була вона марксисткою взагалі. М-р Неттл справедливо стверджує, що для неї Маркс був усього тільки «найкращим із тлумачів реальності»; і дійсно, лише людина, що не почувала до нього особистої прихильності, могла написати: «Я зараз приголомшена розхваленим першим томом «Капіталу», його розцяцькованими прикрасами в стилі рококо а lа Гегель»[4]. На її погляд, найважливішою була реальність, з усіма її чудовими й жахливими сторонами, — важливішою навіть, аніж власне революція. її неортодоксальність була безневинною, не полемічною; вона радила друзям читати Маркса заради «сміливості його думок, відмови приймати будь-що на віру, а не заради цінності його висновків. Його помилки… очевидні… ось чому (їй) жодного разу не спало на думку зайнятися скільки-небудь детальною його критикою». Наочніше за все це в «Накопиченні капіталу», яке лише Францеві Мерінгу вистачило неупередженості назвати «справді чудовим, вражаючим досягненням, що не має рівних після смерті Маркса» [5]. Центральна теза цього «дивного шедевру» доволі проста. Позаяк жодних ознак краху капіталізму «під тягарем економічних протиріч» не спостерігалося, Люксембург почала шукати зовнішню причину, яка пояснила би його виживання й зростання. Віднайшла вона її у так званій «теорії третьої людини», тобто в тому факті, що процес зростання є наслідком не лише внутрішніх законів, які керують капіталістичним виробництвом, а й збереження докапіталістичних секторів у тій країні, котру капіталізм захопив і включив до сфери свого впливу. Як тільки цей процес поширюється на всю національну територію, капіталісти змушені звертатися до інших частин землі, до докапіталістичних країн, аби втягнути їх у процес капіталістичного накопичення, який, так би мовити, живиться тим, що перебуває зовні. Інакше кажучи, Марксове «первісне накопичення капіталу» не було, на взірець первородного гріха, однократною подією, одиничним актом експропріації з боку новонародженої буржуазії, що відкривав процес накопичення, який звідтоді «із залізною необхідністю» прямує шляхом свого іманентного закону аж до фінального краху. Натомість, аби підтримувати життєздатність системи, експропріацію слід повторювати знову й знову. Тобто капіталізм не є закритою системою, котра породжує власні протиріччя і «вагітна революцією»; він живиться зовнішніми факторами, і його автоматичний крах відбудеться (якщо відбудеться) лише тоді, коли буде захоплена й поглинута вся поверхня земної кулі.

Ленін миттєво зрозумів, що, незалежно від своїх переваг і недоліків, цей опис принципово не марксистський. Він суперечив самим основам марксистської й гегелівської діалектики, котра стверджувала, що будь-яка теза неодмінно породжує свою антитезу (буржуазне суспільство породжує пролетаріат), так що весь перебіг процесу залишається залежним від первинного фактору, що слугував його причиною. Ленін вказував, що, з точки зору матеріалістичної діалектики, її теза щодо того, що розширене капіталістичне відтворення неможливе в рамках замкненої економіки і має поглинати інші економіки, щоб узагалі функціонувати, є фундаментальною помилкою. Єдина прикрість, що ця — з погляду абстрактного марксизму — помилка винятково правильно описувала реальний стан речей. її детальний «опис страждань негрів у Південній Африці» теж був вочевидь «не-марксистським», та хто сьогодні стане заперечувати, що він цілком доречний у книзі про імперіалізм?

IV

Більш прикрі в ретроспективі — і, безумовно, болючіші для неї, — ніж її примарні «помилки», ті кілька ключових епізодів, коли Роза Люксембург не вибивалася з ряду, а навпаки, підтримувала офіційне керівництво німецької соціал-демократії. Це й були її справжні помилки, і кожну з них вона зрештою визнала і про кожну гірко шкодувала.

