Уривок з рукопису повісті
Розділ 1
Розділ 2
Розділ 3
Розділ 4
Розділ 5
Жити з батьками — це кльово, як не крути. Але з часом приходить розуміння, що треба валити. Ця історія не про те, як я одружувався і винаймав квартиру, чи про ще якусь подібну сумну долю. Це історія про те, як я, Шапка і Петя шукали сквот. Це було останнє наше літо, бо ми закінчували школу і вступали в різні ВНЗ. Петя впевнено вступав у юридичну академію. Там за нього вже все було замовлено. Звичайно, якщо в тата є можливість подбати про сина, то чому б цього не зробити. І не важливо, законно це чи не зовсім. Очевидно, що він у майбутньому отримає місце якогось там слідчого чи прокурора. Як вже вийде. (Так воно насправді й вийшло.)
Шапка планував вступити на журналістику. Це він пояснював тим, що пише вірші і має одну публікацію в шкільній газеті (яку все одно ніхто не читає). Хоча Шапці, як мені здавалося, було байдуже куди вступати, лиш би батьки були задоволені і не червоніли перед сусідами, що їхній син після школи ніде не вчиться. Раніше так не було. Вступали по можливостях. Якщо можеш вчитися — у ВНЗ. Якщо руки добре працюють — на професійно-технічну освіту. Після неї не пропав би. На заводах у цехах робочі руки потрібні завжди. І всі отримували роботу. Зараз усе не так. Диплом знецінюється, адже класний спеціаліст може мати такий самий диплом, як і ще десять телепнів із його потоку. Ну і визнач тут, who is who. Тож вступав Шапка таким чином, аби дома не сидіти, і на роботу не йти. Сподівався байдики бити на філологічному. Не вийшло. Став поетом.
Я ж подавав документи на кафедру генетики. Багато хто дивувався такому вибору, бо місце,, куди я йшов готувало наукові кадри. Тільки й питали: «Що ж робитимеш у цій країні з наукою?» Після розвалу Союзу «в цій країні» почалася руїна, яка торкнулася кожної галузі народного господарства (ну, вже не такого й народного). Мама хотіла, аби я вступав на економічний, але я вже був у такому віці, що міг чинити опір. Тому мій комплект документів опинився на біофаці.
— Де будемо шукати закинуті хати? — заінтриговано питає Шапка, коли я розповів йому про сквот. Сквот — це незаконне заселення закинутих квартир чи будівель з метою влаштовувати там різні атмосферні посиденьки.
— Може, заселимо якесь будівництво?
— Так це вже не сквот буде, хлопці. Треба обов’язково, аби там жив хтось до того.
— Ну, я знаю один закинутий особняк біля вокзалу залізничного. Йдемо подивимося? Там тільки від дороги щось видно.
— Ну , йдемо, — відповідає байдуже Петро, і ми йдемо пішки в сторону вокзалу.
Хотіли їхати тролейбусом, але в таку спеку не хотілося пітніти в юрбі, тому пішли на своїх двох. Місто дихало спекою. Дівчата максимально оголилися, і це постійно привертало нашу увагу, відволікаючи від розмови. Розмовляли про вступ, про плани на майбутнє.
— Нарешті школи здихалися, — каже Шапка, відводячи очі від двох дівчат, які проходили поруч.
— Ти собі дівчину шукати збираєшся? — Питаю я, спостерігаючи за очима Шапки, які бігають в пошуках нового естетичного задоволення.
— Хах. Ні, звичайно. Тато каже, що це тільки по кишені б’є, а вигоди з цього мало.
— А хіба заради вигоди зустрічаються?
— Ну, якщо це можна так назвати, то так.
— Безсердечний ти, Шапка.
— По Фрейду все. Завше все про Фрейду.
— Поясни, але без жартів.
— Так, пояснюй давай, підтримує мене Петро.
Шапка набирає повітря в груди, немов готуючись до серйозної промови. Зараз він збирається оприлюднити свої погляди на інститут відносин між чоловіками і жінками в сучасному світі.
— Отже, пацани, слухайте і не дивуйтесь, бо все, що я скажу, є правда. Історію людства можна трактувати як шлюбні ігрища. Все, що не робилося і не робиться — все через відносини між чоловіками і жінками. Науково-технічний прогрес існує тільки тому, що є жінки. От подумайте самі, що потрібно було би чоловіку, якби на планеті не існувало жінок? Нічого, тільки б ситим бути і розваги. А от коли з’являється жінка, то чоловіки одразу ж починають змагатися між собою. Це все закладено природою. Самка обирає найсильнішого. Але в нашому суспільстві роль цієї сили відіграють і інші фактори, такі як успішність, гроші, ну і, наостанок, розум, — хоча шкода, що наостанок. Кохання — це всього лиш емоційне забарвлення, придумане для того, аби інстинкт розмноження не виглядав так огидно. Знаєте, чого поети оспівують кохання? Бо їм огидно від того, що насправді це почуття з тваринним началом, ось вони й намагаються якось його облагородити.
— А як ти поясниш свої почуття до Ольги з «Б»-класу? Оті всі валентинки і записки?
— Кажу ж , сам не знав, що коїться. То тваринне начало задурманило мені розум.
— Ти не пояснив, чого не хочеш заводити якість романтичні відносини.
— Значить, слухайте далі, — жваво веде далі він, — Відносини в підлітковому віці — це міф. Подивіться збоку на них. Це історія повна брехні, награності та перших сексуальних спроб. Всі вони подібні між собою. Всі пари проходять через одне і те саме, всі ці демонстративні образи, спільна трапеза в якійсь не надто дорогій піцерії. Ви ж розумієте мене, так? Навіщо мені відносини, розвиток яких я й так знатиму наперед. Тільки гроші на вітер. Хоча гроші й не головне, але краще витратити їх на щось більш корисне. Тим паче, чого це я маю витрачати кошти, зароблені моїми батьками, на якісь там потреби дівчини, з якою я ледь-ледь знайомий.
— То ти не зустрічаєшся, бо шкода грошей, чи що?
— Та не шкода мені. Шкода, що не на щось толкове вони підуть. Відносини можна поділити умовно на кілька фаз. Як би матеріалістично це не звучало, але це так, і навіть не намагайтеся сперечатись зі мною. Перша фаза — це знайомство і симпатія, принаймні з однієї сторони. Потім починаються ці діалоги і переписки в Інтернеті, телефонні дзвінки, незграбні прогулянки. Потім хлопець має запропонувати зустрічатися, він дуже ссить, і його друзі кажуть: давай, чувак, пропонуй, не бійся, а в цей час подружки дівчини питають коли він вже запропонує. І це не жарт. Одного разу я спитав свою сестру, чого вона не зустрічалася з хлопцем, який їй подобався, і знаєте, що вона на це відповіла? Вона каже: «Ой, я не знаю навіть, він щось не пропонував». Потім вони починають зустрічатися, спільні прогулянки, квіти, солодощі — це було роками і буде ще довго після нас. Потім ті тріщини, які були зовсім малесенькими, коли вони почали зустрічатися, робляться великими прірвами і вся ця лавсторі завершується. А сам прикол тут в тому, що нічого фатального і драматичного тут немає. На наступний день обидва шукають собі наступних любовних пригод. Ну от навіщо мені це, га?
Він з викликом подивився на нас, задоволений тим, як він все чітко розклав все по полицях. Відповісти йому не було чим. Частково він правий. Так влаштовано життя, що кожен правий, по-своєму правий. Та й сперечатися з ним не дуже хотілося. Спека зморила нас і наше бажання лізти в словесні баталії. Ми якраз проходили повз продуктову крамницю і вирішили зайти купити води, бо ще й спрага почала нас мучити. Зайшовши в крамницю, ми довго стояли, обираючи, яку саме воду купити. Вибір надзвичайно великий. В радянські часи гроші були, а от купити на них не було, що, зате зараз купити можна все, а от грошей немає. Хоча я цього не пам’ятаю, а чув від якихось друзів сім’ї. Можливо, цього й не було. Я народився, коли перебудова була в самому розпалі, і привид капіталізму навис і над нашою землею.
— Беремо «Дюшес», — загорлав Шапка.
— Чи «Тархун», — кажу я, і ми сміємося.
— Ні, «Дюшес», — знов горлає Шапка. І хоч Шапка й не має грошей, аби скинутися на воду, ми все ж купляємо його омріяний Дюшес. Згадав, що прізвисько одного кримінального авторитета мого району теж Дюшес. Цікаво, як він отримав його.
— Йолопи ви, від солодкої пити ще більше хочеться, — обурюється Петро, але п’є також.
Район залізничного вокзалу — рідний дім усіх бомжів мого міста. Попри те, тут можна придбати майже все. Хоча вокзал і знаходиться далеко від центру, тут сходяться торгівельні шляхи всього міста. Саме тут можна купити канабіс у бариг, зняти на ніч повію, в кіоску можна купити інженерний калькулятор і гамбургер, а в холі вокзалу — репродукції Ван-гога. Це своєрідний центр незаконної торгівлі, проти якої міліціянти не тільки не борються, а ще й залюбки бесідують із контрабандистами та повіями. А ще тут постійно ошиваються нелегальні таксисти, хоча цього року їх стало значно менше. Того року тут вбили одного водія якісь відморозки з іншого міста.
Мета нашого шляху лежить трохи далі, за вокзалом. Одразу за ним починається приватний сектор, де ще збереглися приватні будиночки, до яких урбанізація досі не добралася. Цей район зовсім закинутий, там не ходять ні патрульно-постові служби, ні самі гопники. І хоча мати особняк у межах міста доволі престижно, на диво, цей район всі покинули, немов щури, що тікають із тонучого судна. Більшість особняків були вже в аварійному стані, бо побудовані ще до революції. Деякі з них закинуті, з забитими вікнами. Деякі були залишені напризволяще і пограбовані. Саме один із таких особняків ми й збиралися засквотити цього літа. Просто тинятися влітку було нецікаво. Взагалі, це літо було напруженим для нас, всім ми вступали, і тому були змушені залишатися в місті до завершення вступної кампанії — тобто аж доки не стане ясно, вступили ми чи ні. А так буде місце, де можна буде потусити, попити пиво чи вино, не ховаючись по під’їздах від ППС.
— Ну от, за цю хату я казав, — показую рукою на одноповерховий будинок, у якому вікна забиті дошками, а фасад заріс виноградом.
— Нормально! Треба тільки світло підвести. Покличемо Вітю, він казав, що може зі стовпа поцупити.
Вітя — це наш спільний товариш, на кілька років старший. Після школи пішов вчитися на електрика, потім влаштувався в ЖРЕП, а паралельно монтує людям електрику на замовлення. Він розповідав, що одного разу його так вдарило струмом, що в нього було видіння, ніби в його житті є особливий сенс. І він поїхав у Карпати, де тривалий час жив живився лише ягодами, корінням рослин та тим, що вдавалося вполювати, — а оскільки йому це майже не вдавалося, то м’яса не їв. Продовження історії він залишає таємницею і лише відмахується, коли намагаєшся в нього випитати, що ж таки було насправді. Віктор не такий вже й дорослий, тому після роботи іноді може випити з нами пива і розказати про цікаві життєві речі, які чекатимуть на нас у найближчі кілька років.
— Світло — то наостанок. Давайте вже заліземо всередину.
Хвіртка, на диво, була відчинена, і ми без жодних перешкод потрапили всередину. Зсередини будинок виглядав дещо краще, аніж ззовні. Де-не-де можна було помітити зламані меблі, які ми планували трохи реанімувати і використовувати у власних цілях. На стінах висіли брудні обірвані шпалери. Шапка одразу ж витяг балон і залишив свій тег на одній зі стін.
— Тепер це наша територія! — з гордістю промовив він, дивлячись на свій витвір
Окрім двох кімнат, у закинутій будівлі ще було горище, кухня та санвузол, в якому ще зберігся потрісканий унітаз та бачок для нього. Сквот обіцяв бути комфортним. Ми вилізли на горище, а звідти — на дах. Перед нами постав краєвид промислової частини нашої невеликої провінції. Було видно труби хіммашу за вокзалом та цехи гумового заводу. Навіть звідси було зрозуміло, що ці будівлі покинуті та вже нікому не потрібні. Після розвалу Союзу вся промисловість пішла котам під хвіст. Люди опинилися без робочих місць, країна втратила важливі стратегічні галузі. Хоча це все було можливо відновити, ніхто не поспішав цим займатися. Було очевидно, що комусь це вигідно. Вигідно, аби заводи стояли, а всі товари першої необхідності були імпортними. В моїй країні при владі стоїть купка людей, які мають власний бізнес — причому не якийсь там середній бізнес, а одноосібно володіють цілими галузями та структурами. Я чув, що обленерго та водоканал мого міста вже давно у приватних руках. Скоро поняття «держави» взагалі не потрібне буде, все замінять корпорації. По суті, всім зараз керують корпорації, а держава — це лише декларативний регулятор суспільних відносин. І працює він доволі недолуго.
— Бачите, там щось коло смітника лежить жовте? — Петро вказує на два альтфатери, що стоять на узбіччі дороги.
— То схоже на дивани якісь, йдемо подивимося. Може, й на сквот собі візьмемо, — кажу я, і ми спускаємося з даху.
Дійсно, мені не здалося: коло альтфатера, чи то стояв, чи то лежав жовтий розкладний диван у доволі непоганому стані, не враховуючи кількох великих темних плям. Ми намагаємося його підняти, але він занадто важкий як для нас трьох, і донести його до сквоту нереально — це майже 200 метрів пекельної праці та потенційна можливість заробити грижу.
— От блін! — Шапка зі злості копає його ногою і він рушає з місця на кілька сантиметрів.
Виявляється, він на колесиках. І як ото ми одразу не спробували його штовхати. Втрьох ми вхопили диван і доштовхали його до місця призначення. По дорозі автівки, що проїжджали повз, сигналили нам, немовби сміючись із наших безглуздих дій. Врешті-решт нам вдалося довезти диван до хвіртки, а звідти ми вже якось занесли його до хати. Шапка з розгону одразу ж стрибнув на нього, а потім ліг зіркою і сказав: «Ось ми й дома». Ми з Петром настрибнули на нього і, сміючись, почали жартома боротися та зіштовхувати один одного з дивана. Шапка махав ногами, і ми були змушені капітулювати.
— А давайте замутимо тут паті сьогодні вечором, — пропонує Петро. — Купимо вина, запросимо дівчат.
Ми з Шапко вагаємось, бо не хочемо одразу ж вести сюди дівок. Потім вони приведуть сюди когось ще і з нашої, так би мовити, домівки зроблять прохідний двір. Уявляю собі, як цей сквот заповнений купою гопоти, які горлають і п’ють горілку, а потім сюди приїжджає міліція, і всі гуляння завершуються. Не дуже хочеться так ризикувати, бо цей сквот — доволі затишне місце, аби так легковажно його позбуватися.
— Це в тобі інстинкт розмноження говорить. Знайшов лігво, а тепер кличеш самок, — береться за старе Шапка.
— А що нам тут, в монополію грати? Для цього і потрібна хата — аби тусити. Чи ви не хочете, аби це літо перед універом залишило якийсь кльовий спогад?
— Вмовив, — здаюся я. — Дзвони дівчатам.
— Яким саме? — насмішливо питає Шапка
Петро не відповідає, дістає з кишені мобільника і починає шукати номери в телефонній книжці. Прикладає слухавку до вуха і запрошує невідомих ще мені осіб на «бенкет» на хаті. Обіцяє їм гори вишуканих наїдків і французькі вина. Він завжди вмів вішати локшину на вуха, але цього разу однозначно переборщив.
— Який ще бенкет, чувак? Ти бачив який товстий шар пилу в апартаментах?
— Коли вони сюди прийдуть вже буде пізно. Я так завжди роблю.
— Маніпулятор ти!
— То кого ти хоч покликав, Казанова?
— Марину і Ліку
Я мовчки прикусив губу, бо до Ліки дещо відчуваю. Мій опір до витівки Петра одразу ж впав до нуля. Ці дівчата були цілком нормальними, як на свій вік. Ми мали схожі з ними музичні смаки, вони не були такими дівчатами, що велися на гроші чи на дорогі авто. Принаймні, тоді це ще не проявлялося. Гопніки з района називали їх емо, бо для них усі, хто не носить спортивні штанці є представниками невідомих їм субкультур, а оскільки розбиратися та класифікувати контркультуру вони не збираються, то вішають на всіх ярлик – емо. Через кілька років це буде своєрідним жартом, але зараз нам не було так смішно, особливо Шапці, який відростив за весну патли, і тепер кожного разу, як ми проходити коло ПТУ, коротко стрижені хлопці звертали на нас увагу. Коли ж Шапка і я почали носити звужені штани, то час від часу можна було почути натяки на нашу «нетрадиційну орієнтацію». Але на ці закиди ми відповідали лише тим, що пришвидшували хід, бо кожного місяця з’являлися якісь нові історії про те, як чергового неформала десь посеред дворів багатоповерхівок жорстоко побили і лишили напризволяще. Серед сотень цих історій я міг підтвердити лише одну. Один мій знайомий, який вже аж надто відверто демонстрував свою належність до неформальної тусовки, повертаючись до репетитора, був побитий невідомими. Ніяких важких пошкоджень вони йому не завдали. Взагалі на фоні цих історій можна сказати, що він ще відскіпався легким переляком.
Ми втрьох скинулися на алкоголь і втрьох же таки пішли за ним у найближчу крамницю. Справа йшла до вечора, і спека потроху спадала. Дихати ставало легше. Петро домовився з ними на сьому вечора якраз біля автобусної зупинки біля вокзалу. Звідти кілька хвилин до сквоту. Ми зайшли в продовольчу крамницю, інтер’єр якої, певне, був незмінний уже років тридцять. Навіть у таку пекельну спеку всередині крамниці було холодно і волого. Ми довго стояли навпроти холодильників із напоями, потім підійшли до вітрини з лікеро-горілчаними виробами. Завершилося все тим, що ми прийняли рішення купити кілька пакетів порошкового вина, бо гостей було багато, а грошей мало.
— Вам є 18? — прискіпливо запитала голова, яка виднілася з-за прилавку.
— Є!
— Точно?
— Точно!
— Ну добре, тільки як будете проходити повз міліцію коло зупинки, не кажіть, що купували тут, якщо зловлять.
Ми промовчали, себто згодилися, порозпихали покупки по рюкзаках і вийшли надвір. Цікаво, чи не боїться продавчиня так ризикувати. Певне, важке життя змушує її йти на порушення закону і продавати неповнолітнім алкоголь, себто труїти підростаюче покоління заради власного заробітку. Як би це сумно не звучало, тоді це зіграло нам на руку, і ми радо крокували по привокзальному району.
Дівчата спізнилися десь хвилин на п’ять. Доволі пунктуально, як для жінок. Ми повели їх на сквот. Уявляю їхні обличчя коли ми дістанемося туди, а там виявиться не те, чого вони очікували. Але Петро виявився правий, і все спрацювало. Спочатку, коли ми ще показували їм сквот здалеку, вони сприймали то все як жарт і до останнього не вірили, аж поки не дійшли до хвіртки. Петро відкрив її і чемно пропустив вперед дівчат, які були просто шоковані місцем, куди ми їх привели. Але Петро наплів їм казок, що це ніби хата його бабці, яка виїхала за кордон, і вони повірили. Петро вміє падати на вуха.
Ми зайшли в те, що колись гордо називалося «вітальнею». Дівчата трохи ніяковіли і постійно озиралися, немовби чекаючи пастки.
— Ми вам цукерки принесли, — Ліка поклала на запорошений стіл коробку «Київського вечора», яку Шапка одразу ж безцеремонно відкрив.
— Смакота, — промимрив він, ще жуючи цукерку.
В цей час Петро розклав усі наші запаси вина і цим дав зрозуміти, що час до нього взятися і ліквідувати незручну мовчанку. Вино пили з одноразового посуду (хоча при великому бажанні він може бути й багаторазовим). Воно було на смак чи то занадто кисле, чи то занадто солоне. Загалом задоволення від смакування цього напою я не отримав. До речі, згадався цікавий момент. Деякі гурмани, п’ючи вино зі склянок, довго тримають його в руках. Потім від тепла рук воно нагрівається і починає давати ледь помітний аромат. На жаль, із цим вином таких фокусів не прокрутиш. Після другої склянки відбулося те, що зветься зміною свідомості. Моя ніяковість зникла, як і всіх решти. Ми почали базікати про речі, які мене не цікавлять. Потім ми відкрили другу чи то пляшку, чи то коробку. Дівчата закурили. Ліка витягла з сумочки карти, і ми почали грати в дурня на бажання. Поволі вечоріло, надворі ставало прохолодно, хоч асфальт ще й дихав теплом денної спеки. Раптом ми помітили, що Марина і Петро кудись зникли. Точніше ми помітили, що їх вже дуже давно немає. Ліка сказала, що їй пора додому і ми почали гукати Петра з Мариною. Як виявилося вони були на даху. Коли вони спускалися з горища, то Петро витирав з свого рота помаду Марини. Шапка помітив це і несамовито зареготав, а Ліка подивилася на мене і почервоніла. Ми залишили сміття всередині і пішли по домівках. Спочатку провели дівчат до зупинки. На диво, ні Петро, ні Марина ніяких ознак недавньої пристрасті не подавали. Мені водночас було і смішно, і заздрісно з того, що в мене так не склалося з Лікою. Так і не складеться, бо вона вступає до Києва на журналістику.
— Я ж казав, що ти там влаштуєш ледь не бордель, — пилив Петра Шапка, але той лише відмахувався рукою і ніяковів, хоча безперечно був задоволений собою. В нього вийшло те, що він спланував.
Коли ми повернулися до сквоту наступного дня, то виявилося, що вхідні двері заколотили дошками, а на хвіртку поклали замок. Хоча через неї можна було перелізти, ми не стали ризикувати. Певне, вчора після голосних гулянь сусіди вирішили, що тут оселилися безхатьки, і вжили заходів.