• Чотири міфи про українську вищу освіту

    Чотири міфи про українську вищу освіту

    • Статті
    • 28/12/2017

    Посідаючи, ймовірно, друге місце за радикальністю змін та рівнем публічної уваги після медичної реформи, процес реформування вищої освіти в Україні супроводжується потоком аргументів, що мають на меті пояснити, заспокоїти та вселити віру в покращення. Зрештою, будь-які зміни в умовах трагічного стану української освіти вселяють надію, що власне й створює сприятливе поле для маніпуляцій інформацією.

    Далі
  • ЄВРОРЕМОНТ РАДЯНСЬКОЇ ДУШІ

    ЄВРОРЕМОНТ РАДЯНСЬКОЇ ДУШІ

    • Слайдер
    • 18/03/2013
    Увага до внутрішніх психологічних мотивів та міжособистісних взаємин, характерна для терапевтичної культури, стає важливим елементом соціальної стратифікації, що дозволяє стерти будь-які натяки на політику та економіку. Якщо за старими класовими схемами, заснованими на процесі виробництва матеріальних благ, мало сенс страйкувати і вимагати кращих умов праці та вищої зарплатні — та навіть за схемами, заснованими на споживанні, можна було купувати на турецьких ринках підробки дорогих брендів чи підпалювати елітні магазини — то з поширенням терапевтичної культури єдиним виходом є визнання неспроможності самостійно змінити своє життя і покірне слідування порадам терапевта. Самоконструювання зосереджується на стилі життя (зовнішній вигляд, кулінарні навики, проведення вільного часу та облаштування помешкань), а особлива роль євроремонту у цьому процесі пояснюється тим, що можливість мати житло як приватну власність зявилася у громадян пострадянських країн лише після розпаду СРСР, тому конструювання ідентичності просто не може обійтися без облаштування свого життєвого простору. Тож у контексті терапевтичної культури євроремонт на пострадянських теренах виконує схожу ідеологічну функцію, що й інші схеми та шаблони, що їх наданють доброзичливі експерти в телешоу та спеціалізованих журналах. Вони вказують на «правильне» рішення всіх проблем і гарантують соціальне визнання та приналежність до спільноти. Адже коли з переходом до капіталізму на індивіда покладають усю відповідальність за свої рішення, за успіхи та невдачі, так страшно помилитися і лишитися на узбіччі і так хочеться хоч якоїсь гарантії, що ти живеш правильно, як усі. Далі
  • ПРЕМІЙОВАНІ ВІНЬЄТКИ

    ПРЕМІЙОВАНІ ВІНЬЄТКИ

    • Статті
    • 26/01/2011
    Володимир АРТЮХ і Тамара ЗЛОБІНА коментують вручення Премії Малевича-2010 Стасу Волязловському у контексті розвитку українського мистецтва Далі
  • ПОСТІЙНИЙ НАДЗВИЧАЙНИЙ СТАН

    ПОСТІЙНИЙ НАДЗВИЧАЙНИЙ СТАН

    • Статті
    • 27/10/2010

    Олексій РАДИНСЬКИЙ

    Коли українсько-голландсько-німецький фільм Сергія Лозниці «Щастя моє» показали в каннському конкурсі, преса всього світу була озадачена – щоб не сказати ошелешена. Дійсно, формальна структура цього фільму може заплутати найбільш загартованих глядачів: оповідь робить карколомні часові зигзаги, петляє навколо ключових сюжетних елементів, увесь час залишаючи за кадром, здавалося б, найважливіше – ланки між цими елементами, що дозволили б глядачу ідентифікуватися з ходом подій. Важко не згадати тут іще одного пострадянського enfant terrible Каннського кінофестивалю – Алєксєя Ґєрмана-старшого, котрий напередодні каннської прем’єри «Хрустальов, машину!» сидів у монтажній і вирізав із свого фільму все, що надавало його оповіді чіткої логіки (Лозниця теж завершував монтаж буквально перед початком фестивалю, а до конкурсу його фільм потрапив на підставі чорнового монтажу). Саме «Хрустальов, машину!», а не «Вантаж 200», постійно згадуваний в контексті «Щастя мого», може слугувати контрапунктом до цього фільму – не через подібність їхнього сприйняття в Каннах, а завдяки надпотужному посланню фільмів Лозниці та Ґєрмана, яке треба збирати по крихтах із їх розрізнених епізодів. Далі