Найбезневинніша з них стосувалася національного питання. До Німеччини вона приїхала 1898-го року з Цюриха, де здобула докторський ступінь за «першокласну дисертацію про промисловий розвиток Польщі» (за словами професора Юліуса Вольфа, котрий ніжно згадував в Автобіографії про свою найздібнішу ученицю), ця праця одержала рідкісне «визнання у вигляді негайного комерційного видання», і до неї й досі звертаються спеціалісти з польської історії. Головна теза полягала в тому, що економічний ріст Польщі цілковито залежить від російського ринку і що будь-яка спроба «створити державу за національною чи мовною ознакою означає відмову від усілякого розвитку й прогресу на найближчі п’ятдесят років» (її економічну правоту більш ніж підтвердило хронічне нездужання Польщі між двома світовими війнами). Опісля вона стала спеціалістом із польського питання у німецькій партії і партійною пропагандисткою серед польського населення Східної Німеччини, вступивши у нелегку спілку з людьми, що намагалися «онімечити» поляків аж до повного їхнього зникнення і «з радістю поступляться тобі всіма поляками у світі, включаючи й польських соціалістів», як висловився один із секретарів СДПН. Без сумніву, «блиск офіційного схвалення для Рози був облудним блиском». Набагато серйознішою виявилася її позірна згода з партійним керівництвом у полеміці про ревізіонізм, у якій вона відіграла вирішальну роль. Ця знаменита дискусія, розпочата Едуардом Бернштейном [6], увійшла в історію як суперечка про вибір між реформами та революцією. Проте це бойове гасло неточне з двох причин: воно навіює думку, наче на зламі віків СДПН усе ще виступала за революцію, що не має під собою підстав; до того ж воно приховує об’єктивну слушність багатьох положень Бернштейна. Його критика економічної теорії Маркса насправді, як він і стверджував, повністю «відповідала реальності». Він вказував, що «величезний приріст суспільного багатства супроводжується не зменшенням числа великих капіталістів, а збільшенням кількості капіталістів усіх категорій», що «зростаючого звуження кола заможних людей і зростання злиденності бідняків» не відбувається, що «сучасний пролетаріат насправді бідний, та не пауперизований» і що гасло Маркса «В пролетаря немає батьківщини» не узгоджується з дійсністю. Загальне виборче право надало пролетаріатові політичні права, профспілки — місце в суспільстві, новий імперіалістичний розвиток — очевидну зацікавленість у національній зовнішній політиці. Реакцію німецької партії на ці неприємні істини передусім, зрозуміло, визначало глибоке небажання піддавати критичному переглядові свої теоретичні підмурки, до того ж це небажання різко загострювала прихована зацікавленість партії у статус кво, якому загрожував аналіз Бернштейна. На кін було поставлено статус СДПН як «держави в державі»; фактично партія перетворилася на величезну й добре організовану бюрократію,, що стояла поза суспільством і була цілковито зацікавлена у збереженні такого стану речей. Ревізіонізм a la Бернштейн привів би партію назад у німецьке суспільство, а така «інтеграція» здавалася настільки ж небезпечною для партії, як і революція.

М-р Неттл пропонує цікаве пояснення, чому СДПН усередині німецького суспільства обіймала «становище парії» і не зуміла увійти до уряду [7]. її членам здавалося, що партія може «сама по собі створити найвищу альтернативу корумпованому капіталізмові». В дійсності ж, тримаючи «неприступну кругову оборону проти суспільства», вона породжувала те позірне відчуття «згуртованості» (за виразом Неттла), до якого з глибоким презирством ставилися французькі соціалісти [8]. У будь-якому разі було очевидно, що чим більшою ставала чисельність партії, тим безповоротніше її радикалізм «знищувався організованістю». У цій «державі в державі» можна було дуже затишно існувати, уникаючи тертя із соціумом, насолоджуючись своєю моральною вищістю без жодних практичних наслідків. Не доводилося навіть розплачуватися за це хоч скільки-небудь серйозним відчуженням, оскільки ця спільнота-парія фактично була лише дзеркалом, «зменшеним відображенням» німецького суспільства в цілому. Цей тупиковий шлях німецького соціалізму можна було правильно аналізувати з протилежних точок зору — або з точки зору ревізіонізму Бернштейна, котрий визнавав емансипацію робітничого класу в капіталістичному суспільстві доконаним фактом і пропонував припинити розмови про революцію, про яку все одно ніхто не замислювався; або з точки зору тих, хто був не лише «відчуженим» від буржуазного суспільства, а насправді прагнув перетворити світ.

На другій позиції стояли революціонери зі Сходу: Плеханов, Парвус і Роза Люксембург, — які й розпочали атаку на Бернштейна і яких підтримав Карл Каутський, найвидатніший теоретик німецької соціал-демократії, хоча йому, мабуть, зручніше й простіше було з Бернштейном, аніж у компанії нових союзників з-за кордону. Перемога їхня виявилася пірровою; вона «лише посилила відчуження, ще далі відсунувши реальність». Річ у тім, що справжній предмет суперечки не був ані теоретичним, ані економічним. На кін було поставлено твердження Бернштейна, сором’язливо сховане у посилання, «що буржуазія — не виключаючи й німецьку — у масі своїй лишається доволі здоровою, не лише економічно, а й морально» (курсив мій). Саме тому Плеханов вилаяв його «філістером», а Парвус і Роза Люксембург визначили цю суперечку як вирішальну для майбутнього партії. Адже суть справи полягала в тому, що і Бернштейн, і Каутський відчували однакову відразу до революції; «залізний закон необхідності» слугував Каутському за найкращий з усіх можливих привід, аби нічого не робити. Гості зі Сходу єдині не лише «вірили» в революцію як у теоретичну необхідність, а й хотіли щось заради неї робити — саме тому, що існуюче суспільство вони вважали нестерпним з моральних позицій, з позицій справедливості. Бернштейна й Розу Люксембург, з іншого боку, об’єднувало те, що обидва вони були чесними (чим, можливо, пояснюється «таємна слабкість» Бернштейна до неї), аналізували те, що бачили, залишаючись вірними реальності, і критично ставилися до Маркса; Бернштейн це розумів і, відповідаючи на нападки Рози Люксембург, їдко відзначав, що вона теж «піддала сумніву марксистські передбачення майбутньої соціальної еволюції, оскільки останні спираються на теорію криз».

В основу перших тріумфів Рози Люксембург у німецькій партії було закладене подвійне непорозуміння. На зламі віків СДПН була «предметом заздрощів і захоплення соціалістів у всьому світі». її «великий стариган», Август Бебель, який, починаючи із заснування Бісмарком німецького рейху аж до початку Першої світової війни «визначав її політику й дух», безупинно проголошував: «Я залишаюсь і завжди залишатимуся смертельним ворогом існуючого суспільства». Хіба це не було схожим із духом польської співдружності? Хіба з цієї гордовитої позиції не можна було виснувати, що німецька партія — та сама СДЦПіЛ, тільки у збільшеному масштабі? Розі Люксембург знадобилося майже десять років — аж до її повернення до Німеччини після першої російської революції, — аби віднайти, що секрет цієї гордовитої непохитності полягає у свідомій відстороненості від великого світу і зосередженості винятково на зростанні партійної організації. Усвідомивши це, вона після 1910-го року розробила програму постійного «тертя» із суспільством, без чого — як вона тоді зрозуміла — саме джерело революційного духу приречене вичерпатися. Вона не збиралася марнувати своє життя в секті, хай скільки завгодно великій; її революційна налаштованість мала передусім моральний характер, а це означало, що вона залишалася пристрасно втягнутою у публічне життя і справи суспільства, у судьби світу. її заангажованість у європейську політику, виходячи за рамки безпосередніх інтересів робітничого класу і, відповідно, за рамки уваги будь-кого з марксистів, найяскравіше виявляється в її постійних вимогах «республіканської програми» для німецької й російської партій.

