«Я ЗВИНУВАЧУЮ»: ДРЕЙФУС У НАШ ЧАС

  • 25 березня 2011
  • 2835
«Я ЗВИНУВАЧУЮ»: ДРЕЙФУС У НАШ ЧАС

Тоні Джадту

Чим є колективна пристрасть? Це те, чого слід прагнути, або принаймні захоплюватися? Сьогоднішній політичний клімат усього західного світу відзначається, як ми кажемо, курйозною знерухомленою атрофією або невдоволенням. Ми більше не переживаємо. Обрання Обами було винятком. Його перемога на виборах, звісно, надихала, зокрема, з погляду колективного життя: масовість реєстрації чорних виборців наблизилася до того, що стало можливим говорити про постання нових виборчих округів за расовими й поколіннєвими ознаками. Але розбуджений ним ентузіазм, основна сила його риторики, коли працює один аргумент, у деякі моменти здавалася чимось на кшталт ілюзії або навіть його ахіллесовою п’ятою. Незважаючи на ухвалення медичної реформи, ми ще побачимо, чи зможе риторика здобути остаточну перемогу над роздроблювальною аномією державної бюрократії і реаліями політичної влади. І це вже не кажучи про смертельний контр-ентузіазм, потворну ненависть із домішкою расизму, котрі також були спровоковані обранням першого чорношкірого президента, собачий гавкіт на галявині перед Білим домом.

Який із цих суспільних настроїв переважить? Як то кажуть, час покаже. Наша ера, здається, лише зрідка демонструє здатність спрямовувати колективні афекти у напрямку до загального блага. Як красномовно стверджував Тоні Джадт з кількох приводів упродовж останнього року, а також у своїй новій книзі «Ill Fares the Land», почуття приналежності до маси, що характеризувало європейських та американських політиків від кінця ХІХ століття, здається, вже не спостерігається. В інтерв’ю з Крістіною Божич з приводу цієї книги він скаржиться на збідніння політичного словника, відсутність мови, що була б здатна надихнути «колективні ідеали, навколо яких ми можемо зібратися, які провокуватимуть наш гнів, які надихатимуть нас проблемами справедливості, нерівності, жорстокості або неетичної поведінки» [1]. Там, де така мобілізація останніми роками мала місце, вона була неефективною і впала до нульової позначки. Один мільйон вийшов протестувати проти війни в Іраку (я думаю, що один, Джадт каже про два, я люблю применшувати), але це не мало жодних наслідків. Існує фундаментальний розрив між народом і тими, хто стверджує, що представляє його інтереси. Як жорстоко засвідчили останні 18 місяців, антиглобалістський рух (це є свідченням того, про що казав Джадт), не зміг зупинити ріст корупції системи міжнародних фінансів у всьому світі. Боротьба проти кліматичних змін, як виглядає, перебуває у вільному падінні. При відсутності очевидного знання зіронізуємо: ми краще збережемо банки, ніж урятуємо світ.

Що сталося з колективною метою на Заході? Для мене, як для феміністки, яка пережила й багато в чому сформована одним з найнатхненніших моментів фемінізму, у 1970-х роках, це питання має особливий резонанс. Я б сказала, особливу гостроту, але це було б рівнозначно визнанню того, що такі моменти пішли назавжди. Ми потребуємо більше гніву (у іншій статті Джадт каже, що нам треба більше страху). Ми втратили нашу здатність до політичної люті. Чи пристрасть може бути сильнішою за владу? Чи хочемо ми, щоб так було?

А тепер уявіть паризький Палац правосуддя у лютому 1898 року. Еміля Золя було звинувачено у наклепі на армію у його знаменитому тексті, який ми сьогодні знаємо під назвою «Я обвинувачую» (редактор L’Aurore, лівої газети, у якій з’явився друком памфлет Золя, вчинив геніально, розмістивши ці слова навскіс через усю першу шпальту). Золя написав листа у відповідь на виправдання майора Естерхазі, розбещеного шахрая, якого було викрито як справжнього автора бордеро (послання, що стало приводом для всієї справи). Виявлені у кошику для сміття у німецькому посольстві у Парижі прибиральниками, що працювали на французьку розвідку, бордеро показали, що з Франції до Німеччини передається таємна військова інформація. Помилково (як виявилося, навмисне) цей факт було пов’язано з молодим євреєм-капітаном артилерії, висхідною зіркою штаб-квартири Генерального штабу французької армії Альфредом Дрейфусом. Простіше кажучи, Дрейфуса ув’язнили. 1894 року військово-польовий суд визнав його винним у зраді, а 1895 року його заслали на Острів Диявола, найменший із трьох Островів Порятунку біля узбережжя Французької Ґвіани, де клімат був настільки нездоровим, що заслання туди вважалося рівноцінним смертному вирокові. На час процесу над Золя Дрейфус уже протягом трьох років нудився на острові у нелюдських умовах. Це мало не вбило його (він також нічого не знав про кампанію за своє звільнення). Він залишатиметься там ще понад рік, поки 1899 року його знову доправлять до Франції для повторного судового процесу, під час якого Дрейфуса знову засудить, хоча й «із пом’якшувальними обставинами» суд, створений армією для виправдання самої себе. Враховуючи, що на той час уже всі знали, що він був невинним, цей вердикт шокував ще більше, ніж присуд 1894 року.

Золя спалахнув своїм знаменитим протестом, коли Естерхазі розгулював на волі. Світ стежив за подіями у Франції з тривогою, що наростала. Золя, разом із дрейфусарами, число яких стрімко зростало, вважав, що неминуче засудження Естерхазі стане початком порятунку. Натомість суд вибілив як Естерхазі, так і армію. Більше того, Естерхазі сам ініціював процес над собою, настільки був певен у виправдувальному вироку.

Дрейфуса було нарешті помилувано 1899 року, повністю виправдано й відновлено на армійській службі у 1906, а під час Першої світової війни його навіть прийняли до офіцерів Ордену Почесного легіону (хоча перед тим людину мало не знищили). Ми можемо звернутися до цієї історії як до ілюстрації того, як справедливість, під тиском суспільства, може, нарешті, перемогти. Питання – як і чому? І чому вся ця справа може навчити нас у питанні про суспільну пристрасть? Мені йдеться про головні моменти справи Дрейфуса, як я їх бачу: боротьба за справедливість, корумпованість держави та армії, пароксизми антисемітизму і доля євреїв. Але висновки, що я робитиму, спосіб, у який я їх бачитиму, разом узяті, виявилися не зовсім такими, як я очікувала.

Дрейфус — причина виникнення держави Ізраїль. Це аргумент, котрий багато хто вважає незаперечним: злочини французької держави проти єврейського офіцера сповістили здатним почути про кінець мрії щодо емансипації європейського єврейства. Для єврейського націоналізму ця справа буде найбільшим уроком (для багатьох ізраїльтян Дрейфус означає стільки ж, або навіть більше, ніж Шоа, це безсумнівно). Але що, коли замість цього ми слідуватимемо лінії: через Дрейфуса – правосуддя, або, точніше, боротьба за справедливість, особливо – для євреїв, як усезагальну і нескінченну справу? Сьогодні, після нападу Ізраїлю на Сектор Газа в 2008-2009, питання про справедливість щодо Ізраїлю стало гарячою міжнародною проблемою. Що станеться, коли, як Бернар Лазар, ключовий гравець у цій справі, ми зробимо правосуддя визначальним пріоритетом у тому, що може значити «бути євреєм»?

У справі є три персонажі: Золя, менш відомий полковник Пікар, один з небагатьох захисників Дрейфуса всередині армії, а також Бернар Лазар, єврейський соціаліст-анархіст і журналіст, який першим публічно виступив на захист Дрейфуса. Але також ми повинні додати четвертого учасника: радикальний маловідомий літературний журнал La Revue Blanche.

Почнемо з Золя. Він приєднався до справи досить пізно й потім зізнавався, що спочатку керувався чимось іншим, ніж політичними причинами. Тим, що його схвилювало, був естетичний вимір справи. «Наскільки гостра драма, наскільки прекрасні персонажі!», – починав він лист до Figaro за рік до «Я обвинувачую», – «стикаючись із документами такої трагічної краси, моє серце починає битися із пристрасним захопленням». «Трагічною красою» обернеться вся справа, можемо сказати ми, у поезії Йейтса за певний час до цих подій. Пізніше Золя дещо ніяковіє: «Одне я відзначу на цих перших сторінках – професіонала, романіста передусім спокусила й екзальтувала подібна драма», написав він у коментарі до пізнішого передруку листа. «Співчуття, віра, жага істини й справедливості – це все прийшло пізніше», – продовжує він.

Порочність громадськості може бути джерелом насолоди. Золя починав як глядач (одне з визначень поняття «глядач» звучить так: той, хто може легко обернути будь-що, навіть неприємне, на розвагу). Політичні кризи не завжди робуркують благородні пристрасті. Письменник визнає, що для того, щоб викликати співчуття, віру і пристрасть до істини, що є основою боротьби за справедливість, потрібна цікавість до жорстокості долі невинної людини тих, котрі самі не завжди були невинними.

«Я обвинувачую» є шедевром політичної риторики, але й містить у собі драматичний елемент. Твір адресовано президенту республіки Феліксу Фору, з закликом стерти «плями бруду» з ім’я та обличчя народу. Після перерахування судових помилок, жорстокостей, яким були піддані Дрейфус та його родина (головний слідчий погрожував дружині у перші години зникнення Дрейфуса, що коли вона скаже комусь про арешт, її чоловіка уб’ють), закиди на адресу Дрейфуса , до яких дивовижним чином потрапили навіть такі риси, як його працьовитість і володіння кількома мовами, маніпуляції доказами, нехтування правових процедур. Золя у найдрібніших деталях перераховує докази найбруднішої корупції. «Істина крокує, і ніщо не її зупинить» (зібрання його текстів щодо справи Дрейфуса мало заголовок «La Vérité en marche»). Він підсумовує перерахуванням звинувачень – кожне з яких починається словами «Я обвинувачую» – і закінчує закидом на адресу військового трибуналу, котрий свідомо виправдав злочинця. Він знав, що й сам підпаде під звинувачення у наклепі і з ентузіазмом вітав подібну перспективу: «Нехай буде розслідування за денного світла». Він закінчує: «Я чекаю». Він також знав, що, оскільки питання про те, що було чи не було відомо судові, практично неможливо визначити законними процедурами, то його майже напевно буде визнано винним. «Неможливо переоцінити сміливість Золя», – писав Луїс Беґлі у своїй нещодавній книзі про процес Дрейфуса [2].

Cудовий процес над Золя став подією десятиліття. Це було місце, куди будь-хто, хто був кимось, ішов, щоб побачити й бути побаченим. «Численніша і схвильованіша юрба ніколи ще не наповнювала судової зали», – писав Жозеф Рейнах у своїй книзі «Histoire de l’Affaire Dreyfus», – «адвокати напосідали один на одного, дехто чіплявся за захисну огорожу чи підвіконня і зменшувався до розміру точки в емоційному спектаклі, що прикув до себе увагу всього світу: елегантні пані, журналісти, офіцери, актори та просто ті, хто проводив дозвілля. Усі, хто був кимось. Усі вершки Парижа».

Серед багатьох інших у натовпі був і молодий Марсель Пруст, який саме з цього видовища тіл, що дерлися одне на одного, намагаючись вибороти гарний пункт спостереження, запозичив одні з найсадистичніших елементів своєї картини французького вищого світу. Дами з товариства, а також письменники, журналісти, актори, офіцери, були щасливі ризикнути як не своїм життям, то, принаймні, окремими частинами тіла, лише б стати свідками процесу над Золя. Вихід із залу суду був схожий на бунт. Одного юнака, який привітав Золя, обвинуватили у вигукуванні гасла «Геть із Францією!» і побили. Ґвалт поширився всіма коридорами палацу й Золя довелося шукати прихистку. Коли він нарешті з’явився, оточений захисним кордоном адвокатів і друзів, величезний натовп, що, здавалося, небачено розрісся – «фантастичний, туманної зимової ночі» – освистав його. Якби не особисте втручання префекта поліції, його б, без сумніву, повалили на землю. Його екіпаж від’їхав на максимальній швидкості під вигуки натовпу «У воду! У воду! У Сену!», змішані з патріотичними гаслами. Сьогодні громадські видовища такого роду пов’язуються передусім зі славнозвісним напрямом культури, у якій процвітала виродженість життя, яку вона невпинно садистично демонструвала. Коли Джадт нарікає з приводу втрати нами спільних цілей суспільства та оплакує відсутність нашої колективної співучасті, гадаю, ми можемо бути певні, що він має на увазі зовсім не це.

Розколовши Францію у спосіб, який прийнято описувати як громадянську війну, справа Дрейфуса шалено підняла градус суспільного життя. «Театральний успіх» судового процесу Золя, «викликав шалені емоції, пристрасті… розбуркав до божевілля… Мізки лихоманило». Для дрейфусарів справа розв’язалася радісно та зробила життя, за словами Леона Блюма, які він промовив 1935 року, озираючись в минуле, не просто «прийнятним, але щасливим». Еміль Дюркгейм і Шарль Пеґі обидва побачили в ньому момент «людського сумління» (французьке слово conscience позначає одночасно і «свідомість», і «совість»), що впровадив до політичного життя новий рівень моральної відповідальності. «Від часів Реформації людська свідомість не зробила більшого кроку… ми повинні вклонитися цьому прагненню наповнити політику духом моральності», – урочисто сказав Рейнах. Його думку підтримав Толстой, котрий надіслав до Франції привітання з «великим успіхом», яким завершилося розв’язання цієї кризи для народу.

