Робітничий клас в Україні: сучасний стан і можливості для протесту

Циба, В’ячеслав

Новіков, Денис

  • 01 серпня 2018
  • 3142

Рецензії на: Арсеенко, А. (ред.), 2017. Рабочий класс современной Украины. Киев: Институт социологии НАН Украины.

В'ячеслав Циба

З власного досвіду спілкування з університетськими колегами знаю, що більшість так званих відкритих інтелектуалів, що демонструють свій «ліберальний світогляд», вкрай вороже, а часто й іронічно сприймають обговорення теми про місце й роль пролетаріату в наші дні. У відповідь на питання про причини повернення до пролетаризації чуєш звичні звинувачення в «упередженому дискурсі», «ідеологічних шорах» чи навіть твердження про свою «ретроградну» й «антинаукову» позицію. Типову реакцію опонента передає подив: «Про який пролетаріат може йтися у ХХI столітті?! Ви часом не переплутали його з XIX століттям?» Справді, оперування термінами «постіндустріальне суспільство», «постсучасність» та іншими постпоняттями оснащує здебільшого критиків ліберального штибу такими «залізними» аргументами, що результат ймовірної дискусії визначають наперед. Вряди-годи полемічне протистояння закінчується, не розпочавшись. Про що сперечатися з тими, хто «загрузнув у нетрях марксистської політекономії» (або «більшовицькій ідеологічній маячні»), колапс якої підтвердив крах її головного дітища — радянського соціалізму? Якщо захисники пролетаріату власноруч зібрали плоди власної утопії, розчинившись разом із нею в мороці сірої совкової безвиході, то хіба це не остаточний доказ безґрунтовності їхнього концептуального словника — in saecula saeculorum?[1]

Видана минулого року збірка матеріалів співробітників Інституту соціології «Рабочий класс современной Украины» доволі своєрідна як для академічного тексту. Дивно, однак, що на сайті профільної установи інформація про видання відсутня. Одразу зазначу, що вказаний текст спроможний задовольнити інтерес зацікавленого читача, адже поставлена в ньому проблема (аналіз становища українського робітництва) провадиться багатовимірно. У книзі на понад трьохстах сторінках докладно розглянуто соціально-економічну структуру українського суспільства, місце в ньому робітників, характер трудової експлуатації, їхній правовий статус та специфіку регулювання трудових відносин, якість життя робітничого класу, досліджено його соціальні цінності та поведінкові настанови, а також з’ясовано рівень класової свідомості та політичної активності українського пролетаріату. Загалом колектив авторів, працюючи на матеріалі лише одного класу, створює у читача досить об’ємну картину українського суспільства як структурного цілого.

У чому ж нетиповість цієї книги? На відміну від масивних соціологічних опусів, у ній від початку густий «польовий» матеріал супроводжується чіткою позицією авторів. Вони не намагаються делікатно-академічно оминати терміни «клас», «пролетаріат», «класова свідомість», «буржуазний» тощо, а надають їм актуальності через застосування на ґрунті емпіричних даних. Крім того, виразною перевагою книги я вважаю гнучку динаміку сходження з глобального (світ) на регіональний (Європейський Союз) та локальний (окремі члени ЄС та власне Україна) рівні сучасного капіталістичного виробництва з метою репрезентації відмінностей між змістом праці та її захистом на кожному з цих рівнів сьогодні. Особливе місце у виданні посідає аналіз проведеного 2013 року опитування українських робітників (вибірка — 1800 респондентів) про їхню соціальну самоідентифікацію, оцінку зміни умов праці та суспільно-економічних перетворень у країні загалом. Ще одним важливим здобутком авторів є спроба не лише «об’єктивно описати» проблему, а й накреслити шляхи її розв’язання в середньо- та довгостроковій перспективі (мінімізування та усунення факторів експлуатації безпосередніх виробників). Трьома осьовими елементами, на яких сконцентровано аналіз робітничого класу в Україні, з погляду авторів збірки, є проблеми соціальної захищеності, ідентичності робітничого класу та передумов його класової солідарності.