Це складало один із головних пунктів її знаної Junius-Broschüre (Брошури Юніуса), що була написана у в’язниці під час війни й опісля стала платформою для всього Союзу Спартака. Ленін, не знаючи, хто її автор, негайно висловився, що проголошувати «програму республіки… означало би на практиці «проголосити» революцію — з недоцільною революційною програмою!» Що ж, роком пізніше російська революція розпочалася взагалі без жодної програми, і її першим кроком стало знищення монархії і встановлення республіки, і те саме потім відбулося в Німеччині й Австрії. Що, зрозуміло, не завадило російським, польським чи німецьким товаришам люто суперечити їй з цього питання. Ба більше, не національне, а саме республіканське питання відгородило її від усіх інших найрішучішим чином. Тут вона була цілковито самотньою — як була самотньою, хоча й менш наочно, у своєму наполяганні на абсолютній необхідності свободи за будь-яких умов — не лише свободи думки, а й політичної свободи.

Друге непорозуміння напряму пов’язане з полемікою про ревізіонізм. Роза Люксембург сприйняла небажання Каутського погодитися з аналізом Бернштейна за щиру відданість революції. Після першої російської революції 1905 року, заради участі в якій вона спішно повернулася до Варшави з фальшивими документами, вона вже не могла себе обманювати. Для неї ці місяці виявилися не лише вирішальним досвідом, а й «найщасливішими у моєму житті». Повернувшись, вона спробувала обговорити події з друзями у німецькій партії. Вона швидко зрозуміла, що «варто було слову «революція» зіткнутися з реальною революційною ситуацією, як воно перетворилося на набір беззмістовних звуків. Німецькі соціалісти були впевнені, що такі речі відбуваються тільки в далеких варварських країнах. Це був перший шок, від якого вона так і не оговталася. Другий трапився 1914-го року й ледь не призвів її до самогубства.

Зрозуміло, перше зіткнення з революцією навчило її не лише тверезості й вишуканому мистецтву зневаги й недовірливості, а й більш корисним речам. Звідси випливає осягнення нею природи політичної дії, яке м-р Неттл справедливо називає її найважливішим внеском у політичну теорію. Головний урок, який вона винесла із досвіду революційних рад робітничих депутатів, полягає в тому, що «хороша організація не передує дії, а є її продуктом», що «організації революційної дії можна і слід учитися в процесі самої революції як навчитися плавати можна тільки у воді», що революції ніким не «влаштовуються», а спалахують «самі по собі» і що «поштовх до дії» завжди йде «знизу». Революція «велика й сильна доти, поки соціал-демократи (на той час, як і раніше, єдина революційна партія) її не розчавлять».

Однак у прелюдії 1905 року було два аспекти, котрих вона зовсім не помітила. Це передусім той дивовижний факт, що революція вибухнула мало того, що не в індустріальній країні, а й на території, де взагалі не було сильного соціалістичного руху з масовою підтримкою. І це, по-друге, так само незаперечний факт, що революція була наслідком поразки Росії в російсько-японській війні. Ленін ці два факти назавжди запам’ятав і вивів із них два наслідки. Перший — більша організація не потрібна; маленької, міцно зорганізованої групи з керівником, який твердо знає, чого він прагне, досить, щоб підхопити владу, тільки-но уряд старого режиму буде зметений. Від великих революційних організацій тільки зайвий клопіт. І другий: оскільки революції не «влаштовуються», а відбуваються через нікому не підвладні обставини й події, то війни — річ корисна [9]. Другий пункт став джерелом її суперечок з Леніним під час Першої світової війни; перший — витоком критики нею ленінської тактики у російській революції в 1918-му році. Бо вона категорично, від початку до кінця, відмовлялася бачити у війні бодай щось, окрім жахливої катастрофи, хоч би якими були кінцеві наслідки; ціна у людських життях, особливо в життях пролетарів, була в будь-якому разі надмірною. Ба більше, її до глибини душі обурювала думка, що революція спроможна наживатися на війні й бійні, — що Леніна аніскільки не хвилювало. А що стосується організації, то вона не вірила у перемогу, в якій не беруть участі і позбавлені права голосу широкі маси; ба більше, вона так мало вірила в утримання влади за будь-яку ціну, що «набагато сильніше боялася революції зіпсованої, ніж неуспішної» – і це насправді було «серйозним розходженням» між нею та більшовиками.

І хіба події не довели, що вона мала рацію? Хіба історія Радянського Союзу не є одним тривалим доказом страшних небезпек «зіпсованих революцій»? Хіба «моральний крах» який вона передбачала — не передбачивши, зрозуміло відвертої злочинності ленінського наступника, – не завдав справі революції, як вона її розуміла, більше шкоди, ніж могла би спричинити «яка завгодно політична поразка… у чесній боротьбі проти переважаючих сил і попри історичну ситуацію»? Хіба не відповідає дійсності, що Ленін «цілковито помилявся» у виборі засобів, що єдиним шляхом для порятунку була «школа самого суспільного життя, найбільш необмежені, якомога ширші демократія й громадська думка» і що терор усіх «деморалізував» і все зруйнував?

Бона прожила надто мало, аби побачити, наскільки правда була на її боці, і спостерігати жахливе і катастрофічно швидке моральне виродження комуністичних партій — безпосередній наслідок російської революції — в усьому світі. Не дожив до цього, до речі, й Ленін, який, незважаючи на всі свої помилки, все ж мав більше спільного з первісною співдружністю, ніж будь з ким зі своїх наступників. Це стало очевидним, коли Пауль Леві, наступник Лео Йогихеса на чолі «Спартака», трьома роками пізніше загибелі Рози надрукував її (тільки-но процитовані) нотатки про російську революцію, котрі вона писала 1918-го року «тільки для себе» — тобто не збиралась оприлюднювати [10]. «Це викликало серйозну розгубленість» і в російській, і в німецькій партії, і було б зрозумілим, якби Ленін відгукнувся різко й нестримано. Однак він написав: «Ми відповімо… двома рядками з однієї гарної російської байки: орлам трапляється й нижче від курей спускатися, та курям до орлів ніколи не піднятися… Незважаючи на… помилки… вона була й залишається орлом». І далі він виступив з вимогою публікації «її біографії і повного зібрання її творів», не вуалюючи «поганив німецьких товаришів за «неможливе» нехтування цим обов’язком. Було це 1922-го року. Трьома роками по тому наступники Леніна вирішили «більшовизувати» німецьку компартію і тому дали розпорядження про «цілеспрямовану атаку на всю спадщину Рози Люксембург». За доручення радо ухопилася молода комуністка на ім’я Рут Фішер, що тільки-но приїхала з Відня. Вона сказала німецьким товаришам, що Роза Люксембург та її вплив «нічим не ліпші за сифілітичну бацилу».

Вигрібна яма розчахнулась, і з неї з’явилося те, що Роза Люксембург назвала би «іншим зоологічним різновидом». Ані «агентів буржуазії», ані «соціал-зрадників» уже не вимагалося, щоб знищити жменьку вцілілих членів співдружності і вкрити забуттям останні сліди їхнього духу. Повне видання її праць, нема про що казати, так і не з’явилося на світ. Після Другої світової війни двотомник вибраних робіт «із найдетальнішими примітками, що підкреслювали помилковість її поглядів», вийшов у Східному Берліні, а слідом за ним було видано «розгорнутий аналіз люксембургістської системи помилок» Фреда Ольснера, швидко «підданий забуттю», оскільки став «надто сталіністським». Цей аналіз був, безумовно, не тим, чого вимагав Ленін, і не міг, як він сподівався, прислужитися «вихованню багатьох поколінь комуністів».

Після смерті Сталіна становище почало змінюватися, хоча і не у Східній Німеччині, де, характерним чином, перегляд сталіністської історії набув форми «культу Бебеля». (Протестував проти цієї нової дурниці тільки бідолашний старий Герман Дункер, останній видатний партійний діяч, який залишився живим і міг іще «згадати найпрекрасніший період мого життя, коли, молодою людиною, я був знайомий і працював разом із Розою Люксембург, Карлом Лібкнехтом і Францем Мерінгом»). Однак поляки, хоча їхнє власне двотомне видання вибраних творів 1959 року «частково перетинається з німецьким», «витягли її репутацію майже незмінною зі скрині, де вона зберігалася» від дня смерті Леніна, і після 1956-го року на ринку з’явився «потік польських публікацій» з цієї теми. Хотілося б вірити, що є ще надія на запізніле визнання того, чим вона була і що вона зробила, так само, як хотілось би сподіватися, що вона нарешті посяде належне місце у викладанні політології в країнах Заходу. Бо м-р Неттл має рацію: «Законне місце її ідей — повсюдно, де всерйоз викладають історію політичних ідей».

