Студентська асамблея: десяток маленьких революцій

  • 07 жовтня 2014
  • 2049
Студентська асамблея: десяток маленьких революцій

Починаємо публікувати добірку активістських матеріалів із нашого номера про Майдан. Це статті та інтерв’ю лівих учасників протестів на Майдані та Антимайдані, які відображають їхні позиції і можуть не збігатися з поглядами редакції «Спільного».

У статті розглядаються практичні аспекти діяльності ініціативи «Студентська асамблея», а також подано мій інтуїтивний аналіз результатів існування організації з позиції активної учасниці СА.

ФAКТАЖ
Могилянський лівацький страйк — прообраз Студасамблеї

Прообразом, зародком Студентської асамблеї був страйк у Києво-Могилянській академії — вірніше, спроба його зробити. Страйки в Могилянці були два. Перший стався на початку грудня і був фактично ініційований згори, тобто адміністрацією університету, тому мав показовий характер і скінчився за кілька днів. Наступного разу намагання провести страйк почалися 16 січня і виходили з боку студентів та, передусім, недавніх випускників академії. Ці ініціатори здебільшого мали ліві погляди. Хоч вони й не говорили відкрито про класову боротьбу та ліву перспективу осмислення революції, та воліли брати участь у загальному протестному русі, просуваючи саме свої погляди, — нехай для початку й не зовсім відкрито. Також складалося враження, що лівацькому активу Могилянки хотілося завдяки загальному сплеску політичної цікавості притягнути більше людей до на той момент нечисленного лівого руху як у цьому університеті, так і взагалі.

До цього страйкового руху я і приєдналася 19 січня — а вже 20 січня, в понеділок, студенти Києво-Могилянської академії в кількості близько п’ятдесяти осіб окупували сходи Першого, адміністративного корпусу — важливого вузла, крізь який постійно ходять студенти різних спеціальностей та працівники університету. На сходах були розклеєні плакати, телефони координаторів робочих груп — тобто вказівки, до кого долучатися, якщо хочете чи то плакати малювати, чи то людей агітувати, чи то принести щось корисне. Були розклеєні та розкладені як роздатковий матеріал покрокові інструкції з організації окупації приміщення, з горизонтального, безлідерного самоврядування за допомогою афініті-груп, а також FAQ про те, що таке страйк і навіщо він. Інструкції були розроблені анархістськими групами й перекладені українською саме для цієї окупації.

В будь-якому разі, імпульс до цього протесту виходив не від студентів самих по собі, а від випускників. І в процесі планування окупації сходів увечері напередодні, і всі наступні кілька днів присутність випускників, зокрема Богдана Білецького, була потужною і визначальною. Він мав достатньо аргументів, щоб без упину відбивати атаки противників страйку й окупації. Безумовно, його активно  підтримували ще кілька випускників — серед них і я. Серед студентів же здебільшого панував острах, а також незнання репертуару протесту та брак мінімальної політичної свідомості, яка б мотивувала їх про цей репертуар дізнаватися.

Хай там як, сходи окупували. Протягом дня справді багато студентів дізналися  про намагання розпочати страйк, і на вечірню асамблею зібралися більш ніж сто людей (під час обговорення напередодні ввечері актив ледве сягав тридцяти учасників). Увагу до протесту привернули:

- наявність власне людей з протестною атрибутикою в корпусі університету, а також наявність місця, де можна перебувати, розпитувати, долучатися прямо тут і зараз, коли ти зацікавилася;

- залучення активних людей з різних спеціальностей з метою охопити страйком усі кафедри університету; ці люди за особистою базою контактів інформували потенційних учасників зі своїх груп та спеціальностей про окуповані сходи та асамблею ввечері.

На зборах наступного вечора було вирішено залишитися в одній із аудиторій корпусу на ніч. Учасників мотивували два фактори: по-перше, у разі розгону Майдану (на Грушевського тоді загострювалося силове протистояння) в університеті будуть люди, які зможуть відчинити двері та надати першу допомогу; по-друге, треба закріпити за собою зачинене приміщення — одну з аудиторій університету — і там постійно займатись організаційною та координаційною діяльністю для студентського страйку. Щоправда, за час вагань, чи варто захоплювати аудиторію, і суперечок з адміністрацією студенти так потомилися, що на якісне обговорення та планування ні в кого вже не вистачало сил, тому здебільшого жартували, а потім поснули на партах.