 

 

Для визначення пролетаріату автори беруть за основу марксистське бачення засадничої для нього характеристики — комодифікації праці, яка, перетворюючись на товар, робить людину як «вільного найманого працівника» об’єктом капіталістичної експлуатації. Такий суспільний клас відчужений від засобів виробництва й зайнятий виключно продажем своєю робочої сили: «Пролетаріатом називають той суспільний клас, який добуває засоби для життя винятково шляхом продажу своєї праці, а не живе за кошт прибутку з якого-небудь капіталу, — клас, щастя й лихо, життя й смерть, все існування якого залежить від попиту на працю…» (Энгельс 1955: 322). Щоправда, автори наголошують на важливому нюансі: попри те, що наймана праця є базовою за капіталізму формою праці, вона не завжди добровільна. Найкраще про це свідчать фінансова безвихідь робітників і часто кабальні умови контракту. Окрема увага приділяється варіаціям класичного визначення пролетаріату, запропонованим, наприклад, представники світ-системного аналізу (с. 47—49): в умовах капіталізму найманий робітник втрачає контроль за використанням власної праці, а в загальносвітовому масштабі вільна наймана праця в країнах капіталістичного ядра вимагає доповнення примусовою працею в країнах периферії.

 

"Становлення прекаріату прискорює атомізацію найманих працівників й, отже, унеможливлює для них структурно-організаційну консолідацію в боротьбі проти своїх власників/замовників."

 

Стисло зупинюся на деяких аспектах дослідження. Передусім, у збірці зафіксовано увагу на зміні умов зайнятості робітників: з постійної вона дедалі швидше перетворюється на «випадкову» (тимчасову зайнятість) та починає існувати в режимі додаткової зайнятості, коли робітник, маючи офіційне місце працевлаштування, підпрацьовує на стороні, намагаючись збільшити свій дохід. На цьому тлі поява «прекаріату» притаманна як для економічно незахищених працівників фізичної праці, так і для найманих працівників інтелектуальних професій, що так само зазнають пролетаризації. Такий стан справ Гай Стендінг характеризує як перехід до «класу-в-собі». Мова про те, що становлення прекаріату прискорює атомізацію найманих працівників й, отже, унеможливлює для них структурно-організаційну консолідацію в боротьбі проти своїх власників/замовників. Прекаризований працівник втрачає стійкі зв’язки зі своїм «базовим» класом, що, зі свого боку, тягне за собою небезпеку дезорієнтації найманими робітниками властивої їм класової ідентичності. Коротко кажучи, за цих умов пролетаріат перестає бути «класом-для-себе», своєю розколотістю покірно легітимуючи буржуазний порядок.

Специфіка ситуації криється не тільки в тому, що з утратою соціальних гарантій такі верстви працівників стають економічно вразливими, натомість отримуючи ілюзорну свободу продажу праці, а насамперед у тому, що сам спосіб їхнього економічного існування не дає їм можливості впливати на ринок (власників капіталу) і цим перетворює їх на нестійке середовище в аспекті класової самосвідомості. З огляду на це, автори доходять висновку: що тяжчим є становище прекаріїв, то легшим може стати витворення з них «потенційно небезпечного нового класу», який коливається між лівим радикалізмом і схильністю переметнутися убік фашизму (с. 32).  Ідейна та економічна нестійкість (синонім прекаріату) робить його несамостійним актором у структурі суспільства, інакше кажучи, імплементує пролетаріату дрібнобуржуазну позицію.

З одного боку, йдеться про «обуржуазнення» частини найманих працівників, зайнятих у сфері послуг та високотехнологічних бізнесах розвинених країн, а з другого —  цей процес засвідчує руйнівні наслідки деіндустріалізації більшості європейських / північноамериканських держав. Хоча демонтаж важкої промисловості інколи може бути позитивним (через розширення сфери ІТ, зниження безробіття через самозайнятість, появу нетрудомістких галузей та загальний прогрес, зростання доступу до інформації та раніше недоступних масам послуг), його зворотним боком стає ризик втрати робітничим класом, організованим у профспілки, політичної сили, послаблення протестних потуг і, як наслідок, новий тріумф капіталізму в ліквідації «держави добробуту». Так чи так, очевидно, що деіндустріалізація в країнах капіталістичного ядра тягне за собою прискорену індустріалізацію у країнах його периферії. Як вказують автори, у 1980—2010 роках кількість робітників розвинених країн зросла, почасти завдяки мігрантам, на 12 %, тоді як у решті світу в 2,5 раза. Проте темпи збільшення виробництва майже не відбилися на частці ВВП на душу населення як у ядрі, так і на периферії. Безперечно, для буржуазії деіндустріалізація є ще й гарантією політичної стабільності ладу. Воднораз суспільство, де праця є головним товаром, а пряма експлуатація приховано чи явно доповнюється неекономічними засобами тиску на працівника, не може дозволити собі не послуговуватися пролетаріатом. За цих умов дискусії про те, чи зберігає сьогодні найманий робітник подібність до пролетаря XIX століття, є якщо не наївністю, то однією з форм ідеологічної боротьби.

Виразним індикатором громадської позиції міських робітників є ставлення до нерівності. Близько 14% опитаних, працюючи на великих підприємствах і не будучи його акціонерами, відносять себе до «середнього класу». Як і слід очікувати, оскільки їхня зарплатня загалом вища, ці респонденти (кожен другий в цій групі) більше схильні вважати, що можливе «багатство здобуте чесним шляхом» і що нерівність «природна». Водночас такі респонденти радше не пишаються своїм робітничим походженням (с. 57). Утім, важливо, що навіть ці «оптимісти» переважно не ототожнюють задоволення від роботи з рівнем її оплати, так мимохіть погоджуючись з одним із висновків марксистської політекономії: економічне й соціальне відчуження найманого робітника здолати в межах капіталізму неможливо.

У порівнянні з добою класичного капіталізму сучасні профспілки, навіть там, де їхній вплив ще залишається відносно сильним (Іспанія, Франція, Греція), почергово програють класові бої. Тут є чітка закономірність: мірою того як щільність профспілкового руху знижується, а регулювання трудових відносин переноситься з національного на рівень окремого підприємства, наступ приватних власників на соціальні гарантії невпинно наростає. Попри значну кількість залучених до профспілок в Україні (лише ФПУ налічує понад 6 млн членів), їхня продуктивна активність наразі непомітна. Як доводять автори, профспілки перебувають в «оборонній позиції» та не спроможні ані змінити видатки підприємств (в одиницю української продукції власник закладає не більше 9% на оплату праці — с. 121), ані забезпечити контроль за погашенням заборгованості, не кажучи вже про захмарну вимогу запровадження прогресивного податку на прибуток.

Трудові конфлікти в Україні зазвичай завершуються не на користь робітників (87% випадків), хай навіть на підприємстві зареєстровано профспілку, а трудовий договір укладений в колективній формі. Ситуація тим гірша, якщо конфлікт відбувається на невеликому приватному підприємстві без участі іноземного крупного капіталу. Проте навіть там, де були конфлікти, опитані робітники в переважній більшості (64 %) стверджували, що працедавці переважно дотримуються своїх соціальних зобов’язань. Як зазначають автори, основною формою розв’язання трудових конфліктів робітники вважають переговори, а частка тих, хто вважає протест необхідним засобом тиску на власника, невелика (сумарно 1/5 кількості респондентів, хоча серед них є ті, хто залежно від умов можуть варіювати протестну поведінку з партнерською чи ініціативістською). Порівнявши ці дані з ціннісним значенням солідарності для українських робітників (повторюся: опитаних лише у відносно великих містах у 2013 році), помічаємо, що для прихильників «протестної поведінки» (за логікою, найактивнішої частини пролетаріату) таке поняття, як «солідарність», відіграє не першорядну роль (у цій групі на нього вказали лише 17 % — с. 133). Тим резонніше припущення про незначний актив і в середовищі «протестних» респондентів: лише 9% «обстоюють свої права всіма доступними засобами». До того ж ішлося здебільшого про великі підприємства, де технічно та юридично профспілка має кращі шанси на боротьбу. Тим, хто вважає, що змальована ситуація не репрезентативна, а проблему варто «списати» на успадковану пасивність профспілчан і «загальний низький рівень довіри у суспільстві», можна порадити провести емпірично бездоганний експеримент: спробуйте створити профспілку (бодай якусь, бодай «паперову») на приватному підприємстві, де менше ніж десять працівників!..

Звісно, така картина спонукає замислитися про стан класової свідомості українських робітників. Чому, якщо робітників чим більше експлуатують, вони тим менше чинять опір експлуатації? Щоб відповісти, уважніше погляньмо на аргументи авторів рецензованого видання. Його фінальний розділ присвячено аналізу політичного складника класової свідомості робітників України. Стисло узагальнити відповідь на питання, сформульоване вище, можна так: пролетаріат схильний приймати факт експлуатації тоді і тільки  тоді, коли його класова свідомість політично засліплена. Тобто тоді, коли робітництво як суб’єкт суспільного процесу не ототожнює свою соціальну суб’єктність із суб’єктністю політичної влади. Але чи дає це право стверджувати про «зникнення пролетаріату» — класу-антагоніста буржуазії та її політичних інститутів? Припущена відповідь, як показують автори (послідовно, діалектично й аргументовано, що дає мені право назвати цю частину книги концептуально найкращою), буде хибною щонайменше з двох підстав. По-перше, попри пасивність робітничого руху, 81 % респондентів (рівно стільки, скільки ідентифікували себе як робітники й приблизно стільки ж, скільки вважають соціальне розшарування несправедливим) визнали прийнятною соціалістичну модель суспільства (утім, у варіації між «скандинавською», радянською версіями соціалізму й тією, що існувала в таких країнах-сателітах СРСР, як НДР, Угорщина та Чехословаччина), тоді як капіталізм схвально оцінили 10% опитаних (с. 272). Ідейне бродіння в робітничому середовищі спонукає масу робітників водночас скептично ставитися до низових страйкових ініціатив (27%) і не погоджуватися на штрейкбрехерське законодавство (його впровадження підтримали 72 % робітників).

 

" «Класова сліпота» робітників України в підсумку загрожує нинішньому ладові неконтрольованим розвитком низових ініціатив, єдиним антидотом проти яких може стати хіба що остаточна ліквідація промисловості, що, звісно, суперечить інтересам буржуазії."

 

Показовим є стосунок довіри до КПУ — партії, яка оголошує себе осердям української лівиці. Так, до Компартії, станом на 2013 рік, позитивно поставилися тільки 8% опитаних, а гасло «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» визнали правильним 34% (с. 278). Нагадаю, що зорієнтованість на важливість «солідарності» між трудящими проявили лише 17 % респондентів. Здавалося б, це має свідчити про дезорієнтацію робітництва. Однак, досліджуючи причини таких коливань, українські соціологи демонструють професійну обачність й методологічну акуратність. Вказують, зокрема, на те, що досвід радянської соціальної держави мав для всього суспільства неоднозначні наслідки, зокрема, пригальмувавши класовий антагонізм, він тим самим ослабив активістський елемент пролетаріату та не створив для нього шерегу потенційних союзників (непролетарські класи у СРСР так чи так були суміжні до пролетаріату). З іншого боку, перманентне загравання з робітництвом теперішніх «політичних клоунів» виказує страх олігархії перед його можливою самоорганізацією — не в останню чергу в період економічних спадів. Отже, висновують автори, «якщо робітники малоактивні, це ще не означає, що робітничого класу більше немає. Він просто пішов у себе, позаяк класова ситуація для його масових активних дій ще не створена» (с. 287). Але «згортання в себе» найбільшого класу не ставить крапки на політичних та інших ініціативах іманентних йому груп. Доказом є локальні спалахи протестів, а врешті й дрібнобуржуазна інверсія стихійного бунту («травма Майдану»). До певної міри подібні невдачі прокладають шлях новим формам консолідації найманих робітників, а для пролетарів вони слугують іще й доказом неминучої потреби політизації класу-для-себе. Тому, з огляду на політичність усіх відносин у капіталістичному суспільстві, «класова сліпота» робітників України в підсумку загрожує нинішньому ладові неконтрольованим розвитком низових ініціатив, єдиним антидотом проти яких може стати хіба що остаточна ліквідація промисловості, що, звісно, суперечить інтересам буржуазії.

Якщо пролетаріат не здатен як привид щезати вдень, його колективна розгубленість тимчасова, а наступальний політичний ресурс — не вичерпаний. Систематичний невидимий терор буржуазної держави та її інститутів спростовує ліберальну байку про дію правил «вільного ринку», де місце держави завжди осторонь. Неоліберальна модель суспільного розвитку своєрідна тим, що саме без держави як опанованого інструменту тиску на суспільство, точніше на пролетаріат, ця модель початково приречена. Ліберальні теоретики навряд чи сподівалися побачити часи, коли ринок був би настільки залежним від спілки держапарату та корпорацій. Проте, напевно, не чекали вони й такої ситуації, коли пролетарський гігант, мов сліпець, блукає манівцями. Але те, що його сліпота не вроджена, а набута, все ще змушує їх радіти обережно.

 

 

Денис Новіков

Головна сила якісного наукового дослідження в тому, щоб не просто надати інформативне уявлення про певне явище, а в тому, щоб на його основі виникла позиція та продовжився процес наукового пізнання. Монографія авторського колективу Інституту НАН соціології України, присвячена робочому класу сучасної України, якраз про це. Коли я отримав від авторки «Спільного» та одного з розділів монографії Віталіни Буткалюк цю книгу, вже не довелося міркувати над тим, що брати почитати на відпочинок. Дійшло до того, що чарівні місця Чорногорії та незрівнянне Адріатичне море не захоплювали так, як унікальне для сьогоднішнього часу та глибоке за своїм методологічним підходом та фактичним матеріалом дослідженням соціологів з Інституту НАН соціології України. Без перебільшення читати та пізнавати загальні закономірності та непересічні деталі трансформації становища робітничого класу в Україні доставило велике гносеологічне задоволення.

Але для мене, як для юриста, найбільш важливим стали розділи про трансформацію соціально-трудових відносин у сучасному світі (с. 9—37), місце робітничого класу в соціально-економічній структурі українського суспільства (с. 38—62) та колективно-договірне регулювання соціально-трудових відносин (с. 96—151). Тому хотілося б сконцентрувати увагу саме на цій частині дослідження.

Розуміння сучасних аспектів праці та зайнятості автори монографії пропускають через критику «пост»-теорій (с. 9—11). Результатом дії «пост»-теорій є практично мовчазна та безпротестна деіндустріалізація виробничої системи та дерегулювання багатьох соціальних інституцій (освіта, наука, охорона здоров’я, безпека). Вони вельми слушно визнаються авторами монографії псевдонауковим фейком, за допомогою якого здійснюється сакралізація неоліберальних трансформацій. Піддаються сумніву також міфологеми «кінець історії», «нові креативні класи», основним призначенням яких виступає послаблення класової свідомості, десолідарізація трудящих та знищення привілеїв, завойованих ними в боротьбі протягом ХХ століття.