Втім, підстав для надмірного захвату немає. Справа Дрейфуса є також історією іншої, зловіснішої форми колективної пристрасті. Хоча справедливість, нарешті, перемогла, але чи тріумфуватиме вона й у довгостроковій перспективі? Якщо зі справи Дрейфуса й можна винести якийсь урок, ним цілком може стати, словами Дерріда, те, що правосуддя є нескінченною справою. Дрейфус знав, що його ув’язнили за те, що він був євреєм. «Мій єдиний злочин – бути євреєм», – сказав він директорові в’язниці Шерше-Міді комендантові Форцинетті при першій зустрічі. Той факт, що ув’язнений виглядав як «божевільний» переконав Форцинетті, перш ніж будь-кого іншого, у невинності Дрейфуса.

Публікація 1898 року «Я обвинувачую», судовий процес над Золя, що відбувся опісля, послугували приводом для одного з найганебніших сплесків антисемітизму в історії Франції. Наступного дня після публікації листа антиєврейські заворушення, в яких у кожному місті взяло участь до 4 тис. людей, спалахнули в Нанті, Нансі, Ренні, Бордо, Мулені, Монпельє, Ангулемі, Турі, Пуатьє, Тулузі, Анже, Руані, Шалоні і Сен-Мало, а також у Парижі. Громили єврейські крамниці, синагоги взято в облогу, на євреїв нападали на вулиці, спалювали опудала Дрейфуса й Золя. Під час судового засідання засновник Антисемітської ліґи агітатор Жуль Ґерен перекинув своїх людей на Лівий берег і оточив Палац правосуддя. «У мене перед очима досі стоїть», – писав Рейнах, – «охоплена люттю молода жінка, котра йшла за мною, намагаючись зірвати з мене стрічку Ордена Почесного легіону, коли демонстранти вигукували: “Смерть євреям! Смерть зрадникам!”». Такими ж вигуками зустріли й трибунал над Дрейфусом (після виголошення вироку багато хто закликав відновити смертну кару за зраду). Поліція, більшість якої складали колишні солдати, відповідала погромщикам усмішками, коли останні поряд з антисемітськими гаслами вигукували «Хай живе армія!». Будь-якому сміливцю, який би наважився боротися проти гасла «Хай живе республіка!» загрожувала небезпека (на одного з таких можливо, хоч це й малоймовірно, вчинив напад один із суддів, котрі виправдали Естерхазі).

Найгірший спалах антисемітизму побачив Алжир. Одна з тамтешніх газет написала: «З єврейського сімені народилися дві свині». Того ж тижня група молодиків, зустрівши на вулиці вагітну єврейку, роздягнули її і помочилися на неї. Для Едуара Дрюмона, автора антисемітської промови 1885 року «Єврейська Франція», що стала бестселером, усе це було виразом благородної люті людей, котрі хотіли кинути всіх євреїв у річку або підсмажити їх, «хоча на грилі єврей і смердітиме», – проголошувала його газета «La Libre Parole». Католицькі газети – «La Croix», «Pèlerin», «Gazette de France» – усі вони стали рупорами ненависті до євреїв. Бернар Лазар писав: «За дуже небагатьма винятками преса була антисемітською». Для країни, котра, за Рейнахом, утратила звичку до публічних демонстрацій, заворушення були прекрасним приводом «звільнити брутальність диких звірів».

Певно, означення «дикі звірі» – занадто слабке. Воно ігнорує те, якою мірою ці спалахи відображалися на інших, цивілізованіших пристрастях. Золя писав про заклик армії до національного почуття: «Вони перевертають Францію догори дриґом, ховаючись за її законні емоції, мов молюски, закриваються, дратуючи серця і збочуючи мізки. Мені невідомий більший громадянський злочин». За Рейнахом, антисемітизм «опустився в низи, до старих підвалин, де він існував століттями». На цьому варто зупинитися. Це не той розпливчастий образ вічного, незмінного антисемітизму, проти якого застерігала Ханна Арендт, розміщуючи антисемітизм поза історією і політикою – і який завжди вимагає свого неминучого повторення, живлячи стан вічного неефективного страху. Антисемітизм перебуває у часі. Є підґрунтя, але воно потребує історичної кризи, яка б збудила його до життя.

Найгірше почалося потім. 1898 року газета «La Libre Parole» опублікувала петицію про збір коштів для «вдів та сирот» Жозефа Анрі, фальсифікатора основного документа обвинувачення, що увійшов у історію під назвою «брехня Анрі». Коли його викрили, Анрі перерізав собі горло у в’язниці. Окрім збору грошей це мало й іншу мету – порятунок честі Анрі («Французького офіцера вбито, убито євреями»). Завдяки відносній конфіденційності, забезпеченій формою петиції, що відома під іронічною назвою «пам’ятника Анрі», її підписанти не обмежувалися у виразах. Один із них писав: «Слава шаблі, що звільнить нас усіх від паразитів». Звучали заклики про вигнання та винищення – заради порятунку країни, «заради бога». Хоч це поки що носило характер скоріш ритуалу, ніж реальних дій, однак, як відзначає історик Жан-Дені Бреден, «пам’ятник Анрі» був латентним виправданням геноциду.

Під прискіпливішим поглядом виявляється, що у цьому отруйному антисемітизмі одна з догм віри стоїть окремо від інших: певність у тім, що єврей не є французом. А тому за власною сутністю є зрадником. У світлі цього справа Дрейфуса була втіленням антисемітської мрії, «величезним благом для Франції», якщо говорити словами зі звіту військового трибуналу 1894 року, опублікованого «Le Croix». Дрюмон писав, цитуючи Бісмарка: «Навіщо бог створив євреїв, як не для того, щоб вони були шпигунами?». Фактично, це не є ані зрадою, ані шпигунством, бо єврей не може зрадити країну, яка й так є йому чужою (Коли Дрейфуса заарештували, Дрюмон оголосив, що його слова були «пророчими»).

Жоден французький єврей не уникнув обвинувачення. Навіть ті, хто народився у Франції й успішно асимілювався, як Дрейфус, хто був багатим, освіченим, зробив успішну військову кар’єру – навіть такі побоювались за своє майбутнє. Захисники Дрейфуса запитували: чому б він міг захотіти поставити під загрозу так багато?. Асиміляція, якою євреї так пишалися, виявилася міфом у той момент, коли, кажучи словами Ханни Арендт, однієї ночі один єврей потрапив із розряду парвеню до числа паріїв. У цьому контексті найгірші злочини євреїв уже не обмежувалися сферою грошей, до якої їх прив’язали їхні таланти та історія (не те, щоб такі думки містили бодай якесь розуміння єврейської історії). Якщо ж злочин єврея – бути іноземцем, то куди більший гріх – думати, що він здатен перестати ним бути. «Ми використовували для нападу на них те, що серед них не було нікого, окрім лихварів», – підкреслював один із коментаторів, – «Тепер ми нападаємо на них за те, що вони прагнуть бути іноземцями й більше ніким».

Це переконання продовжує жити і в ХХ столітті. Опитування, проведене 1966 року Французьким інститутом показало, що 19% громадян Франції вважають, що євреї не є настільки повноцінними французами, як власне французи (до цього є й ближчі за часом аналогії – 36% республіканців вважають, що Обама народився не у США). Точно таке ж враження я мала напередодні виборів Саркозі, коли несподівано опинилася поряд із онуком Шарля де Ґолля у паризькому ресторані (я не впевнена, як і чому між нами зав’язалася розмова).

Уявіть собі надзвичайну картину армійського офіцера – зі званням не нижче полковника – того, кого раніше вважали антисемітом і хто тепер ставав на захист Дрейфуса, доводячи його невинність у Генеральному штабі. Якщо мужність Золя є відомою й гідно висвітленою, то полковника Пікара, куди менш відомого нащадкам, теж можна описати як героя цієї справи. Саме Пікар відкрив, що бордеро, єдиний доказ обвинувачення проти Дрейфуса, переписував Естерхазі. Спочатку він вірив у вину Дрейфуса, але, зіткнувшись із незаперечними доказами, змінив свою думку. Коли генерал Ґонс сказав йому: «Яке тобі діло до того, що єврей гниє на Острові Диявола?», Пікар відповів: «Генерале, що Ви кажете? Це огидно. Я ні в якому разі не заберу цю таємницю з собою в могилу».

З моменту свого відкриття Пікар не зупинявся ні перед чим, включно з десятирічним ставленням під удар власної військової кар’єри, намагаючись виправити несправедливість, котра, на його думку, була загрозою цілісності, якщо взагалі не існуванню, Франції як нації. Через це його ненавиділи навіть більше, ніж Дрейфуса. «Один я помітив дивну річ», – писав представник МЗС на процесі Золя Моріс Палеолоґ, – «це те, що Дрейфус не був об’єктом ненависті для офіцерів… Що ж стосується Пікара, то одного імені цього ренегата достатньо для того, щоб викликати безмежний гнів. Вони люто ненавидять і проклинають його». Як відзначає Беґлі, Пікар був фактично знищений армією за те, що повідомив цю інформацію. Під час процесу Золя Пікар перебував під вартою у фортеці, очікуючи розгляду своєї справи військовим судом. Керівництво, звісно, це заперечувало, але його відправили з місією до Тунісу, сподіваючись, його вб’ють тубільці (врешті решт він стане військовим міністром у кабінеті Жоржа Клемансо 1906 року).

Свідчення Пікара на процесі Золя, задля якого його тимчасово випустили з-під варти, було одним із яскравих епізодів судового розгляду. Незважаючи на те, що його так ненавиділи, або може саме завдяки цьому він був ледь не суперзіркою. За кілька годин пішли чутки про те, чи він узагалі з’явиться. З лави свідків Пікар оголосив, що не вважає, що найкращим виходом для його країни і армії є «заховатися у сліпій вірі»:

«Можливо, завтра мене виженуть із армії, яку я люблю і якій я віддав 25 років свого життя! Це не стримує мене від виконання свого обов’язоку – шукати істину й справедливість. Я зробив це, будучи цілковито переконаним, що служу армії і своїй країні».

Для Пікара, сліпа віра армії і/або нації була ворогом справедливості й правди. Те, що він не остаточно довів цю опозицію до рівня абстракції, не робить його внесок прозорішим і потужнішим за справу Дрейфуса. Отримана цілковита поразка армії ясно показує ціну, яку вона повинна була заплатити за свої махінації, укривання й самообман. Армія брехала. І тільки-но її престиж і становище було скомпрометовано першою брехнею – справою Дрейфуса – стало ще важливіше брехати знов і знов. Розбита у війні з Пруссією, після втрати Ельзасу й Лотаринґії (дому як Дрейфуса, так і Пікара), армія повинна була бути безгрішною. Ось чому багато хто з антидрейфусарів вважав, що навіть коли Дрейфус і невинний, другого судового процесу бути не повинно. Читання матеріалів справи демонструє, як армію все глибше засмоктувало трясовиння, створене нею самою, наче ефектно зображеного Рейнахом героя російського роману, котрий проникнув до будинку, щоб зробити крадіжку зі взломом,а пішов звідти вбивцею «двох жінок, що піймали його на гарячому».

Коли ми розглядаємо проблему справедливості щодо Дрейфуса, центральним питанням має бути – тоді, як і тепер – про чию справедливість ідеться? На допиті на процесі Золя майор Рабарі з паризького військового трибуналу привселюдно заявив: «військове судочинство діє інакше від вашого правосуддя». Слідчий Клемансо – брат майбутнього прем’єр-міністра – заперечив: «Існує лише одна справедливість». Але Раварі не поступався: «У нас інакший кодекс». Його відвертість вражала, вона була прекрасною навіть у словах Рейнаха, котрий залишив жахливий коментар: «Протест Клемансо був необґрунтований. Раварі мав рацію. Існували дві справедливості, два розуміння обов’язку й честі, два менталітети, два народи Франції». Це розрізнення між швидкою військовою юстицією і належною правовою процедурою досі має своїх захисників. За словами Скотта Брауна, республіканця, обраного до Сенату на місце Теда Кеннеді в січні, «у цей час ми припинили діяти як юристи й почали діяти як патріоти» (він виступав проти судових процесів за обвинуваченнями в тероризмі).

Паралелі з сучасністю цим не обмежуються і дістаються й британських берегів. Посилаючись на міркування національної безпеки, державні обвинувачі стверджували, що більшість доказів проти Дрейфуса, котрих насправді не існувало, не могли бути оприлюдненими в суді. У Великобританії Девід Мілібенд нещодавно використав точно такий самий аргумент, щоб виправдати нерозголошення докладної інформації про британську політику і, як свідчать деякі дані, співучасть у незаконній видачі ув’язнених і тортурах. З «національною безпекою»-прикриттям ерозії громадянських свобод усі ми познайомилися після 11 вересня. Втім, слід зробити наступний крок: національна безпека як пряме прикриття для державної таємниці і – гадаю, ми можемо це з певністю сказати – брехні (Беґлі дає вражаючий перелік таких паралелей зі справою Дрейфуса щодо тортур і свідчень про незаконні дії уряду).

У всіх цих приниженнях Франції Пруссією 1870 року, як він натякав, вирішальне значення мала ідея зради у нації, котра, як і будь-яка інша, не могла взяти на себе відповідальність за власну поразку. Саме через це поява людини, яку можна було обвинуватити у військовій зраді, була настільки втішною. Культом армії прикривалася катастрофа. Це також є важливим уроком, винесеним із цієї справи. Немає армії більш небезпечної й безжалісної, більш схильної до корупції, ніж та, котру переслідують поразки. Дуже часто в умовах лих, минулих чи передбачуваних, армія перетворюється на бога. Після 1870 року наново модернізована (за прусськими зразками) армія була опорою народу. Вищу військову школу (Ecole supérieure de guerre) створено для того, щоб рекрутувати офіцерів шляхом відкритого відбору. Це послугувало приводом для сплеску обурення проти єврейських офіцерів, чисельність яких було значно перебільшено антисемітською пресою. Втім, за результатами вступних іспитів євреї дійсно були диспропорційно представлені у Вищій військовій школі. «Оскільки ми не можемо виставити їх кретинами, ми зробимо їх шпигунами», – писав один із коментаторів, – «у цьому лежить усе першоджерело справи Дрейфуса».

Вигнання євреїв із армії стало одним із головних завдань у боротьбі проти дрейфусарів. Трагічна іронія полягає в тому, що насправді не було лояльніших офіцерів, ніж офіцери єврейські, бо піднятися армійською кар’єрною драбиною євреєві можна було лише довівши, що він є вірним сином Франції (саме в цьому полягає причина того, що Дрейфус до самого кінця боротиметься за своє поновлення в армії).

Природно запитати, як реагувала на справу Дрейфуса єврейська громада? На жаль, зрозуміло, передусім шляхом уникання. Шлях, яким це було зроблено, може нам багато розповісти про дилему, що стояла перед європейським єврейством під час справи Дрейфуса. Французькі євреї боялися, що будь-яке втручання з їхнього боку ще більше розпалить по-антисемітському налаштовану громадську думку, що це може поставити під питання так важко зароблений ними статус у суспільстві та, передусім, через те, що про них будуть думати як про тих, хто об’єднався для захисту зрадника лише через те, що той був євреєм (упродовж перших років після 1894 громадська думка не мала підстав ставити під питання рішення суду). Жоден із цих страхів не був обґрунтованим. Найважчим для євреїв було відмовитися від своєї віри у республіку, що емансипувала їх ще 1791 року. Євреї були звільненими і через це, певною мірою, зобов’язані стати французами (і найважливіше те, що саме цю можливість заперечували антисеміти).

Головний рабин Задок Кан був єдиним, хто говорив про те, що асиміляція веде до втрати єврейської громади й віри. Для більшості ж євреїв ця справа була лише прикрим збоченням, вони були впевнені, що Франція скоро повернеться до своїх почуттів. Результатом, найчастіше, ставало мовчання. Леон Блюм коментував це 1935 року у своїх спогадах: «Євреї не обговорювали цю справу між собою; задовго до того, як торкнутися її, вони старанно її обминали. Велике нещастя пало на Ізраїль. Ви підкорюєтеся йому мовчки, поки час і мовчання не змиють його наслідків». Найбільш сумним у його спостереженнях є те, що євреї не говорили про справу Дрейфуса не лише публічно, а й між собою. Але для будь-якого єврея, який читає це сьогодні, питання, як і завжди щодо моментів «що могло би бути» повинно стояти так – «а що б я зробив?».

Озираючись назад, критика Блюма була незворушною. На його думку, таке ставлення євреїв становило реальну небезпеку для єврейського народу і у часи Дрейфуса, і коли Блюм писав це 1935 року:

«Багаті євреї, євреї середнього класу, євреї на цивільній службі – усі вони боялися брати активну участь у боротьбі за Дрейфуса так само, як тепер вони бояться боротися проти фашизму. Вони розуміли не більше, ніж тепер, що жодна обережність чи рольова гра не одурить супротивника, і що вони лишаються жертвою на заклання як для переможних антидрейфусарів, так і для тріумфального фашизму».

Блюм і мав, і не мав рації. Зрештою справа Дрейфуса була поразкою антисемітизму. Дрейфус вийшов на свободу і його було поновлено на службі. Закон переміг упередження. Блюм стане першим євреєм на посту прем’єр-міністра Франції 1936 року, потім повторно у 1938 та в 1946-1947 роках. Але, як ми знаємо тепер і як він не міг знати тоді – страх Блюма за євреїв перед загрозою фашизму, що зароджувався, підтвердився найжахливішим чином. Чинники, що підживлювали антисемітизм у окупованій Франції були дуже схожими (військова поразка) і одночасно відмінними (фінансова криза 1931 року на піку світової кризи 1929 року, масовий приток бідних іммігрантів-євреїв). Паралелі ж, відчуття Віші як помсти антидрейфусарів, викликають дрож. Ані на мить у Віші не вагалися впроваджувати антиєврейські заходи з подачі німецьких окупантів і колишніх ворогів. Насправді, як свідчать історики, багато в чому вони їх випередили. Тому уроком із цієї справи є не те, що справедливість переможе, а те, що боротьба за неї не має кінця. У листопаді 1938 року було ухвалено закон, котрий дозволяв позбавляти французького громадянства вже натуралізованих осіб, котрі показали себе негідними звання французького громадянина. Одним із першим правових заходів режиму Віші було ухвалення Єврейського статуту, який виключав євреїв із верхніх позицій державної служби, офіцерського корпусу й числа унтер-офіцерів. Жорстока іронія полягала в тому, що право посідати низові посади на державній службі резервувалося для тих євреїв, котрі колись служили в армії.

Наступного дня після ухвалення Єврейського статуту колишній депутат-єврей П’єр Массе, інтернований у Дрансі перед депортацією до Освенциму, писав Петенові:

«Я був би Вам вдячний, коли б Ви сказали, чи повинен я зірвати стрічки зі свого брата, молодшого лейтенанта 36 піхотного полку, який загинув під Дюамоном у квітні 1916 року; зі свого зятя, молодшого лейтенанта 14 драгунського полку, вбитого в Бельгії в травні 1940-го; з мого небожа Жана-Пьєра, вбитого під Ретелем у травні 1940-го? Чи можу я дозволити своєму братові зберегти медаль, здобуту ним під Невіль-Сен-Вааст, із якою я поховав його? Нарешті, чи можу я бути певним, що ніхто не відбере медаль св. Єлени мого прадіда? Я дуже хочу дотримуватися законів своєї країни, навіть, коли їх продиктували загарбники».

«Я думав, що послужити справі краще, ніж замкнутися у сліпій вірі», – слова Пікара на процесі Золя отримали сильну підтримку з дещо, на перший погляд, неочікуваного боку. La Revue blanche, еклектичний літературний журнал, що став притулком для окремих ранніх творів Пруста і хвалився тим, що Блюм був одним із його основних авторів. До 1898 року він, здавалося, не мав ані етичних, ані естетичних принципів, ані певної спільної ідентичності, окрім як, за словами одного історика, «відчуття приналежності до раси ізраелітів». Таде Натанзон, власник журналу, був євреєм і другом Рейнаха. До числа авторів видання входили Ґюстав Кан, Жюльєн Бенда і Бернар Лазар. 1 лютого 1898 року, через два тижні після публікації «Я звинувачую» Revue опублікував «Протест» із висловленням переконання в тому, що Дрейфус є жертвою судової помилки і «нудотою» суду щодо цієї справи. «La Revue Blanche», один із небагатьох форумів, у яких євреї виявилися готовими виступити на захист Дрейфуса, забезпечує контекст, що дозволяє мені сформулювати два наступні запитання: ким є інтелектуал і ким є єврей?

За одну ніч Revue з літературного журналу, який надрукував один принагідний маніфест, перетворився на видання політичного характеру. У пориві, який ніхто не міг передбачити, La Revue blanche підхопив естафету Золя. Для тих, хто розглядає справу у стосунку до політики письма, Revue, звісно, є одним із найнезвичайніших літературних джерел доби. Він був притулком інтелектуалів (цим терміном у його сучасному значенні ми, виявляється, теж зобов’язані справі Дрейфуса, його винайшов Альбер Клемансо). Одна з ранніх петицій на захист Дрейфуса отримала назву «Маніфест інтелектуалів». Чверть століття потому, 1927 року, один із авторів Revue Жульєн Бенда став автором відомої «Trahison des clercs» або, як його зазвичай перекладають «Зради інтелектуалів», цитатою з якої відкривалася Рейтівська лекція Едварда Саїда 1993 року «Репрезентації інтелектуала». Для антидрейфусарів на інтелектуалах лежала головна провина: «Тієї мірою, якою народ стає інтелектуальним (s’intellectualise), він гине», – писав ультранаціоналіст Моріс Баррес, – «лише воєнні чесноти уособлюють силу нації».

У очах Revue місією письменників було очистити Францію від політичного лиха, що її охопило: «Справедливість як доброчинність, як солідарність, завжди повинна мати можливість розраховувати на письменників». Видання знало, що це поставить його під удар. Основна думка, що оволоділа країною – безумовна віра в народ і армію, переконання в тому, що будь-який виклик армії загрожує стабільності всіх національних установ і може фатально послабити країну; нарешті, глибока підозра до інтелектуального життя, за словами ключового літописця справи Дрейфуса Робера Ґотьє, «ненависть до вільного дослідження, що маскувалася під заклик до дії» (як на мене, це чи не найкраще визначення антиінтелектуалізму). «Терпіти те, що зовнішні сили інтелектуалів, професорів, письменників і безвідповідальних журналістів – тобто сила простої думки – матиме змогу чинити тиск на рішення, ухвалювані нашою владою, – це відкривати двері для диверсійної діяльності», – писав Ґотьє. Для будь-якого публічного інтелектуала це величезний мимовільний комплімент.

Назви статей у Revue самі по собі є політичними уроками – «Небезпека», «Справа Дрейфуса і принцип влади», «Націоналістична ідея», «Зрадник», «La Disciplote» (Sic!), «Жгут». Одна за одною вони демонтували гасла французької державності, під якими будувалося обвинувачення проти Дрейфуса. Іноді вміщуючи журналістські розслідування, Revue свідомо втручалося у суспільні справи. «La Disciplote» і «Le Tourniquet» було присвячено жорстокості французької армії до солдатів, яких привчали до дисципліни. У подробицях викладалися різновиди фізичних і психологічних тортур, яким піддавалися, часто до смерті, ці в’язні. Ці викриття з’явилися за кілька місяців після помилування Дрейфуса. Для багатьох із його родини і з числа його прихильників помилування було катастрофою. Помилування здійснюється тільки щодо винних. Це означало кінець боротьби за справедливість, дозволивши армії – знову нечесним шляхом – зберегти обличчя. Звичайно, усвідомлюючи, що через це відгомони цієї справи невдовзі зітруться з пам’яті, було вміщено серію статей про армію у віддалених куточках земної кулі, де військова влада діє без системи стримувань і противаг, де існує «всемогутня» дисциплінарна рада, де немає апеляцій і панує нелюдський режим, який, за їхніми словами, уподібнював людей до диких тварин: «Людина зникає, існує лише звір». У далеких куточках імперії – більшість історій походила з Африки – французька армія засуджувала своїх солдатів на Аґамбенове «голе життя». «Слово „катування” не є перебільшенням», – стверджувалося в статті «La Disciplote».

Деякі з цих тортур – залізні кайдани, позбавлення світла, їжі і сну – пережив Дрейфус протягом п’яти років, які він провів без права листування на Острові Диявола. Багато хто, у тому числі сам Дрейфус, описували своє життя на острові, як поховання заживо. Один із ув’язнених в «La Disciplote» розповідає про будівництво власної могили: «Цей вираз більше не є метафорою». Поновні алюзії, звісно, повинні бути навмисними. Якщо нелюдяні покарання євреїв були, можливо, лише минулою перевіркою, то систематичне озлоблення власних солдатів, навіть за порушення дисципліни, було чимось іншим. Статті La Revue Blanche зривали покрив із установи, яка безтурботно сподівалася, що ніхто, за словами генерала Ґонса, не перейматиметься євреєм, кинутим гнити на Острові Диявола. Ця військова машина була безконтрольною. Жорстока колоніальна армія карала своїх солдатів так само, як і підкорених тубільців (пам’ятайте, що жертвами були французи, а не, скажімо, іракці в Абу-Грейб).

Писати це 1900 року було все одно, що здійснити напад на святиню. Більш ніж століття потому ще існують частини світу, де в цьому стосунку нічого не змінилося. «Відома виняткова честь армії», – заперечувала Revue антидрейфусарам 1898 року, – «є прикриттям для привілеїв брехні, зради, крадіжки і безкарних убивств» (дивно, вони не позивалися до суду). Франція стала військовою державою: «Усі ми бачимо державу у її страшній владі, як державу військову… панування закону скінчилося… розпочався деспотизм меча». Уряд уже був не більше, ніж «марною тінню, що зникає перед особами генералів». Revue вже було здатне розрізнити насіння тоталітаризму, що запанував 1940 року (ізраїльський історик Зеєв Штернель описав антидрейфусарську Лігу патріотів як першу протофашистську організацію). Франція потрапила у ярмо власних генералів. Верховенство закону потрапило у полон армії, котра піднімала себе до «теократичного», «жрецького» принципу, ідеалізуючи себе у прямій пропорції до тієї жорстокості, яку вона випускала назовні, не лише на власних солдатів: «Для доказу нашої нестримної сміливості, ми йдемо і вбиваємо беззахисних негрів… жертв убивчого безумства, що захоплює людину зі зброєю». «Обчистіть підложжя вашого національного патріотизму», – писав Люсьєн Ерр у відкритому листі до Барреса 1898 року, – «і ви знайдете гордовиту, жорстоку, завойовницьку Францію, упертий шовінізм… природжену ненависть до всього інакшого». Revue наполягало: не можна лишатися осторонь «без шкоди для частини душі». Думаю, що це можна справедливо охарактеризувати як «протигегемонічний» дискурс, що блаженно тікає назовні сам по собі. І коли я стикнулася з цими текстами у Британській бібліотеці, я була у тихому захваті.

Можливо, найкращою відповіддю на обвинувачення, що єврей не є французом, є постановка питання про те, ким він є. Або де, говорячи словами Ґюстава Кана з його есею «Націоналістична ідея», «Франція починається і де вона закінчується?». «Це неправда», – стверджувалося в «Протесті», «що євреї належать до однієї раси, а решта Франції – до іншої». Бачення La Revue blanche було інклюзивним. Вражаюче передбачивши аргументи, що й тепер залучаються в боротьбі проти расизму, Ерр писав Барресові: «Ви маєте знати, що коли слово «раса» й має хоч якийсь сенс, ви, як і всі ми, не є людиною однієї раси, але трьох, шести або дванадцяти, сплавлених разом і нерозривно змішаних у вашій особі». Брати кров нації – це передусім расистська, націоналістична метафора – і осквернити її в ім’я людства. Народ виживе лише тоді, коли поглине прибульця, яким сам і є. Звичайно, в цьому жива частка єврейської традиції: «бути вам прибульцями у землі Єгипетській».

Хоча багато хто з авторів La Revue blanche, а також його власник, були євреями, та вони не писали, як євреї. «Те, що єврейський інтелектуал став на бік Дрейфуса, абсолютно не залежало від його походження», – писав біограф Пруста Жан-Ів Таді. Боротьба за справедливість, критика ненависті на етнічному ґрунті, у випадку Дрейфуса, здійснювалася в ім’я універсальних гуманістичних цінностей, у яких ми вже можемо бачити обриси сьогоднішнього дискурсу прав людини. Однак, ми повинні визнати, що для євреїв, котрі захищали Дрейфуса, такі заклики до універсальності могли бути також формою камуфляжу, способом не виділятися в натовпі, приховуванням ідентичності. Це було помітно – про справу Дрейфуса євреї Франції не дбали, багато з них не просто лягли на дно, а зайняли чітку позицію, котру можна інтерпретувати як зраду свого народу.

З цього приводу найкритичніше висловився Бернар Лазар. Перший захисник Дрейфуса, він є нашим останнім героєм – останнім за порядком, але не за значенням. Його брошуру «Une erreur judiciaire» («Судова помилка»), підготовлену на замовлення брата Дрейфуса Матьє, було написано 1896 року, за два роки до «Я звинувачую» (3000 примірників було надруковано й надіслано в запечатаних конвертах до членів парламенту, знаменитостей, адвокатів та преси). Це Лазар найпотужніше підняв питання, яким я хочу закінчити. Що означає бути євреєм? Протягом усієї дрейфусіани він ніколи не переставав ідентифікувати себе як єврея. У цьому він уже був винятковим: «Хай говорять», – писав він у відкритому листі до колишнього міністра юстиції Людовіка Траріо, – «що перший, хто говорив, перший, хто став на захист мученика-єврея був єврей, єврей, котрий страждав у своїй власній плоті через кров і страждання цієї безневинної людини, єврей, який знав, до якого знедоленого, нещасного народу-парія він належить і який із цього розуміння виніс снагу боротися за справедливість та істину».

«Я єврей», – писав він у розповіді про свою полеміку з антисемітом Дрюмоном, – «я народився євреєм» (вони билися на дуелі – Лазар був справжнім героєм).

Цікаво, що Лазар не відрізнявся сильним почуттям єврейської ідентичності, але, на його думку це лише зробило його завдання як єврея ще актуальнішим: «Я єврей і я нічого не знаю про євреїв», – писав він у одному зі своїх афоризмів, – «тепер я є парієм, але не знаю, з яких елементів можу відбудувати свої гідність і особистість. Я повинен дізнатися, хто я, чому мене ненавидять і чим я можу бути». Для Лазара, отже, буття євреєм не означає ексклюзивної етнічної ідентичності. Це було більше схоже на проект, ідентичність, що віднаходилася і створювалася проти ненависті, а також на форму безперервної самоосвіти (можна сказати, éducation sentimentale). Лазар був одним з тих описаних Леоном Блюмом євреїв, котрі глибоко, найвищою мірою здатні вірити, навіть коли їм не вистачає релігійних переконань. «Але в чому може полягати така нерелігійна віра?», – запитує Блюм. Його відповідь й сьогодні звучить на повну силу: «У слові „справедливість”. Так само, як наука є релігією позитивістів, справедливість є релігією єврея».

У різкій атаці Лазар обвинуватив євреїв Франції «наскільки я їх знаю» – у відмові від солідарності з власним народом, у відкиданні євреїв іноземного походження, на яких вони списували власні недоліки, у перетворенні на «більших ура-патріотів Франції, ніж французи» (до числа яких він явно не хотів включати себе або будь-кого з євреїв). Навіть коли кілька десятків, можливо, стануть на захист «одного зі своїх братів-мучеників», тисячі інших будуть готові дивитися на Острів Диявола разом із «найвідданішими бійцями вітчизни»: «євреї віддалилися один від одного, і ганьба єврейського імені впала на них».

І все ж, що має вирішальне значення, коли йдеться про Лазара – і саме цим я закінчую свою розвідку – це те, що він ясно демонструє: боротьба за справедливість у ролі єврея, проти псевдоуніверсалізму, у якому втрачається будь-яке відчуття єврейства, не вимагає ніяких відмов від будь-чого з ваших етичних чи політичних переконань – зовсім навпаки. Він не почував нічого, крім презирства до тих, хто, заявляючи про свою стурбованість долею всього людства, ухилився від індивідуальних страждань. Але найбільший гнів – він позначав це словом «жах» – призначався тим, хто зважає лише на власні нещастя, або ж надає нещастю, що впало на когось із його родини, племені, партії чи секти, статус вселенської катастрофи. Для Лазара не могли бути ексклюзивними ані родина, ані партія, секта чи плем’я. «Я виступав за порятунок однієї людини; так що свободу буде повернено одній ув’язненій людині, але таким чином захищатиметься свобода кожного громадянина». Тому було можливо – саме на це робив ставку Лазар – боротися як єврей, але за все людство. За словами Пеґі, було дві справи Дрейфуса: «Та, що вийшла з полковника Пікара, була прекрасною. Та, що вийшла з Бернара Лазара, була нескінченною».

Повернемося до початку. Існує лінія, як ми часто говорили, що йде від справи Дрейфуса до створення Ізраїлю. Правда, що для багатьох, Дрейфус означав кінець мрії про єврейську емансипацію. Теодор Герцль, засновник політичного сіонізму, був журналістом у Парижі під час першого судового процесу Дрейфуса і пізніше описав момент, який надихнув його погляди (хоча його репортажі й щоденники показують, що він бачив слабкий зв’язок між подіями у Парижі й долею євреїв і набагато більше переймався зростанням австрійського електорального антисемітизму). Лазар теж на певний час став сіоністом, хоча згодом посварився з Герцлем і відмовився від політичної програми, в якій більше не бачив життєздатного майбутнього для свого народу. Що Лазар у першу чергу прагнув для євреїв – це набуття статусу вільного громадянина, здобуття прав, у яких він знайшов би себе, щоб випростатися й насолоджуватися сонцем. І це не була метафора. Після появи абсолютно необґрунтованих чуток про його втечу, тюремники Дрейфуса побудували восьмифутовий частокіл навколо його камери, який заступив в’язневі і денне світло, і море. Не може бути жодних сумнівів, що Лазар прийняв своє бачення – всеохопне й екстериторіальне – від єврея, котрий нудився на Острові Диявола:

«Для єврея слово “націоналізм” має означати свободу. Єврей, який сьогодні може оголосити “я націоналіст”, не стане особливо уточнювати “я людина, яка прагне відновити єврейську державу в Палестині і мріє про завоювання Єрусалиму”. Він скаже: “Я хочу бути повністю вільною людиною, я хочу насолоджуватися сонцем, я хочу мати право на свою людську гідність. Я хочу уникнути пригнічення, уникнути обурення, уникнути презирства, з яким люди прагнуть придушити мене. У окремі моменти історії, націоналізм для людських груп є проявом духу свободи”».

Історія «від Дрейфуса до Ізраїлю» не позбавлена істини: те, що сталося у Франції на початку століття, багато в чому було предтечею Віші. Але це не лише історія, і ті, хто це каже, ризикують стати сліпими щодо того, що Ізраїль, як нація єврейського народу, зробив із палестинцями, щоб стати нацією, і не менше щодо того, чим Ізраїль став. Якщо єдиним уроком, який ми винесли з антисемітизму, є більший і більший антисемітизм – необхідний, вічний, основа й межа всього єврейського життя – тоді ми нічого не навчилися. У іншій версії історії замість цього слід узяти зі справи Дрейфуса попередження проти гарячкового націоналізму, проти непогрішимості армії, доведеної до рівня теократичного принципу, проти етнічної винятковості, що відмежовує від людей інші народи світу, а також проти урядів, які намагаються приховати свої злочини.

На закінчення: у грудні минулого року я отримала електронною поштою з веб-сайту Public Diplomacy Network статтю Джералда Стейнберґа, опубліковану в Canadian Jewish News під назвою «Від Дрейфуса до Ґолдстоуна». Моєю першою реакцією, маю зізнатися, було тривожне хвилювання – раптом він виведе аргумент – від Дрейфуса до Ізраїля – який хотіла б вивести я. Мені не слід було турбуватися. Насправді я була дуже наївною. В очах Стейнберґа Ізраїль є сучасним Дрейфусом, а суддя Річард Ґолдстоун і його співавтори – військовим судом, винним у несправедливому помилковому обвинуваченні «всього єврейського народу» у військових злочинах [3]. Тут варто зауважити, що Ґолдстоун, будучи євреєм, надзвичайно глибоко залучений у міжнародне кримінальне право – він був головним прокурором Міжнародних кримінальних трибуналів ООН у справах колишньої Югославії та Руанди в період між 1994 і 1996 роками. У 1991 році, на прохання Нельсона Мандели, він керував розслідуванням політичного насильства у Південній Африці. Жодна з цих справ не вимагає від нас виправдання його дій, як судді над режимом апартеїду у Південній Африці (звичайно, наклепники, які намагаються привернути увагу до цієї епохи, нічого не кажуть про глибоку військову співпрацю Ізраїлю з цим режимом). «Можуть минути роки», – підсумовує Стейнберґ, – «поки сучасний Еміль Золя озвучить і засудить цей аморальний фарс і його виконавців». Якщо я на мить була у захваті від цього підтвердження актуальності Дрейфуса, давайте просто скажемо, що воно не було останнім. Сподіваюся, те, що я бачу речі інакше, є зрозумілим. Історія Дрейфуса, боротьба за справедливість, призводить, швидше, до універсальних прав людини, необхідності дотримуватися норм міжнародного права. На мій погляд, звіт Ґолдстоуна дає Ізраїлю унікальну можливість, я б сказала, зобов’язання, взяти на себе відповідальність за власні дії і визнати несправедливість цих дій, не лише під час операції «Литий свинець» взимку 2008-2009 років, а систематичну несправедливість щодо палестинського народу. Завжди краще служити країні, ніж «загорнутися у сліпу віру». Усі порівняння образливі, але ми могли б сказати, що вже маємо Золя. Ми вже маємо «Я звинувачую».

Лазар сказав:

«Я належу до раси тих, хто першими у світі впровадили поняття справедливості. Всі вони, кожен із них, мої предки, мої брати, хотіли, фанатично хотіли, щоб право належало всім і кожному, щоб шальки терезів закону ніколи не схилялися на користь несправедливості. Для цього, упродовж століть, вони кричали, співали, плакали, страждали, незважаючи на образи, незважаючи на плювки, що падали на них. Я є одним з них і хочу, щоб було так. І це саме так, чи ви думаєте, що я не маю права говорити про тих, про кого ви навіть не мріяли?».

Для мене немає важливішого уроку, який слід би було винести зі справи Дрейфуса.

Це – адаптована версія лекції Жаклін Роуз, прочитаної 21 квітня 2010 року. Її відео доступне за цим посиланням: http://www.lrb.co.uk/2010/04/21/jacqueline-rose/jaccuse-dreyfus-in-our-time.

Оригінал статті.

Переклад Сергія Гіріка.

Читайте також:

Факторы «Свободы»: почему растет популярность партии Тягнибока? (Андрей Манчук)

«Свободные» люди в «свободной» стране (Роза Вексельберг)

Вони балакають, Вона – працює

Коли говорите про Газу, не туліть до купи ще й Другу світову війну (Роберт Фіск)


Примітки

1. Інтерв’ю було опубліковано в LRB за 25 березня. «Ill Fares the Land» надруковано видавцем Allen Lane (256 сторінок, ціна £20, березень, ISBN 978-1-84614-359-5).

2. Yale, 272 сторінок, ціна £18, жовтень 2009, ISBN 978-0-300-12532-0.

3. Human Rights in Palestine and Other Occupied Arab Territories – Report of the United Nations Fact-Finding Mission on the Gaza Conflict (Права людини в Палестині та на інших окупованих арабських територіях – Звіт Місії ООН зі встановлення фактів щодо конфлікту в Газі).

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери