Досвід південноафриканських рухів протесту доводить, що свої інтереси можна захищати, не сподіваючись на владу та всілякі “широкі коаліції”.
Авторизований переклад: Артем Чапай
Після того, як режим апартеїду впав, і Нельсон Мандела в 1994 році став президентом, бідняки Південно-Африканської Республіки (ПАР) сподівалися на реальні зміни на краще.
Справді, Хартія Свободи – програмний документ Африканського Національного Конгресу (АНК) від 1955 року – обіцяла перерозподіл земель і національного багатства на користь біднішої (чорної) більшості населення країни. В часи апартеїду ця більшість політично усунена від отримання справедливої частки. Однак уже через кілька років після перемоги Мандели стало зрозумілим: обіцянки виконані не будуть.
На кого залишалося сподіватися простим людям, коли навіть АНК, який був найбільшою силою в боротьбі з апартеїдом, “зрадив ідеали” африканського Майдану? Тільки на самих себе: на власну організовану дію.
Країна, де реформи так і не відбулися
Окреслимо контекст. Спочатку уряд намагався виконати бодай частину обіцянок: будувати будинки, створювати інфраструктуру. Але подолати існуючий корумпований ста речей так і не вдалося. Приватні великі землевласники виганяли людей із їхніх помешкань, відключали воду і електрику.
Напис на плакаті: “Ні примусовим виселенням!”
Корупція збереглася – тому що економічно мало що змінилося. Спробуй Мандела посадити бандитів у тюрми виконати програму, на якій він прийшов до влади, і перерозподілити землі, він би тут же став “посягачем на право власності”. Для того, щоб стояти на своєму — треба бути дійсно відданим своїй ідеї. Мандела змінив позицію.
Ще гірше стало, коли президентом Південної Африки в 1999 році став Табо Мбекі — теж з АНК, але переконаний неоліберал: прибічник повної приватизації, а також дерегуляції ринків. Результатом стало падіння прибутків держави, а отже й можливості будувати нове житло.
Житлова криза. Зростання безробіття. Примусове виселення тисяч людей з землі, яка тим часом була приватизована олігархами.
Сучасна ПАР, яка нібито подолала апартеїд, не змогла подолати економічне і правовий спадок апартеїду. Якщо раніше чорних громадян виштовхували у непривабливі для життя резервації згідно з нормою закону про “відособлене проживання білого і небілого населення”, то тепер їх виганяють у віддалені райони країни за допомогою законів про “знесення нетрів”, однобокої “приватизації” і відповідно тренованих поліцейських і армійських підрозділів.
Реакція громадян – пряма дія
Уже з кінця 90-х почались рухи не стільки расового, як раніше, скільки виключно соціального характеру. Малозаможні мешканці південно-африканських міст почали – як методами прямої дії, так і юридично – боротися проти виселень, домагатися проведення електрики і води до своїх будинків.
ДОВІДКА:
Пряма дія – діяльність громадян або громадських об’єднань, спрямована на те, щоб досягти поставлених цілей в обхід звичних соціальних або політичних каналів. Зазвичай пряма дія застосовується, коли звичні канали заблоковані або не функціонують. Пряма дія може бути ненасильницькою (страйк, перекриття руху, графіті тощо) і насильницькою (саботаж, знищення майна, фізичний вплив).
Найпотужнішим із рухів них став Abahlali baseMjondolo (AbM) – ця назва зулуською мовою позначає мешканців міських нетрів (“трущоб”). Рух виник із блокування траси, яке організували в 2005 році мешканці одного з бідних районів, протестуючи проти виселень.
Це найбільша подібна організація в Південній Африці, яка прагне покращити житлові умови незаможних громадян і демократизувати суспільство знизу. На сьогодні рух включає в себе мешканців 30 поселень і загалом налічує близько 20 тисяч людей, більшість із яких вдаються до радикальних дій для захисту власного права на житло.
За виразом британської газети “Таймс”, AbM “став землетрусом для політичного ландшафту Південної Африки”. За словами одного з дослідників, AbM вирішив “відвоювати Спільне” та “організував себе на кшталт сучасної Паризької Комуни”.
Починаючи з 2005 року, рух провів серію великих демонстрацій та створив численні інституції паралельної “влади знизу”.
Бідні, але не дурні
Зацитуємо уривок з відкритого листа від Руху проти виселень, союзника AbM, опублікованого американським виданням “Нейшн”:
„Поки неоліберальний уряд Південної Африки молився на ріст ВВП і цифри інфляції як на доказ здоров’я країни, безробіття залишалося на рівні 40%. Поки Мандела та Мбекі перебували при владі і економіка зростала — у бідних південноафриканців забирали їхні домівки.
Табір виселених людей Делфт, 30 км на пвідень від Кейптауна. Біля воріт легко впізнати поліцейське авто. На сайті AbM ця фотка підписана: “Це – майбутнє наших міст, якщо й далі діятиме “Закон про нетрі”
Тому в 1999, 2000 і 2001 роках ферми, міста, ґетто і райони міських нетрів по цілій Південній Африці не раз вибухали бунтами проти примусових виселень, відключення води й електрики тощо. Ми боролися за маленькі речі та маленькі питання — але наші спільноти також борються у великій битві.
Ми бідні — але не дурні! Ми бідні — але вміємо думати. Не треба вирішувати за нас! Говоріть із нами, а не про нас. Ми боремося за демократію. За право бути почутими і за право контролювати власні спільноти та власне суспільство. Це означає, що урядовці й політичні партії повинні припинити казати нам, чого ми хочемо. Ми самі знаємо, чого ми хочемо. Це означає, що НУО (професійні “неурядові організації”) і так звані “експерти” мають припинити розповідати нам про чужий досвід, не слухаючи про наш власний.
ДОВІДКА:
НУО – неурядова організація. Похідне від англійського NGO – non govermental organization – стандартна західна абревіатура на позначення “професійної” громадської організації, яка часто живе з освоєння західного ж гранту.
Ми діємо з метою отримати землю і будинки, а також з метою завадити банкам забирати нашу землю і наші будинки. Коли якусь сім’ю насильно виселяють і їй нікуди піти — ми допомагаємо їм повернутись у їхню домівку. Минулого року в Гудулету ми повернули 146 із 150 вислених родин назад у їхні домівки.
Коли уряд вимикає нам електрику — ми підключаємо її знову. У 2001 році ми змусили міську раду Кейптауна оголосити двомісячний мораторій на виселення. Ми порушуємо закон уряду для того, щоб не порушувати власний закон — моральний. Ми протистоїмо владі, бо ми, врешті, ніколи не надавали їй влади забирати і продавати нашу землю.”
“Якщо в нас одібрали землю – то нема чого ходити на вибори”
AbM відмовляється брати участь у партійній політиці або ж будь-якій професіоналізації в дусі НУО. Натомість, мешканці міських нетрів прагнуть розбудовувати демократичну народну владу “знизу”.
“Нема землі, нема хати – не буде й голосу”
У вересні 2008 року AbM об’єдналися з іншими подібними організаціями: “Кампанією проти виселень”, “Рухом безземельних людей” та “Сільською мережею” — і створили неформальний “Альянс Бідних Людей”. Альянс у цілому також відмовляється від партійної політики, а вибори 2009 року бойкотує під гаслом “Нема землі, нама дому – нема голосу”.
Основні напрямки діяльності AbM
1. Житло: дешеве житло пристойного рівня, “право на місто”, боротьба проти виселення забудовниками за міста.
2. Послуги: забезпечення базових послуг, таких як вода та електрика, в бідні райони.
3. Припинення виселень та примусового відселення – через протести, фізичний опір та юридичний процес.
4. Комунальні служби – від електриків до пожежних бригад і навіть міліцейських служб з охорони порядку- створюються в тому числі з середовища самих громадян-добровольців.
5. Паралельна влада: Мешканці міських нетрів створюють власні паралельні інституції влади та відмовляються від участі у “великій” виборчій політиці.
6. Скасування “Закону про нетрі” – оголошення неконституційним акту, що дозволяє примусове виселення.
7. Акції проти расизму – вони дуже потрібні у ще недавно апартеїдному суспільстві, де взаємна ненависть між чорними і білими просто таки культивувалася.
8. Боротьба проти поліцейського насильства – таке іноді не завадило б і українцям частіше робити.
Всі ці напрямки досягаються трьома шляхами: пряма дія, інформаційні кампанії і юридичні способи. Разом це дає неабиякий ефект.
Зокрема, зараз у Конституційному Суді перебуває клопотання про визнання неконституційним “закону про міські нетрі” (Slum Act), який дозволяє виселяти мешканців бідняцьких районів у “тимчасові поселення” – для знищення їхнього житла і продажу землі, на якій воно стоїть.
Ідеологічна база: спершу дійте, а там і ідеологія виникне
Основною ідеєю руху є “жива політика”. Як рухи звичайних громадян, AbM та інші подібні об’єднання грунтуються на створенні політики, яка проводиться бідними для бідних і дозволяє їм стати активними учасниками у власній боротьбі — а не просто спостерігачами.
Це зовсім не означає, що люди й організації середнього класу не допускаються до участі в Альянсі. Ласкаво просимо – аби ви хотіли допомагати, а не керувати. Саме тому Альянс Бідних Людей в цілому не співпрацює ані з партіями, ані з професійними громадськими організаціями, які працюють на гранти.
Коротко кажучи: взяти участь у АbM може кожен пересічний громадянин ПАР, який не заробляє на своїй політичній активності. Рівень статку не має великого значення. Ще коротше: AbM – це спільна дія звичайних громадян, таких собі “маленьких африканців”.
“Жива політика” базується не на якійсь зовнішній теорії, а на безпосередньому досвіді людей, які її формують. На думку учасників руху, ідеологія, вибрана заздалегідь, створює політичні еліти, які зверхньо дивляться на тих, ким “керують” – вважаючи, що знають краще за самих людей, що цим людям потрібно.
Тому “жива політика” створює теорію на основі практики, а не підганяє практику під теорію. Політичне мислення в такому випадку формується демократично і спільно, а не походить від окремих “професіоналізованих” представників. Жива політика протиставляє себе партійній політиці – а також НУО, які керуються зверху вниз.
“Від апартеїду до сталінізму? Давайте це змінимо”
“Дії сучасного режиму перетворюють наших людей на бідняків, не даючи їм можливість інтегруватися у пост-апартеїдне суспільство, – пише в коментарі з характерною назвою “Від апартеїду до сталінізму” Нкосінаті Нкгобо. – А коли ці люди вимагають від влади елементарних, гарантованих Конституцією прав, то їм кажуть, що вони хочуть забагато і пробують переселити в сільські райони.
Активісти молодіжного руху в рамках AbM “Sekwanele!”. Це “Досить!” зулуською.
І хоч ми вже фактично не є частиною південноафриканського суспільства, саме ми є індикатором для світу. Коли ми влаштуваємо демонстрації і палимо шини, це лякає зарубіжних інвесторів. Дивовижа – зарубіжні інвестори звертають увагу на бідняків!
Але потрібні зміни. Самі тільки марші і паління шин не принесуть змін, треба більшого. Треба, щоб до акцій бідняків приєдналися й інші люди, хто хоче змін. Годі говорити. Давайте діяти”.
Принципи AbM: лідери – це інструмент громади
Процитуємо кілька принципів, викладених рухом AbM у тому ж відкритому листі, і яких рух намагається дотримуватися.
Стережіться тих, хто має владу — навіть якщо здається, що вони зараз на вашому боці.
Стережіться чужих грошей — особливо грошей НУО, які прагнуть умиротворити вас і відрадити від прямої дії.
Стережіться ЗМІ, які пишуть про вас зі своєї позиції. Натомість створюйте власні медіа для власної спільноти.
Стережіться лідерів, навіть власних. Ніхто не може керувати вами без вас самих. Лідери — як ножі та виделки: вони лише інструменти спільноти й існують для того, щоб їх застосовували для потреб спільноти, а не щоб вони застосовували спільноту для власних потреб.
Використані джерела: Abahlali.org, The Nation, Wikipedia
джерело: http://zaua.org/pg/article/editorial_1/read/751/—