Страйк не набув загальноуніверситетського масштабу. Багато хто зі студентів і без страйку знаходив час на те, щоб «щось робити» на Майдані. Майдан був їхньої окупацією. Університет вони не сприймали як підприємство, і тому не вважали, що призупинення його функціонування якось вплине на стан справ у суспільстві. Таку саму позицію займало, власне, керівництво університету: Могилянка не має страйкувати, адже це тільки спричинить закриття і без того «неугодного» вишу, але студенти можуть брати участь у протестах у позанавчальний час — ніхто їх за це не каратиме.

На вченій раді, яка відбулася через кілька днів після низової спроби розпочати страйк, було вирішено заборонити випускникам Назарію Совсуну та Богдану Білецькому заходити на територію університету та перевести роботу академії в дистанційний режим, тобто закрити фактично всі приміщення. Зрозуміло, що за таких умов страйку в Могилянці вже бути не могло. Охочі й далі протестувати у складі оформленого студентського руху з власною політичною позицією, а не просто «щось робити» на Майдані, зібралися після цієї вченої ради у приміщенні дружнього видавництва й обговорювали потреби та перспективи руху. Серед присутніх тоді було багато представниць руху «Відсіч». Крім акцій протесту, йшлося також про потенційні приміщення для координаційного центру студентського страйку.

Страйк переїжджає і припиняє бути страйком. Студентський центр в Українському домі

Після цієї зустрічі я написала в різні майданівські групи на Фейсбуці з питанням, чи ніхто не хоче надати приміщення для студентського координаційного центру, і в одній із груп порадили піти в Український дім — його ж бо якраз захопили за день до того. Я відписала про це на розсилку, і Богдан поїхав перевіряти, який стан справ у колишньому музеї Леніна. Там йому сказали, що під студентський центр можуть надати територію на другому поверсі. Одразу виникла необхідність на цій території облаштовуватись. Тому почали обдзвонювати людей, які могли би прийти, заночувати, застовбити місце, прибрати там, налагодити потік ресурсів. Обдзвонювали людей за контактами з могилянського страйку та знайомих активістів і протестних художників. Приміщення вдалося відстояти, на вечір наступного дня зібралася величезна асамблея — все виглядало так, ніби студентський центр потрібен великій кількості людей, і під нього виділили місце на першому поверсі, де потік людей був більший, а особливий пропуск не потрібний.

Але до того, як студентський центр переїхав на перший поверх Українського дому і назвався на перших же зборах, що відбулися на новому місці, Студентською асамблеєю — в ніч, коли перші активісти тільки заїхали в окуповану будівлю — ми допомогли Першій сотні прибрати в складському приміщенні, яке їм відвели для розквартирування. Таким чином ми заприятелювали з однією з активних сотень Самооборони, яка ще й займалася «внутрішньою безпекою будівлі».

Асамблея як організаційна схема

СА вирішили назвати саме асамблеєю, а не центром, щоб підкреслити характер ініціативи: всі рішення приймає не якийсь центр, лідер чи лідери, а загальні збори, які відбуваються на території ініціативи щоденно в той самий час. Ці збори називаються асамблеєю, бо мають низку характеристик:

- Будь-хто може долучитися до зборів.

- Голос кожного має таку саму вагу, як і голос всіх інших.

- Будь-хто з присутніх на асамблеї може запропонувати ідею, яку б вона хотіла втілити.

- Рішення приймаються консенсусом, тобто якщо хтось один проти прийняття рішення — цю людину треба переконати, а якщо не виходить знайти аргументів, щоб її переконати — рішення не може бути прийняте і виконане.

- Для доопрацювання рішення може бути створена робоча група, яка представить проект рішення, проти якого не буде блокувань. Це шлях для того рішення, яке хтось заблокував.

- Також робочі групи слід створювати для втілення в реальність будь-якого рішення асамблеї. Скажімо, є пропозиція зробити певну акцію, або започаткувати кіноклуб, або видавати газету. Ніхто в асамблеї не проти того, щоб така діяльність здійснювалася від імені ініціативи, а також не проти того, щоб ресурси асамблеї (зібрані пожертви, контакти активістів та партнерів, технічне обладнання, надане асамблеї в користування, територія, яку утримує асамблея тощо) були надані для реалізації рішення. Але всі учасники асамблеї не можуть і не зобов’язані докладати сил до реалізації саме цього рішення. Не можуть, бо така величезна група буде неповороткою в практичній активності. Не зобов’язані, бо кожен може займатися тільки тими проектами, які їй чи йому до душі. Тому після прийняття рішення ініціатори чи ініціаторки запрошують усіх, хто зацікавився проектом, взяти участь у робочій групі з його реалізації. Телефон координатора групи має бути тут-таки записаний на дошці оголошень в СА та в протокол, який викладається в інтернеті в загальному доступі для всіх учасників асамблеї. Надалі група займається реалізацією проекту і за потреби контактує з групою із забезпечення медіапідтримки, з групою технічної підтримки тощо. На наступних асамблеях робочі групи повідомляють, чим вони займаються, на якій стадії проект, що треба від усіх учасників асамблеї наразі.

- Щоб під час асамблеї учасники не перескакували на наступне питання, перш ніж приймуть рішення по попередньому, за 10 хвилин до початку зборів треба зібрати від усіх охочих питання до порядку денного. Під час асамблеї модератор відсікає всі репліки, які не стосуються того питання порядку денного, яке розглядається. Якщо в ході обговорення з’являється необхідність створити ще питання в порядку денному — його створюють. Час, який можна витратити на обговорення кожного питання, також визначається перед початком обговорення.

- Перед початком асамблеї присутні домовляються, хто буде модератором, протоколістом та таймкіпером. Модератор має стежити за тим, хто за ким підняв руку, і надавати всім по черзі можливість висловитися, а також стежити, щоб обговорення не перестрибувало з питання на питання. Протоколіст має записувати рішення і координати відповідальних у протокол. Таймкіпер має стежити, щоб час на обговорення кожного  питання не затягували.

- Поміж зборами існування асамблеї триває в електронному режимі. Щоб зробити це можливим, усім, хто приходить на збори, пропонують підписатися на гуглгрупу асамблеї. Кожна робоча група створює там тему, через яку можна координувати роботу групи онлайн двадцять чотири години на добу. Протоколи всіх засідань також обов’язково відправляють у цю гуглгрупу.

Діяльність Студентської асамблеї

За час існування СА в Українському домі функціонували такі робочі групи:

- Кіноклуб. Група займалася підбором фільмів, створенням та розповсюдженням афіш, проведенням кінопоказів та обговорень з усіма охочими за принципом відкритого мікрофона. Люди, що прийшли погрітися з барикад, а в Київ приїхали часом із віддалених сіл, дивилися революційне кіно — наприклад, фільми «За Маркса» чи «Захоплення», — а потім мали можливість сказати все, що вони думають про фільм і про ситуацію в країні в мікрофон, так, що почує весь Український дім. Ця активність виглядала, безумовно, інноваційно, але виміряти її ефективність для підвищення кількості класово свідомих індивідів важко, адже облік відвідувачів ніхто не вів. На безпосередні акції учасників вечірніх кінопереглядів підбити не вдалося — та ніхто й не намагався. Відчувалося, що під час обговорень, які тривали після кіно, це було недоречно: люди воліли самі висловитися, і все, що могли зробити ведучі від СА — ставити каверзні питання після висловлювань про національний анархізм і подібне. Втім, саме каверзні питання, а не інтерпретації психоаналітика змушують пацієнта усвідомити свої проблеми. Саме каверзні питання режисера змушують актора відчути те, що треба зіграти, продумати деталі, а не просто зобразити подобу. Зокрема, після кількох вечірніх обговорень один постійний їх учасник Геннадій з-під Львова підійшов до стола СА побалакати, і в розмові згадав, що збирається, коли повернеться з київських барикад, реформувати сільський клуб і робити там центр для кінопоказів і обговорень громадських проблем. Щоправда, чи будуть там показувати кіно «За Маркса!», чи якесь інше — це вгадати наперед не вдасться.

- Медіагрупа. Інформувала про досягнення та потреби СА щовечора, а також оперативно після акцій. Відповідала за спілкування з пресою та всіма зацікавленими.

- Група з технічного забезпечення. Відповідала за технічні засоби, що їх різні постійно діючі ініціативи надавали в користування Українському дому або конкретно під відповідальність СА. Ця група зберігала і щодня встановлювала техніку для Відкритого університету Майдану, для кінопоказів, для телемостів, для показів новин, для мистецьких подій. Наявність такої групи забезпечила створення позитивного іміджу в очах комендатури та інших ініціатив Українського дому.

- Школа протесту. Група, що організовувала зустрічі з особистостями, які могли навчити у певний спосіб захищати свої права й організовуватися. Була організована зустріч із Михайлом Волинцем, лекція про те, як поводитись у разі затримання міліцією, лекція Захара Поповича про негативні наслідки олігархізації економіки, презентація сьомого випуску «Спільного» під назвою «Другий світ», щоденні лекції з самоорганізації та створення територіальних громад Рими Білоцерківської та Олександра Супрунюка.

- Групи під окремі акції.

Окупація Міністерства освіти та науки — неочікуваний поворот

Багато уваги у спілкуванні зі студентами, які, проходячи повз територію СА, зупинялися і хотіли долучитися, а також зі студентськими організаціями, які вже існували, приділялося мобілізації на студентський страйк. Найактивніші учасники СА вважали, що страйк необхідний як економічна альтернатива насильницькому протестові, а загальнонаціональний страйк можуть розпочати студенти — як просто власним прикладом, так і вивільнюючи людей (студентів), які могли б організовувати загальнонаціональний страйк і масштабні акції протесту.

На мою думку, брак політичної підготовки у широких мас населення, брак політичної позиції, співзвучної «страйкарям», зробив цей задум апріорі нереалізовуваним. Утім, місяць існування Студентської асамблеї допоміг реалізувати інші зміни. Зокрема, крім страйку впродовж усього існування ініціативи її учасники постійно обговорювали між собою та з різними афілійованими групами можливість окупації чи то Червоного корпусу Київського національного університету, чи то адміністративного корпусу Національного педагогічного університету. Червоний корпус вважався знаковим для всіх студентів і викладачів країни, але серед активістів не було майже нікого, хто би там учився, тому важко було як продумати окупацію технічно, так і заручитися підтримкою маси людей — адже у разі такої окупації вийшло б, що адміністративну будівлю окупували не студенти, а якісь чужі люди. Водночас висувався аргумент, що необхідно окупувати цю знакову будівлю і пояснювати: ми не окупуємо її, а звільняємо від тих, кому вона не належить. Тут має бути самоуправна академічна спільнота, а не офіс бізнесу з продажу «мажорам» юридичних дипломів. Втім, ідея окупувати корпус НПУ мала ширшу підтримку, адже в Студентській асамблеї було багато активістів саме з університету імені Драгоманова. До того ж, технічно простіше було захопити саме те приміщення, адже там не було ані камер спостереження, ані великої кількості охорони.

Ідея захопити саме Міністерство освіти та науки проскакувала лишень зрідка і швидше у якості жарту. Всім було ясно, що це було би дуже добре і допомогло б натиснути в саме серце системи, але надто вже недосяжно.

Хай там як, саме така окупація сталася через місяць існування СА. 21 лютого колона студентів (організована здебільшого активістами страйккому НПУ, а не СА) рушила до МОН з вимогами засудити репресії проти протестувальників та студентських активістів, а також звільнити міністра Табачника та його заступника Сулиму. Напередодні представник страйкому НПУ телефонував до активістів СА, знаючи, що ті збирають мілітаризований загін, і пропонував взяти участь в протестній ході у якості «студентської самооборони» — захищати інших протестувальників від «тітушок». Коли ж протестувальники прийшли під МОН, учасники СА в камуфляжі і балаклавах справили враження на працівників міністерства, і студентам було дозволено чекати на міністра, якого не виявилося на робочому місці, всередині будівлі.

У результаті студенти та інші зацікавлені в боротьбі за оновлення освітньої галузі перебували в МОН тиждень. З ними було погоджено кандидатуру нового міністра, а з цим кандидатом, у свою чергу — «Дорожню карту» змін у галузі освіти, з огляду на яку він мав би здійснювати відтоді свою діяльність. Серед вимог «Дорожньої карти» — сприяння прийняттю нового Закону про вищу освіту в більш інноваційному варіанті, ніж той, що можливо було проштовхнути за попередньої більшості в парламенті, а також введення щоденної онлайн-публікації бухгалтерської звітності всього міністерства у рамках всесвітньої програми Raw Data Now!. Із повним списком вимог можна ознайомитись, наприклад, на сторінці СА в мережі Facebook.

Весь час перебування в МОН асамблея продовжувала функціонувати у своєму форматі. Тобто більшість ліберальних студентів дуже швидко обурилися промовами а-ля період застою і зраділи, коли під сценою з’явився модератор-таймкіпер, який надав можливість висловитися всім охочим. Було створено такі робочі групи: перемовники з потенційними міністрами; самооборона; група, що пише довгий список вимог для майбутнього міністра; група, що збирає пропозиції з реформування шкільної освіти; група, яка займається проблемами науковців; група, яка налагоджує шляхи проведення аудиту документів, що залишились у міністерстві від попереднього міністра. Ці групи діяли впродовж дня і звітували на вечірніх асамблеях. Щоправда, через велику кількість людей на асамблеях і часту необхідність обирати персоналії, які будуть когось представляти, система прийняття рішень у МОН була змішана: використовувався і консенсус, і голосування.

1 березня, після того як представники офіційної студентської самоорганізації були задоволені персоналією нового міністра, а представники лівих студентів — повним погодженням «Дорожньої карти» із новим головою відомства, МОН знову повністю окупували чиновники.

СА виділяється на тлі інших революційних ініціатив: напротивагу всім новоствореним інституціям та ініціативним групам, які розвивалися з майданівських протестів уже навесні, СА припинила своє існування. Вона — та майданівська група, яка не розвинулася на постмайданівському етапі. При цьому виконання деяких вимог «Дорожньої карти» проконтролювали ті окремі активісти, які ці вимоги вводили. Але моніторинг діяльності міністерства централізовано на сьогодні не відбувається. Не можна сказати, втім, що карту зовсім не виконують чи що контролю над її виконанням зовсім нема — адже, як я вже написала, окремі активісти й далі цікавляться діяльністю Міністерства і моніторять ті зміни, які їм здаються важливими. Багато найактивніших учасників СА навесні зайнялися пошуком роботи і зараз зайняті чи поїхали з Києва.

РЕФЛЕКСІЯ
Далі викладаю радше не науковий аналіз існування СА, а свою рефлексію щодо досвіду участі в ініціативі. Покладаюся на інтуїцію, яка мала б непомітно для мене вичленувати з тисяч думок, продуманих за час протесту, ті, що перегукуються з раніше читаною теоретичною літературою.

Чому СА припинила існувати

СА, на мою думку, припинила своє існування тому, що була доречна за тих умов, за яких виникла, і не є доречною сьогодні. Вона виникла зі спроби страйку, який би вивільнив студентський ресурс для організації загальнонаціонального страйку, який був би ненасильницькою альтернативою загальнонаціональному протесту і тиснув би на капіталістів, а не на міліціонерів строкової служби. Сьогодні немає імпульсу для загальнонаціонального страйку, адже деякі капіталісти відсторонені від влади, від власних активів, змушені переховуватися, а деякі роблять популярні кроки і завойовують повагу населення. Також звільняти студентів від пар на канікулах немає потреби. Отже, СА не потрібна.

Аналіз асамблеї як організаційної схеми і культури спілкування

Один мій друг, що недовго був учасником «Окупуй Волл-стріт» та ініціатор «Окупуй Берлін», розповідав: вони досліджують, які проблеми виникають у груп, які приймають рішення консенсусом, і як ці групи такі проблеми вирішують. І проблемою, з якою ніхто не знав, що робити, була ієрархія знання. Ту саму проблему я відчувала і в діяльності СА. Безумовно, асамблейний тип управління дозволяє фактично всім висловитися, всім проявити ініціативу, але часто люди не вважають, що вони взагалі можуть проявити ініціативу, що їхні ідеї варті уваги. І тоді виходить, що найбільш освічені і досвідчені говорять більшу частину часу, і саме їхніми проектами займаються більшість учасників, і саме їхні рішення підтримує більшість, і взагалі ці люди якось ніби підштовхують організацію до існування. Від них починають очікувати якихось рішень, пропозицій, як від начальників. І це ніби і має сенс, бо в цих людей завжди більше аргументів, вони в своїх доказах беруть до уваги більше факторів. Тому що вони — дослідники протесту, професійно або від душі. Або хороші оратори та добре відчувають присутніх. І ніби ніхто не ветує їхні пропозиції, їхні рішення — але ж виходить, що в організації, незважаючи на всі застережні клапани, з’являються якісь лідери. А коли в колективі відчутно, хто є лідер, то навіть якщо формально будь-хто і може сперечатися з лідерами і за певних умов ставати на їхнє місце, фактично учасники осмислюють себе очима лідера, хтось соромиться говорити, бо вважає, що лідер думає по-іншому, тощо.

З іншого боку, я вважаю, що все ж таки асамблейний тип організації — це швидше підхід до спілкування, аніж власне організаційна схема, що повністю убезпечує від будь-якого тиску та ієрархії. Це формат, який заохочує всіх присутніх ділитися думками і запобігає необґрунтованій та необережній критиці, образам та дискримінації за ознаками іншими, ніж компетенція в певному питанні.

СА в широкому політичному контексті

Чи працювала СА на органайзинг і політичну просвіту пролетаріату? Дуже віддалено і побічно. Так, були організовані лекції, семінари, але чи то було достатньо систематично і чи присутні, що прийшли з двадцятиградусного морозу, бояться за своє життя і знають, що до їхніх сімей додому вже приходили правоохоронці, могли зосередитись і активно сприймати та запам’ятовувати інформацію — велике питання.

А щодо органайзингу, то негативний результат — також результат: діяльність СА показала, що організувати страйк раптово, без підготовленої, добре побудованої мережі сильних первинок, справжніх профспілкових лідерів не вдасться. Для соціальної революції знадобиться довга кропітка робота з людьми в складних виробничих умовах, з людьми, які бояться втратити свою роботу і тому не полишають її — а саме таких більшість. З тими, в кого немає рятівних наметів Майдану, де можна тимчасово пожити, і немає рятівного кола друзів-активістів, у яких можна і вписуватися, і їсти, з тими, хто не вміє красти в супермаркетах. Але що ще важливіше — в цих людей немає політичної грамотності і мало часу на її здобуття.

Переваги окупаційного протесту

Але тут також важливо згадати, що свідомість є сформованою досвідом і середовищем. Усі конструкції свідомості сформовані ситуацією, наявною в суспільстві. Окупований простір, співжиття в ньому створюють іншу ситуацію. Саме окупаційний протест має такі переваги:

- Простіше приєднатися. Певний час, весь час на певній території, відомо, куди приходити. Можна просто залишатися на території, знайомитися, поступово підключатися, навіть якщо початково не знав, як долучитися.

- Домашня атмосфера створює умови для соціальної мобільності. На окупованій території люди сплять, їдять, і коли хтось приходить, не обов’язково цій людині мати політичну ерудицію, вміння добре говорити або малювати. Можна посидіти, погрітися, поїсти. Зав’язуються балачки, і тоді людина в неформальній обстановці може ставити питання, освоюватися з групою людей, із протестом, будувати якусь політичну позицію. Не обов’язково приходити з уже готовою позицією, з готовим плакатом чи ідеєю.

- Певна територія притягує ресурси. Люди проходять повз, щось вкладають матеріального в протест. Гроші використовувалися на Майдані на дрова і їжу, а СА використовувала їх здебільшого на листівки, канцтовари. Також до нас потрапило багато аудіо- та відеотехніки, що дало можливість робити кінопокази та лекції на весь хол. Інші ініціативи на ці гроші також купували засоби захисту та зброю. Хтось, безумовно, і крав.

Особистісні перетворення відбувалися в режимі 24/7. Але ці особистісні перетворення не закінчувалися «в душі» кожного протестувальника, вони виливалися у співпрацю та нововведення, які також розроблялися в такому самому безперервному режимі. В результаті люди напрацювали і парамілітарні навички, і навички організації в ради, і навички організації акцій. Постійне співіснування дало можливість повного заглиблення в навчання активізму тисячам людей.

Чому варто вважати Майдан революційним?

Ліберальний дослідник революцій Пол Берман підмітив у особистій бесіді: Майдан можна буде вважати революцією, якщо після цього стояння на площі народяться якісь нові дрібні соціальні інститути. Можна сказати, що принаймні за критеріями Бермана Майдан був революцією, адже як результат процесу тисяч маленьких перетворень у режимі 24/7 з’явилися багато нових соціальних структур. Люди не залишилися на площі навічно. В кінці лютого і в березні вони зайнялися:

- Організацією громадських рад при міністерствах (я знаю людей з такої ради при Державній фіскальній службі, Міністерстві екології та природних ресурсів, Асамблеї діячів культури, чула про ради при інших міністерствах). Ці ради існували і раніше, але зараз активісти почали активно влазити у справи міністерств, працювати над отриманням для рад статусу не дорадчих, а ветуючих органів.

- Розробкою пакетів реформ і акціями по їх впровадженню (ініціатива «Реанімаційний пакет реформ» та багато профільних ініціатив, які до неї примикають).

- Власне, роботою на постах у відомствах. У кожному міністерстві, управлінні з’явилося по кілька нових людей після Майдану. Я спілкувалася з кількома такими — з Міністерства освіти і науки, з Міністерства агрополітики та продовольства, Державної фіскальної служби, МВД — і всі вони в подробицях розповідають, як працюють над покращенням роботи інстанції та реформуванням галузі. З подробиць складається враження, що кажуть правду. Під покращенням мається на увазі передусім розслідування та ліквідація розкрадання та тіньової бухгалтерії, відновлення державних підприємств із впровадженням на них інновацій.

- Створенням локальних рад (знаю про Троєщинську, Голосіївську та Лук’янівську). Ради складаються з районних самооборон та активістів Майдану, які стверджують, що спираються саме на досвід Майдану, і займаються районними проблемами: закриттям неекологічних виробництв, розслідуванням та припиненням незаконних забудов, очищенням парків і стадіонів, поверненням їх у державну власність, де це потрібно.

- Налагодженням парамілітарної частини «АТО». Не вважаю обговорення цієї воєнної операції темою своєї статті, але відносно того, які нові системи в суспільстві створилися внаслідок Майдану, не можна не згадати парамілітарні успіхи. Коли люди отримали парамілітарний досвід, вони відчули в собі силу чинити спротив навіть тоді, коли це вимагає фізичної чи збройної конфронтації, і навчилися налагоджувати такий спротив. Частина парамілітарних об’єднань перетворилися на рекетирські групи, частина — на районні дружини, що обороняють інтереси жителів своїх районів та бізнесменів своїх районів від таких рекетирів, частина зайнялися налагодженням каналів збору матеріальних ресурсів для тих, хто воює, а ще частина організували власне постачання особового складу на схід країни. Системи мобілізації, організації військової справи у волонтерів працюють не гірше за армійські, а система постачання — навіть краще.

Безумовно, участь у чомусь незвичному для людини завжди є «мікрореволюцією», але у випадку з Майданом багато схожих мікро-революцій сталося за короткий період часу, і це, на мою думку, дало синергетичний ефект у вигляді багатьох дрібних змін в суспільстві, які, в свою чергу, дадуть своєю сукупністю глибинні зміни в країні найближчим часом. Кількість мікрореволюцій переросла в якість. Сукупність дрібних спалахів перетворилась на одне велике полум’я.

Місце СА в цій революції

СА, на жаль, не стала однією з таких нових ланок. Але досвід співперебування був дуже інтенсивним і допоміг мені особисто розібратися в тому, чого я хотіла б від «революції», як світ має змінюватися на краще. Розмовляючи ночами про загальнонаціональний страйк, соціальну революцію, інший, рівний, світ, радикальні зміни, які можна здійснити в пришвидшеному темпі, ось-ось, ще трошки — і буде, практикуючи і вдосконалюючи неієрархічні моделі співжиття, навчаючись захищати свою прекрасну територію фізично активісти СА та самооборони МОН усвідомили складність та тривалість процесів змін. Сталися десятки маленьких революцій. На мою думку, після цього багато хто з учасників навчився чогось і відправився втілювати те, чого навчився, у своїх сферах життя. Один із активістів співпрацює зі Спільно.ТВ, вносячи ліву думку в планування медіаполітики там. Одна із учасниць СА навчилася говорити з людьми, не лякаючись їх, як вона звикла робити до того. Одна з націоналісток зі страйккому НПУ відкрила для себе анархізм, свободу, рівність і братерство. І так далі.

При цьому новий міністр, якого також примусили трохи побути на окупованій території і пограти за правилами анархістів-протестувальників, також щось виніс із цієї окупації — наприклад, можливість викладати бухгалтерські звіти в інтернеті. Активісти ПД домагалися цього від Квіта як президента Могилянки, а домоглись як від міністра освіти і науки — і в масштабах усього міністерства. Також домоглися активної роботи міністерства із проводження аудиту, із перерозподілу бюджетних місць між університетами та створення прозорих критеріїв такого розподілу. Які саме поправки додали з посилу активістів до нового закону про вищу освіту — я не знаю, адже цими поправками не займалася, але новий закон прийнятий завдяки тривалому лобіюванню його міністром Квітом та його заступницею Інною Совсун. Власне, це Совсун свідчить, що міністерство працює зараз дуже активно, відчуваючи віповідальність перед громадськістю, яка будівлю передавала в руки нового міністра в обмін на його обіцянки. Працівники міністерства та його вище керівництво, за словами першої заступниці Квіта, залишаються понад робочі години, щоб зробити освітню реформу реальністю.

***

Якщо вважати «революцією» швидкі фундаментальні зміни соціальних інституцій, то постає питання — наскільки швидкі і наскільки фундаментальні мають статися зміни. Чи можливі зміни настільки швидкі і фундаментальні, наскільки може уявити мозок однієї начитаної людини? Думка завжди швидша за діяння, думка однієї людини тим більше швидша за узгоджені діяння групи людей, а якщо йдеться про зміни соціальних інституцій — потрібні узгоджені діяння багатьох груп людей. Я вважаю, що вище описані зміни, які відбулися внаслідок Майдану, з огляду на в принципі можливу швидкість змін в умовах необхідності узгодження активностей багатьох груп індивідів, досить швидкі і фундаментальні.

Ну і наостанок — наймасштабніша рефлексія. Майдан був часом для пробудження homo politicus в тисячах людей. Для того, щоб ситуація у країні якось суттєво змінилася, наприклад, в бік знищення експлуатації та рівності класів, ці нові політичні суб’єкти мають обжитися в своїх нових, політизованих, шатах, сформувати більш складну і виважену позицію, ніж «рішуче за все хороше і проти всього поганого». Коли всі ліві активісти поділяться своїм досвідом і поглядами з тисячами цих охочих — можна очікувати, що і країна попрямує ліворуч.

Післямова редакції

У статті Ніни Ходорівської нам, зокрема, важко погодитися тим, що Майдан призвів до справді швидких та фундаментальних змін в структурі та інституціях українського суспільства або хоча б політики. Адже описана у статті діяльність активістів після Майдану — це радше приклади їхньої інтеграція в уже наявні інституції, ніж поява нових. Чи не зводяться «революційні» наслідки Майдану лише до сукупності тисяч «мікрореволюцій» — особистісних перетворень, які пережили учасники протестів, і які так само минуть, зіткнувшись із реаліями нереволюціонізованих структур?

Було б також великим перебільшенням характеризувати спробу Могилянського страйку як «лівацького». Він справді мав потенціал (не реалізований через об’єктивні причини) запропонувати ефективну ненасильницьку стратегію боротьби з Януковичем шляхом політичних страйків, коли Майдан зайшов у глухий кут на початку січня. Однак попри справді більшу участь лівих активістів у цій страйковій ініціативі, ніж у будь-якій іншій ініціативі Майдану, у невдалому «могилянському страйку» не тільки не висувалися якісь специфічно ліві вимоги, але й значну роль відігравали націонал-демократичні активісти «Відсічі».

Нарешті, ми можемо погодитися з авторкою щодо того, що Студентська асамблея була специфічною формою організації, яка навряд підходить для теперішніх умов — але ми не згодні з нею щодо того, що низовий студентський рух втратив актуальність, делегувавши свої повноваження теперішньому керівництву Міністерства освіти. Слід уважніше слідкувати за освітньою реформою, що зараз відбувається. Адже за «прозорими» критеріями розподілу державного замовлення на підготовку спеціалістів у ВНЗ криється організація соціал-дарвіністської конкуренції для «виживання сильніших» серед університетів, яка найімовірніше означатиме втрату робочих місць для сотень науково-педагогічних і (передусім) технічних працівників «неефективних» ВНЗ, яким складно буде знайти нову роботу під час економічної кризи. Водночас найважливіші соціальні покращення нового закону про вищу освіту (такі, як підвищення стипендії для студентів або зменшення навантаження для викладачів) відкладені в часі та, коли настане пора, можуть бути реалізовані зі значними викривленнями. На жаль, не наштовхнулися на жодну суттєву критику зі студентсько-активістського середовища і «патріотичні» ініціативи Міністерства освіти, насамперед, ганебна рекомендація звільняти викладачів за «аморальні» вчинки, що пов’язувалися з їхньою політичною позицією, фактично дозволяючи університетським адміністраціям здійснювати політичну цензуру. В українській сфері освіти глибокі проблеми, які не можуть бути вирішені лише більш «ефективним» та «прозорим» розподілом державних коштів для найбільш «конкурентоздатних» організацій та студентів, зменшуючи доступність вищої освіти. А залучення приватних коштів створить натомість нові проблеми, перетворюючи університети на освітні фабрики для великого бізнесу, що є вістрям критики європейських студентських рухів. Навряд чи цього хотіли розробники «Дорожньої карти», що окупували Міністерство. Саме тому потреба в радикальному русі студентів та викладачів, що сильно здав позиції після Майдану, гостро нагальна, і нам би хотілося побачити його відродження.

Вперше опубліковано в: Спільне, №9, 2015: Майдан. Погляд зліва.

Залишити коментар

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери