Деякі враження автора книги «Соціалістичний активіст на промисловому підприємстві в умовах української буржуазної демократії. 1998–2003» від рецензії Саймона Пірані.
Саймон Пірані — видатний англійський інтелектуал-марксист, колишній член ЦК британської Робітничої революційної партії, дуже давній, від 1992 року, товариш автора по соціалістичній боротьбі (ще у 1995 році автор нелегально проводив його до деяких дніпропетровських заводів, щоб він мав змогу безпосередньо поспілкуватися з українськими промисловими робітниками) написав доволі докладну рецензію на цю книгу, і за це йому велика щира подяка.
Але водночас у автора є низка зауважень не тільки стосовно змісту окремих розділів цієї рецензії, але й стосовно висновків, які зробив шановний рецензент.
Спочатку треба зупинитися на доволі численних, інколи зовсім дрібних фактологічних помилках. З цього приводу автор може припустити, що в деяких випадках мали місце вади перекладу з англійської на українську. Про неадекватний переклад тред-юніонізму як «профспілкової діяльності» вже доводилося писати.
Також варто розглянути деякі концептуальні моменти, які рецензент або оминає своєю увагою, або викладає у таких формулюваннях, з якими дуже важко, а іноді й зовсім неможливо погодитися.
Отже, почнемо з дрібних деталей. На них варто зупинитися, бо це прикрі дрібниці, які певною мірою дискредитують як саму рецензію, так і рецензовану книгу. Можливо, як автор вже зазначив, це результат неякісного перекладу. Але кожній людині, яка, наприклад, знайома з ливарним виробництвом, буде просто смішно від того, що вона прочитає на самому початку рецензії таке визначення спеціалізації цього виробництва — «прокатно-ливарний цех»(?!). Можливо, це саме оті вади недолугого перекладу, бо цех із виготовлення прокатних валків це аж ніяк не «прокатно-ливарний цех». Такого цеху взагалі не може бути, бо прокатка і ливарництво — це два принципово різних способи обробки металів.
Інший приклад. Ось рецензент коментує описані у книзі посягання ливарників на буржуазну власність: «вогнетривка цегла та металобрухт виносилися у великих обсягах». Але ж це фізично неможливо зробити, навіть незважаючи на те, що охорона у приватних власників заводу була набагато ефективнішою, ніж на державному підприємстві за часів «радянського» державного капіталізму. Вогнетривка цегла і так званий «скрап» (не металобрухт!) вивозилися у значних обсягах у залізничних вагонах, присипані відходами ливарного виробництва. Цікаві процеси посягань пролетарів на буржуйське майно, що загалом відображають рівень їхнього відчуження від засобів виробництва та дуже низьку ціну робочої сили, доволі докладно описані у відповідному розділі книги, прочитавши який, стає незрозумілим, як можна переплутати скрап з металобрухтом та як можна виносити вогнетривку цеглу «у великих обсягах»…
Загалом рецензія починається з повідомлення, що автор книги на початку 2000 року залишив місце роботи на підприємстві «Дніпроважпапірмаш» «за організацію спротиву на робочих місцях». Що за спротив? Спротив чому? Чий спротив? Що це таке взагалі — оцей «спротив на робочих місцях»? У яких формах він відбувався?
Рецензія про це нічого не говорить, не дає жодної оцінки тому спротиву та його організації, хоча у книзі докладно описано, проти чого був спрямований згаданий робітничий спротив, яких форм він набував і як, наприклад, йшла підготовка до страйку, який так і не відбувся.
Але рецензія згадує, що автор книги «ініціював протестний страйк» через невиплату зарплати на «сусідньому» (Чому «сусідньому»? У книзі нічого не сказано про те, що цей завод нібито «сусідній». Дві години треба йти пішки, щоб дістатися від «Дніпроважпапірмашу» до того заводу!) заводі прецизійних труб, «за що був звільнений і занесений до чорного списку».
«Чорний список» — це вигадка! Не існувало ніяких «чорних списків»! Існування такої відомої системи контролю за робітництвом, як трудові книжки, запровадженої в «СССР» для промислових робітників ще у 1931 році сталіністським тоталітарним режимом і повністю збереженої в буржуазно-демократичній незалежній Україні, робило й робить зайвим існування якихось «чорних списків». Як відомо, кожен робітник, який легально поступає на роботу на будь-яке підприємство, обов’язково повинен мати трудову книжку, де відділами кадрів відповідних підприємств вказані причини його попередніх звільнень.
Автор книги «Соціалістичний активіст…», як ініціатор та організатор страйку на Державному підприємстві «Дніпропетровський завод прецизійних труб» (ДП ДЗПТ), у січні 1998 року був звільнений за статтею 40 п.3 Кодексу законів про працю України. У відділах кадрів (сьогодні — відділах по роботі з персоналом) промислових підприємств ця стаття сприймалася навіть гірше, ніж стаття за прогул, і відповідно робила неможливим прийом на роботу робітника з такою відміткою в трудовій книжці. Недаремно стаття 40 п.3 ще за «радянських» часів отримала серед робітників назву «вовчого білету»…
Опис роботи автора на заводі прокатних валків. Рецензент згадує, що автор «виконував важку фізичну роботу обрубника — обрізав та переміщував розпечені сталеві виливки, а також працював землекопом». Звідки отакі вигадки?! Так, робота обрубника була фізично важкою: він вручну обрубував так званий «пригар» з поверхні дуже часто ще гарячих (долоні неможливо було втримати на цій поверхні, а слина навіть кипіла, якщо на цю поверхню плюнути) чавунних (не сталевих!) виливок, які після подальшої механічної обробки у вальцемеханічному цеху перетворювалися на готові до застосування прокатні валки. Але щоб обрізати та переміщувати багатотонні та ще й розпечені виливки?! Просто смішно читати про таке…
«Працював землекопом»?! Звідкіля це?! У книзі ясно і чітко написано, що її автор працював не тільки обрубником, але й канавником (є така робітнича спеціальність у ливарному виробництві, яка не потребує тривалої підготовки та якихось спеціальних знань і де основними інструментами були, як і вказує рецензент, цитуючи автора, «лом, лопата і кувалда») в одній зі змін у вальцеливарному цеху. До обов’язків канавника входило підготувати спеціальні канави, у які потім встановлювалися зібрані форми для подальшої заливки їх розплавленим металом. Автор не може збагнути, як канавник у рецензії перетворився на «землекопа»?!
Торкаючись історії заводу прокатних валків, який 100 років тому мав назву «Сіріус», рецензент (чи перекладач?) знову робить помилку — цього разу відносно його продукції, назвавши її «сталеві прокатні вироби». Прокатні вироби — це продукція саме прокатного виробництва (по-науковому — один із варіантів обробки металів тиском). Завод прокатних валків, як докладно описано в книзі, виготовляв інструмент для прокатного виробництва — чавунні прокатні валки різних розмірів для станів гарячого прокату листа, труб та металевого профілю. Прокатний валок — це інструмент, а прокатний стан — це машина, яка за допомогою цього інструменту здійснює процес прокатки.
Перебільшенням рецензента є твердження про те, що робітники заводу прокатних валків «навіть не чули про революційні потрясіння 1917–1921 років». В умовах «СССР» про це просто неможливо було не знати, бо «Велика Жовтнева соціалістична революція» була культовою подією в його історії. У книзі, яку час від часу розлого цитує рецензент, вказано тільки на те, що сучасні робітники заводу прокатних валків нічого не знали, не чули і не цікавилися участю своїх попередників — робітників «Сіріусу» — у революційних потрясіннях, про заснування на заводі профспілки та фабзавкому, про створення заводських відділів Червоної гвардії та продзагону.
Пізніше робітники згадували не лише німецьку окупацію заводу (як про це пише рецензент) з вересня 1941 до жовтня 1943 року, але — і це головне у даному випадку — також розповідали про незначну за обсягом «радянську» евакуацію устаткування на Урал та про роботу заводу під час окупації як бази з ремонту німецьких танків. Саме у цьому контексті робітники вальцеливарного цеху у 2000 році нічого не знали про долю своїх колег, які працювали на заводі, ремонтуючи танки вермахту, після повернення Червоної армії у жовтні 1943-го року. Враховуючи репресивну практику сталіністського режиму в «СССР», та ще й під час війни, можна припускати, що доля цих робітників була сумною…
Також не можна не помітити, що, згадавши про постійне вживання алкоголю ливарниками під час роботи та про їхні посягання на буржуазну власність, рецензент не тільки не дав своєї оцінки, але й жодним словом не обмовився про такі принципово важливі розділи книги, як «Робітники-акціонери» (розділ ІХ) та «Позаекономічний примус на капіталістичному підприємстві» (розділ ХІ), які мають набагато важливіше значення для аналізу стосунків між найманою працею та капіталом на цьому заводі, ніж пияцтво робітників та крадіжки буржуйського майна.
І треба наголосити: книга «Соціалістичний активіст…» не є спогадами у класичному розумінні. Вона взагалі не писалася як спогади. Скоріше це була спроба поділитися досвідом стимулювання пролетарської економічної боротьби та організації соціалістичної пропаганди (тобто соціалістичної політичної діяльності) на промислових підприємствах в умовах української буржуазної демократії на зламі XX–XXI століть. Треба також зауважити, що соціалістична пропаганда протягом 1998–2003 років аж ніяк не обмежувалася якимось окремим цехом, як це здалося рецензенту.
Про що може думати читач рецензії, коли стикається з твердженням, що автор книги «нібито представляв» промислових робітників та п’ять років намагався провадити соціалістичну пропаганду винятково у вузькому колі колег по цеху? Тільки про те, що цей автор якийсь впертий дивак-невдаха, що п’ять років товкся в стінах одного цеху, пхаючи колегам соціалістичну літературу і уявляючи, що він якимось чином їх представляє.
Але автор книги змушений зауважити: у даному випадку рецензія дає хибне уявлення про його діяльність. Чи представляв він робітників, чи був самозванцем, який щось там собі нафантазував?
Коли, наприклад, у грудні 1997 року організовані автором загальні збори саме робітників (без участі панів з адміністрації!) Дослідного трубного заводу або Дніпропетровського заводу прецизійних труб ухвалили рішення розпочати страйк та обрали його головою страйкового комітету, то у цьому випадку навіть шановний рецензент не міг би стверджувати, що він робітників тільки «нібито представляв».
На початку ХХІ століття автор не обіймав жодної виборної посади у профспілковому русі, як і не був членом жодної профспілки. Але він знав усі болючі проблеми праці та побуту робітників на Дніпропетровському заводі прецизійних труб (та у більш загальному плані на інших заводах Індустріального району Дніпропетровська), міг їх формулювати та озвучувати. Відчуваючи (на жаль, переважно пасивну) підтримку братів по класу, автор намагався мобілізувати їх для вирішення цих проблем.
Постає питання: чи представляв він цих робітників, їхні найближчі економічні інтереси? Автор гадає, що може дати тільки ствердну відповідь.
У 2002 році на Дніпропетровському заводі прецизійних труб під час бойкоту 12-годинної щоденної праці робітниками основної професії — вальцівниками холодного прокату труб — заводські боси, намагаючись на неодноразових зборах зламати цей бойкот, питали автора: чи бере він на себе відповідальність за організацію цього бойкоту? Він давав рішучу ствердну відповідь. Вочевидь автор не міг би цього зробити, не відчуваючи, не знаючи, що представляє життєві інтереси усіх робітників, які взялися до цього бойкоту.
Або коли навіть члени «офіційної» профспілки — робітники, призначені адміністрацією (!!!) делегатами звітно-виборної загальнозаводської профспілкової конференції, — незважаючи на вмотивоване заперечення босів та профбосів, відкритим голосуванням надали авторові (не-члену даної профспілки) можливість не тільки бути присутнім на конференції, але й можливість виступити з її трибуни, — то, мабуть, він все ж таки значною мірою був виразником їхніх інтересів…
Щодо просторових масштабів соціалістичної пропаганди автора варто сказати наступне.
Рецензент з незрозумілих причин оминув своєю увагою розділ XIV книги (і це він робитиме неодноразово — оминатиме своїми коментарями принципово важливі розділи). У цьому важливому розділі йдеться про нові перспективи у справі розгортання соціалістичної пропаганди, які виникли на початку 2001 року, про нові організаційні ініціативи з цього приводу, а також про причини невдачі цих намірів.
До того ж, саме у цьому розділі зазначено, що протягом десяти років (1989–1999) автор провадив соціалістичну пропаганду у вигляді розповсюдження анархо-синдикалістської, а потім троцькістської преси та літератури на 4-х заводах постійно та ще на 4–5 епізодично, і що більше промислових підприємств він просто фізично був не в змозі охопити цією пропагандою, бо одночасно кожного дня працював на заводі звичайним робітником.
Так само, з невідомих причин, рецензент не побажав бодай помітити (не кажучи вже про те, щоб дати свою критичну оцінку) принципово важливу акцію, яку провадила група «Соціалістична Боротьба — IV Інтернаціонал», агітуючи за бойкот президентських виборів 1999 року. Даючи доволі докладну оцінку перебігу цієї акції на відповідних сторінках книги, автор згадував, що листівка «Соціалістичної Боротьби» із закликом до цього бойкоту розповсюджувалася на 15 промислових підприємствах, на територію яких він потрапляв, звісно, нелегальним шляхом. Ще на 6 заводах ця листівка розповсюджувалася біля прохідних, бо автор не знайшов можливостей нелегально потрапити всередину цих підприємств. В описі цієї політичної кампанії було подано перелік усіх промислових підприємств, на яких вона провадилася.
Отже, соціалістична пропаганда та агітація в ті часи у автора аж ніяк не обмежувалася тісними рамками окремого заводського цеху.
Рухаємось далі по тексту рецензії. Описуючи існування робітників у «СССР», Саймон Пірані пише, що «у 1970-х і на початку 1980-х протести стали короткими й ізольованими спалахами». Та невже у 1960-ті та 1950-ті було інакше? Невже тоді відбувалися потужні протести та існував масовий, та взагалі будь-який незалежний від тоталітарного КПССівського режиму робітничий рух?! Розуміння того, що з цього приводу пише рецензент, має бути саме таким: до 1970-х справа робітничого спротиву виглядала набагато краще…
Але ж це кричуща невідповідність реального стану робітництва за часів «СССР»! Ще задовго до Другої світової війни дуже молодий, сформований переважно з колишніх селян, «радянський» робітничий клас був буквально розчавлений тоталітарним режимом. Останні страйки у «соціалістичній промисловості» відбулися в середині 1920-х років, а потім цей пролетаріат зазнав такого «дресирування»(Ісаак Дойчер), що мовчки запрягся в шалену гонитву «сталінської індустріалізації» та наступних «п’ятирічок». Після Другої світової війни абсолютно переважна більшість індустріальних робітників у «СССР» конформістськи пристосувалася до реалій «соціалізму, що остаточно переміг», тобто до умов державного капіталізму, надбудовою якого був КПССівський тоталітарний режим. Така тенденція соціальної поведінки робітництва домінувала до літа 1989 року, коли вибух загального шахтарського страйку на теренах «СССР» започаткував відродження робітничого руху.
Згадуючи про це, рецензент мав би зауважити, що народжений у 1989 році робітничий рух не лише в Україні або загалом у колишньому «СССР», але скрізь по так званому «соціалістичному табору» був переважно проринковим і підтримав потужну фракцію реставраторів приватновласницького капіталізму з числа «комуністичної» партійної номенклатури. Соціалістична течія у цьому робітничому русі (до якої належав і автор рецензованої книги) була дуже слабенькою і не мала змоги якось впливати на загальний розвиток соціально-політичної ситуації.
Згадуючи відродження робітничої самоорганізації наприкінці 1980-х років, шановному рецензенту варто було б згадати і подальшу долю цього проринкового робітничого руху. Використаний реставраторами приватновласницького капіталізму як «таран» для проштовхування так званих «ринкових реформ», він у перший половині 1990-х років наштовхнувся на результати своєї боротьби точнісінько за класичною приказкою: «за що боролися, на те й напоролися» — і виявився разюче безпорадним у захисті найважніших інтересів робітництва в нових економічних умовах. Наслідком цієї безпорадності стало поступове зникнення цього робітничого руху з соціально-політичної сцени. На початку ХХІ століття від нього залишилися лише згадки…
Та ось ми наближаємося до, мабуть, найбільш важкої помилки концептуального характеру, яку робить рецензент. За текстом рецензії: «… вплив радянського “соціалізму”, який притлумив свідомість людей, залишив дніпропетровських робітників непідготовленими до удару по рівню життя й умовах праці, який приніс перехід до незалежної України».
Це хибне твердження перегукується з постулатами російської імперської пропаганди. Автору відразу пригадалася перша половина 1990-х, коли з усіх кутків він чув сичання тогочасних прихильників збереження Російської імперії: «Это все ваша незалежность… Это она во всем виновата…»
Дійсно, вплив «радянського» державного капіталізму не тільки притлумив, він розклав класову свідомість робітників, які за часів цього соціального ладу були офіційною «комуністичною» пропагандою визначені як «гегемони суспільства», як «будівничі комунізму», але водночас залишалися найманою робочою силою та були позбавлені будь-якої можливості самостійно щось вирішувати, як на виробництві, так і у суспільно-політичному житті.
Але катастрофічне погіршення рівня життя та умов праці робітників у першій половині 1990-х років, отой «удар», про який згадує рецензент, стався аж ніяк не завдяки «переходу до незалежної України». Він стався завдяки демонтажу планової економіки та становленню ринкових відносин, завдяки реставрації приватновласницького капіталізму.
Ці соціальні процеси руйнації планової економіки та «впровадження ринкових відносин» стартували ще в умовах конаючого КПССівського режиму та ще існуючого «СССР». Усі, хто слідкував за розвитком соціально-політичної ситуації в 1990 році, не могли не помітити, що протягом цього року увесь медійний простір «СССР» був поступово захоплений пропагандистами реставрації ринку. Вже з вересня 1990 року усі КПССівські ЗМІ безупинно втокмачували населенню «СССР»: «С января 1991 года советская экономика начнет жить по законам ринка» та посилено готували суспільну свідомість до цього соціального катаклізму.
Як приклад можна навести таке КПССівське видання, як «Рабочая Трибуна». У №217 від 22 вересня 1990 року воно вміщує концептуальний матеріал обсягом більш ніж на цілу полосу під красномовною назвою «Как работать и жить? Логика и этапы перехода на рыночную экономику». В березні 1991 року, саме тоді, коли більшість громадян «СССР» за вказівкою правлячої бюрократії на відомому референдумі висловилася за продовження його існування, цілком офіційна «радянська» преса писала вже зовсім відверто: «В стране объявлен переход к рынку. Это знают уже все. Вопреки всяким словесным изощрениям идем мы не к мифическому “социалистическому” рынку, а к рынку мировому, обычному капиталистическому». (Политический еженедельник «Новое Время», №11, март 1991 г.).
Це цілком вірна думка. Ніякого «соціалістичного ринку» або «ринкового соціалізму» не може бути. «Ринок — це капіталізм», — як обґрунтовано доводив свого часу Всеволод Голубничий у полеміці з Іваном Майстренко. (Для прикладу ще можна послатися на аналітичну працю Георгія Тіктіна «Чи можливий ринковий соціалізм?»)
Після краху КПСС і розпаду «СССР» аналогічні соціально-економічні процеси продовжилися в усіх його уламках, ба більше — в усіх країнах так званого «соціалістичного табору», по яких прокотилася хвиля буржуазно-демократичної революції 1989–1991 років. На підтвердження цієї тези автор пропонує доволі, на його погляд, красномовний приклад.
Болгарія, зима 1990–1991 років. Однопартійний уряд Болгарської соціалістичної партії (колишньої Болгарської комуністичної партії) на чолі з Петром Лукановим пішов у відставку під тиском парламентської (пробуржуазного «Союзу демократичних сил») та, головним чином, непарламентської опозиції — Конфедерації незалежних профспілок, яка підняла на загальнонаціональний протестний страйк сотні тисяч робітників. До влади прийшов коаліційний уряд ринкових реформаторів на чолі з «незалежним інтелектуалом» Димитром Поповим. Ось деякі з його висловлювань вже на посаді голови болгарського уряду: «Чи впаде життєвий стандарт, якщо товари подорожчають — нехай навіть при цьому буде зменшений загальний обсяг споживання, — але попри те ми отримаємо гарантію, що ці товари завжди будуть на полицях магазинів? Низький рівень життя — це багато грошей у гаманцях та відсутність товарів на полицях. Підвищення рівня життя — це менше грошей, але більше можливостей щось за них придбати. Для цього треба, щоб товар отримав свою реальну ціну»; «Звісно, праця знову повинна отримати якість товару, який має реальну вартість, котра, без сумніву, буде вищою, ніж зараз. Але зараз, у перехідний період, це зробити дуже складно. У держави просто немає таких можливостей»; «Ми не можемо перейти до ринку, підвищуючи одночасно і заробітну платню, і ціни»; «Так, нас чекають дні випробувань та поневірянь, але їх треба пережити, бо інакше прийдеться попрощатися з надією на демократичне суспільство та краще життя…»
Ми, українські промислові робітники, які на своїй шкурі відчули і пережили злидні 1990-х, дуже добре знаємо, що воно таке — оте «загальне скорочення споживання» та неможливість «одночасно підвищувати зарплату і ціни».
Таким чином болгарський буржуазний політик відверто визначив ту соціальну ціну, яку мав заплатити у 1990-ті та на початку 2000-х пролетаріат країн зруйнованого «соціалістичного табору» за введення отого клятого ринку, за трансформацію державного капіталізму у капіталізм приватновласницький.
Робітничий клас України сповна ту ціну заплатив. Проте ще раз варто наголосити: «перехід до незалежної України» тут ні до чого. У злиднях 1990-х років винен саме перехід до ринку, для якого у 1992–1993 роках в Україні не було жодних об’єктивних передумов. Реставратори приватновласницького капіталізму насаджували ринкові відносини волюнтаристським шляхом. Об’єктивний інтерес робітничого класу полягав у збереженні планової економіки у демократизованому вигляді, звільненої від бюрократичних перекручень та зловживань. Але вкрай низький рівень класової свідомості — або зовсім її відсутність — та засліпленість західними стандартами споживання завадили робітникам на початку 1990-х цей інтерес усвідомити…
Загальновідома у ті часи теза про те, що планова економіка була невиліковно хворою, що вона взагалі була не здатна забезпечити життєдіяльність суспільства і що, відповідно, ринкова економіка є безальтернативною, — все це вигадки буржуазних ідеологів та їхньої інтелектуальної обслуги, цих «патентованих захисників» (Маркс) приватновласницького капіталізму.
Дуже дивно, що такий авторитетний соціалістичний діяч, як Саймон Пірані, не побажав згадати ці визначальні реставраційні соціально-економічні процеси, що стали причиною зубожіння робітничого класу, натомість звинуватив у цьому саме українську незалежність.
Але повернімося до змісту рецензії. Розділ Х — «Колишні», який у тексті рецензії перекладаються як «бувші», є принципово важливим. Він починається з того, що КПСС, постійно позиціонуючи себе як «партію усього народу», інколи згадувала про свій родовід і з цього приводу наголошувала, що вона і досі є партією робітничого класу. Далі йде розповідь про спілкування автора саме з представниками отого робітничого класу, партією якого була КПСС, тобто з представниками її соціальної бази. Це спілкування, на думку автора, в черговий раз виявило цілковитий розклад підмурівку всієї ієрархічної побудови КПСС.
Його співбесідники демонстрували усю сутність «робітничої аристократії» «радянського» зразка: відсутність класової свідомості; належність до дрібнобуржуазного прошарку робітничого класу (коли крім роботи на заводі вони ще торгували на базарах продукцією власної праці на присадибних ділянках); аполітичність, безідейність і, відповідно, байдужість до всього, що не стосується власного нагромадження матеріальних вартостей.
Але автор підкреслював, що ці люди, незважаючи на те, що виконували певні партійно-профспілкові функції (як — то вже інше питання), ніколи не були партійно-профспілковими чиновниками. Вони були саме робітниками і ніколи не звільнялися від виконання безпосередніх виробничих обов’язків.
У свою чергу рецензент чомусь називає присадибне господарство одного з таких робітників «розкішною ділянкою, яка належала одному з міських “бувших”», тобто перетворює кадрового промислового робітника (який за своє життя хіба що вибрав на себе, мабуть, усе можливе, що могла дати звичайному рядовому робітнику — члену КПСС — його «рідна партія») на одного з «партійних чиновників, котрі у 1990-х роках конвертували свої незначні радянські привілеї у матеріальні багатства».
Як із тексту розділу «Колишні» можна було зробити отакі висновки?! Про які «незначні радянські привілеї партійних чиновників» йде мова щодо робітника, який все своє життя займався переважно фізичною працею — як на заводі, так і на власному присадибному господарстві?! До речі, «матеріальне багатство» згаданого робітника утворювалося з трьох джерел доходу: багаторічної важкої праці ливарника, базарної торгівлі продукцією власної праці на присадибній ділянці та постійних крадіжок з «рідного заводу». Мабуть, рецензенту треба було уважніше читати рецензовану книгу.
Наступний розділ рецензії під назвою «Організація на робочих місцях» повертає читача на завод «Дніпроважпапірмаш». І знову рецензент все безнадійно плутає щодо найголовнішої, найбільш болючої проблеми існування робітників у 1990-ті роки — затримок із виплатами заробітної платні. Він пише, що коли автор влаштувався на цей завод, «виявилося, що зарплат немає вже рік». Як же виглядала ситуація в дійсності і як це описано у книзі: автор став до роботи на ВАТ «Дніпроважпапірмаш» у травні 1998 року. На той час заробітна плата робітникам за друге півріччя 1997 року була «заморожена» без будь-яких пояснень з боку адміністрації, але вона була виплачена за перші три місяці 1998 року. І тільки з травня 1998 року, коли робітникам треба було отримати зарплатню за квітень 1998-го, її припинили платити зовсім — і такий стан справ продовжувався цілий рік, до травня 1999 року. Відповідно, на момент початку роботи автора на цьому заводі заборгованість по зарплатні сягала шести місяців за 1997 рік та одного місяця за 1998-й.
Можна сказати, що це чергова прикра дрібниця, яких так багато у рецензії Саймона Пірані. Але автор вважає, що це черговий приклад неуважності рецензента, який певною мірою виставляє автора перед читачами якимось дурнем: влаштувався на завод і тільки потім дізнався, що зарплатню на цьому заводі не платять вже цілий рік! Перебуваючи у дуже скрутному матеріальному становищі та з новою, фактично фальшивою, трудовою книжкою на руках (бо у старій трудовій книжці попередній 25-річний трудовий стаж був перекреслений вже другим «вовчим білетом»), автор би в жодному разі не влаштувався на завод, де вже рік немає зарплатні.
Коментуючи далі ситуацію з зарплатнею на ВАТ «Дніпроважпапірмаш», рецензент пише: «Більшість боргів, як не дивно, виплатили якраз напередодні президентських виборів 1999 року».
Чому і для кого це мало бути дивним?! Для кожного, хто хоч якось розумівся в соціальній політиці правлячої пробуржуазної бюрократії, було ясно, що відбувалася банальна спроба зняти соціальне напруження у робітничому середовищі напередодні президентських виборів. За рахунок масованих виплат боргів по зарплатні саме в цей час мала місце цинічна спроба підкупу пролетарського електорату. У книзі навіть наводилася точка зору буржуазних ЗМІ щодо саме такої причини скорочення заборгованості із зарплатні в українській промисловості…
Розвиток цієї кампанії на ВАТ «Дніпроважпапірмаш»: погашається п’ятимісячна заборгованість за 1997 рік, а річна заборгованість за 1998–1999 роки до грудня 1999-го скорочується до п’яти місяців — тобто по квітень 1999 року включно вся заборгованість помісячно була робітникам повернена. І раптом у цих виплатах стається незрозумілий для робітників стрибок: у листопаді 1999 року виплачується зарплатня за жовтень, тобто борги за травень–вересень залишаються непогашеними, і в робітничому колективі запанувала тривожна думка про те, що ці борги спіткає доля п’ятимісячного боргу за 1997 рік — що їх «заморозять» на невизначений термін без жодних пояснень з боку босів.
Натомість рецензент пише: «на січень 2000 року заборгованість із зарплати сягала вже п’яти місяців». Писати, що заборгованість «сягала вже…», означає тільки те, що вона була погашена, а потім почала накопичуватися знову. Але ж такого насправді не було. Як вже зазначав автор, мало місце незрозуміле робітникам порушення у помісячній черзі виплати боргів напередодні президентських виборів.
Колективний запит робітників паросилового цеху до голови правління ВАТ з цього приводу, дуже показові суперечки серед них що до формулювання цього запиту, шалена реакція босів на нього — усе це проходить повз увагу рецензента. Він спромігся написати лише те, що «… після цього їм виплатили трохи грошей, а самого Дубровського стали таврувати як підбурювача».
І знову все було трохи інакше. Після кампанії залякування та погроз на адресу усього робітничого коллективу паросилового цеху та реакції робітників на неї, які рецензент знову оминає своєю увагою, боси виплатили борги за травень, червень та липень 1999 року. Після цього робітники втратили зацікавленість у розвитку цього класового конфлікту, незважаючи на те, що доля боргів за серпень та вересень 1999 року залишилася невідомою…
Складні та бурхливі перипетії навколо існування у паросиловому цеху бібліотечки соціалістичної літератури, принципове питання про дієвість норм української буржуазної Конституції на території ВАТ «Дніпроважпапірмаш», різноманітний адміністративний пресинг, якому піддавався автор саме як соціалістичний пропагандист — точніше, адміністративне свавілля та навіть (як відгомін «радянської» практики боротьби з «інакодумцями») погрози застосувати що до нього каральну психіатрію, — увесь зміст розділів III–IV–V зовсім не знайшов свого відображення у рецензії.
Нарешті у своєму викладенні змісту книги рецензент підійшов до найважливішого (після висновків наприкінці книги) розділу — розділу VI, у якому автор намагався обгрунтувати «навіщо це було потрібно», тобто навіщо було проводити соціалістичну пропаганду на промислових підприємствах, а також зробив спробу сформулювати задачі та перспективи соціалістичного просвітництва у робітничому середовищі.
Починаючи читати рецензію, автор не мав жодних сумнівів, що Саймон Пірані, як марксистський інтелектуал, як соціалістичний політичний діяч з багатим досвідом партійної роботи, приділить найбільше своєї критичної уваги саме цьому розділу.
Яким же великим було здивування автора, коли він побачив, що Саймон Пірані зовсім не побажав входити в критичний розгляд цього розділу, обмежившись цитуванням одного речення, до того ж вирваного із загального контексту авторських міркувань: «на наступному етапі мали бути створені просвітницькі (передусім політекономічні) гуртки, які цілком могли б збиратися і займатися вже поза територією підприємства».
Що може зрозуміти з цього читач рецензії? Мабуть, перш за все, у нього виникне питання: навіщо створювати оті гуртки? Невже просвітницькі гуртки як такі — це самоціль?!
У розділі VI визначено дві далекосяжні мети, задля досягнення яких треба було розгортати соціалістичну пропаганду безпосередньо на промислових підприємствах. Це відродження соціалістичного за своїм ідейним спрямуванням робітничого руху та первісне накопичення прото-партійних кадрів для майбутньої Соціалістичної робітничої партії.
Найважливішою передумовою у вирішенні цих завдань є становлення (відродження) класової свідомості, нехай спочатку у самої малої частини пролетарів, коли вони починають усвідомлювати себе експлуатованим класом із притаманними саме йому класовими інтересами. Соціалістичне просвітництво мало сприяти цьому процесу, виступати його каталізатором.
В тяжких умовах загальної деморалізації та, відповідно, загальної соціальної пасивності промислових робітників, в умовах фактичної відсутності робітничого руху соціалістична пропаганда (просвітництво) безпосередньо на виробництві виглядала найбільш адекватною формою діяльності соціалістичних робітничих активістів.
Було усвідомлення того, що індустріальний спосіб виробництва, власне виробничий процес на заводах та фабриках згуртовує найманих робітників у такі-сякі, але все ж колективи, тоді як за воротами заводів наші пролетарі — це атомізований соціум пересічних містян, у свідомість яких буржуазна пропаганда наштовхала етнічні, расові, релігійні, соціальні забобони, ілюзії та міфи. Тому соціалістичну пропаганду варто вести перш за все саме у виробничих колективах, де робітники кожного дня відчувають на собі «радість» «вільної» найманої праці, де майже кожного дня вони стають перед дилемою: чи підкорятися, чи чинити спротив свавіллю босів.
Було також тверезе розуміння вкрай обмежених спроможностей соціалістів, які діють у середовищі промислового пролетаріату на даному етапі класової боротьби.
Згадуючи британського соціалістичного робітничого активіста Боба Маєрса, рецензент протиставляє (що дуже дивно) партійну діяльність пропаганді. Ось Маєрс діяв через партію, у рамках партійних структур, тобто як партієць, який мав надію, що «партія приведе маси до влади», а «для Дубровського необхідним інструментом перетворення робітничого класу є не “партія”, а “соціалістична пропаганда”».
Протиставлення партійної діяльності пропаганді є доволі незрозумілою тезою рецензента. Хіба пропаганда не є основною складовою партійної роботи будь-якої соціалістичної робітничої партії в умовах, коли вона перебуває в опозиції до всіх політичних інститутів буржуазної держави?!
Але це ще не все. Сформулювавши таку дивну тезу, рецензент додає: «жоден з цих важелів не є достатнім» — і на цьому зупиняється. Які важелі він вважає достатніми у великій справі стимуляції та організації класової боротьби пролетарів, залишається невідомим.
До того ж ця теза може наштовхувати читачів рецензії на думку, що автор книги не вважає за потрібне створення політичної партії робітничого класу, і що це є відгомін його анархо-синдикалістського минулого.
Але автор аж ніяк не заперечує принципу партійності та чудово розуміє, наскільки менш важкою, наскільки більш ефективною може бути діяльність соціалістичного активіста на промисловому підприємстві у разі включення його до партійної структури, у разі наявності на даному підприємстві партійної організації.
Але у нього не було такої можливості — він діяв наодинці. Усі політичні формації лівого спрямування, у яких перебував автор протягом 1990-х років, зникли, розвалилися одна за одною на порозі ХХІ століття. Соціалістичний Робітничий Союз (СРС) — ця вкрай нечисленна спілка ідейних однодумців, яку важко було б назвати прото-партійною структурою, — самоліквідувався у 1998 році. Союз Незалежних Соціалістів, який виник на уламках СРС, виявився нежиттєздатним проектом. Нежиттєздатною виявилася і група «Соціалістична Боротьба — IV Інтернаціонал»…
Одночасно автор розумів, що деградація й дезорієнтація робітничого класу на зламі ХХ–ХХІ століть були такими, що ні про яке утворення структур соціалістичної робітничої партії не могло бути й мови, про що, до речі, засвідчує доля вищезгаданих (та й багатьох інших) ідейно-політичних утворень, які прагнули стати зародками такої партії.
Але закладати підґрунтя для майбутнього партійного будівництва можна було навіть у такій важкій суспільно-політичній ситуації. У розділі VI автор пропонує свої відповіді на наступні питання: як має відбуватися партійне будівництво від самого початку, «з нуля», з первісного накопичення прото-партійних кадрів? Яким чином накопичувати ці прото-партійні кадри?
Пропонувався наступний алгоритм вирішення такої задачі: створення соціалістичних бібліотечок безпосередньо на промислових підприємствах або (як варіант) створення єдиної бібліотеки та функціонування її абонементу по заводах та фабриках; через таку просвітницьку діяльність виявляти зацікавлених читачів соціалістичної літератури; потім з цих читачів формувати просвітницькі (передусім політекономічні) гуртки марксистського спрямування і на заключному етапі з числа слухачів цих гуртків виявляти людей, здатних до цілеспрямованої, довготривалої, впертої політичної роботи у середовищі промислових робітників. На думку автора, саме таким мав бути алгоритм процесу первісного накопичення прото-партійних кадрів майбутньої соціалістичної робітничої партії.
Можливо, цей алгоритм вимагає гострої та ґрунтовної критики; можливо, він не є функціональним, але вкрай дивує те, що рецензент, у минулому один із провідних діячів британської Робітничої революційної партії та однопартієць Боба Маєрса, нічого з цього приводу не сказав.
Створення передусім політекономічних гуртків, на думку автора, вимагає додаткових пояснень. Чому у соціалістичних просвітницьких гуртках перш за все треба вивчати марксистську політекономію? Тому що, на жаль, у робітничому середовищі й досі (якщо казати словами Маркса) «царює вражаюче невігластво та плутанина у розумінні найпростіших економічних відносин». Отже, у таких гуртках соціалістичне просвітництво повинно починатися з прояснення слухачами механіки капіталістичної експлуатації та всіх відносин між найманою працею й капіталом. Слухачі мали б з’ясувати для себе сутність засобів економічного панування буржуазії і, відповідно, її політичної влади. Потім можна було б переходити до суто політичних та ідеологічних питань, найпершим з яких є з’ясування класової природи будь-якої держави…
Надто побіжно розглядає рецензент розділи XV–XXVIII (за своїм загальним обсягом це більша частина книги), де наведено приклади таких приголомшуючих, таких шокуючих відносин між найманою працею та капіталом, які не могла передбачити ні класична буржуазна, ні марксистська політекономія. Рецензент не згадує жоден з таких випадків, як не згадує він і поліцейських за своїм характером дій босів та держслужбовців з придушення соціалістичної пропаганди, які перекреслювали гарантовані буржуазною Конституцією свободи слова, друку та розповсюдження інформації. Проте знову йде одна фактологічна помилка за одною.
Відразу треба зауважити: на Дніпропетровському заводі прецизійних труб у період, про який йде мова, автор не вів жодної профспілкової роботи, вийшовши з лав офіційної профспілки ще у січні 1998 року. Водночас суб’єктивні умови для заснування первинки якоїсь альтернативної профспілки на цьому заводі були, за його оцінкою, відсутні. У період 2001–2003 років автор поєднував соціалістичну пропаганду з тред-юніоністським активізмом, який полягав у прагненні ініціювати та стимулювати економічну боротьбу робітників, протиставляючи таку активність штрейбрехерській (без)діяльності офіційної профспілкової структури.
Але рецензент вважає, що у автора «найбільшим успіхом» «профспілкової роботи став тритижневий бойкот 12-годинного робочого дня», який він «ініціював у жовтні 2002 року». Рецензент цитує відповідне місце у книзі: «Робітники успішно протиставили свою волю, свою класову солідарність свавіллю хазяїв». Але це в жодному разі не було власне профспілковою роботою у властивих їй формах. Це був успіх агітації окремого соціалістичного активіста, спрямованої на стимулювання економічної боротьби робітників.
Проте чи домоглися робітники повернення до 40-годинного робочого тижня? Рецензент чомусь вважає, що це їм вдалося, бо в розділі рецензії під назвою «Профспілки» він знову повертається до цього питання і пише, що «12-годинну зміну вдалося скоротити до 8 годин лише після бойкоту у жовтні 2002 року».
Але ж сталося геть протилежне! З боку рецензента це знову перекручення дійсного розвитку подій, який докладно описаний у книзі. Так, дійсно, вдалося скоротити робочу зміну до 8 годин і повернутися до 40-годинного робочого тижня, але це сталося не «лише після бойкоту у жовтні 2002 року», який тривав три тижні, а саме під час цього бойкоту!
Півтора року невпинної агітації, яку проводив автор і яка підкріплювалася жорсткими реаліями щоденної 12-годинної праці майже без вихідних, знадобилося для того, щоб робітники спромоглися три тижні бойкотувати такий рівень експлуатації і працювати по 8 годин. Але у книзі також докладно описано, як протягом цих трьох тижнів під тиском босів (який не припинявся жодного дня!) танула воля робітників до подальшого спротиву, як розкладалася та зникала класова солідарність.
Через три тижні сталася капітуляція — майже всі учасники бойкоту повернулися до щоденної праці по 12 годин. Півтора року агітації було витрачено на те, щоб невеличкий колектив трубопрокатників спромігся три тижні пропрацювати по 8 годин щоденно і потім ганебно здатися босам…
У зв’язку з цією сумною історією автор постійно згадував епізод з історії англійського робітничого руху у XIX столітті. Тридцять років (!) тиску з боку цього руху знадобилося для того, щоб у 1848 році постановою парламенту в усіх галузях англійської промисловості робочий день було скорочено з 12 до 10,5 годин. Тридцять років боротьби тільки за те, щоб скоротити робочий день на півтори години! Яка це була вперта та наполеглива боротьба! Автор вбачав певні, можливо, дуже умовні паралелі з його досвідом: півтора року підготовки витрачено на те, щоб протриматися три тижні…
Але автор також бачив принципові відмінності. Перш за все — це масштаби боротьби: мікроскопічний масштаб боротьби однієї зміни робітників однієї дільниці одного цеху окремого заводу і велетенський масштаб боротьби англійського пролетаріату. По друге, англійські робітники свою перемогу втримали, а малесенька купка українських робітників під тиском босів протрималася усього три тижні, щоб потім мовчки знову почати працювати по 12 годин щоденно. Третя і найбільш показова відмінність: англійські робітники боролися за майбутню постанову буржуазного парламенту, яка мала скоротити тривалість робочого дня, а боротьба українських робітників від початку знаходилася у буржуазно-демократичному правовому полі, під захистом буржуазного трудового права, адже чинний Кодекс законів про працю начебто гарантував цим робітникам 8-годинний робочий день…
І знову, якщо рухатися далі по тексту рецензії, автор вимушений заперечувати те, що пише Саймон Пірані. Ось такий пасаж (зміст якого я вже не можу виправдовувати можливими вадами перекладу невідомої мені перекладачки Ольги Федорової): «…свою незалежну профспілкову діяльність вів, як правило, власними силами…» Що це таке?! Автор скрізь, особливо перед братами по класу, наголошував (що відображено, зокрема, і у тексті рецензованої книги), роз’яснюючи сутність профспілкового руху: справжня профспілка — це наша організована класова солідарність. Як окремо взятий робітник може наодинці провадити «незалежну профспілкову діяльність»?! Сам собі незалежна профспілка чи що?! Це просто абсурд…
На погляд автора, кілька наступних речень рецензії варто процитувати повністю, а потім прокоментувати: «У 1997–1998 роках, під час короткочасного страйку на заводі прецизійних труб, він очолював страйковий комітет, що зрештою призвело до переслідувань та звільнення. У 2001 році Дубровський повернувся на завод, де його одночасно поважали і ставилися з підозрою, його сприймали як лідера боротьби, що зазнала поразки».
З приводу цього пасажу варто сказати наступне: наприкінці грудня 1997 року загальні збори робітників Дослідного трубного заводу (на початку 2000-х він вже мав назву Дніпропетровський завод прецизійних труб) вирішили розпочати безстроковий страйк з вимогою виплати заборгованості по зарплатні, яка на той час сягала семи місяців. Збори обрали страйковий комітет, головою якого було обрано автора. Страйк тривав десять робочих днів (тобто, порівняно зі страйками, які тривають по кілька годин, він аж ніяк не був короткочасним) і 6.01.1998 був розгромлений босами через імітацію локауту та погрози застосувати проти страйкарів співробітників МВС та СБУ.
Не «зрештою», як це пише рецензент, а ще під час страйку (який було визнано незаконним), 4.01.1998 автора, як його ініціатора та організатора, було звільнено з «вовчим білетом», і в той же день заводський комітет «офіційної» профспілки в присутності директора заводу, головного інженера та начальника трубопрокатного цеху відкритим голосуванням дав згоду на його звільнення. Формально звільнений, автор з 4.01 по 6.01.1998 вже не покидав заводу, щоб не дати босам можливість зламати страйк, бо настрій страйкарів уже дуже хитався. Тільки 6.01, під час розгрому страйку, охорона у примусовому порядку, під руки, вивела його за заводські ворота.
Якщо читати рецензію, то залишається незрозумілим, чим закінчився отой страйк? Рецензент не знайшов за потрібне написати про це. А страйк закінчився таким розгромом, такою деморалізацією робітників, яка дала босам змогу потім майже три роки (!!!) не платити зарплатню в умовах безперервного виробництва продукції та її реалізації. У цих жахливих умовах більша частина робітників (до 80%), які працювали на заводі у 1990-ті роки, звільнилася, і саме це, саме гостра потреба вже нової адміністрації у кваліфікованих кадрах прокатників, дало автору можливість повернутися на завод у березні 2001 року, незважаючи на «вовчий білет», який був вписаний у його трудову книжку заводським відділом кадрів у січні 1998 року. Про все це треба писати тільки тому, що, читаючи рецензію, неможливо зрозуміти, яким чином організатор страйку через три роки після звільнення повернувся на цей завод.
Із наведеного вище уривку рецензії також неможливо зрозуміти, хто саме поважав автора і одночасно ставився з підозрою. Може скластися враження, що це робітники поважали його та одночасно в чомусь підозрювали. Але текст книги на ці питання дає однозначну відповідь. Поважали автора робітники, бо вони знали, що він, як лідер програного страйку, не здав жодної моральної позиції під час тієї важкої поразки. Підозрювали його старі та навіть нові (таких у 2001 році, порівняно з 1990-ми роками, була переважна більшість) пани-начальники. Підозрювали у тому, що після повернення на завод він відразу почне роздмухувати полум’я якогось нового спротиву проти їхнього свавілля. Рівень цих підозр наочно виявив головний інженер (фактично виконавчий директор) заводу, через співбесіду з яким проходило повернення автора на завод. Під час цієї співбесіди автору було виголошено дуже промовистий ультиматум: «Якщо бажаєш працювати — ніякої політичної діяльності та ніяких спроб організації робітників!» На жаль, рецензент не побажав помітити та якось прокоментувати цей ультиматум «лейтенанта капіталу» (Енгельс).
Профспілковий рух, стан «офіційних» профспілок — це одна з головних, наскрізних тема усієї рецензованої книги. Незважаючи на це, розділ рецензії під назвою «Профспілки» найкоротший за своїм обсягом та, мабуть, найбідніший за своїм змістом з усіх розділів рецензії.
У відповідних розділах книги докладно описано катастрофічний, жалюгідний стан первинних організацій «офіційних» профспілок (на трьох промислових підприємствах), діяльність яких перетворено на суцільний фарс. Рецензент не помічає опису первинок на ВАТ «Дніпроважпапірмаш» та на ВАТ «ДЗПВ» і вкрай побіжно торкається профспілкової теми у власному огляді ситуації на заводі прецизійних труб. Приділяючи увагу незначущим деталям, він проминає головне: шокуючи факти (без)діяльності «офіційної» профспілки на ВАТ «Дніпроважпапірмаш» та на заводі прокатних валків, унікальні за своїм перебігом «кустові» профспілкові збори на тому ж заводі, загальну втрату легітимності структурами первинних організацій на заводах, яка нікого з рядових членів цих профспілок не хвилює…
Відносно державного підприємства «Дніпропетровський завод прецизійних труб» у книзі подано опис перебігу чотирьох загальнозаводських профспілкових конференцій: з укладання колективної угоди на 2001, 2002 та 2003 роки, а також конференції з виборів заводського профспілкового комітету у 2002 році (яких не було протягом усіх 1990-х років).
Рецензент згадує тільки першу з них — конференцію, яка ухвалила колективну угоду на 2001 рік. Описуючи перебіг цієї конференції, він згадує смішний (якби не було так сумно під впливом поведінки братів по класу) випадок: коли заводський профбос вийшов на трибуну, щоб почати зачитувати проект колективної угоди на 2001 рік, зі свого місця в президії піднявся не «один з керівників» (як пише рецензент), а найголовніший із них — генеральний директор Трубного інституту та за сумісництвом директор заводу пан Сергеев — та оголосив, що до цехів надійшла частина зарплатні за березень 2001 року і вже почалася її виплата. З цього моменту все полетіло сторчма! Переважна більшість робітників — делегатів конференції — поспіхом залишила залу. Їх уже нічого не цікавило, окрім прагнення якнайскоріше отримати свої «кровні»…
Рецензент вбачає в цьому епізоді фарс та вказує, що «офіційні представники профспілки» (що це таке взагалі?!) «не поставили цей фарс під сумнів» (як це розуміти?!).
Добре, це фарс. Але рецензент не побажав помітити (не зрозумів? не вважав за необхідне заглиблюватися у тему?) набагато більшого фарсу, не побачив того, що суцільним фарсом була діяльність заводської «офіційної» профспілки взагалі.
Коли проект колективної угоди розробляється негласно, невідомо за якими лаштунками, у яких кабінетах, анонімним комплотом з босів та, ймовірно, залученим до нього заводським профбосом, замість того, щоб гласно та прозоро створюватися під час роботи паритетної комісії з представників адміністрації та профспілки, де представники профспілки у цій комісії мають обиратися на профспілкових зборах…
Коли делегати на профспілкові конференції з укладання колективної угоди, яка передусім має визначати умови продажу робочої сили членів профспілки власнику засобів виробництва, не обираються у виробничих підрозділах на зборах профгруп, як воно повинно бути, а призначаються адміністрацією власника, з якою, власне, і укладається колективна угода…
Коли те саме відбувається з визначенням складу профспілкових делегатів на звітно-виборні конференції, де переобирається склад заводського профкому…
Коли навіть низовий профспілковий актив у виробничих підрозділах (цехах, дільницях, окремих бригадах тощо), усі ці профгрупорги, члени та голови цехових комітетів призначаються адміністрацією, що виключає будь-яку профспілкову діяльність, яка суперечить прагненням босів до максимізації прибутку…
Коли заводська бухгалтерія відраховує профспілкові членські внески із зарплатні усіх робітників, незалежно від того, чи є той чи інший робітник членом цієї профспілки…
Коли припинити цю практику можливо тільки через особисту заяву до бухгалтерії у той час, коли боси косо дивляться на тих робітників, які залишають цю «жовту» профспілку…
Коли, таким чином, членство у «жовтій» профспілці стає платним свідченням лояльності робітника відносно адміністрації…
Коли рецензент не помічає описану у книзі байдужість робітників — делегатів профспілкових зборів та конференцій, які відверто нудьгують, перебуваючи у принизливій ролі статистів, які нічого не вирішують у цих ганебних виставах, що час від часу розігрують боси та їхні маріонетки з профкомів…
Оце і є той тотальний фарс, який визначає існування первинок «офіційних» профспілок на промислових підприємствах і якого чомусь не помічає рецензент. Він жодного разу не задається питанням: чому на найголовнішому, базовому рівні — на рівні первинних організацій — і досі існують саме такі «жовті» профспілки; чому в їхньому складі і досі перебуває переважна більшість промислових робітників; чому в умовах існуючого ринку праці і досі немає відчутного прогресу в розвитку альтернативного, тред-юніоністського, західного ґатунку профспілкового руху?!
Можливо, його погляд на ці проблеми істотно відрізняється від поглядів автора. Можливо, він бачить шляхи розв’язання цих проблем. Але для читачів рецензії це залишається невідомим.
Рецензована книга, на думку її автора, дає доволі багатий фактологічний матеріал для того, щоб робити певні висновки та узагальнення відносно стану профспілкового руху українських промислових робітників. Але рецензент з невідомих причин уникає робити ці висновки та узагальнення.
Закінчуючи огляд профспілкової теми у рецензії Саймона Пірані, треба дещо сказати про значення колективних угод та доступу робітників до їхніх текстів.
За текстом рецензії: «…коли Дубровський зажадав отримати текст колективної угоди, щоб вивісити її у цеху, він не отримав чіткої відповіді» (від кого?!). І це все, що з цього приводу спромігся написати шановний рецензент. Але, знову ж таки, все було трохи інакше.
По-перше, автор ніколи ні в кого не просив текст колективної угоди з наміром «вивісити її у цеху». Це вигадка рецензента.
По-друге, автор доволі розлого і, по можливості, доволі обґрунтовано доводив, чому для робітничих активістів дуже важливо знати зміст формальної колективної угоди, яка є документально зафіксованими та буржуазною державою визнаними (через відповідну реєстрацію) умовами продажу нашої робочої сили власникам засобів виробництва. У найбільш загальному вигляді колективна угода фіксує нібито дійсно існуюче співвідношення класових сил на матеріальному виробництві. Реальні умови на тому ж виробництві, тобто реальне співвідношення класових сил для пролетарів, найчастіше бувають набагато гіршими порівняно з тими, що зафіксовані у формально діючій колективній угоді. Це протиріччя є основою для розгортання цілком легітимної (у межах буржуазного трудового права) економічної боротьби, і цю можливість робітничим активістам треба використовувати.
Звідси також цілком зрозумілою стає практика неформального перешкоджання докладному ознайомленню робітників з текстами діючих колективних угод, яку застосовувала адміністрація настільки багатьох промислових підприємств, що вже можна було говорити про тенденцію.
Робітники, зі свого боку, переконані: не треба цікавитися змістом діючої колективної угоди, якщо не бажаєш, щоб боси почали неприхильно ставитися до тебе. Загально пануюча опінія така: якщо робітник забажав вивчати текст колективної угоди, то він на виробництві чимось невдоволений; у нього, скоріш за все, склалося нелояльне ставлення до адміністрації.
На самому початку книги наведено приклад того, як робітникам прищеплено цю принизливу холопську думку. Коли на ВАТ «Дніпроважпапірмаш» у паросиловому цеху ще у 1998 році автор вирішив ознайомитися з текстом діючої колективної угоди, співчуваючи йому, колеги попереджали: «Не треба так світитися!»…
У цьому контексті треба повернутися до розгляду ситуації на заводі прецизійних труб, тобто повернутися до вигадки рецензента про нібито намір автора «отримати текст колективної угоди, щоб вивісити її в цеху», на що «він не отримав чіткої відповіді» від невідомих осіб.
Насправді справа виглядала наступним чином: через п’ять місяців (!) після прийняття колективної угоди на згаданій рецензентом профспілковій конференції у квітні 2001 року автор поцікавився її текстом з метою докладного вивчення. Голова профспілкового комітету трубопрокатного цеху відповіла, що в неї брошури з цим текстом немає, і що вона знаходиться у секретаря начальника цеху. В свою чергу секретар заперечила наявність у неї цієї брошури, мовляв, її ще немає взагалі, вона ще друкується. Отже, незважаючи на зафіксовані у колективній угоді зобов’язання адміністрації роздрукувати її текст у вигляді брошури та роздати її екземпляри по виробничим підрозділам протягом місяця після конференції, цього не було зроблено навіть за пів року.
Нарешті, у грудні 2001 року, на чергове запитання автора про долю цієї брошури секретар начальника цеху відповіла, що на цех надійшов лише один її екземпляр, який знаходиться в одного з цехових адміністраторів. Після звернення до цього адміністратора автор був змушений відповідати на запитання: «А навіщо вона вам? Що вас там цікавить?» А потім отримав чітку, вичерпну відповідь: «Без дозволу начальника цеху я цю брошуру вам не дам!»…
Усі ці колізії, усі ці принципово важливі моменти докладно описано у книзі, але, на жаль, знову ж таки, рецензент оминає їх своєю увагою, замість цього помножуючи фактологічні помилки та вигадки, які, ймовірно, є наслідком неуважного, а можливо, вибіркового читання книги.
Останній розділ рецензії має назву «Аналіз та висновки». Нарешті її читач зустрінеться з аналітикою від Саймона Пірані! Розділ під такою назвою треба лише вітати, але при докладному знайомстві з його змістом виникає питання: як цей аналіз, ці висновки співвідносяться з проблемами, висвітленню яких присвячено книгу «Соціалістичний активіст на промисловому підприємстві в умовах української буржуазної демократії»?
Як не дивно, але від початку значна частина аналітичного розділу присвячена подальшому огляду діяльності автора книги на заводі прецизійних труб. Читаємо: «Його зусилля з пропаганди соціалістичних ідей зазнали майже цілковитого провалу», але «профспілкова робота (знову ця профспілкова робота, якою автор не займався!) щодо оплати праці, робочого часу та умов на виробництві мали певні успіхи».
Але автор ніколи не бажав видавати бажане за дійсне і тому змушений рішуче заперечити: не було цих успіхів! Які важелі тиску на босів та впливу на ситуацію він мав як звичайний, рядовий робітник?! Тільки слово, звернене до братів по класу, тільки агітацію за колективний спротив свавіллю босів. Найчастіше відгуку на цю агітацію не було або вплив її був дуже короткочасним, і боси, які таврували автора за те, що він «баламутить народ», відносно швидко — або дуже швидко — відновлювали STATUS QUO. Тому відносно успіхів автора, які вигадав рецензент, треба зазначити наступне.
Оплата праці: автор неодноразово висував та публічно озвучував на зборах різного рівня вимоги до босів привести оплату праці у відповідність до норм, зафіксованих у Кодексі законів про працю та у галузевій угоді між ПМГУ та Міністерством промислової політики. Але відсутність підтримки з боку робітників дозволяла босам ігнорувати ці вимоги.
Робочий час: вже згадуваний успіх у відкритій боротьбі за 8-годинний робочий день (якому передувала півторарічна агітація) вже через три тижні від початку цієї боротьби був перекреслений ганебною поразкою робітників.
Умови праці: і у цьому напрямку зовсім нічого не вдалося зробити в умовах, коли домінуюча мотивація поведінки робітників полягала у бажанні будь-якою ціною не втратити роботу, не опинитися за воротами заводу. У якості прикладу доцільно дуже коротко висвітлити конфліктну ситуацію навколо відсутності опалення у цехах заводу прецизійних труб (чому з 1997 року і до остаточної ліквідації заводу у 2012 році у виробничих приміщеннях не було опалення — це окрема цікава історія, яка відображала міжусобну боротьбу у стані української буржуазії та державної бюрократії; відображала протистояння представників державного та приватного секторів української економіки), яка не знайшла належного висвітлення на сторінках книги.
Як розвивалася ця ситуація зимою 2001–2002 років? Чимало агітаційних зусиль знадобилося автору, щоб вмовити змучених холодом робітників трубопрокатного цеху вранці одного морозного дня зібратися разом і не розпочинати роботу, поки адміністрація не пояснить, як довго ще триватиме це знущання і коли щось робитиметься, аби у цеху з’явилося опалення (додатковим подразнюючим фактором була робота парогенератора, який стояв у цеху, але забезпечував опалення тільки для будинку заводоуправління). Дві години до натовпу робітників ніхто з начальства не виходив. Дві години не розпочиналося виробництво труб. Можна вважати, що мав місце двогодинний протестний страйк. Але ось до страйкарів вийшов начальник цеху у супроводі численного почту всієї цехової адміністрації. І цей бос розігнав робітників кількома словами: «Опалення немає і не буде! Кому не подобається — я нікого не тримаю. Онде заводські ворота!»
Почувши отаке, натовп робітників відразу почав розходитися — вони мовчки попленталися по своїх робочих місцях… Наступне таке заворушення вдалося ініціювати лише зимою 2005–2006 років, уже при іншому начальнику цеху, але домінуюче в поведінці робітників пристосуванство призвело цей виступ до ще більш ганебного кінця, ніж попередній…
Згадавши вигадані успіхи автора в економічній боротьбі, рецензент якось нелогічно перескакує на зовсім іншу тему — вказує на «одержимість робітників “жовтою” пресою» (це перебільшення; варто було б визначити цей інтерес як переважаюче зацікавлення), не роблячи з цього ніяких висновків.
Далі він вкрай обмежено торкається політичних настроїв, які домінували серед робітників заводу прецизійних труб у перші роки ХХІ століття, згадавши тільки масову підтримку Януковича під час виборів 2004 року та «настрої щодо необхідності здійснення репресивних заходів проти Помаранчевої революції». Але жодного рядка, жодного слова рецензії не присвячено загальній важкій, реакційній ідейно-політичній атмосфері, яка домінувала у робітничому колективі заводу прецизійних труб у 2001–2004 роках, як і не зроблено з цього жодних висновків.
Загалом залишається незрозумілим, чому це продовження огляду ситуації на заводі прецизійних труб, без будь-якого аналізу, без будь-яких висновків, потрапило у розділ рецензії під назвою «Аналіз та висновки»…
Але ось нарешті рецензент наводить запитання автора, які той сформулював у заключному розділі рецензованої книги (лише з цих рядків у рецензії починається щось схоже на аналітику):
– Як подолати розрив між робітничим класом і соціалістичними ідеями?
– Як заразити робітників вірусом класової солідарності?
– Як привернути їхню увагу до загальнокласових інтересів?
Навести наводить, але не відповідає на жодне з них. Посилання на те, що проблеми, з якими зіткнувся автор, були знайомі багатьом, не є аналізом, не є відповіддю на ці запитання, як і розлоги цитати зі статті Боба Маєрса (де рецензент побачив там оптимізм?), у яких він нарікає на низький рівень класової солідарності серед британських робітників та на хворобу сектантства, якою вражений сучасний соціалізм як політичний рух.
Наведено також доволі велику цитату із заключного розділу книги, що рецензується, у якому йдеться про історичний процес формування робітничого класу на теренах колишньої Російської імперії, зокрема в Україні; про відсутність будь-яких зв’язків на рівні соціальної пам’яті, які б споріднювали його з робітничим класом, котрий більш ніж 100 років тому виніс на своїх плечах три революції.
У цитованих рядках автор наголошує, що сучасний пролетаріат не має успадкованих традицій солідарної, організованої класової боротьби. Але рецензент починає доводити, що «робітничий клас, про який йдеться, зовсім не буде схожий на той, що стояв на чолі революцій початку ХХ століття, і навіть не буде схожий на промислових робітників, серед яких проводив політичну роботу автор». Він зауважує авторові, що навіть у той час, коли писалася ця книга, «поза межами промислових підприємств відбулися кардинальні зміни»: мільйони стали трудовими мігрантами; мільйони знайшли роботу у сфері послуг; «суттєво зросла частка непостійної занятості».
«Це виміри сучасного досвіду робітничого класу (зауважує рецензент) — не менш реальні у Дніпрі, ніж деінде, — залишаються практично поза увагою Дубровського. Зокрема йдеться про домашню (репродуктивну) працю, яку переважно виконують жінки і яка тісно пов’язана з найманою працею».
Читаючи ці рядки, спадає на думку, що рецензенту, мабуть, варто було б поглянути на назву рецензованої книги, і зрозуміти, що завданням її автора зовсім не було робити загальний соціологічний огляд українського пролетаріату та прекаріату. Поглянути на назву книги, а потім відповісти на запитання: де аналіз діяльності соціалістичного робітничого активіста на промисловому підприємстві? Рецензія — це перш за все аналіз тексту, що рецензується, натомість її скорочений виклад — то справа другорядна.
Здається, що відповідь на це запитання можна знайти у наступних міркуваннях Саймона Пірані:
«Моє завдання у цій рецензії — підкреслити, що всебічне розуміння досвіду робітничого класу має охоплювати не лише промислову працю…, а й потрясіння та зміни, спричинені війною та міграцією, трансформацією домашньої (репродуктивної) праці, наслідки глобалізації та перетворення економіки за межами заводських прохідних і багато іншого».
Отже, між спрямованістю рецензії та змістом книги, що рецензується, є суттєві розбіжності. Автор книги намагається через детальний опис свого конкретного досвіду осягнути проблеми, які можуть постати під час ведення соціалістичної політичної роботи (організація економічної боротьби входить до цієї роботи як органічна складова) на промислових підприємствах. Рецензент оперує більш загальними питаннями, його не цікавить конкретика класової боротьби на окремих підприємствах.
Стає зрозумілим, чому у рецензії занадто спрощується розгляд складних та важливих практичних питань. Але таким чином зводиться нанівець значення її відповідних розділів, а у потенційних читачів формується дещо спотворене уявлення про зміст рецензованої книги.
Стає зрозумілим, чому Саймон Пірані не вдається до щонайменшого аналізу проблем, що постають перед соціалістичним активістом на промисловому підприємстві, та уникає будь-якого критичного розгляду оцінок, висновків та дій автора книги. Він жодного разу не формулює своїх висновків щодо наявного конкретного досвіду та не пропонує ніяких альтернативних варіантів практичних дій.
Пірані пише уривчасто, побіжно констатуючи, оминаючи ключові, принципово важливі моменти та зупиняючись на другорядних, роблячи фактологічні помилки та вигадуючи те, що прямо суперечить змісту книги. Він написав рецензію, яка взагалі уникає відповіді на головне питання, що постає перед соціалістичними активістами — читачами книги: чи можливо більш успішно діяти в середовищі промислових робітників безпосередньо на виробництві та чи потрібна така діяльність взагалі?!
На нашому сайті за посиланням ви можете безкоштовно завантажити електронну версію книги Олега Дубровського. А також прочитати на неї рецензію, написану Саймоном Пірані.
