Гонсало Посо: «Зараз в Україні відбувається зіткнення двох імперських сил»

  • 17 вересня 2014
  • 2286
Гонсало Посо: «Зараз в Україні відбувається зіткнення двох імперських сил»

Інтерв'ю з Гонсало Посо

Вперше опубліковано в: Спільне, №9, 2015: Майдан. Погляд зліва.

Гонсало Посо — викладач департаменту європейських та міжнародних досліджень Лондонського Королівського коледжу, автор публікацій з питань марксистської теорії імперіалізму та російської зовнішньої політики. Його книжка «Геополітика капіталізму» вийде у видавництві Pluto Press у 2015 році.

На пострадянському просторі саме́ поняття геополітики асоціюється з ультраконсервативним, правим дискурсом (чудовим прикладом тут може послужити Олександр Дугін), тому в наших прогресивних колах геополітику прийнято вважати псевдонаукою. Ваша ідея про марксистську геополітику може здатися більшості наших читачів парадоксальною. Отже, чому саме геополітика (а не просто міжнародні відносини чи глобальна політекономія), і як має виглядати саме марксистська геополітика?

Я чудово знав про темну історію геополітики, коли починав працювати з нею… Вона тягає за собою важкий ланцюг, яким вона прикута до расизму, експлуатації та насильства європейського імперіалізму, і навіть до пізнішого нацистського експансіонізму (хоча я думаю, що цей останній зв’язок був навмисно перебільшений після Другої світової війни). Як завжди, зараз геополітичний дискурс цілком природний для різноманітних правих, націоналістичних рухів. Дугін, про якого Ви згадували — лише один приклад із сьогоденної Росії, але є ще багато таких прикладів по всій Європі (скажімо, погляньте на Олександра Рара в Німеччині). І, звісно, які б не були конотації цього терміна, не можна говорити про повернення геополітики в США — адже, за іронією долі, у США вона ніколи й не зникала, навіть якщо якийсь час мала дуже погану репутацію. Зараз про неї пишуть, викладають її та відстоюють як розважливий підхід до глобальних справ багато інтелектуалів, які мають владу, та пов’язані з ними дослідницькі інститути: наприклад, Волтер Рассел Мід, Роберт Каплан (який зараз є членом Комітету радників Відділу оборонної політики держдепартаменту США — разом із Генрі Кіссінджером та Чаком Хагелом), або — ймовірно, це більш відомі випадки — автори на кшталт Збігнєва Бжезінського чи Джорджа Фрідмана. Тож якби ви сказали мені: «Геополітика — це ультраконсервативний фетиш», то я б великою мірою погодився з цим.

Але про яку «геополітику» ми говоримо? Під «геополітикою» ми маємо на увазі специфічну течію політичної географії, яка розвинулася протягом останнього десятиліття ХІХ — перших десятиліть ХХ століття; зачинателями цієї течії були Альфред Мехен у США, Фрідріх Ратцель у Німеччині, Гелфорд Маккіндер у Британії та Рудольф Челлен у Швеції (саме останній із цих дослідників ввів термін «геополітика»). Ця геополітика — класична геополітика — та її сучасні варіації більш-менш об’єднані своїм географічним детермінізмом, своєю тривожною фіксацією на конфлікті та великій стратегії, своїм державоцентризмом, своїм європоцентризмом і своїм прагненням служити владі, а не критикувати її.

Водночас геополітика, з усіма її варіантами та конотаціями, значно ширша, ніж це конкретне визначення. З сімдесятих років цей термін став досить популярним серед політичних кіл в в медіадискурсі й охоплював майже всі явища, якось пов’язані з боротьбою могутніх держав. У результаті багато міжнародних подій отримують означення «геополітичні» (особливо в період кризи): «геополітичне суперництво», таким чином, вважається властивістю світовій системи як вона є — і, як Ви могли помітити, воно завжди «поновлюється», завжди «повертається», коли світ стає войовничим чи трапляються особливо небезпечні зміни. Так думають більшість людей і багато політичних діячів. І найголовніше, що в нашій прогресивній, лівій критиці зовнішньої політики, імперіалізму, гегемонії тощо ми також схильні говорити про геополітику в цьому другому сенсі: залежно від того, кого ви спитаєте, вона буде вважатися більш чи менш центральною властивістю сучасного капіталізму «як він є», яка на щось впливає, яка «в системі» і яка тісно пов’язана з війною та дипломатичними кризами на кшталт тієї, в центрі якої зараз перебуває Україна. Річ тут ось у чому: «геополітика», реакційна псевдонаука, необхідно чужа та дошкульна для читачів «Спільного». Але хоч мий прокляли її і відмежувалися від неї, геополітика в більш широкому сенсі та її наративні схеми нікуди не ділися, і ми все ще могли б звертатися до неї в критиці західного чи російського експансіонізму. З цієї причини у мене є відчуття, що прогресивна політика має працювати над віднайденням критичного та — передусім — диференційованого поняття геополітики, корисного для нашого аналізу міжнародної політики; але також варто поєднувати використання цього поняття з хорошим розумінням капіталістичних відносин влади та експлуатації.

Те, що я тут  (доволі амбіційно) називаю «марксистською геополітикою» — це те, що я вважаю суттєвим внеском до марксистської теорії імперіалізму. Це прагнення підтримувати усвідомлення, що геополітика — це ключова й цілком реальна риса капіталістичної міжнародної системи. Методологічно розробка цього питання належить до сфери, яку можна назвати глобальною політекономією. Я особисто тримаюся «геополітики» попри всі її брудні конотації та численні примхливі повороти, бо я вважаю, що наші теорії імперіалізму потребують приділяти більше уваги тій переважно територіальній арені, на якій розігруються сучасні протистояння — це дуже важливий момент, бо держави у певному сенсі є частинами інфраструктури, яка уможливлює (і потенційно може ускладнювати) відтворення капіталізму.

Я найбільш зацікавлений саме в цьому питанні просторових конфігурацій капіталізму і їхнього «місця» в капіталістичній системі міжнародних відносин. Простір, територія здобувають геополітичну вагу для політичних діячів. Цей процес я, вслід за Анрі Лефевром, волію розглядати як «виробництво» геополітичного простору: на різних рівнях і в різні часи частини політичної географії капіталізму перебудовуються і трансформуються через схеми накопичення всередині них. Класові відносини певного типу, конкретні класові об’єднання розташовані в конкретних просторових конфігураціях. Крізь призму різних ідеологічних фільтрів та понять вони перекодовуються в зовнішньополітичні пріоритети. Це пояснення в двох словах про те, що саме я називаю «марксистською геополітикою». Я не стверджую, що цей процес є в серці всіх сучасних форм міжнародного суперництва, але я справді думаю, що це — один із важливих елементів деяких сучасних проявів імперіалізму. Наприклад, я думаю, що це суттєвий чинник приєднання до Росії шматка української території в Криму, а також подальшого втручання Росії в події на сході України.

Капіталізм творить страхітливий світ за своєю подобою — він, так би мовити, він перетворює географію під себе, робить і переробляє просторові умови, в яких він сильнішає або ж ламається. Просторовий аспект є тим (не єдиним і не завжди основним) рушієм імперіалізму, на якому я хочу наголосити і який, я думаю, може допомогти нам розібратися в питаннях зовнішньої політики.

У нещодавніх марксистських спробах теоретизувати імперіалізм з’явилася ідея про співіснування «двох логік» імперіалізму — економічної та територіальної. Наскільки я зрозумів, Ви критикуєте цей поділ як вторгнення політичного реалізму 1 в марксистську теорію. Як Ви пояснюєте позірну автономію зовнішньої політики капіталістичних держав, яку зазвичай не можна звести до інструментальних міркувань просування інтересів окремих фракцій національного капіталу?

Підхід «двох логік» був помітним елементом внеску Девіда Гарві до великого відродження марксистських теорій імперіалізму (Harvey 2003). Він розрізняв капіталістичну логіку конкуренції та відділяв її від територіальної логіки конкуренції, яку він розумів, у загальних рисах, як інтереси та мотиви державного апарату та дипломатії. Для Гарві ці дві логіки неможливо звести одну до одної. Тобто в цьому підході заховане чуття, що зовнішню політику капіталістичної держави не можна (чи не варто) тлумачити просто як вираження інтересів правлячого класу (чи панівних фракцій національного капіталу). З цієї точки зору імперіалізм — це результат злиття цих двох логік. На мою думку, це був великий крок уперед у нашому розумінні імперіалізму — важливіший, ніж будь-що інше, бо він продемонстрував, що марксистська критика міжнародних відносин зовсім не мусить бути редукціоністською та економічно детерміністською.

Для мене проблема не в тому, що я гадаю, ніби все мусить зводитися до капіталу. Для мене проблема якраз у тому, що Ви назвали «позірною автономією зовнішньої політики». Безсумнівно, багато з того, що думають чи роблять діячі зовнішньої політики, ніяк не пов’язане з класами. У цьому широкому сенсі зовнішня політика справді автономна. Деякі зовнішньополітичні рішення можуть не мати нічого спільного з економічними інтересами, деякі навіть можуть бути абсурдними, божевільними, примхливими, незрозумілими… Це не означає, що вони не окреслені ідеологічними, інституційними чи, що найважливіше, економічними рамками, які все одно формують їх і надають їм певної раціональної мотивації — якими б недалекоглядними чи капризними вони не були. Уявлення про ці рішення як або інструментальні, або автономні може бути оманою. Я не знаю нікого з лівих, хто б думав, що зовнішня політика — це просто інструмент, тобто що бізнесмени приходять до Міністерства закордонних справ і кажуть чиновникам, що тим робити. Водночас я не думаю, що хтось із нас серйозно вважає її повністю автономною, тобто гадає, що вона ніяк не пов’язана з економічними інтересами та політекономією. Вибір між прямолінійним інструменталізмом та автономією може виявитися доволі штучним і непотрібним.

Хоч багато зовнішньополітичних рішень і не є явно (або зовсім не є) пов’язаними з класовими інтересами, все ж не можна заперечувати, що багато інших рішень очевидно інструментальні: наприклад, мені важко (та й просто здається непотрібним) розглядати левову частку зовнішньої політики США щодо Латинської Америки у ХХ столітті якимось іншим чином. Великою мірою вона відверто, безкомпромісно інструментальна — я маю на увазі зокрема їхню політику в Центральній Америці. Потім, зовнішня політика може здаватися автономною, але насправді бути опосередковано інструментальною — такою я вважаю російську зовнішню політику щодо України сьогодні (про це я більше розповім нижче). Така політика часто інструментальна, але в кращому разі лише у складний чи непрозорий спосіб, зазвичай з купою дискурсивних («російська великодержавність») та інституційних (гіперпрезиденціалізм) опосередкувань, які необхідно ретельно розшифровувати. Опосередкованість не означає, що на зовнішню політику не впливає класовий контекст. Тож частиною нашого аналізу імперіалізму мусить бути певна робота з розшифровки в рамках з’ясування, чи в даному разі йдеться про справді автономну від будь-якого класового інтересу політику, чи про сильніші або слабші, більш чи менш успішні прояви інструментальності.

Знову-таки,  я думаю, нам варто визначити, що ми тут розуміємо під «інструментальністю»: є різні ступені інструментальності. Під цим терміном ми можемо мати на увазі, що капіталісти контролюють зовнішню політику, що вони просто впливають на неї, що вони просто намагаються впливати з більшим чи меншим успіхом, або ж що класові інтереси визначають широкі рамки політики і надають їй загальний сенс. Очевидно, що вплив класових інтересів на зовнішню політику відрізнятиметься залежно від контексту і ситуації. Наприклад, санкції проти Росії з боку ЄС у кінці липня (які, до речі, підтримує Конфедерація німецьких бізнесменів — попри збитки, яких зазнає через ці санкції передусім для німецький бізнесу) були запроваджені тому, що європейські уряди більше не могли нічого не робити проти Путіна, коли двісті цивільних громадян ЄС (переважно голландців) загинули у збитому малайзійському літаку. У цьому вузькому сенсі це рішення було вмотивоване суто політично — це схоже на автономне рішення, і саме по собі, якщо брати його ізольовано, воно таким і є (хоча, звісно, це були обмежені санкції, які ретельно оминали питання газу). Але чи справді політичні причини для введення санкцій нівелюють економічну значущість України для ЄС? Звичайно, ні. Знову ж таки, я повернуся до цього згодом.

Мені здається, що, не забуваючи про всі ці розрізнення, корисно відштовхуватися від припущення, що зовнішня політика принципово інструментальна — через архітектуру капіталістичної держави, тиск приватних інтересів, соціальний склад політичних діячів, зв’язок між бюрократією і класами тощо. Але слід бути обережними: я припускаю, що ця інструментальність не безпосередня чи прямолінійна, не постійна чи цілковита і не завжди послідовна. Усе це зводиться до доволі банального твердження: зовнішня політика ніколи не провадиться у класовому вакуумі. Проте з цього не випливає, що зовнішня політика просто зводиться до класових інтересів.

Нещодавня анексія Криму здається в якомусь сенсі відновленням застарілих схем міждержавної конкуренції та імперіалізму. Деякі марксистські теоретики, схоже, зовсім відкидали можливість такого повороту у своїх підходах до сучасного капіталістичного імперіалізму. Як це вписується у ваш підхід до капіталістичної геополітики? Як можна пояснити цю анексію і які це має наслідки для нашого ширшого розуміння імперіалізму?

Ніхто — ні марксисти, ні немарксисти — не очікували анексії Криму… Водночас я пам’ятаю, як Джон Керрі скаржився: «Не можна у ХХІ столітті поводитися так, наче ти в ХІХ — вторгатися в країну на цілком вигаданих підставах». Звісно, це зіграло на руку Путіну, якому залишилося просто посміятися з цього і вказати на очевидну іронію. І він був абсолютно правий, коли так зробив: факт у тому, що анексії — не таке вже й рідкісне явище. Фокус у тому, як ми називаємо захоплення землі, коли воно трапляється: термін «анексія» ми зазвичай застосовуємо для випадків, які Захід не схвалює (Росія називає анексію Севастополя і Криму возз’єднанням, і цей термін, звісно ж, має зовсім інше, практично визвольне чи спокутувальне забарвлення). Також важливо, хто саме здійснює такі захоплення земель: наприклад, коли Туреччина у 1974 році захопила Північний Кіпр, це спричинило велику бучу, наслідки якої дають про себе знати донині, — але її навіть не виключили з НАТО, яка і далі щедро наділяла Туреччину своєю військовою підтримкою та допомогою. Анексії трапляються доволі часто, і в ХХ столітті їх було повно. ХХІ століття почалося з двох значних військових окупацій, одна з яких, Афганістан, триває досі. Це як у тому старому (1995 року) фільмі «Підозрілі особи» (The Usual Suspects), знятому Браяном Сінгером, у якому Вербал Кінт — персонаж, роль якого грав Кевін Спейсі — сказав: «Найбільшою на всі часи витівкою диявола було всіх, що його не існує». Ліберальна самопрезентація в цьому сенсі — сатанинська: вона досі переконує багатьох людей, що територіальна агресія, анексія, імперіалізм тощо — це «старі» форми міжнародної конкуренції, які залишилися в минулому, а на зміну їм прийшов ліберальний космополітизм, демократія та ринок. Так наче дев’яності стали нормою в сучасній історії капіталізму, чи так ніби у дев’яностих усе і справді було гладко і прекрасно. Але, як знову підтвердив Крим, щоразу, коли ліберали проголошують смерть геополітики, має статися щось, що віщує її повернення.  Як Ви зазначили, є й марксистські версії смерті геополітики, і я думаю, що частково це тому, що ліберальна глобалізація стала надто популярним сюжетом у дев’яностих, яка призвела до певного непорозуміння щодо ролі національної держави в сучасних міжнародних відносинах та безперечного становища американської гегемонії  — навіть для марксистів. Але я думаю, що коли ми перейшли у ХХІ століття, багато з цих теорій втратили свою первісну привабливість: з плином часу, схоже, стає дедалі складніше і складніше заперечувати, що імперіалізм — безпосередній, територіальний, неліберальний і дедалі більш розколотий і конкурентний.

Щодо Криму: я не знаю нікого, хто може сказати, що очікував цього, але все ж таки деякі люди були більш готові до певної форми відкритого зіткнення між Росією та Заходом щодо України. Коли Росія зазіхнула на територіальний суверенітет Грузії влітку 2008 року (Абхазія та Північна Осетія), це не були власне анексії, але щось дуже схоже. Дуже цікаво, що Медведєв тоді стверджував, що те рішення Москви про втручання мало гуманітарні мотиви — в російському стилі, — це звучало так, наче ця війна стала результатом кремлівської версії вільсоніанізму 2. Далі, одним із ключових аспектів війни у Грузії в серпні 2008 року було те, що була залучено військову техніку та зброю НАТО, хай навіть сили НАТО не воювали з росіянами безпосередньо. Таким чином, це була «війна за довіреністю», так само як те, що зараз відбувається на Донбасі — це війна через посередників між українськими силами та їхніми радниками з Заходу з одного боку та сепаратистами, за якими стоїть російська зброя, підмога та добровольці, — з іншого. Звісно, Крим набагато важливіший у тривалій перспективі, на мою думку, і його анексія запевне була більш видовищною: пригадайте імперську помпезність у Єкатерининському залі Великого Кремлівського палацу під час церемонії минулого березня.

Ви питаєте, як це все вписується в мій підхід до капіталістичної геополітики, і я дуже радий, що ви про це питаєте. Кілька років тому ми з моїм другом Алексом Коласом опублікували дуже коротку статтю нід назвою «Цінність території», де ми говорили про марксистську геополітику (Colás and Pozo 2011). Я не скромно посилаюся на неї тому, що в ній ми використали коротке дослідження-приклад — Україну. Ми стверджували, в кінці двотисячних, після кількох раундів «газових воєн», геополітичний розкол між Росією та Заходом тимчасово інтерналізувала внутрішня політика України (ми про це написали у 2010), але цей стан затишшя важко підтримувати. На цю коротку статтю було кілька відповідей, автори яких майже одноголосно критикували те, що ми говорили. Один із цих критиків, який загалом робив дуже влучні коментарі, не погодився з нашим ставленням до України. Він зазначив, що ціла низка геополітичних текстів попереднього десятиліття ще з дев’яностих пророкували виникнення конфліктів через Україну, наприклад, «Велика шахівниця» Бжезінського (2000), але всі ці передбачення ніколи не збувалися. У 2010 році, попри всі зловісні застереження, війна не навідалася в Україну, тож який сенс відроджувати геополітичний порядок денний? Як усе змінилося всього за кілька місяців: зараз ми можемо чітко побачити, якою крихкою та спірною була стабільність та цілісність України з часів здобуття незалежності.

Як і будь-хто інший, я ніколи не думав, що Росія просто візьме й забере собі Крим, але я вважав, що відкрите зіткнення цілком можливе, особливо після 2008 року. Я боюся, що ми зараз знову в непередбачуваній зоні. Ця анексія нагадуватиме про себе ще довго та важко: зараз це ключова задача для безпеки Європи, і вона залишатиметься актуальною впродовж наступних десятиліть. Тим часом наслідки Євромайдану призвели до переважно погано освітленого у ЗМІ громадянського конфлікту у вашій країні — з більш ніж тисячею жертв серед цивільного населення і десятками, а може й сотнями тисяч внутрішньо переміщених людей. Велика кількість цих жертв — це, звісно, результат російського імперіалістичного втручання, але багато що стало й прямим результатом «антитерористичної операції» української армії, яку направляли та підтримували США та їхні західні союзники. Я пишу це з півдня Польщі, де — і, мабуть, це не дивно — про відповідальність України та Заходу, на наш сором, ніколи не згадують.

Довгострокові наслідки цього насильства будуть переслідувати Європу протягом наступних десятиліть. Це і є справжня актуальність капіталістичної геополітики на нині. У більш широкому сенсі, у межах нашого ширшого розуміння імперіалізму, криза говорить на користь її актуальності: імперіалізм є (внутрішньо)капіталістичною формою організованого міждержавного суперництва, яка іноді набуває територіальних, безпосередніх форм. Якщо говорити трохи конкретніше, криза також оголює геополітичні межі Європейського Союзу — не тільки його потенціалу до зростання, але й його уявлення про себе як постмодерний, посттериторіальний і постгеополітичний простір: подобається це нам чи ні, Брюссель зараз є однією зі сторін небезпечного протистояння з Росією. Він уже не може заперечувати, що мусить обороняти свої постгеополітичні прагнення геополітичними засобами. В часи ширших економічних та політичних розколів усередині ЄС це стало справжнім ударом по Європі, що змушена ще раз подивитися у дзеркало на власні суперечності.

Що ж до власне пояснення анексії у короткостроковій перспективі, я гадаю, Росія просто зрозуміла, що їй за це нічого не буде, і зробила це — а її дії на Донбасі були вже більш обережними та непрямими. Як можна виснувати з нашої дискусії до цього, причини анексії — це не безпосередні економічні переваги, адже, за винятком хіба що Севастополя, Крим буде коштувати Росії більше, ніж принесе прибутку — в цьому сенсі, ситуація не надто відрізняється від випадку з Південною Осетією та Абхазією, що їх економіка практично повністю залежить від субсидій від Москви. Є деякі очевидні політичні переваги анексії для Росії: чорноморський флот, миттєве піднесення від російської національної ейфорії, ілюзія відновлення глобальної гордості Росії тощо. Але це побічні переваги. Я думаю, що Крим найкраще розглядати як крок у стратегії Росії, націленій на те, щоб залишити від українського територіального суверенітету лише зовнішню оболонку — шляхом маніпуляцій етнічними конфліктами та економічними проблемами. Насправді все, у певному сенсі, дуже просто: якщо Україну не може більш-менш прямо контролювати Москва, тоді її не зможе контролювати й Київ. Однак дуже швидко виявилося, що шанси відтворити кримський сюжет на інших територіях на Чорному морі мізерні. До речі, чудернацьке повернення терміна «Новоросія» мало б бути досить переконливим для будь-кого, хто досі сумнівається у важливості геополітичного аналізу. Ця неспроможність повторити кримський сценарій стала очевидною й на Донбасі, де відтворення референдуму про незалежність спрацювало лише частково та по-іншому. Тамтешні події почали розвиватися у власному небезпечному напрямі. В усякому разі, я думаю, що Крим не був ключовою метою сам по собі — хоч події в ньому й однозначно встановлюють статус чорноморського флоту, і я впевнений, що Крим може стати притягнути дуже цікаві неоліберальні утопії, в яких реалізуватиметься манія величі Росії у співпраці з зовнішнім, переважно китайським капіталом. Я ставлю на те, що після анексії Крим буде приваблювати багато економічної уваги і внаслідок цього, якщо говорити простими словами, буде «перезавантажений» як геополітичний простір. Поза цим, Крим був тактичним ходом з точки зору стратегічних цілей Росії в Україні — і я повернуся до цього згодом.

Якими є стратегічні цілі Росії щодо України? Чи вона зацікавлена в подальшому розділенні її території?

В довгостроковій перспективі Росія ніколи не сприймала — і в якомусь сенсі не може сприйняти — незалежну Україну, яка може вийти з зони впливу Москви. При чому офіційно для цього нібито є як історичні, так і стратегічні причини: розширення НАТО на схід, ідея про Україну як частину Росії, а також російське населення, що залишилося на території України після розпаду Радянського Союзу.

Ці причини важливі самі по собі, але не слід забувати, що вони чудово відповідають економічній ролі України в російській полі. Безсумнівно, Україна є ключовою транзитною країною для експорту російського газу в Європу, значним ринком сировини, промислових та сільськогосподарських товарів, а також джерелом працівників-мігрантів. В цьому сенсі важливі питання історії, ідентичності, стратегічних планів і тому подібне чудово накладаються на схему виживання російського капіталізму. Тому Росія мусить намагатися втримати свої позиції в Україні, підриваючи контроль київської влади над її територіями, щоб іще більш дестабілізувати та поляризувати українську політичну систему та щонайменше бойкотувати будь-яку ініціативу, що може призвести до тіснішої інтеграції України в ЄС чи НАТО. Зверніть увагу, що багато політичних дій Москви в Україні з початку року, ймовірно, в тривалій перспективі виявляться контрпродуктивними. Проте Кремль та правлячий клас Росії воліє, щоб Україна залишалася в російській зоні впливу, тому вона скоріше підбурюватиме громадянський конфлікт у вашій країні, ніж допустить її відхід у зону впливу НАТО, під опіку ЄС чи під економічне панування Заходу. Частиною цієї політики є усунення будь-якої можливості виникнення російського Євромайдану в Москві, особливо після підйому різношерстого опозиційного руху, що відчутно вплинув на російську політику  в 2010—2011 роках.

Є ще один аспект: намагання побудувати економічну та політичну альтернативу ЄС, що переважно сприяла б інтересам російського капіталізму та правлячої еліти. Цей контрпроект — це Євразійський економічний союз. Одна з причин рішення Москви анексувати Крим та протиставити власну позицію позиціям Заходу в Україні стосується захисту цього контрпроекту. Путін вже заявив, що не зацікавлений в подальших поділах територій чи анексіях; якщо ви вірите йому, то ця відповідь є вичерпною. В будь-якому разі, російський капіталізм та російська держава зацікавлена в тому, щоб економіка України була надовго пов’язана із Росією. Навіть якщо вона не прагне подальшого поділу територій, їй усе одно необхідно далі дестабілізувати країну та підривати владу Києва — і цієї мети останнім часом добре вдається досягати. Проте це все поставило Путіна в надзвичайно складне становище. Після того, як збили малайзійський літак, під загрозою опинився сплеск його популярності, пов’язаний із анексією Криму: з точки зору пропаганди та довіри, Путіну дуже важливо, щоб його не вважали безпосередню задіяним або частково відповідальним за це. Отже, з одного боку, Путін мусить послабити підтримку сепаратистів у Луганську та Донецьку. Але якщо він зовсім відступить, це буде сприйматися як поразка. Крім того, у себе вдома Путіну доведеться стикнутися із наслідками цільових санкцій проти російської економіки — можливо, не відразу, але в середньостроковій перспективі точно. Економіка Росії цього року в кращому разі не зростатиме: відтік капіталу та негативний баланс прямих іноземних інвестицій за перші чотири місяці цього року майже сягнули рівня всього 2013 року. Ми не знаємо, яких збитків завдадуть Росії ці санкції. Я бачив лише дуже приблизні оцінки, які до того ж серйозно різняться між собою: найнижча оцінка — менш ніж 100 мільярдів доларів, а найвища (за версією The Economist) — більше трильйона. Коли росіяни безпосередньо відчують цей спад на собі в найближчі кілька місяців, імперська ейфорія почне спадати, і тоді тиск на Путіна, імовірно, ще посилиться. Проте в цій ситуації Путін не може здати позиції, які досі утримував, бо це гарантуватиме гучну перемогу Обамі, Меркель та іншим. У результаті  ми стикаємося з суперечністю: хоч Путін і заявив, що не прагне нових поділів території України, може статися, що він не може вийти сухим із води без нових вторгнень в Україну. Паралельно з написанням цих рядків я читаю репортажі, які дозволяють припустити, що Росія може готувати виправдання (на основі гуманітарних міркувань) для мобілізації згуртованих на російській стороні кордону військових сил і провокування нової інтервенції. Тож усе ще не можна відкидати можливості прямого військового втручання з боку Росії. Тим часом, ймовірно, ми спостерігатимемо кілька запізнілих і надто нерішучих дипломатичних кроків. А також переформатування російської підтримки сепаратистів у Донецьку.

Боюся, що Росія та Захід розв’язали в Україні події, що перевершили будь-які їхні очікування. Відтепер, наскільки я бачу, у них більше немає генерального плану дій, тож ми заглиблюємося у сферу непередбачуваних ризиків та насильства. Частково це відбувається також і тому, що на ЄС та США чекає непросте майбутнє. Жорсткіші санкції відтепер сильніше битимуть по європейській, ніж по російській економіці — а ЄС не може дозволити собі такого ризику. Низка «сліпих рішень» з обох боків запустила дуже спантеличливу динаміку розвитку подій, і прагнення до деескалації в таких умовах зовсім непевне.

Як Ви можете пояснити російську зовнішню політику? Кому вона найбільш вигідна? Чим вона вмотивована — інтересами фракцій російського капіталу, чи інтересами державної бюрократії?

Перш за все, на мою думку, важливо відзначити, що хоча деякі фракції капіталу і державної бюрократії різні за походженням, переконаннями і поведінкою, в політекономії країни переважає висококонцентрований сплав фінансових, промислових і бюрократичних інтересів. Функціонально вони працюють разом як правляча еліта чи, якщо завгодно, клас — в тому сенсі, що політична влада та економічна вигода не завжди чітко розділені, і часто одне використовують для здобуття іншого. Ці дві групи, бюрократи та бізнесмени, працюють у тісному симбіозі: бюрократія покладається на бізнес, коли справа доходить до реалізації політики, а бізнес спирається на тісні зв’язки з державою для забезпечення і росту прибутків. Ці групи тісно пов’язані з державою з метою розбагатіти за рахунок простих росіян, структуровані довкола гігантських обертових дверей між приватною діяльністю та державними установами — і все це за густою завісою корупційних взаємодій.

Серед академічних дослідників міжнародної політики Росії прихід Путіна до влади розглядають як зміну правил гри, що позначає відхід від десятиліття повного безладу та імпульсивних рішень Єльцина. І цю очевидну новоявлену наполегливість у міжнародній політиці зазвичай пояснюють за допомогою трьох факторів. Перший фактор — це послідовне зростання міжнародних цін на нафту після 2000 року, що дозволило економіці Росії (яка, як відомо, спеціалізується на видобутку вуглеводнів) відновитися після руйнівних наслідків переходу до капіталізму за західним зразком: погасити зовнішній борг, накопичити величезні валютні резерви, взяти під контроль інфляцію, досягти відносно здорових темпів зростання ВВП (принаймні до 2008 року) тощо. Про другий фактор говорять часто — це харизматичне лідерство. Путін — людина з ведмежою силою, непохитний, патріотичний лідер, відданий справі внутрішнього та міжнародного відновлення Росії. Путін з вовчою хваткою, що «наведе порядок». Коротше кажучи, Путін як анти-Єльцин. Зауважте, що містичний ореол Путіна почав тьмяніти після 2009 року, проте з березня цього року його рейтинги злетіли до нових висот. Анексія Криму посприяла Путіну в коротко- та середньостроковій перспективі. Нарешті, багато авторів виділяють третій фактор — більш наполегливу державницьку, націоналістичну ідеологію, в центрі якої — ідея російської «великодержавності». Нове сприйняття національної ідентичності також включає елементи неоєвразійства та класичних геополітичних кліше. Ці елементи надзвичайно важливі, і вони мають цілком реальні наслідки, проте не можуть самі по собі пояснити розвиток зовнішньої політики Росії, адже будь-яка зовнішня політика є не тільки і не стільки дискурсивною практикою. Подібно до інших державних практик, зовнішня політика в будь-якому її формулюванні чи здійсненні зовнішня політика є складним процесом, на який впливає міжнародне середовище, економічний контекст, інституційні рамки та багато інших суб’єктів та владних відносин. Загалом зовнішню політику Росії, на мою думку, варто розглядати як опосередкований продукт суспільства, дискурсивні й інституційні елементи якого не менш важливі ніж економічні — і все ж переважна більшість досліджень російської зовнішньої політики насправді не беруть до уваги саме економіку.

Я про це вже писав, але мені дуже подобається один приклад, у якому репутацію Путіна як людини, що «наводить порядок» і відновлює великоросійську могутність, приймає та підкреслює ключовий сектор економіки — енергетика. Ось що в 2001 році говорив про Путіна Алекперов, тодішній голова «Лукойла»: «Ми, компанія “Лукойл”, вважаємо себе національною російською компанією, і ми не сприймаємо ідеологію поділу на приватні, державні та інші компанії. Ми без пафосу визнаємо, що кожен зроблений нами протягом останніх десяти років крок спрямований на боротьбу за нову Росію з прагненням враховувати національні інтереси нашої країни». Я не можу не сміятися, коли це читаю — саме тому, що ця фраза якраз переповнена пафосом. Алекперов і компанія — частина хижацької еліти, що викачує гроші з російської економіки ще з 1992 року. Оскільки їх найбільше цікавить швидкий заробіток, вони радше схильні розширювати свій вплив на контроль енергетичної інфраструктури інших компаній та економік, ніж вдосконалювати та модернізувати власний сектору. У пострадянському просторі — і, звичайно, Україна є яскравим прикладом цього — така інфраструктура досі існує на перетині кордонів, що виникли в результаті розпаду СРСР, — і тут з’являється російський президент Путін, який визначає енергетику як ключ до відновлення Росії і робить впевнені кроки до регіональної інтеграції з центром у Росії.

Водночас ідеологія путінізму здебільшого прагматична: вона поєднує авторитарні політичні цінності (наприклад, сумнозвісну «суверенну демократію» Суркова) з відвертою відданістю «капіталізму на амфетамінах». Путінські репресії дисидентів і «диктатура закону», переслідування таких осіб як Ходорковський, абсолютно неандертальський погляд його еліт на соціальні права (особливо гомосексуальність) і багато іншого повністю сумісні з пропорційним оподаткуванням, жахливим рівнем корупції, вступом до СОТ і зростанням кількості мільйонерів на квадратний метр у Москві. Бізнес розуміє, що Путін — єдиний, хто може бути сполучати всі ці крайнощі, та так щоб знайшлося місце для всіх (за умови, що вони не намагаються повалити президента). Тож міжнародна політика Росії є продовженням путінізму з його крихкою рівновагою між розгнузданими бізнес-інтересами та нетерпимістю до опозиції. По суті, російська внутрішня та зовнішня політика залежать від жменьки сильних гравців, які встановили своє економічне та політичне панування і не стерплять ані слова проти нього — саме тому, що їхні економічні привілеї так тісно пов’язані з їхнім політичним статусом.

Якою є ширша картина міжімперіалістичного змагання за Україну? Якою мірою дії Росії були реакцією на тиск імперіалізму США та ЄС, як, наприклад, стверджував Грегор Гізі 3? Якими, на Ваш погляд, є інтереси правлячих класів США та ЄС щодо України та Росії?

Загалом я погоджуюся з думками Гізі про Україну: прямо засуджуючи дії Росії, він, тим не менш, чітко критику лицемірства та ляпів Заходу. Проте я думаю, що ліві антиімперіалісти легко піддаються спокусі надмірної толерантності до так званої «російської захисної позиції» або «геополітичного права Росії на самооборону» від небажання Заходу зважати на неї. Кожен лівий має чітко уяснити собі, що Росія не має жодного права на українську територію, жодного права втручатися в справи України і жодних підстав сприяти гуманітарній катастрофі, що розгортається на сході країни. Так, звісно США та їхні європейські союзники були приголомшливо недалекоглядними та товстошкірими. Всім відомо, що питання України є особливо болючим для Москви, тож дії Брюсселя і Вашингтона просто мусили спровокувати реакцію Росії та розкол в Україні.

Хоча членство України в ЄС насправді ніколи серйозно не розглядали в Брюсселі, тим не менш ЄС чомусь заздалегідь вирішив, що прийняття його пропозиції минулої зими — то певна справа. Сам договір містив низку пунктів, зокрема щодо питання фінансових інвестицій, які викривають його справжню сутність: це неоліберальна отрута під соусом обіцянок про демократію, модернізацію та тіснішу інтеграцію з Заходом — тобто насправді там важко знайти якісь покращення для українців, яким вже й так довелося пережити двадцять років бездарного управління економікою, корупції та неоліберальних реформ. Всі, хто сподівається дочекатися економічного процвітання громадян України внаслідок тісніших зв’язків із ЄС, обманюють себе. І навпаки,  багато людей у Криму та Східній Україні очікують підвищення рівня життя внаслідок тісних зв’язків із Москвою. Скажу ще раз: це, в тривалій перспективі, — небезпечні фантазії. Економічна роль, відведена Україні в уявленнях Європи чи Росії, — периферійна та підлегла роль ринку, з якого можна отримувати зиск, та джерела дешевої робочої сили, яку можна експлуатувати.

З березня європейські чиновники показували хороші результати риторичному фронті, але жалюгідно провалили завдання стулити докупи бодай якийсь план ефективної відповіді на дії Росії. Навіть Обама з його відносно серйозними намірами (президент США і сам був під тиском різних політичних сил у своїй країні) не зумів згуртувати європейців для дій проти Москви. Тільки після збитого в липні малайзійського літака — трагедії, яка забрала життя двохсот громадян ЄС — подальше замовчування стало політично неможливим для Лондона, Парижа, Рима чи Берліна. Але поки Захід далі обговорює наслідки свіжих антиросійських санкцій чи нових зустрічних санкцій з боку Росії, схід України дедалі глибше падає у прірву гуманітарної катастрофи.

Те, що стверджує Гізі, частково нагадує те, на що з часів розпаду Радянського Союзу, а особливо після 2000 року та під час «кольорових революцій», скаржиться російська політична еліта та її хор журналістів: втручання Заходу в пострадянський простір, повзучий унілатералізм США, маргіналізація інших важливих голосів (вочевидь, Росії) в глобальному урядуванні, ерозія уявного розподілу зон впливу часів Холодної війни з розширенням НАТО, відмова Буша ІІ від договору про обмеження систем протиракетної оборони і, зрештою, безлад і нестабільність, у які все це, а також Ірак і Афганістан, втягнули світ (від глобального терору до заворушень на Близькому Сході після «арабської весни»). У російському зовнішньополітичному дискурсі також є тривала традиція критики Заходу за нескінченні цинічні переконання, що розширення НАТО та ЄС зовсім не спрямоване проти Росії і, звісно, не націлене на створення західної сфери впливу в пострадянській Європі. Хорошим прикладом такої аргументації є репліка Сергія Караганова: «Західні чиновники відкинули саме поняття сфер як застаріле, тим часом вони постійно розширюють свою “неіснуючу” сферу впливу. Я знаю, що багато хто на Заході вірить або хоче вірити їхнім словам. Але в Росії та решті світу, яка живе за іншими правилами, це протиріччя сприймається лише з глузуванням і недовірою». Багато що з цього справдилося під час поточної кризи.

Насправді західне політичне втручання неприкрито тривало в перші місяці 2014 року, попри очевидну небезпеку підкинути дров у вогонь, і навіть коли ставало дедалі ясніше, що в Євромайдані брали участь небезпечно праві (давайте без натяків — фашистські) елементи. Ні Обама, ні Меркель, ні, звичайно, Туск і його міністр закордонних справ Сікорський, здавалося, не відчували великих труднощів при безпосередній взаємодії з ультранаціоналістами, водночас публічно засуджуючи порушення демократичних свобод у кримському референдумі. «Антитерористичні» операції, що нині провадяться в Східній Україні, знову-таки, відбуваються під пильним наглядом та з допомогою американських і європейських політиків. Вони також несуть відповідальність за ні в чому не винних громадян, які там гинуть.

Отже, так, США та ЄС справді втручаються, вони справді загрожують Росії та поводяться абсолютно лицемірно й безвідповідально. Гаразд, але ж те, що багато хто в Росії пропонує у якості протиотрути — так само огидно: заново окреслити власні «легітимні» сфери інтересів Росії і відновити «концерту імперій» 4 (або великих держав), що наведе у світі певний порядок і стабільність. Іншими словами, кому взагалі потрібні ці українці, зі сходу вони чи з заходу? Російська правляча еліта діє з тою самою нестерпною імперською зарозумілістю, за яку вона критикує Захід — щоправда, вона принаймні не намагається стверджувати, що її національні інтереси універсальні. Звісно, Захід справді загрожує Росії: США та європейські союзники послідовно намагаються домінувати в політичному та економічному вакуумі, що виник після Холодної війни, і несуть відповідальність за багато чого з того, що пішло не так під час переходу Росії до капіталізму. Але будь-який натяк на те, що Москва внаслідок цього має право використовувати інші народи як буфер чи заново утверджувати свою «легітимну» сферу впливу в країнах, які вона зневажливо називає «ближнім зарубіжжям» — це просто образа для загального людського розуміння порядності, не кажучи вже про те, що це глибоко консервативна інтелектуальна реакція, яка стає вкрай небезпечною, якщо її проголошують із прогресивної платформи.

Зараз в Україні відбувається зіткнення двох імперських сил: це проекти еліт, які цинічно маніпулюють націоналістичними почуттями для власної короткострокової вигоди. Цей аналіз важливий тому, що в ньому прослідковується чіткий висновок: антиімперіалістична позиція, як завжди, полягає в тому, щоб підкреслювати капіталістичну природу цього конфлікту, щоб зрозуміти, що це їхній конфлікт, щоб не ставати на чиюсь сторону в ньому, а натомість спробувати налагодити громадянську та робітничу солідарність попри всі геополітичні розколи. Саме прогресивні сили на Заході, в Росії і передусім в Україні мають це зробити — на тлі таких важких і несприятливих умов, які я можу тільки уявляти. Те, що саме цій справі (разом із численними антивоєнними платформами по всій країні) зараз віддані багато українських активістів, свідчить про їхню сміливість і ясність ідей.

Які варіанти розвитку геополітичного конфлікту можливі в світовій капіталістичній системі? Чи має якусь слушність ідея про падіння гегемонії США і/або підйом впливу «Решти»? Наскільки ймовірна військова ескалація міжімперіалістичного конфлікту?

Наскільки я знаю, однією з очевидних відмінностей між марксистською теорією геополітики (і, ширше, нашими теоріями імперіалізму) та класичною геополітикою є те, що наш аналіз глибоко закорінений в історичних та соціальних поясненнях, а не в географічному детермінізмі. Це означає, що ми не маємо (і не прагнемо мати) прогностичних теорій. Я кажу це тому, що один із сучасних прихильників класичної геополітики Джордж Фрідман з дослідницького центру Stratfor хвалиться, що він може оцінити, плюс-мінус, якими будуть ключові поворотні події в міжнародній політиці протягом «Наступних ста років» (Фридман 2010). Я думаю, що є кілька речей, які ми можемо з більшою чи меншою певністю знати про майбутній стан справ у міжнародній політиці, але я вважаю, що все це дуже гіпотетично, динамічно та невизначено. Тому я хочу чітко прояснити: те, що я зараз говоритиму, — це не пророцтва.

З ранніх двотисячних можна спостерігати історичну тенденцію поступового послаблення здатності США до забезпечення безперечної підтримки їхньої зовнішньої політики та співпраці в її рамках. З цієї точки зору я думаю, що першим специфічним елементом, який доклався до ерозії американської гегемонії, — це Ірак і Афганістан, вся ця історія з Війною проти терору. Ці політичні дії були повною катастрофою для Америки. З часів 9/11 міжнародна довіра та підтримка США неймовірно впала, а опозиція до США у світі дедалі зростає. Більше того, Америка виставила на загальний огляд власні суперечності і лицемірство. По-друге, міжнародний капіталізм уже сьомий рік кульгає крізь економічну кризу. Один із найбільш очевидних наслідків економічного спаду — це подальше послаблення економіки США та ЄС, і це мало дуже помітний вплив на зовнішню політику та військовий потенціал, залишаючи осторонь послаблені політичні апетити до нових іноземних інтервенцій. По-третє, економічні наслідки глобальної економічної кризи є нерівномірними: значної частини збитків зазнав Захід, що дозволило принаймні усвідомити більш тісну економічну конкуренцію і відносний підйом держав БРІКС. Дуже важливо, що криза призвела до зросту ваги інших незахідних держав у глобальному урядуванні, зосередженому довкола Великої двадцятки.

Не зрозумійте мене неправильно: я не стверджую, що Китай, наприклад, стане наступним гегемоном у ХХІ столітті. Аналогічно, російська економіка також втягнута у глибокі суперечності та форми залежності від глобального ринку, як і Бразилія, Індія та інші — кожна країна по-своєму. Але конкретна форма неолібералізму, яка стала основою західної ідеологічної гегемонії під проводом США після розпаду Радянського Союзу, внаслідок кризи розлетілася на друзки, більше не є взірцем для наслідування, і способи протистояння цій вищості Заходу стаю дедалі чіткішими. Якщо ми згадаємо середину дев’яностих, то побачимо помітну тенденцію зростання економічного, політичного та ідеологічного протистояння Заходу. Важливо відзначити, що — і це в якомусь сенсі узгоджується з марксистською теорією імперіалізму — жоден із основних конкурентів США не втілює альтернативу неоліберальному капіталізму. Іншими словами, суть теперішнього імперіалістичного протистояння — в загостренні конкуренції між різними капіталістичними державами, деякі з яких є більш авторитарними та напористими. Тож ця міжнародна система дуже нестабільна, і особливо в умовах дискредитації ліберального космополітизму (наприклад, політичний мейнстрім у Європі дедалі тісніше затиснутий з обох боків), звісно, існує ймовірність військової ескалації.

Крим і Україна у 2014 році — дуже чіткий сигнал про те, що потенціал відкритого конфлікту зараз звучить у крещендо. Існує більш широкий системний контекст, у якому деякі з традиційних параметрів міжнародної політики зміщуються. Територіальні суперечки та вторгнення, які мають більш безпосередній просторовий характер, ймовірно, стануть більш помітними протягом наступних десятиліть ніж будь-коли у двотисячних чи дев’яностих — чи йдеться про відкриття Арктики, чи про суверенні диспути на Східнокитайському морі, чи про нові проблеми на пострадянському просторі. Не буду надто драматизувати, але глобалізований капіталізм — нерівномірний, розколотий і пригноблюючий — ніколи не міг забезпечити гарантій миру та стабільності. Ми щойно тільки згадували Велику війну 1914 року. Саме цей конфлікт спричинив розвиток марксистської теорії імперіалізму. Не зрозумійте мене неправильно, я не маю на увазі, що ми на шляху до Третьої світової війни, але я переконаний, що подальший розвиток критики капіталістичного імперіалізму нагальний зараз так само, як тоді.

21 серпня 2014 року

Розмовляв Юрій Дергунов

Переклали Наталя Мартиненко та Ярина Одинак

Джерела:

Бжезінський, З., 2000. Велика шахівниця: американська першість та її стратегічні імперативи. Івано-Франківськ: Лілея-НВ.
Фридман, Дж., 2010. Следующие 100 лет: прогноз событий XXI века. Москва: Эксмо.
Colás, A. and Pozo, G., 2011. “The value of territory: Towards a Marxist geopolitics”. In: Geopolitics, 16(1), pp. 211-220.
Harvey, D., 2003. The New Imperialism. Clarendon: Oxford University Press.

 

Notes:

1. Політичний реалізм — концепція в теорії міжнародних відносин, що виходить із уявлення про міжнародні відносини як силову конкуренцію держав з метою захисту національних інтересів; при цьому розуміння національних інтересів є позаісторичним та абстрагується від класового змісту політики. — Прим. ред.

2. Йдеться про політику визнання права націй на самовизначення, проголошену президентом США Вудро Вільсоном під час Першої світової війни. — Прим. ред.

3. Йдеться про відомий виступ впливого німецького політика Грегора Гізі в Бундестазі. — Прим. ред.

4. Тут проводиться аналогія з так званим «Європейським концертом» або Віденською системою міжнародних відносин, що встановилася після Наполеонівських воєн та полягала у політиці балансу сил та співпраці між провідними європейськими імперіями. — Прим. ред.

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери