Нещодавні висловлювання міністерки соціальної політики Оксани Жолнович про «знищення всього соціального» та «виведення українців із зони комфорту» спричинили значний суспільний резонанс та хвилю критики. Проте це далеко не перший випадок, коли чиновники, прямо пов’язані із соціальною політикою, публічно озвучують антисоціальні речі. Про що свідчить присутність таких людей, як Третьякова та Жолнович, в уряді — про кадрові помилки чи про свідому політику, спрямовану на дискредитацію ідей соціальної солідарності та повну маргіналізацію людей, які потребують соціальної допомоги?
Оксана Жолнович своєю заявою на Міжнародному форумі сталого розвитку нагадала про те, як керівництво Міністерства соціальної політики ставиться до суспільства:
«Нам треба зламати все, що є сьогодні соціального, і просто з нуля переформатувати новий суспільний договір про соціальну політику в нашій державі. Багато громадян взагалі є в певному сенсі підлітками: "Держава винна нам: дбати, допомагати, але я не буду брати участі у своєму особистому розвитку, особистому житті, я не готовий брати відповідальність на себе". І це та філософія, яку ми точно мусимо зламати».
Слова Жолнович про «зону комфорту» особливо обурили українок та українців. Критики резонно запитують, хто саме із людей, які живуть в Україні, знаходиться в зоні комфорту після більш ніж півтора року повномасштабної війни та кількох десятків років недофінансованої соціальної політики. Висловлювання Жолнович продовжує «добру» традицію українських політиків, які інфантилізують отримувачів соціальної допомоги, розділяючи суспільство на «відповідальних громадян» і несамостійних «підлітків».
Міністерка соціальної політики Оксана Жолнович. Фото: Міністерство соціальної політики України/Facebook
До того ж повномасштабне вторгнення посилило негативні тенденції у сфері соціальної політики. Неоліберальна ідеологія, яка передбачає, що будь-які проблеми мають вирішуватися індивідуально, власними силами, ризикує втратити популярність навіть серед тих українців, кому ці ідеї близькі. Масове руйнування житла, масові фізичні та психологічні травми, катастрофічні економічні наслідки війни та багато іншого значно розширили коло людей, котрі потребують допомоги для виживання та реабілітації. Тому число тих, хто прочитає неоліберальні проповіді міністерки Жолнович і подумає: «як же добре бути достойним представником середнього класу на тлі пенсіонерів, хворих та інших "дармоїдів"», буде стрімко зменшуватись. Але, здається, українські політики ще не зрозуміли, що їхні анархо-капіталістичні фантазії несумісні з викликами війни і дедалі більшою залежністю від ЄC, з його менш людожерським суспільним устроєм.
Окрім людоїдства, Жолнович демонструє повне нерозуміння соціального та історичного підґрунтя інклюзивної соціальної політики. Хоча різні країни мають дуже різні підходи до її формування — від складних приватних систем Швейцарії до широких егалітарних систем скандинавських країн — їх усіх об’єднує розуміння функціональної важливості соцполітики. Хто б не був при владі — консерватори, ліберали чи ліві сили — у країнах із вкоріненими соціальними інституціями ніхто (тим паче, міністерка соціальної політики!) не може собі дозволити заявляти про намір знищити «соціальне». Ніхто не може дозволити собі розповідати, що виплати батькам призводять до «неякісних дітей», як це робила голова комітету соціальної політики ВР Галина Третьякова; або скаржитись на те, що люди «забагато їдять», як це робив Андрій Рева, попередник Жолнович на міністерській посаді (при цьому посилаючись на Німеччину, яка має одну з найщедріших соціальних систем). Ніхто не може собі цього дозволити, тому що соціальна політика зберігає те, що соціологи називають соціальною згуртованістю.
Голова комітету соціальної політики ВР Галина Третьякова. Фото: Віталій Носач
Якби Жолнович, Третьякова або Рева відвідали соціологічні лекції першого курсу бакалаврату, то знали б, що питання того, як зберегти суспільства інтегрованими, було ключовим для батьків-засновників соціології. Для Жолнович і компанії пропоную нижче невеликий лікнеп.
Із розвитком капіталістичних відносин виникали й стрімко збільшувалися нові соціальні групи. Деякі з них з різних причин не могли інтегруватися в суспільство та вирішувати свої проблеми через суто ринкові механізми. До таких груп належав, зокрема, новий клас промислових робітників. Крім того, робітники потребували медичного страхування на випадок виробничих травм — саме тому, і у відповідь на робітничий рух, виникло медичне страхування в Німеччині. Старші люди та діти також не могли більше розраховувати на піклування від членів родин, тому що різні покоління все частіше жили окремо, а жінки починали працювати. Щоб запобігти повному розпаду суспільства під час таких докорінних трансформацій, були введені механізми соціальної допомоги, які прийшли на зміну ослабленим сімейним та комунальним схемам підтримки.
Хвиля інституціоналізації та розширення соціальних програм відбулася і після Другої світової війни — після масштабної катастрофи багато країн усвідомили необхідність інтеграції всіх членів суспільства. Невипадково після Другої світової були систематизовані й права людини в нинішньому вигляді, де соціально-економічні права не менш важливі за політичні. Розширення соціальних програм та гарантій — це майже завжди індикатор демократизації суспільства, а не «лінощів». У кожної країни своя історія, але всі старі й відносно добре функціонуючі системи соціальної підтримки є відповідями на фундаментальні історичні виклики, а не реалізаціями радикально-капіталістичних фантазій.
Звідки беруться такі цінні фахівці, як Жолнович і компанія? Така риторика не є специфічно українською, а має своє коріння в неоліберальній економічній думці. Її основні риси такі: ворожість до соціальної солідарності та соціальної функції держави, економізм (орієнтація виключно на макроекономічні показники, як-от ВВП), радикальний індивідуалізм та розуміння ринкових сил як основи суспільних відносин. Це вчення існує давно, але практичне його впровадження почалося в 1970-х роках. Маргарет Тетчер та Рональд Рейган, напевно, найвідоміші представники неоліберальних політик, проводили свої реформи ще в 1980-х. Це означає, що західні країни давно знайомі з наслідками неолібералізму (в більшості своїй негативними).
Зустріч премʼєр-міністерки Великобританії Маргарет Тетчер та президента США Рональда Рейгана в Овальному кабінеті, 16 листопада 1988 року. Фото: з відкритих джерел
Тетчер і Рейган були політиками Британії та США — країн, які історично відомі менш щедрими соціальними системами ніж більшість європейських країн. Ситуація із соціальною політикою в Британії та США не така «райдужна», як може здаватися українським прихильникам Бориса Джонсона. В обох країнах тривають житлові кризи. В сфері медицини в Британії очікується колапс — що не заважає українським медичним реформаторам робити вигляд, що це найкращий приклад для наслідування. Американська ж медицина відома своєю дороговизною як для пацієнтів, так і для держави. І при цьому вона є безпрецедентно недоступною як для країни з таким рівнем економічного розвитку. Проте в обох країнах виникла і відповідна реакція — в Британії відбуваються страйки і протести через ситуацію з охороною здоров’я, а у США останніми роками відбулись успішні процеси об’єднань вчителів у профспілки.
Неоліберальна політика відчувалася і в інших країнах Європи — наприклад, багато критики лунало на адресу політики щодо безробіття у Франції та Німеччині. Адже їхні реформовані системи підтримки безробітних маргіналізують людей — держава покриває виплатами лише базові потреби, замість того, щоб боротися зі структурними причинами безробіття. Або знову приклад зі сфери медицини — довгий час в Німеччині складна ситуація з молодшим медичним персоналом, яка загострилась із пандемією. Проте суспільна увага не оминула проблему, що призвело до організації молодшого медперсоналу для боротьби за свої права — в чому вони вже досягли певних успіхів.
У всіх цих країнах є свої (проте менш «дикі») третьякові й жолновичі, які інфантилізують людей, котрі виступають за солідарність. Як і їхні українські однодумці, вони поширюють брехливі й популістичні міфи про те, що соціальна підтримка веде до «ліні» та «безвідповідальності». Але вони не настільки популярні, аби мати змогу «знищувати все соціальне», і точно не займають посади у Міністерстві соціальної політики.
Зараз багато людей з України інтегруються в європейські соціальні системи. На прикладі українських біженців і біженок можна впевнитись у двох речах. По-перше, що інституції забезпечують існування щедрих механізмів соціальної підтримки навіть коли європейські третьякові й жолновичі апелюють до соціального шовінізму, закликаючи до економії за рахунок негромадян. По-друге, що допомога в кризових ситуаціях призводить до швидшої та якіснішої інтеграції в суспільство, а не до «безвідповідальності». Про це свідчить статистика працевлаштування українських біженців, яка в українському суспільстві, на жаль, часто використовується, аби показати що «відповідальні» українки не хочуть «сидіти на соціалі», а тому набагато кращі за інших біженців. При цьому, звісно, ігноруються умови, в яких опиняються біженці з інших країн — інтелектуальні учні українських неолібералів не розуміють, яку велику роль відіграв «соціал» в досягненнях їхніх співвітчизників-біженок.
Чому серед українських можновладців та у мейнстримній дискусії залишається поширеною антисоціальна та примітивна лібертаріанська риторика — питання відкрите. Пояснень може бути багато. Наприклад, через політичні та ідеологічні баталії, які дають Третьяковій та їй подібним карт-бланш на те, аби називати все, що не подобається — «соціалістичним». Впливати може й периферійний статус України — залежної від сильних країн і неспроможної відхилятись від глобального курсу скорочення соціальних програм та урізання витрат. Проте жоден з цих аргументів не є достатньо переконливим, щоб приносити в жертву соціальну солідарність, копіюючи найгірші та провальні зразки.
Коли Жолнович намагається надати своїм повчанням інтелектуального фльору та говорить, що «переформатує соціальний договір», вона не пояснює в чому полягатиме суть цього договору, якщо соціальна функція держави самознищиться зусиллями її та її колег. Вона не пояснює, чому ті, хто виїхали з країни через війну, мають повернутися з функціонуючих європейських систем в післявоєнну Україну, де умови будуть непростими в будь-якому разі, а стараннями «реформаторів» можуть стати просто антилюдськими. Вона не пояснює, яка роль відведена військовим і всім постраждалим від війни в «договорі» з державою, що вміє лише нагадати про «особисту відповідальність» за вирішення масових соціальних проблем. За сценарієм Жолнович і компанії, Україну чекає катастрофічна поляризація суспільства, якщо «реформатори» підуть на поступки і підтримають військових, але не всіх інших. Або ж ми ризикуємо взагалі отримати дезінтеграцію: якщо навіть ті, хто рятують українське суспільство від окупації, нічого не отримають за свою службу. «Знищуючи все соціальне» своїм «договором», Жолнович знищить не лише соціальні програми, але й можливість злагодженого існування українського суспільства.