 

Читайте також:

Роза Люксембург: варварство і колапс капіталізму (Норман Герас)

Про акумуляцію капіталу (Всеволод Голуб)

Чому читати «Капітал» сьогодні? (Міхаель Гайнрих)

Цикл і криза (Міхаель Гайнрих)

Інтерв’ю з Девідом Гарві: Пояснюючи кризу

Структурні кризи (Іммануель Валлерстайн)


Примітки:

1. Обмеженість жанру в іншому аспекті вияскравилась останніми роками, коли Гітлер і Сталін, через їхню роль у сучасній історії, незаслужено удостоїлися канонічних біографій. Хоч би як ретельно Аллен Баллок у книзі про Гітлера та Ісаак Дейчер у біографії Сталіна дотримувалися формальних законів жанру, погляд на історію в світлі цих не-особистостей міг призвести тільки до фальсифікації — до введення цих персонажів у пристойне товариство і до більш витонченого викривлення подій. Якщо ми хочемо побачити і події, й особистості у справжньому масштабі, ми, як і раніше, маємо звертатися до набагато менш документованих і фактично неповних біографій Гітлера і Сталіна, написаних відповідно Конрадом Гай-деном і Борисом Суваріним.

2. J. P. Nettle. Rosa Luxemburg. 2 vols. — Oxford University Press, 1966.

3. Див.: Bulletin des Presse- und Informationsamtes der Bundesregierung, 8 лютого 1962, c. 224.

4. 3 листа до Ганса Дифенбаха, 8 березня 1917 p., опублікованого в «Briefe an Freunde», Zürich, 1950.

5. Там само, с. 84.

6. Його найвизначніша книга тепер доступна англійською під назвою Evolutionary Socialism (Schocken Paperback) – на жаль, без украй необхідних для американського читача приміток і вступу.

7. Див.: J. Р. Nettle. «The German Social Democratic Party. 1890-1914, as a Political Model»// Past and Present, April, 1965.

8. Її ситуація мала багато схожих рис зі становищем французької армії часів кризи Дрейфуса у Франції, котрий Роза Люксембург із таким блиском аналізувала для Die Neue Zeit у «Die soziale Krise in і iah» (т.1 ,1901). «Причина небажання армії виступити проти була в тому, що вона хотіла продемонструвати свою опозицію громадянській владі республіки і при цьому не позбавляти цю опозицію сили, підтримуючи» своєю участю в серйозному державному перевороті іншу форму урядування.

9. Ленін читав «Про війну» (1832) Клаузевща під час Першої світової війни; його виписки й маргіналії у п’ятдесяті роки були видані у Східному Берліні. На думку Вернера Гальберга («Lenin un Clausewitz» // Archiv für Kulturgechichte, Bd. 36, Berlin, 1954), Ленін перебував під впливом Клаузевіца, коли почав обмірковувати вірогідність того, що війна, тобто крах європейської системи національних держав, могла би замінити економічний крах капіталістичної економіки, передбачений Марксом.

10. Своєрідна іронія в тому, що ця брошура — єдиний її твір, котрий сьогодні читають і цитують. Англійською доступні такі її праці: The Accumulation of Capital. London and Yale, 1951; відповідь Бернштейнові (1899), видана Three Arrow Press, New York, 1937; Juniusbroschüre (1918) під назвою The Crisis in the German Social Democracy, Lanka Sama Samaja Publications of Colombo, Ceylon, 1955, вірогідно, репринт видання Social Publication Society, New York, 1918.1953-го року це саме цейлонське видавництво випустило її книгу The Mass Strike, the Political Party and the Trade Unions (1906).

Залишити коментар