Впродовж останніх років терміни «імперіалізм» та «колоніалізм» різко повернулися до колективного слововжитку. Втім, здається, що вони означають різне для різних людей, які змішують та поєднують несхожі ідеї із марксистських, ліберальних та постколоніальних теорій.
На нещодавній конференції в Німеччині під назвою «Соціалізм у наш час», що її організували «Якобінець» (Jacobin) та Transform! Europe, Александр Брентлер поспілкувався з Вівеком Чіббером, професором соціології Нью-Йоркського університету, про минулі спроби марксистів теоретично осмислити імперіалізм і про те, що має запропонувати послідовний опис цього явища сьогодні. В обох своїх книгах — «Фіксація на місці» та «Постколоніальна теорія і привид капіталу» — Чіббер, серед іншого, розглядає імперіалізм та колоніалізм під різними кутами. На його думку, марксистські методи аналізу імперіалізму все ще найкраще підходять для пояснення стану світу як в економічному, так і в геополітичному планах. Втім, деталей все ще бракує, особливо коли мовиться про розуміння світу, що постав після закінчення холодної війни.
Александр Брентлер: Якщо говорити простими термінами, що таке імперіалізм?
Вівек Чіббер: Слід відрізняти імперіалізм від капіталізму. У марксистів є ґрунтовна теорія капіталізму як системи, в якій один клас експлуатує інший, причому експлуатація не обов'язково обмежується національними рубежами. Експлуатація може відбуватися і через кордони. Отож, імперіалізм має бути чимось більшим, ніж просто експлуатацією через національні кордони, бо інакше це просто капіталізм.
Іноді марксисти плутаються з цього приводу. Імперіалізм не є ситуацією, коли капіталісти однієї країни експлуатують робітників іншої. У нас уже є теорія на пояснення цього — це наша теорія капіталізму.
Саме тому терміном «імперіалізм» традиційно послуговується багато марксистів і немарксистів приблизно так само: для позначення фундаментально політичного, а не економічного явища. Це означає, що правлячий клас однієї національної держави обмежує або утискає суверенітет і автономію іншої національної держави. Він може робити це за допомогою різноманітних механізмів: як економічних, так і політичних чи військових.
Імперіалізм, визначений таким чином, може набувати форми прямого правління, як у випадку з колоніалізмом, або певного виду непрямого впливу. Останній, серед іншого, називають неоколоніалізмом. Ключовим тут є те, щоби відрізнити імперіалізм від капіталізму, адже серед соціалістів левова частка плутанини виникає саме через змішування цих двох понять.
Британські війська на шляху до Багдада, 1917 рік. Зображення: Print Collector
Схоже, що інтерес соціалістів до теоретичного осмислення імперіалізму та колоніалізму посилився у 1910-1920-х роках, під час і після Першої світової війни та Російської революції. На які питання намагалися знайти відповіді такі соціалісти, як Володимир Ленін і Роза Люксембург?
Поштовх до намагань зрозуміти колоніалізм був, по суті, політичним. Європейські марксисти до 1914 року намагалися зрозуміти, що спонукало їхні країни нав'язувати колоніальне правління іншим країнам. Такі теоретики, як Люксембург і Рудольф Гільфердінг, вважали, що мотив був економічним. Втім, насправді, прагнення до контролю було політичним за своєю природою: одна держава домінувала над іншою державою. Після 1914 року пояснення змінилося. Тепер запитують, чому європейські країни розпочали війну за активної згоди та участі соціалістів і соціал-демократичних партій у той час, коли глобальна лівиця здавалася такою згуртованою?
У випадку з Леніним ви бачите, що відбуваються зміни, коли він звертається до Гільфердінга, аби дати відповідь на дещо інше запитання, аніж питання самого Гільфердінга, яке стосувалося того, що спонукає багаті країни домінувати над країнами третього світу. Для Леніна ж головним стає інше питання: чому багаті нації воюють між собою? Його відповідь стосується імперіалізму. Він стверджує, що вони воюють задля отримання контролю над рештою світу, що, безумовно, мотивовано бажанням служити своїм власним капіталістам. Однак тепер Ленін пропонує міждержавну конкуренцію в розвиненому світі як центральну частину теорії. Ця конкуренція і той факт, що в неї було втягнуто так багато соціалістичних партій, була новим явищем. Це травмувало лівицю.
У 1920-1930-х роках видно, як цей новий вимір додається до теорії імперіалізму, який більше не був виключно явищем Півночі-Півдня. Протягом усього періоду існування Третього Інтернаціоналу, а також пізніше, було прагнення зрозуміти цей горизонтальний вимір імперіалізму. І саме в спробі відповісти на це питання, на мою думку, полягала їхня найбільша помилка.
Як це?
Передусім, вони помилково ідентифікували капіталізм як такий, що перейшов на нову стадію, яку вони назвали «монополістичною», що, на мою думку, є фундаментальною хибою. Після десятиліть дискусій і досліджень, розпочатих у 1960-х роках, уже досить добре відомо, що докази на користь нової стадії капіталізму, яка виникла у 1920-1930-х роках і прийшла на зміну конкурентній стадії, є дуже хиткими. Тодішній капіталізм був конкурентним капіталізмом, яким він і був завжди.
Аби пояснити явище, якого він не розумів, Ленін розробив хибну теорію про те, що капіталізм змінився у своїй суті. Вона була хибною, оскільки наполягала на тому, що ворожнеча між багатими країнами була не лише спричинена цією монополістичною стадією, але й на тому, що ця ворожнеча буде щонайменше постійною протягом наступних десятиліть, або навіть посилюватиметься. Це, звісно, було напрочуд хибним припущенням. Карл Каутський щодо цього питання мав більшу рацію, ніж Ленін, оскільки передбачив, що результатом буде співпраця між капіталістичними країнами, а не конкуренція. Ми досі страждаємо від наслідків цих помилок ортодоксальної лівиці.
Ленін по дорозі до Петрограда, квітень 1917 рік. Графіка: Васильєв Петро Васильович
Третьою помилкою було те, що вони наклали цю теорію на не менш хибну теорію буржуазних революцій. Теорія, якої тоді дотримувалися Ленін і ленінські партії, полягала в тому, що справжню буржуазну революцію очолює справжня національна буржуазія, яка має дві характеристики: вона є антифеодальною, точнісінько такою, якою нібито була французька та англійська буржуазія, і вона є антиімперіалістичною. Вони завжди стояли на ідеї, що вона має бути антифеодальною. Тепер вони додали, що вона також має бути антиімперіалістичною. І оскільки неможливо побудувати соціалізм, не пройшовши капіталістичну стадію, правильним для революціонерів буде допомогти цій національній буржуазії в її боротьбі з імперіалізмом і феодалізмом.
Ґрунтуючись на таких міркуваннях, Ленін і Радянський Союз, а останній особливо після 1945 року, підтримували націоналістичні рухи (які могли бути досить відсталими і правими) за умови, що вони в той чи інший спосіб боролися проти домінування однієї із країн Заходу. Так, наприклад, Комуністична партія Китаю підтримувала Чан Кайші та його націоналістів, оскільки ті представляли «національну буржуазію». Виправданням було те, що, вирвавшись з імперіалістичних кайданів, вони послаблять глобальну капіталістичну систему. Знову ж таки, це було цілковитою хибою.
Країни, які перебували під керівництвом правих націоналістичних рухів, ніколи не намагалися вийти з капіталістичної системи. Зрештою, вони фактично розгромили власні робітничі партії, використовуючи мову націоналізму. Ленінські партії не дуже успішно протистояли цьому, тому що вони використовували і дотримувалися тієї ж самої мови.
«Ви не тримаєте внутрішню класову боротьбу в підвішеному стані, поки воюєте з імперіалістичним ворогом»
Ленінська теорія імперіалізму досі використовується для виправдання націоналізму країн третього світу, який не є прогресивним за своїм характером. Деякі з найбільших комуністичних партій все ще дотримуються її, наприклад, індійська, південноафриканська та філіппінська. Це стало згубним. Виправдання таке: «Спочатку треба побороти імперіалізм, а вже потім вирішити національне питання». Але так не можна, необхідно боротися одразу в обох битвах.
Ви не тримаєте внутрішню класову боротьбу в підвішеному стані, поки воюєте з імперіалістичним ворогом. Завжди точиться сутичка за те, який клас визначить умови, на яких ви здобудете незалежність від колоніалізму або від імперіалізму. У цьому плані ленінська спадщина наробила багато шкоди.
Іронія полягає в тому, що Ленін мав цілковиту рацію у своїй критиці німецької соціал-демократичної партії та Другого Інтернаціоналу, їхнього рішення проголосувати за війну, а також у критиці робітничих партій по всій Європі, які надали їм свою підтримку. Отже, його політичний висновок був правильним. Він мав цілковиту рацію, коли казав, що Третій Інтернаціонал повинен підтримувати кожен антиколоніальний рух у всій його повноті. Але теорія капіталізму, на якій ґрунтувалося це твердження, була хибною. Ви можете дійти тих самих політичних висновків, використовуючи більш точну теорію капіталізму і тогочасного капіталізму. Ця теорія капіталізму також може допомогти вам уникнути деяких з найбільш катастрофічних помилок щодо націоналізму, що їх припустилися ліві в післявоєнну епоху.
Роза Люксембург та президія Другого Інтернаціоналу
Чи помилявся Ленін більше щодо притаманної капіталізму тенденції до монополістичної стадії? Чи він просто помилявся щодо того, на якій стадії перебував світовий капіталізм у той конкретний час?
На мою думку, це все питання з області емпірики, тому не варто перетворювати їх на ортодоксію. Помилково було вважати, що капіталізм, коли він дозріває, рухається до монополістичної стадії. Капіталізм, яким ми його дотепер знаємо, завжди мав дуже потужні імпульси до руйнування монополій, а не до їхнього створення. Він завжди залишався конкурентним. Ми не можемо передбачити майбутнє, і, можливо, настане час, коли ви побачите, як монополії захоплять економіку, однак досі цього не сталося.
Ми дійсно бачимо, що певні сектори стають вразливими до монополізації в певний час, тоді як інші залишаються вразливими постійно — наприклад ті, що стосуються певних природних ресурсів, регулювання яких необхідне навіть на думку мейнстримних економістів. Але це не означає, що система в цілому стала фундаментально монополістичною.
У 1960-х, 70-х і 80-х роках економісти провели величезну роботу, вивчаючи дані про конкурентоспроможність, норму прибутку і маржу прибутку. Важливу роль у цьому відіграв Анвар Шайх, але були й інші, і я гадаю, що це питання досить добре висвітлене серед економістів-марксистів на сьогодні. Встановлено, що як за часів Леніна, так і наприкінці ХХ — на початку ХХІ століття не було загальносистемної тенденції до монополії.
«Концентрація капіталу може розвиватися паралельно з дуже конкурентною динамікою»
Якщо ви почитаєте працю Леніна «Імперіалізм», то побачите, що він постійно використовує слово «концентрація» як синонім монополізації або як достатній доказ монополізації. Але концентрація капіталу може розвиватися паралельно з дуже конкурентною динамікою.
Сам факт наявності гігантських фірм не означає, що вони також є монополіями. Зараз вони конкурують між собою як гігантські фірми. Отже, Ленін припустився серйозної концептуальної помилки, через яку він зміг використати емпіричні дані, щоби помилково представити їх як доказ існування монополій, тоді як вони цілком узгоджуються з постійною наявністю сильної конкуренції.
Титульна сторінка першого видання праці Леніна «Імперіалізм як найвища стадія капіталізму», що вийшло у Петрограді 1917 року
Іншим компонентом класичної теорії імперіалізму є «теза про недоспоживання». На вашу думку, вона є більш достовірною?
Теза про недоспоживання стверджує, що капіталізм у своїй основі стикається зі структурною проблемою, яка полягає в тому, що він виробляє більше благ, ніж може поглинути. Ці блага накопичуються насамперед у секторі споживання. Оскільки він виробляє занадто багато благ, він змушений постійно шукати зовнішні ринки для продажу цих благ. І це дає поштовх для колоніальної експансії та глибинної мотивації для капіталістичного суперництва за ці колонії.
Хоча Роза Люксембург і відома тим, що висунула цю теорію, насправді її автором була не вона, а Джон Гобсон, британський лівий ліберал, який був, мабуть, найвпливовішим теоретиком імперіалізму на рубежі століть. І Ленін, і Люксембург значною мірою перебували під його впливом.
Цікаво, що найбільш нищівну критику теорії імперіалізму Люксембург написав Ніколай Бухарін невдовзі після Першої світової війни. Він зазначив, що ця теорія передбачає модель капіталізму, у якій, хоча формально і показано, що є два сектори: капітальних благ і споживчих благ, усе ж тут не враховується той факт, що сектор капітальних благ сам генерує попит на споживчі блага. Навіть якщо працівники сектору споживчих благ не можуть дозволити собі поглинути всі споживчі блага, працівники та сектор засобів виробництва також є ринком для споживчих товарів, а це означає, що якщо ви інвестуєте в сектор засобів виробництва, він створить попит, який вимагатиме додаткових інвестицій для благ, що виходять із сектору споживання.
«Ідея про те, що робітники Глобальної Півночі були консервативними, бо користувалися плодами імперіалізму, досить хитка»
Теза про недоспоживання містить у собі серйозну помилку щодо визначення причин: хай навіть на капіталістичних ринках, безумовно, бувають періоди перенасичення, і, безумовно, під час будь-якої кризи брак попиту проявляється у вигляді накопичення запасів на складах компаній, може здаватися, що саме накопичення запасів є причиною кризи.
Але насправді це симптом кризи, а не її причина. Замість цього потрібна марксистська теорія, яка б вбачала коріння економічних криз не в нездатності ринку поглинути споживчі блага, а у русі та коливаннях прибутковості, що випливають із самого процесу накопичення. І я думаю, що саме на це вказують багато найбільш переконливих робіт.
Одне з питань, яке постійно виникає в цих дебатах, стосується класового становища робітничого класу та Глобальної Півночі. Одна з позицій, грубо кажучи, полягає в тому, що робітники Півночі є частиною «робітничої аристократії», яка була підкуплена плодами імперіалізму. Чи відповідає це дійсності? І до якої міри це стосується сьогодення?
Це ніколи не відповідало дійсності. І це ще один випадок, коли ленінська спадщина завдала великої шкоди.
Ми повинні знову провести різницю між окремими секторами робітничого класу і загальним уявленням про те, що робітничий клас був підкуплений імперіалізмом. Звичайно, деякі частини західного робітничого класу в деяких випадках мали можливість отримувати вищу заробітну плату від певних фірм, тому що ці фірми мали дуже хороші позиції в міжнародних торговельних мережах.
Це, безумовно, правда, але вона не має жодного значення для загального аналізу ані Півночі, ані глобального капіталізму, тому що можна знайти конкретні приклади майже будь-чого, якщо добре пошукати. Якщо поглянути на розвинуті економіки в цілому, то дійсно були часи, коли робітничі класи цих країн були дещо консервативними, але ідея про те, що вони були консервативними, тому що насолоджувалися плодами імперіалізму, досить хистка.
Існує величезна кількість емпіричних досліджень на цю тему, і ці дослідження щоразу показують, що не було безперервного потоку доходів від імперіалізму, який би забезпечував заробітну плату робітників, скажімо, в Англії чи Німеччині. Будь-який консерватизм, який там існував, був зумовлений внутрішніми політичними та економічними факторами. Насправді, робітники, яких вважали трудовою аристократією (тобто висококваліфіковані працівники високотехнологічних фірм, інтегрованих у глобальну економіку), фактично були найбільш радикально налаштованими робітниками. Кваліфіковані робітники машинобудівної та текстильної промисловості в Англії були тими, хто очолив класову боротьбу.
Безробітні з Джарроу ідуть до Лондона, 1936 рік. Фото: National Media Museum / CC
Погляньмо на Сполучені Штати. У своїй статті для Каталіст (Catalyst) під назвою «Глобальна класова війна» Рамаа Васудеван показала, що епоха найбільшого розширення американських інвестицій за кордон (період з 1980 року і далі), яка мала би бути періодом, коли американський робітничий клас смакував плоди імперіалізму, насправді була найдовшим періодом стагнації заробітної плати. Тепер ви можете сказати, що це тому, що плоди імперіалізму тримали подалі від робітничого класу. Але якщо ви так скажете, то відмовитеся від свого аргументу, адже це свідчить на користь того, що не обов'язково, аби прибутки, отримані в результаті міжнародної торгівлі, спричиняли підвищення заробітної плати робітників в імперіалістичних країнах.
Підстава, чому немає необхідного зв'язку між ними, полягає в тому, що заробітна плата робітників завжди залежить від двох речей: продуктивності праці та класової боротьби. Отже, якщо ви не вважаєте, що заробітна плата залежить від класової боротьби, то яку модель капіталізму ви маєте на увазі? По суті, у вас національне розуміння капіталізму, а не класове. Що повертає нас до уявлення про те, що імперіалізм — це явище, яке стосується відносин між націями, а не класами.
«Робітники, яких вважали трудовою аристократією, фактично були найбільш радикально налаштованими робітниками»
Проблема з тезою про трудову аристократію трояка: по-перше, міжнародні потоки капіталу не є імперіалізмом; це просто капіталізм. По-друге, заробітна плата є питанням класової боротьби, а не національною справою. І по-третє, прихильники цієї точки зору, оскільки вони самі цього не бачать, неявно припускають, що робітники й капіталісти в межах певної країни є партнерами, а не супротивниками. Вони помиляються в усіх трьох випадках.
З усіма цими дірками в класичній марксистській теорії імперіалізму, чи можна її врятувати?
Будь-яка адекватна теорія імперіалізму повинна мати два виміри. Один вимір — історичний, який намагається зрозуміти еволюцію імперіалізму в часі, а інший вимір стосується сучасної кон'юнктури.
Досі не існує теорії, яка би заступила теорії імперіалізму Леніна та Люксембург. Обидві теорії є вкрай хибними і їх важко підтримувати: у випадку Люксембург — через тезу про недоспоживання, а у Леніна — через теорію монополістичного капіталу.
Вони обоє зробили правильні політичні висновки для своєї епохи. Але той факт, що вони були правильними з політичної точки зору, замаскував той факт, що вони були правильними з хибних підстав. Отож, нам треба краще пояснити, чому соціалісти у 1914 році повинні були виступати проти Першої світової війни і підтримувати антиколоніальні рухи. Водночас, у такий спосіб, аби ми також могли критикувати те, як тодішнє покоління соціалістів пристало на елітарний націоналізм у колоніальному світі і, в підсумку, підтримало деякі рухи, які завдали шкоди перспективам прогресивних змін.
Перший виклик є історичним і полягає в тому, щоби пояснити зв'язок між капіталізмом та імперіалізмом за часів Леніна. Така теорія також повинна бути здатною послідовно пояснити, чому ми перейшли від того, що можна назвати ленінським світом, до світу Каутського в 1950-х роках. Ця ж теорія повинна показати, чому антагонізм між багатими країнами перетворився на співпрацю. А потім вона повинна прийти до нинішніх припущень.
Головним викликом для будь-якої теорії імперіалізму буде пояснення епохи після холодної війни і того, як розвивається горизонтальний вимір імперіалізму, під яким я маю на увазі співпрацю між правлячими класами атлантичного світу. Робота над цим вже велася, і вона триває. Але зараз, після вторгнення Росії в Україну, з'явилася додаткова нагальність у спробах зрозуміти Атлантичний альянс і НАТО як інституцію, яка ним керує, і те, які справжні інтереси панують всередині нього. Неможливо навіть почати розуміти всі ці явища, якщо не застосовувати матеріалістичний підхід, якщо не бачити, що ними рухають класові інтереси.
Володимир Зеленський на саміті НАТО у Вільнюсі. Фото: CEPA
Ви згадали, що історично багато соціалістів підтримували консервативні націоналістичні рухи в ім'я антиколоніалізму чи антиімперіалізму. Як може виглядати продуктивна форма антиімперіалістичної боротьби сьогодні?
Знову ж таки, слід розрізняти інтернаціоналізм та антиімперіалізм. Інтернаціоналізм просто означає підтримку рухів робітничого класу за межами ваших власних національних кордонів. Кожен соціаліст у розвиненому світі повинен бути інтернаціоналістом у цьому сенсі. Антиімперіалізм зокрема означає зупинку агресії багатих націй проти бідних націй.
«Антиімперіалістичною політикою не можна займатися індивідуально. Вона з необхідністю є колективною справою»
На Півночі це зовсім різні проєкти, тому що в той час як інтернаціоналізм спрямований на підтримку робітничих рухів за кордоном, антиімперіалізм насамперед буде спрямований на власний уряд. Таким чином, для соціалістів у Німеччині, Сполучених Штатах та Англії антиімперіалізм означає роботу над зміною політики власного уряду, оскільки насправді можна впливати на те, що уряд може робити. Це те, про що Ноам Хомський говорив десятиліттями, і у чому він має рацію. Шлях до побудови антиімперіалістичного руху, перш за все, полягає в тому, щоби брати участь у класовій боротьбі на національному рівні.
Значна частина нинішньої лівиці, через її вкоріненість в університетах та неурядових організаціях, не дуже відкрита до цього, тому що їй подобається символічна та індивідуалістична політика, і, відверто кажучи, вона занурена в екзотизацію Півдня. Відтак вона сприймає антиімперіалізм як щось відмінне від внутрішньої класової боротьби. Але антиімперіалістичною політикою не можна займатися індивідуально. Вона з необхідністю є колективною справою.
Антиімперіалізм означає колективні дії у вашій країні проти мілітаризму та агресії вашого уряду проти інших країн, а також намагання переконати ваш робітничий клас у тому, що їхні матеріальні інтереси пов'язані з деескалацією конфлікту та демілітаризацією їхньої власної держави. Це і є антиімперіалізм.