У розмовах про перехід від комунізму до капіталізму у 1990-ті та 2000-ні роки часто звучала думка про те, що східні європейці вміють виживати. МВФ та Світовий банк високо оцінили здатність місцевого населення «існувати» за рахунок дрібного сільськогосподарського виробництва, адже це дозволило установам «розвантажити» бюджети соціального забезпечення та допомогло лібералізувати ціни. Насправді, зосередженість на виживанні відвернула увагу від ширшої тенденції, яка простежувалась на більшій частині посткомуністичної Євразії - у той час зʼявлялася нова «велика соціальна прірва» між сімейними та корпоративними фермами. Отож, з одного боку, в посткомуністичних регіонах місцеві мегакорпорації постали на руїнах колишніх колгоспів, аби розширитися до рівня глобальних світових виробників. А з іншого - в регіоні спостерігалася зворотна тенденція. Значна частина населення поверталася до сільськогосподарського виробництва. Це давало змогу споживати власну продукцію та забезпечувати себе завдяки її продажу.
Україна не є винятком із тенденції, яку Світовий банк та інші міжнародні організації називають «дуалізацією сільського господарства». Подібно до Росії та Казахстану, в Україні зʼявилося декілька найбільших у світі агрокорпорацій — вони розташовані у сільській місцевості, яка заселена мільйонами сімейних господарств, що намагаються «виживати». Утім, тут так само, як і будь-деінде, «виживання» було певною мірою романтизовано. Діяльність сільського та приміського населення була більш різноманітною і не обмежувалась винятково господарством. Мало хто виживали виключно коштом власних продуктів. Селяни поєднували споживання власних продуктів, дрібне підприємництво (продаж товарів на місцевих ринках), заробітчанство когось із членів родини за кордоном та отримання мізерних соціальних виплат. В Україні на початку 2000-х близько 20% із 4 мільйонів сільських господарств продавали більше половини власної продукції, переважно неофіційно. Багато сімей накопичили достатньо землі для участі у тих самих ринках, що й корпорації — вони експортувати до морських портів сою, кукурудзу та соняшник.
Держави та міжнародні організації пропагували серед малих виробників у посткомуністичних країнах повний розрив із комуністичною системою закупівель. Остання передбачала скуповування продукції малих фермерів для її переробки на спеціалізованих підприємствах (заводах). Постсоціалістичні держави допустили розпад комуністичної системи закупівель, і з 1990-х років або не могли, або відверто відмовлялися скуповувапи продукцію сімейних господарств та у такий спосіб їх підтримувати. Вони припустили, що відкриття ринку землі, енергетики та продовольства магічним чином сприятиме підприємницькій активності, що призведе до розпуску колгоспів та вирішить проблему бідності (або принаймні її зменшить). Підприємницької революції не відбулося. Натомість у 1990-х роках посткомуністичні країни пережили стрімке майнове розшарування, повернення дрібного фермерства й трансформацію колишніх колгоспів. У 2000-х уряди країн та міжнародні організації (зокрема Світовий банк) очікували, що земельний ринок «згуртує» сільське господарство, задля появи фермерів західноєвропейського типу, й заохочуватиме тих, хто «надто малий, щоб розвиватися» продавати свою землю.
Україна, яка запізнилася із лібералізацією земельного ринку, зіткнулася з особливо гострою критикою з боку Європейського союзу, Світового банку та МВФ за мораторій на продаж сільськогосподарських земель, й зрештою, під сильним тиском міжнародних організацій, у березні 2020 року скасувала його. Основний аргумент полягав у тому, що вищі ціни на сільськогосподарську продукцію та землю стимулюватимуть залучення інвестицій та розвиток виробництва. Проте в реальності складно робити передбачення щодо маркетингових можливостей, доступу до кредитування, субсидій та лізингових схем.
Пройшло тридцять років після краху комунізму, країна зіткнулася одночасно із посухою та збільшенням витрат через війну, а дрібні власники в Україні та в посткомуністичній Євразії продовжують самотужки комерціалізувати продукцію знизу. У східноєвропейських державах-членах ЄС багатьох фермерів виключили із субвенцій, які зазвичай доступні лише великим господарствам (понад 1 гектар), і позбавили їх політичного представництва. Звʼязки між корпоративними виробництвами та найменшими сімейними фермами досі існують, однак це зовсім не гарантує останнім маркетингову чи виробничу підтримку від великих гравців. Натомість сільські господарства здають землю в оренду корпоративним субʼєктам в обмін на корм для тварин й локально продають свою надлишкову продукцію — на світовий ринок вони можуть потрапити лише через численних посередників.
Касетний боєприпас, випущений з системи залпового вогню «Смерч», на соняшниковому полі. Фото: EPA/UPG
Війна в Україні посилює розрив між корпоративними організаціями та сімейними господарствами, які намагаються продавати продукцію самотужки та стикаються із заниженими цінами. Російська блокада українських портів у Чорному морі (до липня 2022-го року) та окупація й руйнування портів Азовського моря призвели до обвалу цін на сільськогосподарську продукцію. Вплив на експортні маршрути важко переоцінити: до війни вантажівки доставляли сільськогосподарську продукцію до азовських та чорноморських портів, що могли зберігати великі обʼєми продукції. Через блокаду портів перевезення тепер здійснюють вантажівками, залізницею та річковими баржами, а експортні маршрути подовжились й пролягають через Дунай та малі чорноморські порти в Україні, Молдові та Румунії, що можуть вмістити набагато менше продукції.
Корпорації змогли покрити повʼязані з блокадою витрати й отримати вигоду від стрімкого росту світових цін. Принаймні так було до липня 2022-го року, коли згідно з російсько-українською угодою знову можна було вивезти сільськогосподарську продукцію з портів Чорного моря (Зернова ініціатива). Ця угода уможливила падіння цін на зерно, які подвоїлись на початку війни. Але навіть українським виробникам, що змогли вивезти продукцію в порти Чорного моря, не вдалося продати її за світовими цінами, оскільки дуже мало вантажовідправників наважились зайти в українські порти — вони вимагали страхових полісів, через що українські ціни впали нижче за світові.
На відміну від великих експортерів, мільйони українських сімейних господарств не змогли вивезти експортно-орієнтовані товари з країни через крах внутрішніх цін. Якщо якась транспортна та складська інфраструктура й залишилась, то доступна вона лише за непомірними цінами, а ціни на експортно-орієнтовану продукцію на внутрішньому ринку впали. Насправді влітку 2022-го року вартість зберігання продукції відповідала ринковій ціні, оскільки товари стало складно перевозити через значні пошкодження транспортної та складської інфраструктури. Ціни варіювалися радше на товари, призначені для внутрішнього споживання, наприклад, на картоплю — основний продукт виживання у кризових умовах. Зважаючи на те, що картопля є улюбленою культурою для вирощування серед малих фермерів, ціни зросли на 46% минулого року й впали до близько нуля наприкінці 2022-го року, що надзвичайно ускладнило продаж культури. Раптове падіння цін у жовтні 2022-го сталося через те, що виробники, близькі до Росії та Білорусі, побоювалися подальших атак та руйнувань, тому намагалися продати якомога більше, а не зберігати продукцію. Занижені ціни не покривають навіть вартості посівного матеріалу й, на думку ринкових аналітиків, ставлять під загрозу врожай 2023-го року.
Держава повинна діяти як остання рятівна інстанція для малого бізнесу, особливо у питаннях врожаю та продукції, на якій спеціалізуються малі господарства, адже її складно зберігати й дорожче експортувати. Проте ці самоочевидні рішення, для яких можна знайти ефективні світові приклади у 20-му столітті, жодного разу за останні 30 років не розглядались. Також в порядку денному немає питання про централізований державний розподіл зерна й добрива. На міжнародному рівні головною стратегією, яка повинна подолати голод й допомоги сільськогосподарським виробникам отримати доступ до дорогих ресурсів, є усунення торгівельних барʼєрів (також для добрива). Утім, очевидно, що це не дозволить вирішити такі проблеми як крах інфраструктури чи спекуляцію сільськогосподарською продукцією, що провокують голод та дестабілізують ціни на їжу.
Той невеликий успіх в експортуванні, якого Україна досягла влітку 2022-го — на одну п’яту довоєнної потужності — вимагав безпрецедентних зусиль транскордонного співробітництва. До 24-го лютого Україна експортувала зерно, сою та соняшникову олію до країн Азії та Африки кораблями напряму із чорноморських та азовських портів. Натомість із березня по серпень 2022-го року українська продукція мала перетнути вантажівкою, залізницею та річковими баржами три країни, — Україну, Молдову та Румунію — перш ніж дістатися Чорного моря. Навіть коли завдяки «зерновій ініціативі» відкрили коридор у серпні й стали доступними українські порти в Чорному морі та поблизу Одеси, маршрут трьома країнами із суші на море залишився важливою експортною артерією. Уряду довелося за три місяці відремонтувати закинуті залізничні колії й розширити обсяги переробки вантажів доти мало задіяних портів Дунаю. Іде один новий транскордонний маршрут з суші до моря сполучає тепер Україну залізницею через Польщу з литовським портом Клайпеди у Балтійському морі, звідки вантаж потрапляє на західноєвропейський ринок.
Наслідки такої ускладненої логістики — якою вигідною вона не була б для решти світу — поглиблюють розподіл між експортно спроможними корпораціями та малими господарствами. Корпорації мають власні транспортні можливості («вантажні флотилії») й можуть потрапити на експортні шляхи. Тим часом малі господарства постають перед стрімким ростом виробничих затрат на паливо й добрива та крахом цін на продукцію, що продається на місцевому рівні.
Зрештою, навіть коли після посухи у Європі зросли ціни на пізній врожай 2022-го та 2023-го років, українські виробники навряд чи отримали з цього вигоду, адже місцеві споживачі не можуть оплатити вищу вартість, а також імпорт овочів та фруктів, щоб врегулювати зростання цін. Влітку 2022-го українським торговцям довелося замінити втрачений на окупованій Росією Херсонщині врожай фруктів та овочів. Його зазвичай збували всередині країни, а тепер замінили продукцією з Молдови та Румунії (польові респонденти, липень–серпень 2022 р.).
Відтак нинішня криза, як і у перехідний період 1990-х, випробує навички виживання місцевого населення. Навряд чи вони повернуться до натурального господарства, як це уявляють технократи зі Світового банку. Радше навпаки — вони боротимуться та поєднуватимуть різні джерела доходів, як грошові перекази мігрантів й соціальні виплати, так і мале сільське господарство. Оскільки de facto місцева та глобальна політики покинули мешканців сіл напризволяще, вони передусім покладатимуться одне на одного.
