В Україні вже майже місяць триває епопея з намаганням відновити баланс між інтересами політичних акторів. Прем’єр-міністр Арсеній Яценюк як один із публічних лідерів Майдану зайняв цей пост два роки тому, а потім закріпився на посаді вже як голова нової постмайданної політичної сили «Народний фронт». Протягом усього цього часу Яценюк був фігурою, на яку погоджувалися й місцевий великий капітал, і «західні партнери». Члени уряду змінювалися, проте позиції Яценюка виглядали непорушними. До певного часу. Вже наприкінці 2015 року стало очевидно, що коли на початку свого терміну Яценюк влаштовував майже всіх, то тепер він уже не влаштовував майже нікого. Постало питання про зміну уряду як спробу знайти новий консенсус серед еліт та публічно продемонструвати черговий перезапуск соціально-економічної політики.
За парламентсько-президентської форми правління керівником країни є саме прем’єр-міністр, а бути керівником держави України – справа тяжка й невдячна. Потужні фінансово-промислові групи національних масштабів, «дніпропетровський» та «донецький» клани, безліч місцевих авторитетів та князьків – усі зі своїми інтересами та більш або менш легальними вимогами. Той, хто сподівається очолити їх, має бути готовим балансувати між цими інтересами та вимогами, інакше все, на що він може сподіватися, – це в найкращому випадку забуття. Крім того, від самого початку виникнення України як незалежної держави вона знаходилася на міжнародному перехресті й до коктейлю з локальних проблем підливали дедалі більші порції з заходу та сходу. В дев’яностих та нульових Україні щастило. На сході Російська Федерація не могла дати собі раду з сепаратизмом маленької Чечні та безліччю інших проблем, чекаючи підвищення цін на нафту і газ. На заході Європа переварювала нових членів ЄС, і їй було не до України. Потім була економічна криза 2008 року, яка, втім, не завадила Росії випробувати свою відновлену силу та терпіння Заходу у війні з Грузією. Але в середині другого десятиліття двотисячних інтереси глобальних акторів підійшли до кордонів України – й коктейль став вибухонебезпечним. Президент Янукович зі своєю «сім’єю» цього, здається, не помітили, і порушили баланс місцевих інтересів, вдаючись до репресій проти деяких політичних опонентів, зосереджуючи всю владу в своїх руках, придушуючи чи перекуповуючи основні ЗМІ й, найстрашніше, зазіхаючи на частку олігархів у розподілі державних прибутків. Коктейль розігрівся і, зрештою, вибухнув.
Після Майдану частину проблем було вирішено так, як часто вирішує свої проблеми капітал – через кров та війну. Із локальними гравцями більше чи менше розібралися, когось, як «сімейних» олігархів, вигнали з країни в результаті революції, хтось, як найбагатший та найвпливовіший до цього олігарх Рінат Ахметов, значно ослаб унаслідок війни та занепаду територій із невизначеним статусом, до когось, як до Дмитра Фірташа, прийшли правоохоронні органи, правда, не українські. Головним же результатом Майдану і контратаки Росії, котра сприйняла Майдан як напад на свої інтереси в Україні, стало значне поглиблення залежності місцевої влади від міжнародних центрів впливу. Про території, контрольовані сепаратистами, не йдеться, їхня повна залежність від Москви, якщо не пряме управління звідтам, ні в кого не викликає особливих сумнівів. Але й питання виживання київського уряду стало очевидно пов’язаним із обсягами допомоги, наданої Заходом, у першу чергу від США та МВФ. Присутність російських військ у Криму й на Донбасі, разом із постійною загрозою подальшої ескалації конфлікту з посиленням прямої участі Росії, зумовлює необхідність дипломатичної допомоги, а економічна криза вимагає підтримки фінансової. Без цих двох факторів сучасна українська система управління нежиттєздатна.
Яценюк зайняв пост керівника уряду як кандидатура, погоджена насамперед зі США, але про його зв’язки з олігархами, зокрема з Ахметовим, казали ще під час його балотування на пост президента в 2010 році. Він, так само як пізніше Порошенко, став уособленням компромісу й тимчасового союзу між місцевим великим бізнесом, Заходом і групами українського електорату (серед них були також і помірні противники Майдану), головним прагненням яких було відновлення й збереження порядку та спокою в країні. У першому післямайданному періоді, від втечі Януковича в лютому 2014 року до приблизно весни 2015, інтереси цих груп більшою чи меншою мірою збігалися. Вони були зацікавлені в збереженні певного порядку, політичного й економічного, на території України, зупинці просування Росії, утриманні країни від сповзання в хаос тотальної громадянської війни за прикладом Боснії чи Сомалі, приборкання праворадикалів, що набрали сили під час Майдану, відновлення крихкого балансу між різними ФПГ. Коли ці нагальні завдання було виконано, інтереси гравців розійшлися.
Умовним початком другого періоду післямайданної історії України можна вважати перемовини «Мінськ-2» після втрати Дебальцева. Зимова військова кампанія 2014-2015 років показала, що ані Україна не має можливостей для військового вирішення проблеми Донбасу, ані сепаратистські угруповання не можуть за умов обмеженого залучення Росії до конфлікту успішно наступати на позиції української армії. Статус-кво й заспокоєння на фронті зумовили розгортання конфліктів усередині України. Першим і найбільш яскравим із таких конфліктів була суперечка між Коломойським та командою Порошенка за контроль над «Укрнафтою». Публічний конфлікт відкрив для широкого загалу замасковані до цього феномени української політики. Тут було й використання добровольчих батальйонів для захисту олігархічних інтересів, і нездатність влади забезпечити виконання власних рішень, і неприкрита лють Коломойського, який звинуватив у бандитизмі, рейдерстві й роботі на російські спецслужби міністра Володимира Демчишина та одного з найближчих соратників президента Порошенка Ігоря Кононенка. Показовим також було вирішення конфлікту, який пішов на спад після розмови Коломойського з послом США Джеффрі Пайеттом і запевнення з боку останнього, що «закон джунглів» більше не працює. Саме цей конфлікт став точкою відліку для неявного, але дедалі відчутнішого зіткнення інтересів локальних олігархів, зацікавлених у збереженні наявних в Україні схем розподілу влади та прибутку, з провідниками інтересів західних держав і міжнародних інституцій, за якими, зрештою, стоять інтереси транснаціонального капіталу.
Транснаціональний капітал зацікавлений в Україні в чотирьох речах. По-перше, злам тих самих, переважно тіньових, схем розподілу влади й прибутку, які утворюють хребет української політико-економічної системи і які цілком свідомо конструював Кучма в 90-х – як закриті для зовнішніх гравців і покликані створити та підживлювати клас національних капіталістів (див. його мемуари «После майдана 2005-2006. Записки президента»). По-друге, знецінення українських активів, щоб їх було легше скуповувати й експлуатувати. По-третє, попри виконання перших двох завдань, збереження на території України порядку, утримання від хаосу, війни та поглиблення конфронтації з Росією. По-четверте, звичайно, виплата Україною процентів за своїми борговими зобов’язаннями перед МВФ та іншими кредиторами. Для досягнення цих завдань транснаціональний капітал спирається переважно на український «середній клас», дрібних підприємців, інтелігенцію, студентство, міський «креативний клас». Це ті верстви населення, які менше за інших втрачають від зламу старої системи й можуть розраховувати на вигоди інтеграції до європейських структур. Для організації цих верств у громадські об’єднання та інституції Захід витратив і продовжує витрачати чималі кошти. Водночас неважко здогадатися, як ставляться до цих речей представники місцевого великого капіталу. В риториці небагатьох із них є чітке артикулювання цього конфлікту, як правило більшість постулює готовність перейти до прозорої та відкритої роботи, співпраці з західними партнерами, проте ставлення до окремих емісарів цих самих партнерів є набагато більш красномовним. Відмінювання за всіма можливими родами, числами й відмінками прізвищ Боровика та Саакашвілі на каналах Коломойського й не тільки, різкі висловлювання з боку Григоришина на адресу міністра економічного розвитку Абромавічуса й подальший конфлікт того-таки міністра з Кононенком, нещодавнє звільнення замісника прокурора Давіда Сакварелідзе – все це показові епізоди глобального конфлікту інтересів між місцевим великим бізнесом і транснаціональним капіталом.
Кабінет міністрів України та його очільник Арсеній Яценюк опинилися в епіцентрі цього конфлікту. Саме це пояснює раптову атаку на нього з усіх боків, що тривала всю другу половину 2015 року. Яценюк, як компромісна фігура, намагався грати одночасно для всіх, і в результаті його музика нагадувала скоріше какофонію й не подобалася нікому. Олігархи критикували його за спроби завадити проведенню звичних тіньових операцій, зменшити або змусити поділитися з державою рентою з інфраструктури та ресурсів (це зазвичай називають «відсутністю підтримки для національного виробника»). Дрібний та середній бізнес зненавидів уряд за спроби впорядкувати систему оподаткування, прибрати шпарини для ухилення від сплати податків та збільшити їх. Західні партнери критикували Кабмін (як і всі інші гілки влади) за те, що жодна з цих спроб так і не стала успішною чи повноцінною. Головним же аргументом проти уряду стало загальне невдоволення його соціально-економічною політикою з боку широких верств населення. Вони протестували через загальне падіння рівня життя і, головне, збільшення житлово-комунальних тарифів. За більшість інших проблем, корупцію, падіння економіки та програні битви на Сході відповідальність розподілялася між багатьма владними персоналіями. Персональна відповідальність за тарифи, принаймні в народній уяві, лягла на Яценюка. Вже під час кампанії місцевих виборів низка партій, із яких найпершою була «Батьківщина», успішно використовували соціальну тему, активно вдаючи з себе захисників інтересів народу на противагу інтересам олігархів та МВФ. Це принесло багаті плоди, і наразі Юлія Тимошенко, котру після останніх президентських виборів багато хто встиг поховати як політичного гравця, у рейтингу популярності наздоганяє Порошенка. Радикали Олега Ляшка та «Партія простих людей» Сергія Капліна організували в урядовому кварталі аж два наметові містечка одночасно, прямо вимагаючи відставки уряду й також педалюючи тему тарифів.
Зрештою, єдине, в чому змогли зійтися всі – це необхідність відставки Яценюка та переформатування Кабміну. Проте це сталося не одразу. 16 лютого в парламенті розігрався жалюгідний і незрозумілий с першого погляду спектакль. Вранці президент Порошенко виступив із заявою, у якій фактично проголошував необхідність відставки уряду. Парламент тут-таки проголосував за визнання роботи уряду незадовільною. Наступним логічним кроком було б голосування за відставку, проте його Рада провалила й основною фракцією, яка не дала потрібних голосів, стала саме БПП. Нічого дивного в цьому не було. Порошенко перебуває в тій самій ситуації, що і Яценюк, позиційно вони союзники, а олігархів Яценюк хоч і не задовольняв, проте він був кращий за когось невідомого, особливо якщо цим невідомим став би емісар Заходу, як, наприклад, міністр фінансів Наталя Яресько. Із Яценюком, попри все, можна було домовлятися. Необхідність пошуку нового, стабільнішого компромісу ніхто не скасовував, але прем’єрові дали час і простір для маневру. Почалися напружені тіньові перемовини. Одним прикладом із взаємодії уряду та олігархів поза об’єктивами телекамер є, наприклад, рішення про трансформатори, які «Укренерго» мало закупити у підприємства «Запоріжтрансформатор» Костянтина Григоришина, олігарха з російським походженням, якого часто називають наближеним до президента. Улітку підприємство виграло тендер на постачання трансформаторів на суму 2,2 млрд гривень, але угоду було заблоковано через завищену ціну. Зійшлися на 928 млн, апетити не було задоволено повністю, але, тим не менше, угода пройшла.
На початку березня торги дійшли до певної точки погодження, і Яценюк оголосив, що готовий піти у відставку самостійно, з дещицею сарказму пропонуючи президенту та БПП взяти відповідальність за політику уряду та парламентську коаліцію. Неофіційних вимог у прем’єра та «Народного фронту» було дві: зберегти за ними портфелі двох важливих міністерств, внутрішніх справ та юстиції, які тримали відповідно Арсен Аваков та Павло Петренко, давній товариш Яценюка. Ці посади дадуть самому прем’єру та членам його команди імунітет від кримінальних переслідувань та дозволять зберегти певний контроль над владою. Під питанням певний час була кандидатура прем’єра, розглядали ту ж таки Яресько, новину про призначення якої були б дуже раді чути в США, куди Порошенко якраз збирався з візитом, та спікера парламенту Володимира Гройсмана, проте ця дилема вирішилася швидко й просто. Призначення Яресько прем’єром було б занадто потужним ударом по позиціях місцевого капіталу й означало б упровадження майже прямого управління країною з боку «західних партнерів». Проти цього нічого не мала лише частина української ліберальної Facebook-спільноти. А в цілому політикум виявив узгоджений, хоча й не завжди чітко висловлений протест, аргументуючи це тим, що призначати прем’єром людину, яку ніхто не обирав, – не дуже демократично. Ідеали демократії виправдовували банальний страх місцевого капіталу перед диктатурою МВФ і США. Останні, як і Яресько, не наполягали, розуміючи, що до такого сценарію країна не готова, принаймні поки що.
Таким чином, колишній мер Вінниці й вірний соратник президента Гройсман виявився безальтернативним лідером для збереженого альянсу між БПП та «Народним фронтом». І одна, і друга партії є своєрідними «корзинками» з відомої приказки, куди різні вітчизняні ФПГ розкладали «яйця», а їхні лідери, як уже було зазначено, перебувають у приблизно однакових позиціях і є ситуативними союзниками. Не в останню чергу посилює зв’язок між БПП та «Фронтом» спільне небажання йти на перевибори та віддавати значну частину своїх місць партії Тимошенко. Що ж до інших партій, котрі також зовсім не чужі для олігархічних інтересів, то вони також орієнтуються на рейтинги та розраховують виступати з опозиційних позицій, продовжуючи критику половинчастої політики уряду в стилі «ні нашим, ні вашим», яка, цілком очевидно, не зміниться, оскільки ніяких структурних передумов для цього немає. Найяскравіше тут виступає та ж таки Тимошенко, кладучи майбутніх партнерів по коаліції в прокрустове ложе. Її вимоги ухвалити низку законів, серед яких мораторій на продаж землі, податкове сприяння аграрному бізнесу, зниження комунальних тарифів і скасування оподаткування пенсій поставили уряд перед черговою дилемою, яка вирішується просто, але неприємно. Перший варіант – згортання таких сподіваних для «західних партнерів» «реформ», розбалансування бюджету й інші ризики, на які новий уряд не зможе піти, і другий варіант – почати роботу з надівання на себе лейбла «антинародного» та вимушеного брудного збору «на колінці», в стилі Януковича, нової коаліції з позафракційних депутатів. Така коаліція, скоріш за все, буде нетривкою, нечисленною, що, з урахуванням слабкої партійної дисципліни, завжди виявлятиметься через брак голосів і вимушене співробітництво з іншими фракціями. А Тимошенко в будь-якому випадку виходить із ситуації в ролі народної героїні, захисниці інтересів простого люду і, не в останню чергу, аграрного бізнесу. Звичайно, поза публічними заявами та грою на електоральних полях продовжуються кулуарні торги, про конкретний зміст і тематику яких можна лише здогадуватися. Фінальний варіант коаліції ще може здивувати, адже, якщо не брати до уваги питання популярності партійних і особистісних брендів, за всіма партіями стоять одні й ті самі, чи принаймні близькі за своїми структурними інтересами люди. Найважливіші постаті майбутнього Кабміну наразі очевидніші. Ключові посади вже зарезервовано. Крім МВС та міністерства юстиції, абсолютно зрозумілою є кандидатура на посаду міністра фінансів. Цю посаду, судячи з усього, закріплено за представником транснаціонального капіталу, і замість Яресько на неї прийде колишній словацький міністр економіки та фінансів, один із архітекторів тамтешньої «шокової терапії» Іван Міклош. Саме він, судячи з усього, має стати в новому уряді головним драйвером «реформ» та гарантом дотримання вимог МВФ.
Насамкінець важливо нагадати про те, що балансування між інтересами олігархів і міжнародних інституцій враховує інтереси широких верств народу України, робітників, дрібних підприємців, селян, інтелігенції лише посередньо. Звичайно, в умовах змагальницької демократії зберігається потреба звертати увагу на вимоги електорату, проте зайве пояснювати українській аудиторії, яким чином можуть змінювати одне одного представники інтересів капіталу, не змінюючи ані суті цих інтересів, ані характеру їх втілення в життя. Питання, яким чином увести до різноманітних конфігурацій українського політикуму інтереси 99 відсотків населення України, і то не в форматі популістичних обіцянок, залишається відкритим.
Читайте також:
Причини української кризи (Марко Бойцун)
Концентрація влади та згортання демократії: чи готові ми до єдиної України? (Костянтиин Задирака)