Аналогічною маніпулятивною категорією неоліберального наукового дискурсу є категорія так званої гнучкості ринку праці (с. 34). У правовій доктрині сьогодні активно пишуть про «гнучкість регулювання трудових відносин», а практика зайнятості вже зазнала суттєвих трансформацій. На зміну «стандартним» формам зайнятості (офіційно оформлений безстроковий трудовий договір на повний робочий день) на перший план висуваються такі квазінові схеми працевлаштування, як позикова праця, неповна зайнятість, самозайнятість, неформальна зайнятість (с. 35). На перший погляд, вони здатні розв’язати проблему масового безробіття, спровокованого деіндустріалізацією. Однак насправді більше робочих місць не стає, а експлуатація та нерівність людей посилюється, через непостійність трудових зв’язків суттєво підриваються сили робітничого руху. «Гнучкість» — це соціально-виробнича, а не правова конструкція, яка сформувалась як результат протистояння різних соціальних сил у боротьбі за контроль над організацією праці. Інтеграція концепції «гнучкості» у правовий механізм регулювання трудових відносин здебільшого означає тільки посилення дерегулювання відносин у сфері праці.

Головна проблема «гнучкості» ринку праці або регулювання трудових відносин полягає в дотриманні принципу справедливості в розподілі соціально-економічних благ, які зміщуються у бік задоволення інтересів ТНК, ніж робітників. А це, зі свого боку, і створює ту глобальну прірву нерівності, у яку поринає світ в останні десятиліття (с. 19—20). Тому, як стверджують автори монографії, «зміна неоліберальної моделі економічного росту являє собою невід’ємним велінням нашого часу, пріоритетним завданням міжнародного робітничого руху» (с. 22).

 

"Прекаріат — це той самий пролетаріат, поневолений клас, якому відмовляють у справедливості, але вже не в національному, а в міжнародному масштабі."

 

Але для того потрібно, що цей робітничий рух зберігся, адже на його руйнацію спрямовані всі найкращі ідеологічні жерці неоліберальної системи. Автори монографії позначають проблему прекаризації робітничого класу, тобто переведення більшої його частини в незахищену, нестійку, неповну, низькооплачувану зайнятість (с. 31—33). Проте видається, що проблематика прекаризації як соціально-економічного процесу, прекаріату як нового небезпечного класу ще недостатньо досліджена (особливо в Україні). На моє переконання, так званий прекаріат, вигаданий британським економістом Гаєм Стендінгом, відповідальним за неоліберальні реформи в Росії у 90-ті роки ХХ століття, жодним чином не складає новий соціально-економічний клас. Це евфемізм, завдяки якому відбувається міжнародний розподіл праці, вибудовується політична та економічна вертикалі глобального світу (Північ-Південь, розвинуті країни — країни, що розвиваються тощо). Як у національних державах раннього індустріального суспільства безробітні визнавались «резервною армією праці», так безробітні та нестійко зайняті сучасного світу — це така ж армія глобального корпоративного капіталізму: почасти резервна, а значною мірою — постійна. Як робітники ХІХ століття очікували зрання пропозицій роботи перед фабриками, так сучасні прекарії збираються на площах міст своїх держав, готові прийнятись за будь-яку брудну працю, яку їм пропонують міжнародні інвестори в «перегонах на дно». Як директори заводів використовували приватні агентства зайнятості (заборонені МОП у 1933 році) для переміщення збіднілих, але прив’язаних до традицій селян, так сучасні транснаціональні корпорації використовують таку саму схему (поновлену МОП у 1997 році) для переселення декласованих працівників індустріальної сфери з країн, що розвиваються, до країн ЄС чи США для виконання робіт на умовах набагато меншої, ніж у власних громадян, оплати.

 

 

Прекаріат — це той самий пролетаріат, поневолений клас, якому відмовляють у справедливості, але вже не в національному, а в міжнародному масштабі. Прекарії з погляду права — потенційний суб’єкт соціального діалогу, що потребує не тільки і не стільки грошової допомоги чи моральної підтримки, але гідної праці. Хочеться погодитись з авторами монографії, що пролетаріат та робітничий клас нікуди не зникли (с. 41), їх просто умисно перестали помічати та цілеспрямовано намагаються атомізувати як суспільну силу. Але як підкреслюється у монографії, «капіталізм виграв битву, але це не означає, що він виграв війну» (с. 100).

Насамперед, війна між працею та капіталом продовжується на ниві колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин. Адже під час реалізації права на асоціацію, права на колективні переговори робітники можуть висловлювати власну позицію у взаємовідносинах із роботодавцем, встановлювати шляхом переговорів гармонійні та справедливі правила гри на ринку праці та конкретному підприємстві або галузі виробництва. Мова йде про встановлення суверенності пролетаріату, який за ринкових умов первинно її немає через відчуження від засобів виробництва, і лише шляхом колективних переговорів може мирно перевершити кордони буржуазного трудового законодавства, що спрямовані на «класове примирення».

Подальше укладення та розповсюдження колективних договорів на значну частину трудящих певної галузі або усієї країни показує, по-перше, високий рівень солідарності та бойовитості робочого руху, по-друге, потенціал трансплантації закріплених у колективних договорах прав та гарантій до законодавчих актів, що, зі свого боку, говорить про перенесення виробничої демократії на державний рівень та отримання робітничим класом суверенності поза підприємством — можливість впливати транслюється у політичну сферу. Так було та деякою мірою залишається у країнах Північної Америки та Західної Європи, де саме колективні договори проклали шлях робітникам до гідних трудових та соціальних стандартів життя.

В Україні автори монографії визнають первинну слабкість колективно-договірного регулювання як через відсутність традицій такого регулювання, так і через несформованість ефективних робітничих інституцій, здатних проводити у життя волю робітників, низький рівень довіри робітників до існуючих профспілок (с. 139), а також значний показник формалізованості укладених колективних договорів (с. 143). Водночас підкреслюється, що навіть за таких умов, робітники, охоплені сферою дії колективних договорів мають більше прав та гарантій, ніж ті, на підприємствах яких колективні договори відсутні (с. 143).

Автори монографії чітко окреслили проблеми, які виникають за сучасних умов неоліберального ринку навіть у найбільших соціальних демократіях: дерегулювання колективних відносин шляхом встановлення бар’єрів для реалізації волі робітників під час колективних переговорів; децентралізація сфери дії колективних договорів (дроблення колективної волі) і навпаки їх завелика централізація та витіснення невеликих профспілок від впливу на укладення соціальних угод (с. 107, 111); ослаблення профспілкового та робітничого руху через перенесення виробництва, створення фіктивних підприємств поза профспілковим простором, застосування лізингових схем працевлаштування, формування залежних від роботодавця профспілок. Остання теза передусім відбиває стан профспілкового руху в Україні, який здебільшого не здатен захищати інтереси трудящих шляхом колективно-договірного регулювання не лише через неоліберальні реформи, а свою підпорядкованість адміністрації підприємств (с. 139). Колективні договори в Україні здебільшого є документом «доброї волі» роботодавця, заслуга профспілки в якому є досить сумнівною. Хочеться підкреслити, що українське законодавство закладає достатньо адекватний фундамент для колективно-договірного регулювання та реалізації положень колективних договорів та інших соціальних угод. Однак головна перепона, на моє переконання, — відсутність активних та незалежних громадських інституцій, відповідальних за піднесення рівня умов праці та життя трудящих.

 

"Внутрішньодержавні дії профспілок проти свавілля капіталу мають сьогодні, зокрема, привернути увагу міжнародних профспілок до аналогічних проблем."

 

Варто зауважити, що питання незадовільного соціально-економічного становища робітничого класу в Україні вирішити виключно у межах державної території не вийде. До цього висновку впритул підходять автори монографії, досліджуючи природу неолібералізму у світлі руху капіталу та робочої сили. Капітал у вигляді «тікаючих промислових корпорацій рухається з розвинутих країн до країн “третього світу”» (с. 12), вишукуючи найбільш сприятливі умови для себе (низькі податки, невисокі соціальні стандарти, слабкі профспілки), затягуючи держави в конкуренцію між собою за найбільше дерегулювання соціально-економічної сфери. Робоча сила стає так званим людським капіталом, котрий гнучко пристосовується до мінливих умов, та або рухається разом з капіталом, або залишається у злиднях, підготовлених «перегонами на дно». Виграти у таких перегонах неможливо, а будь-яка боротьба в межах національного правопорядку живить неоліберальний формат поєдинку за інвестиції, в якому на рингу не двоє, а цілий світ. Найслабший думає, що виграє, натомість стає ще більш вимученим та нездатним до піднесення. Бойовита та нестримна позиція профспілок веде до виштовхування капіталу, скорочення робочих місць та розчарування боротьбою.

Проте не варто думати, що боротись не треба. Боротьба повинна вийти на інший рівень солідарності, який об’єднає трудящих різних країн та світових регіонів. Як зазначають автори монографії, «в умовах засилля ТНК у глобальній капіталістичній економіці активізується діяльність міжнародних профспілкових об’єднань» (с. 23). Тому внутрішньодержавні дії профспілок проти свавілля капіталу мають сьогодні, зокрема, привернути увагу міжнародних профспілок до аналогічних проблем, які існують не в одній країні у практиці регулювання праці певною ТНК. Це вже вдалось зробити в України, коли робітничими акціями на криворізькому ArcelorMittal до проблем трудящих була прикута увага найбільшої глобальної профспілки IndustriALL, а представників профспілки українського філіалу ArcelorMittal запросили до Люксембургу на зустріч глобальної профспілкової мережі цієї ТНК.

Основним результатом такого співробітництва має стати укладена Глобальна рамкова угода на інтернаціональному або регіональному рівні, яка встановить загальні стандарти умов праці та зайнятості робітників. На сьогодні ІndustrіALL підписав Глобальні рамкові угоди із 44 транснаціональними компаніями. Ці угоди є проявом глобальної транслегальності, спроможної надати глобалізації не тільки неоліберального, але й соціального вектора розвитку. Така практика дає імпульс новому етапу розвитку робітничої солідарності на міждержавному рівні, залучаючи у вічне протистояння між працею та капіталом представників робочого класу з усіх куточків світу. І, як слушно пишуть автори монографії, «перетворення глобального робітничого класу з “класу у собі” у “клас для себе” сформує перед ним нові планетарні можливості у боротьбі за побудову нової альтернативної глобалізації, щоб жити спільним людським гуртожитком, а не у гонитві за прибутком» (с. 23).

Насамкінець хочу відзначити, що авторський колектив Інституту НАН соціології України повною мірою впорався з місією зображення сучасного становища робітничого класу в Україні, окресливши основні проблеми та виклики, які постали перед вітчизняним пролетаріатом, визначивши перспективи та напрямки класової боротьби, котра, на моє переконання, на початку ХХІ століття стає все більш космополітичною, а робітничий клас володіє все дужчими можливостями до визнання себе як класу на міжнаціональній арені. Але для того потрібне з’єднання спільних зусиль робітників та інтелігенції й активізація соціально-політичної діяльності як на теоретичному, так і на практичному рівні. Усім гарного відпочинку з такими чудовими книгами.

Книгу «Рабочий класс современной Украины» можна придбати в магазині Інституту соціології.

 

Читайте також:

«Формування» і «занепад» робітничого класу (спроба огляду) (Анастасія Рябчук)


 

Посилання

Энгельс, Ф., 1955. «Принципы коммунизма». В: Маркс, К. и Энгельс, Ф. Сочинения. Т. 4. Изд-е второе. Москва: Государственное издательство политической литературы, с. 322—339.

Примітки

  1. На віки вічні (лат.).

Залишити коментар