ЯК ЗАПРОДАВСЯ ОБАМА

  • 12 лютого 2010
  • 1377
ЯК ЗАПРОДАВСЯ ОБАМА

Президент набрав у свою економічну команду людей з Уолл-cтріт, головним прагненням яких є перетворити порятунок банків на постійну роздачу грошей

Доленосної осені 2008 року, коли світова економіка падала вниз, Барак Обама ішов у президенти як людина з народу, яка протистоїть Уолл-cтріт. Він агітував за податкову реформу, яка стопить жир з багатіїв, таврував НАФТА за те, що цей договір шкодить середньому класу, а також торпедував Джона Маккейна за підтримку закону про банкрутство, який допомагав багатим американцям «за рахунок тих американців, які тяжко працюють». Мабуть, Обама був не лівішим за Семюела Гомперса або Сесара Чавеса, але не те щоб під час виборів обабіч нього стояли банкіри з Citigroup і Goldman Sachs. Виборців, які принесли йому історичну перемогу, надихало передчуття того, що до ексклюзивного клубу нарешті вдирається справжній аутсайдер, що руйнуються стіни, що речі, за браком кращого або точнішого терміну, міняються.

Потім його обрали.

Те, що відбулося протягом року з тих пір, як Обама став президентом, стало одним із найбільш драматичних поворотів у нашій історії. Обраний у розпалі руйнівної економічної кризи, викликаної десятиліттям оргіастичної дерегуляції і нічим не стриманої жадібності, Обама мав чіткий мандат тримати в шорах Уолл-cтріт і переробити всю структуру американської економіки. Натомість він відправив усіх хоча б мінімально прогресивних радників, які були з ним під час виборів, на бюрократичну Камчатку, а на ключові економічні посади в Білому домі призначив тих самих людей, які й спричинили цю кризу. Тоді ця нова команда колишніх банкірів, розжирілих на спекулятивних пузирях, і інтелектуалів-риночників продовжила всіх нас розпродавати, влаштовуючи масову роздачу коштів від бідних багатим і систематично руйнуючи регуляторну систему зсередини.

Як міг Обама таке допустити? Він просто новачок у великій політиці, обдурений вашингтонськими старожилами? Чи той нерішучий, слабкий слуга банкірів, якого ми бачили цієї осені в телевізорі, і є справжній Обама?

Якими б не були справжні мотиви президента, широкий пакет фінансових «реформ», багатих на лазівки, який зараз проштовхують демократи, може в кінцевому підсумку наробити більше шкоди, ніж користі. Власне, деякі елементи цих реформ межують із божевіллям, погрожуючи значно підсилити політичну владу Уолл-cтріт шляхом інституціоналізації платників податків у ролі надавача соціальної допомоги фінансовому сектору. В якийсь момент під час дебатів головні економічні радники Обами вимагали повноважень видавати в майбутньому допомогу банкам, навіть не звертаючись до Конгресу за схваленням – і не даючи взамін платникам податків ні копійки.

Як ми до такого дійшли? Це почалось одразу ж після виборів— і майже ніхто цього не помітив.

«Просто подивіться хронологію укладення угоди з Citigroup,— радить провідний консультант Демократичної партії. — Просто подивіться. Це, блядь, дивовижно. Дивовижно! І ніхто нічогісінько про це не сказав».

Коли це сталося, Барак Обама ще не мав президентських повноважень, але огидна і непробачна видача грошей Citigroup стала першою видатною подією його президентства. Втім, щоби зрозуміти весь жах того, що відбулося, треба перенестись у 5 листопада 2008, наступний день після виборів Обами, за кілька тижнів до виплати цієї дотації.

Того дня переможний штаб Обами представив свою перехідну команду. Було багато знайомих імен: колишній керівник адміністрації Білла Клінтона Джон Подеста, багаторічна наперсниця Обами Валері Джаррет— але список був визначним радше через тих, хто в нього не увійшов, особливо з економічного кінця. Остен Гулсбі, економіст Чиказького університету, що був одним із головних радників Обами під час виборчої кампанії, не пройшов конкурсу. Не пройшла його і Карен Корнблу, що була директоркою з політичних питань у штабі Обами і допомагала виробити платформу Демократичної партії. Обидва під час кампанії робили наголос на популістських темах: Корнблу штовхала демократів у напрямку розв’язання проблем бідних і середнього класу, а Гулсбі агресивно критикував Уолл-cтріт, заявляючи, що топ-менеджери AIG мають отримати «Нобелівську премію зла».

Але 5 листопада їх обох вигнали із найближчого оточення Обами — і замінили групою банкірів з Уолл-cтріт. Підбором нової економічної команди президента займався його близький друг і однокурсник із гарвардського юрфаку Майкл Фроман, високопоставлений член правління Citigroup. Під час виборчої кампанії Фроман став одним із найбільших фандрейзерів Обами, забезпечивши пожертву у $200 тис. і познайомивши його із низкою важковаговиків— головним з яких був його наставник Боб Рубін, колишній співголова Goldman Sachs і колишній міністр фінансів при Біллі Клінтоні. Фроман тоді був головою штату Рубіна в Мінфіні і пішов слідом за своїм шефом, коли Рубін залишив адміністрацію Клінтона і перейшов працювати старшим радником у Citigroup (величезний новий фінансовий конгломерат, створений завдяки дерегуляторним заходам, які сам Рубін і проштовхував).

Неймовірно, але Рубін не звільнився з банку, коли пішов працювати до Обами. Він залишався в штаті Citigroup ще два місяці, в тому числі й коли брав участь у призначенні тих самих людей, які повинні були визначити долю його рідної фірми. А для допомоги в підборі економічної команди для Обами Фроман залучив нікого іншого як Джеймі Рубіна, який чисто випадково є сином Боба Рубіна. На той момент тато Джеймі все ще заробляв приблизно $15 млн. на рік, працюючи в Citigroup, яка переживала колапс, викликаний, зокрема тим, що Рубін раніше підштовхнув цей банк зробити масивні інвестиції в облігації, забезпечені борговими зобов’язаннями (CDO), та інші ризиковані інструменти.

Ось тут і починається найцікавіше. Із дня виборів минуло три тижні. Ви маєте президента-кульгаву качку в особі Джорджа Буша— він номінально все ще голова держави, але насправді вже однією ногою в гольфово-пивній стадії своєї кар’єри і більш ніж радий звільнити приміщення. Давати раду економіці, яку все ще трусить, залишились кульгава качка-міністр фінансів Генрі Полон, колишній голова Goldman Sachs, і керівник Федерального резервного банку Нью-Йорка Тімоті Гайтнер, який при Бобі Рубіні працював у клінтонівському Білому домі. Економічною командою Обами керує діючий топ-менеджер Citigroup разом із сином іншого управлінця Citigroup, що приєднався до перехідної команди Обами того ж місяця.

23 листопада 2008 року оголошено про угоду, згідно з якою держава витягне Citigroup звідти, куди її завів Рубін, за допомогою величезної порції готівки від платників податків та держгарантій. Це жахлива для держави угода, яку серйозні економісти майже в усьому світі рознесли в пух і прах і яка обурила всіх, хто платить податки. За угодою банк отримує готівкою $20 млрд., на додачу до $25 млрд., уже отриманих кількома тижнями раніше в рамках Програми порятунку проблемних активів (TARP, «план Полсона»). Та це ще квіточки. Крім того, держава погоджується стягти з платників податків до $277 млрд., щоб компенсувати Citi те, що вона втратить на своїх проблемних активах (багато з яких— ті самі токсичні CDO, в які Рубін змусив Citi вкладатися). Жоден топ-менеджер Citi не звільнений, на їхню зарплатню накладено лише невеликі обмеження. Це полюбовна угода століття, яка підвісила цілі покоління важко працюючих платників податків на борговий гачок, щоб окупити божевільно дорогу роботу Боба Рубіна в Citi. «Якщо ви мали хоч якісь сумніви в пануванні Уолл-cтріт над Мейн-стріт, ці сумніви треба відкинути»,— заявив колишній міністр праці Роберт Райх, коли було оголошено про цю угоду.

Погано вже те, що один із колишніх протеже Боба Рубіна з клінтонівських часів, голова Федерального резервного банку Нью-Йорка Гайтнер тісно залучений до переговорів, які передбачувано перекладають майбутні витрати Citi на Федеральну резервну систему (ФРС). Та справжній шок наступає за кілька годин після укладення цієї угоди, коли перехідна команда Обами робить радісне оголошення: Тімоті Гайтнер буде міністром фінансів у Барака Обами!

Іншими словами, топ-менеджер Citigroup (Майкл Фроман) найняв Гайтнера керувати Мінфіном США, коли ще не висохло чорнило на угоді про передачу величезних грошей від держави до Citigroup— угоді, укладати яку допомагав сам Гайтнер. В анналах нахабних політичних шахрайств ця історія має потрапити до почесної галереї всіх часів і народів.

Уолл-cтріт так сподобався порятунок Citi і призначення Гайтнера, що індекс Доу-Джонса негайно здійснив небачений із 1987 р. дводенний стрибок угору, піднявшись на 11,8%. Акції Citi підскочили за день на 58%, а JP Morgan Chase, Merrill Lynch і Morgan Stanley піднялись більш ніж на 20%, коли на Уолл-cтріт почули новину, що щедрість держави не зникне разом із Джорджем Бушем і Хенком Полсоном. «Гайтнер забезпечить м’який перехід від адміністрації Буша до адміністрації Обами, бо він уже зараз бере участь в управлінні ситуацією», – зазначив президент Leeb Capital Management Стівен Ліб.

Втім, непоміченим залишився той факт, що Гайтнера найняв діючий топ-менеджер Citigroup, якого все ще чекала велика премія, попри його близькість до Обами. В січні 2009 року, всього лиш за місяць після порятунку, Citigroup виплатила Фроману річну премію у розмірі $2,25 млн. Та якою б обурливою не була ця виплата, вона виявиться мізерною дрібницею для банкірів, які отримають усе, що захочуть (і більше) від нового президента.

З Бобом Рубіном іронія полягає в тому, що він є некритичним мегакапіталістичним демагогом, вся кар’єра якого спростовує міф про меритократію вільного ринку. Зовсім як Алан Грінспен— приголомшливо некомпетентний економічний прогнозист, якого політики боготворили протягом чотирьох десятиліть тому що колись він зустрічався із Барбарою Уолтерс— так і до Рубіна американська політична еліта ставилася із благоговінням майже 20 років, незважаючи на те, що він провалював майже все, із чим мав справу. Покерувавши Goldman Sachs (1990-1992), він перейшов у клінтонівський Білий дім (1993-1999), а звідти— в Citigroup (1999-2009), залишаючи по собі слід із епічних ляпів, які дивним чином щоразу зміцнювали його авторитет.

Очолюючи Мінфін при Клінтоні, Рубін був рушійною силою двох монструозних дерегулюючих заходів, які стали головними причинами торішньої фінансової кризи: скасування Закону Гласса-Стіголла (здійснене спеціально для того, щоб легалізувати мегазлиття Citigroup) і дерегуляцію ринку деривативів. Встановивши цю бомбу із годинниковим механізмом, Рубін пішов з уряду в Citi, яка невдовзі висловила вдячність, видавши йому зарплату в розмірі $126 млн. протягом наступних восьми років (у цій країні передачу грошей не називають хабарем, якщо гроші дали постфактум). Змусивши керівництво наростити ризиковані інвестиції в токсичні інструменти, що майже зруйнувало компанію, Рубін звинуватив у своїх помилках раду директорів Citi, а на додачу ще й поскаржився, що йому замало платять. «Я впевнений, що не було такого року, коли я б не міг перейти працювати деінде і заробляти більше»,— сказав він.

Незважаючи на те, що Рубін, мабуть, найбільше з усіх нині живих людей відповідальний за торішній крах (його колосально дурні рішення на найвищих урядових щаблях і в управлінні приватною фінансовою суперсилою роблять його унікальним), саме навколо нього Барак Обама вирішив будувати свій Білий дім.

Існує чотири канали, через які можна бути пов’язаним із Бобом Рубіном: через Goldman Sachs, адміністрацію Клінтона, Citigroup і через Hamilton Project— «мозковий центр», який Рубін очолював під патронатом Брукінзького інституту для популяризації своєї ідеології збалансованих бюджетів, вільної торгівлі та фінансової дерегуляції. В команді, яку Обама після своєї інаугурації призначив займатися економічною політикою, задавали тон люди, які були пов’язані щонайменше з однією із цих чотирьох установ. Це настільки помітно, що тепер Білий дім нагадує групу статистів у фільмі «Життя Боба Рубіна».

У Мінфіні працює Гайтнер, який працював під керівництвом Рубіна за клінтонівських часів. «Радником» Гайтнера (штучно створена посада, яка не потребує схвалення Сенату) служить Льюїс Александер, колишній головний економіст Citigroup, який у 2007 р. переконував Citi, що турбуватися з приводу іпотечного краху, який насувався, підстав немає. Ще двоє «радників» Гайтнера— Джин Сперлінг і Лейл Брейнард— працювали під началом Рубіна в Національній економічний раді (НЕР), ключовій групі, що координує всю економічну політику Білого дому.

Тим часом, директором НЕР Обама призначив економічного «царя» (куратора певної галузі діяльності уряду. – Пер.) Ларі Самерса, який був протеже Рубіна в Мінфіні. Щаблем нижче Самерса розташований Джейсон Фурман, який працював на Рубіна в клінтонівському Білому домі й був одним із перших директорів рубінівського Hamilton Project. Призначення Фурмана – наполегливого лобіста угод про вільну торгівлю на кшталт НАФТА й автора солодкавих панегіриків глобалізації під назвами типу «Walmart: історія поступового успіху» — було одним із перших натяків на те, що Обама лише позував, коли під час виборів обіцяв натовпам ледве животіючих мешканців Середнього Заходу переглянути НАФТА, яка полегшила перетікання робочих місць «синіх комірців» в інші країни. «Недоліки НАФТА були очевидними, коли її підписували, і тепер ми мусимо виправити цю угоду, щоб їх усунути», — заявляв Обама. Втім, Білий дім тихцем придушив усі розмови про перегляд цієї торговельної угоди через пару місяців після того, як найняв Фурмана, щоб той визначав його економічну політику. «Президент сказав, що ми розглянемо всі варіанти, але я думаю, це можна зробити і без перегляду угоди», — заявив журналістам торговельний представник США Рональд Кірк під час маловідомої селекторної наради в квітні.

Це оголошення не було таким уже сюрпризом, якщо врахувати, кого Обама найняв працювати в НЕР разом із Фурманом: консультанта з питань менеджменту Дайану Фарел, що працювала під керівництвом Рубіна в Goldman Sachs. У 2003 р. Фарел стала авторкою сумнозвісного документа, в якому стверджувала, що перенесення американських робочих місць за кордон може бути «настільки ж корисним для США, наскільки й для країни призначення, а може і більше».

До Самерса, Фурмана й Фарел у НЕР приєднався Фроман, який на той момент був офіційно призначений на унікальну посаду: він є не лише радником Обами з питань міжнародних фінансів у НЕР, одночасно з цим він працює заступником радника з питань національної безпеки в Раді національної безпеки (РНБ). Таке сумісництво дає Фроману прямий доступ до президента, надаючи йому повноваження координувати міжнародну економічну політику Обами під час кризи. Допомагатимуть йому Девід Ліптон, інший сумісник у НЕР і РНБ, що працював з Рубіном у Мінфіні та Citigroup, та Джейкоб Лью, колишній співробітник Рубіна в Citi, якого Обама призначив заступником директора Держдепартаменту з питань міжнародних фінансів.

У Комісію з питань торгівлі товарними ф’ючерсами (КТТФ), яка має регулювати торгівлю деривативами, Обама призначив Гарі Генслера, колишнього банкіра з Goldman, який працював під началом Рубіна в клінтонівському Білому домі. Генслер був ключовою фігурою в прийнятті сумнозвісного Закону про модернізацію товарних ф’ючерсів 2000 р., який завадив регулюванню деривативів— таких, як CDO і кредитно-дефолтні свопи, які відіграли таку важливу роль у торпедуванні економіки минулого року. А головою всесильного Адміністративно-бюджетного управління Обама призначив Пітера Орсага, який був першим директором рубінівського Hamilton Project. Орсаг колись лаконічно підсумував ідеологію цього проекту як ліберальний варіант рейганоміки: «Ринкова конкуренція та глобалізація породжують значні економічні вигоди».

В цілому, вал призначень людей, пов’язаних із Бобом Рубіном, може представляти найпотужніший вплив одного представника Уолл-cтріт в усій історії уряду. «Замість команди суперників у них команда Рубінів, —каже Стівен Клемонс, директор Програми американської стратегії в New America Foundation. – Ви бачите, що вони реанімували, але не реформували Уолл-cтріт».

В той час, як усі важливі посади в адміністрації Обами отримали союзники та послідовники Рубіна, науковцям та прогресистам дісталися майже беззмістовні, навіть кумедні ролі. Корнблу, яка була головним політичним архітектором феноменального злету Обами, в нагороду за це отримала корковий шолом і була відправлена за океан в Париж, де тепер працює послом США в Організації економічної співпраці та розвитку, без жодних перспектив коли-небудь потрапити на телеекрани. А Гулсбі був призначений виконавчим директором у Консультативну раду при президенті з питань економічного відновлення (КРПЕВ)— таке собі звалище для критиків Уолл-cтріт, які допомагали Обамі під час виборів. Один із високопоставлених демократів називає цей орган «Сибіром» (Siberia).

Разом з Гулсбі в цей ГУЛАГ начальником потрапив колишній голова ФРС Пол Волкер, який у березні 2008 р. допоміг кандидатові Обамі написати промову про те, що дерегулюючі заходи вісімдесятих і дев’яностих «виправдовували і навіть заохочували етику жадібності, нехтування перешкодами, інсайдерських угод— того, що завжди загрожувало довгостроковій стабільності нашої економічної системи». Цю промову зустріли бурхливими оплесками, але комісія, яку Обама віддав в управління Волкеру, настільки беззуба, що вона ніяк не могла навіть зібратися до травня-місяця. Єдиний прогресист у Білому домі, економіст Джаред Бернстайн, займає посаду, яка звучить серйозно: головний економіст і радник з питань національної економічної політики. Єдина проблема в тому, що радником він працює у Джона Байдена, який, здається, більше цікавиться зовнішньою політикою, ніж фінансовою реформою.

Значущість усіх цих призначень полягає не в тому, що тепер типи з Уолл-cтріт можуть надавати прямі послуги своїм колишнім роботодавцям. Річ у тім, що за парою винятків ці призначення представляють собою мікрокосм того, за що виступає Демократична партія в 21 столітті. Фактично всі рубінівці, покликані Обамою керувати економікою, сповідують одну фундаментальну політичну філософію, яку протягом багатьох років ретельно артикулював Hamilton Project: розширюйте страховочну мережу для захисту бідних, але дайте Уолл-cтріт робити те, що вона хоче робити. «Боб Рубін і ці хлопці— вони класичні лімузинні ліберали, — каже Девід Сирота, колишній стратег демократів. — По суті, це люди, які заробили на спекулятивній економіці силу-силенну грошей, але хочуть називати себе хорошими демократами, бо готові давати бідним трохи більше грошей. Це і є програмна модель нинішньої Демократичної партії: дозвольте багатим робити своє, але дайте трошки більше всім іншим».

Навіть ті члени економічної команди Обами, які більшу частину свого життя провели на державній службі, примудрилися заробити і собі на Уолл-cтріт невеликі статки. Економічний «цар» президента Ларі Самерс в одному лише 2008 році отримав платню більше $5,2 млн. на посаді виконавчого директора хеджевого фонду D.E. Shaw. Ще $2,7 млн. йому заплатила за публічні виступи та лекції ціла купа майбутніх отримувачів державної допомоги, зокрема Goldman Sachs і Citigroup. Помічник Гайтнера в Мінфіні Джин Сперлінг минулого року заробив у Goldman Sachs приголомшливу суму в $887 727 за надання анекдотичних послуг: «консультації з питань благодійності». Інший новий співробітник Мінфіну, Марк Паттерсон, отримав $637 492, працюючи лобістом на Goldman Sachs, а ще один високопоставлений помічник Гайтнера, Лі Сакс, заробив більш ніж $3 млн., працюючи в нью-йоркському хеджевому фонді під назвою Mariner Investment Group. Цей список можна продовжувати довго. Навіть голова адміністрації Білого дому при Обамі, Рам Емануель, який не перебував на держслужбі всього 30 місяців свого дорослого життя, примудрився відкласти $18 млн. під час нетривалої роботи в приватному секторі на Уолл-cтрітівську фірму під назвою Wasserstein-Perella.

Річ у тім, що економічна команда, яка складається виключно із черствих мільйонерів-уродів, абсолютно не зацікавлена в реформуванні перевіреної системи, що зробила їх багатими. «Не можна очікувати, що ці люди робитимуть щось інше, окрім захисту Уолл-cтріт»,— каже конгресмен Кліфф Стернс, республіканець із Флориди. Це стало очевидним під час першої промови Обами в Конгресі, коли він наголосив, як важливо, щоб американці знову почали як божевільні брати позики. «Кредит —це кров економіки»,— заявив він, пообіцявши кинути «всю силу федерального уряду на те, щоб великі банки, від яких залежать американці, мали достатньо впевненості й достатньо грошей». Цими словами президент, обраний на платформі змін, оголосив, що в економіці він не планує ніяких фундаментальних змін. Замість зробити те, що зробив під час Великої депресії Франклін Рузвельт, а саме ввести нові жорсткі правила для обмеження фінансових зловживань, Обама зібрався інституціоналізувати політику, яка міцно укорінилась за часів Буша, коли кілька мегакорпорацій багатіють за рахунок усіх інших.

Обама не завжди рівнявся на Рубіна в питаннях економічної політики. Незважаючи на те, що його оточує команда, налаштована категорично проти дефіцитних видатків (збалансований бюджет і скорочення дефіциту завжди були ядром рубінівського мислення), Обама стартував із величезним пакетом економічного стимулювання, який повинен був знову запустити економіку й зупинити безробіття, породжене кризою 2008 р. «Тут треба їм віддати належне, — каже сенатор Берні Сандерс, прихильник спрямування державних ресурсів на боротьбу із безробіттям. — Це дуже важливий закон, і $787 млрд. це багато грошей».

Та скільки б робочих місць не створило чи зберегло це стимулювання (згідно із абсурдно точними і вже розвінчаними підрахунками Білого дому— 640 329), допомога, яку Обама надав простим людям, є карликовою за розміром і масштабами порівняно із грошима платників податків, які надаються фінансовим гігантам Америки. «На виплату іпотеки вони витратили $75 млрд., але подивіться, скільки вони дали Уолл-cтріт»,— каже один із провідних стратегів Демократичної партії. За оцінкою Ніла Барофскі, генерального інспектора, який наглядає за реалізацією TARP, загальна сума допомоги Уолл-cтріт можливо сягає $23,7 трлн. І тоді як держава продовжує роздавати великі гроші великим банкам, Обама і його команда рубінівців майже нічого не зробили для реформування збоченої фінансової системи, яка й підірвала світову економіку

Реформаторські ініціативи мали багатообіцяючий старт. В Палаті представників наступ очолив конгресмен Барні Френк, широко відомий голова комітету Конгресу з питань фінансових послуг, який минулого року здобув популярність у якості гострого на язик критика Уолл-cтріт під час рятування банків Бушем. Коли Обама ще був сенатором, вони з Франком навіть разом розробляли популістський закон проти великих прибутків топ-менеджерів. Навесні, коли економіка вже лежала в руїнах, Френк почав ініціювати слухання по цілій низці реформ, розроблених при значній участі Білого дому, і спочатку вони містили дуже хороші моменти. Там були заходи, які б обмежили агресивне кредитування по картках, заборонили банкам стягувати надмірні штрафи, примусили публічні компанії (акції яких вільно обертаються на фондовому ринку. – пер.) проводити належну оцінку ризиків і дозволили акціонерам голосуванням визначати розмір зарплатні топ-менеджерів. Були навіть круті заходи проти ризикованих деривативів і заборона таким фірмам, як AIG, обирати власних регуляторів.

Потім комітет приступив до роботи— і почали з’являтися лазівки.

Найвідоміша з них містилася в пропозиції регулювати деривативи так, як кредитно-дефолтні свопи. Навіть Гері Генслер, колишній голдманівець, якого Обама зробив відповідальним за регулювання цих ринків, прагнув зробити більш прозорими ці зазвичай малозрозумілі інвестиції, дозволивши регуляторам і інвесторам раніше впізнавати спекулятивні бульбашки. Але в серпні, за місяць після того, як Генслер висловився на користь цієї реформи, Гайтнер заткнув йому рота 115-сторінковим документом під назвою «Поліпшення регулювання позабіржових ринків деривативів», який закликав ввести низку винятків для «кінцевих користувачів» — тобто майже для всіх клієнтів, які купують деривативи в таких банків, як Goldman Sachs і Morgan Stanley. Ще більш приголомшливим у законі Френка є беззастережний виняток із правил операцій із іноземною валютою— тих самих інструментів, які призвели до обвалу Long-Term Capital Management наприкінці 1990-х.

Враховуючи, що головною причиною минулорічного фінансового краху стали деривативи, рішення знищити реформу деривативів змусило деяких законодавців вити від огиди. Сенатор Марія Кентвел із штату Вашингтон, за оцінкою якої нові правила залишать неврегульованими 90% усіх деривативів, навіть заявила, що нові закони тільки погіршать ситуацію. «Діюче законодавство з його лазівками, можливо, навіть краще за ці лазівки», – сказала вона.

Інша, ще більша лазівка, може значно більше нашкодити економіці. В початковому варіанті законопроекту Комісія з питань цінних паперів і бірж (КЦПБ) та Комісія з питань торгівлі товарними ф’ючерсами наділялися повноваженнями забороняти будь-які свопи, які вони вважатимуть «згубними для стабільності фінансового ринку або учасників фінансового ринку». Але на той час, як комітет Френка закінчив роботу над законопроектом, КЦПБ і КТТФ в ньому вже не мали жодних повноважень щодо зловживань деривативами, крім як надіслати звіт у Конгрес. По суті, цей закон залишить неврегульованою такі кредитно-дефолтні свопи, які завалили AIG.

Чому провідні конгресмени-демократи, тісно співпрацюючи з адміністрацією Обами, погодились залишити неврегульованим один із найбільш ризикованих фінансових інструментів, навіть не дочекавшись обговорення цього питання в Палаті представників? «Були побоювання, що широкі санкції на заборону зловживань свопами порушать розпорядок»,— пояснив Френк.

Порушать чий розпорядок? Точно не ваш і не мій — але ж звичайні люди не беруться до розрахунку, коли йдеться про фінансову реформу. За словами тих, хто був близький до цього процесу, комітет Френка вставив лазівки під тиском «виборців» — тобто тих, «хто може дозволити собі лобіста», пояснює Майкл Грінбергер, колишній співробітник КТТФ при Клінтоні.

Ця історія буде повторюватися знову і знову всю осінь. Візьміть центральний елемент проекту обамівської реформи: широко розрекламоване створення Управління фінансового захисту споживачів (Consumer Finance Protection Agency) для захисту маленького американця від банківських зловживань. Як і з законом про деривативи, дебати навколо цієї ініціативи закінчились підкилимною торгівлею лазівками. Врешті-решт, Френк не тільки погодився виключити 8000 із 8200 банків країни з-під нагляду завідомо кастрованого управління, залишивши незахищеною більшість споживачів; він також дозволив комітетові прийняти це виключення усним хоровим голосуванням— тобто конгресмени моли змогу проголосувати вигукнувши «Так!» на користь банків навіть не залишаючи свого імені на папері.

Щоби здобути підтримку консервативних демократів, Френк відмовився від своїх позицій у ще одному питанні, яке, здавалося б, не могло зірватися: мова йде про те, що всі банки повинні пропонувати продукти «без наворотів». Наприклад, просту іпотеку, щоби споживачі мали альтернативу оманливим угодам «зі зручностями» на кшталт позики із плаваючою ставкою. В останню хвилину Френк, порадившись із Гайтнером, передумав, і це було таке відверте підмахування банкам, що навіть економічний кореспондент Reuters, далеко не ультраліве джерело, назвав це «початком кінця осмисленої регуляторної реформи».

Та справжні несподіванки почались, коли комітет Френка взявся за так зване питання «постановчого органу» (resolution authority), що з бюрократичної мови перекладається як «Хто в біса буде за старшого наступного разу, коли хтось із AIG або Lehman Brothers знову вирішить знищити економіку?» Те, що спочатку придумав комітет, було вражаюче схоже на пропозиції, подані Гайтнером раніше того ж літа. Цей шедевр законодавчого крючкотворства надавав Білому дому перманентні й необмежені повноваження в майбутньому рятувати такі мегаконгломерати, як Citigroup і Bear Stearns.

Демократи проштовхували цей закон як політично несуперечливий, стверджуючи, що він змусить Уолл-cтріт оплачувати всі майбутні порятунки і «не використовує гроші платників податків». Насправді це була повна дурня. Згідно із цим законом, Федеральна корпорація зі страхування внесків просто позичить гроші у Мінфіна— тобто, в звичайних платників податків — щоб урятувати якусь із двох дюжин найбільших фінансових корпорацій країни, якій, на думку президента, потрібна буде державна допомога. Коли гроші буде виділено, президент обкладе податком фінансові компанії, чиї активи перевищують $10 млрд., щоб ті виплатили Мінфіну цю суму протягом 60 місяців— ну це, звичайно ж, лише якщо президент захоче! «Вони можуть нескінченно чекати, поки їм повернуть гроші»,— каже конгресмен Бред Шерман із Каліфорнії, який назвав початкову версію закону «TARP на стероїдах».

Новий орган, відповідальний за допомогу фінустановам, також встановив, що в майбутньому видача грошей не буде супроводжуватися передачею акціонерного капіталу «в будь-якій формі»— це означає, що платники податків нічого не отримують за своє страхування помилок Уолл-стріт. Ще більш обурливо те, що цей орган, повністю скасувавши парламентський контроль над  майбутніми дотаціями, окремим рядком заборонив Конгресу відмовляти Уолл-стріт у податкових поблажках. Фактично, запропонована Френком постановча інстанція була настільки гучно чавкаючим мінетом Уолл-стріт, що спровокувала опір з боку членів його ж комітету. Демократи, недавно обрані до Палати представників, вели жваву боротьбу, яка привела до відновлення контролю Конгресу над майбутніми дотаціями; вони також вимагають передавати платникам податків частку капіталу в обмін на їх гроші і встановити ліміт допомоги збитковим фірмам на рівні $150 млрд. Інша поправка, що змушує компанії з активами понад $150 млрд. сплачувати внески у дотаційний фонд на чорний день, була прийнята промовистими 52 голосами проти 17 — всі голоси «проти» належали Френку і іншим високопоставленим демократам, лояльним до адміністрації.

Навіть враховуючи поправки, постановчий орган все одно може стати дійсно революційним законодавством. Версія Сенату все одно гарантує президенту необмежені повноваження видавати дотації, не вимагаючи за це акцій, а виправлений законопроект Палати представників все одно встановлює систему підтримки 20-25 найбільших банків країни із кишень платників податків. По суті, він гарантує економічне безсмертя тим кільком мегафірмам, що безперервно заковтуватимуть все більші і більші шматки від частки ринку, в той час як позичання грошей ставатиме для них все більш дешевим (кінець-кінцем, хто не став би позичати гроші компанії, в якої є перманентна підтримка федерального уряду?).  Він також може формалізувати роль уряду у глобальній економіці і перетворити процес президентських призначень у важливу частину стратегії кожного великого бізнесу. «Якщо він пройде, то у майбутньому ці компанії найперше спитають себе: “Як нам зробити так, щоб помічником секретаря Мінфіна став один із наших членів правління?”» — говорить Шерман.

З боку Сенату фінансова реформа все ще має пройти через процес доопрацювання, але є багато підстав думати, що на час голосування законопроект буде так само розбавленим, як і версія Палати представників. Початкові заходи, сформульовані головою комітету Сенату з питань банківської діяльності Крістофером Додом, є на диво жорсткими стосовно Уолл-стріт. Майже всі приписують це відчайдушному прагненню Дода відбілити власну репутацію, зіпсовану після того, як він прийняв пільгову іпотеку від сумнозвісного кредитора Countrywide. «Йому треба погрозити Уолл-стріт кулаком, бо в нього, так би мовити, проблеми, — говорить співробітник Сенату-демократ. — От чому цей законопроект для початку виглядає дещо жорстким».

Співробітник замовкає. «Але питання в тому, яким він буде в кінці, після всіх доопрацювань?»

Він правий— питання саме в цьому. Тому що схема працює наступним чином: всі ці чудові реформи обтесуються шматочок за шматочком у процесі доопрацювань, до тих пір поки не залишиться нічого, окрім винятків. В одному із випадків захід, прийняття якого змусило би фінансові компанії стати більш відповідальними перед своїми акціонерами шляхом проведення виборів правління кожного року, вже зараз злили у намаганні зберегти теперішню розстановку голосів. В інших випадках Сенат пророблював лазівки ще перед тим, як починалося обговорення законопроекту: законопроект Дода передбачав пільгу для валютних своп-операцій із самого початку (у законопроекті Френка цей подарунок Уолл-стріт з’явився тільки під час слухань).

Відмова Білого Дому проштовхувати реальні реформи сильно контрастує із тим, що він мав би робити. Розробляти законопроекти, які би роздробили так звані «завеликі для банкрутства» банки, мусили член Палати представників Пол Канджорскі та сенатор Берні Сандерс. Обидва заходи дали би Конгресу повноваження розформувати ті псевдомонополії, що контролюють майже весь ринок деривативів (Goldman, Citi, Chase, Morgan Stanley та Bank of America контролюють 95% $250-трильйонного позабіржового ринку) та ринок споживчого кредитування (Citi, Chase, Bank of America та Wells Fargo видають третину усіх іпотечних кредитів та дві третини всіх кредитних карток). 18 листопада комітет Барні Френка ухвалив законопроект Канджорскі, чим продемонстрував занепокоєність через зростаюче обурення суспільства розбазарюванням грошей платників податків. «Це початок, — з надією каже Канджорскі. — Ми на шляху до змін». Але навіть якщо Сенат підтримає цей проект, великі банки цілком можуть вижити. Їхня доля залежатиме від того, кого саме президент захоче бачити в новому регулюючому управлінні, передбаченому законопроектом. Контролюючий орган, до складу якого входитимуть люди подібні до улюбленців Обами із Citi та Goldman Sachs, навряд чи почнуть громити концентрований капітал. Враховуючи, що нові дотаційні норми надають цим мегафірмам ринкові переваги над меншими банками (тими, які Пол Волкер називає «замалими, щоб їх рятувати»), відмова розформувати ці мегафірми є важливиим рішенням із потенційно катастрофічними наслідками.

«Вони мають робити те ж, що і Тедді Рузвельт, — говорить Сандерс. — Вони повинні бити по трестах».

Цього, мабуть, не станеться найближчим часом. Але Обамі треба хоча б повернутися на шлях здорового глузду, вживши давно перезрілих заходів— а саме, звільнити Гайтнера. Окрім того, що практично на всіх огидних «щедротах» нових реформаторських законів є сліди від масних ручок цього шваброголового мазунчика, він сам є живим символом рубінівської гангрени, що розростається на нозі цієї адміністрації. Викинувши Гайтнера і замінивши його живою людиною, яка б не мала стосунку до Уолл-стрітських мегабанків, Обама довів би, що не спав у день своїх виборів. І хоча дехто вважає, що Гайтнер ось-ось піде— «він майже вимушений піти», говорить один із демократів-стратегів— на даний момент президент дає можливість Уолл-стріт замовляти музику.

Ранок, Національна алея, 5 листопада. Через рік після того, як Обама оголосив Майкла Фромана членом своєї перехідної команди, місто окупувала його політична «опозиція». Приїхали республіканці зі всіх 50 штатів, велике стадо насуплених, сердитих білих людей середнього віку з ідіотськими плакатами у руках, готові до культурної битви. Вони тут для того, щоб протестувати проти обамівського «соціалістичного» законопроекту реформи сфери охорони здоров’я — ну, того самого, за підтримку якого навіть така кровососна капіталістична лобістська група, як Big Pharma виклала $150 млн. Але протестанти цього не знають. Вони знають одне: велика урядова програма може використати гроші платників податків на сплату медичних рахунків швидко зростаючої кількості домініканських іммігрантів. Тому вони її ненавидять. Вони сьогодні в ударі, бо знають що кількома днями раніше їхні соратники доклали руку до звільнення кількох обамівських демократів, включно із губернатором Нью-Джерсі Джоном Корзайном, який випадково виявився колишнім генеральним директором Goldman Sachs. На плакаті протестантів із Нью-Джерсі написано: «Якщо ви проголосуєте за обамомедицину — ми відправимо вас у Корзайн».

Я підходжу до жінки на ім’я Пет Дефіліпіс із Томс Рівер, Нью-Джерсі, і питаю чому вона тут. «Протестувати проти охорони здоров’я, — каже вона.— І проти амністії. Ну, імміграційної амністії».

Я питаю її, чи знає вона, що сьогодні у Палаті представників проходить велике слухання, на якому комітет Барні Френка допрацьовує законопроект реформи системи фінансового регулювання. Поморщившись, вона пригадує ім’я Френка, але решта мого питання навряд чи досягає її свідомості і вона дивиться на мене як на інопланетянина.

— Чи є вам взагалі діло до економічного регулювання? — питаю я.— Минулого року стався економічний колапс. У вас є якісь ідеї, як це має бути вирішено?

— Нам треба зменшити витрати, — говорить вона. — Ми не можемо собі цього дозволити.

— Але що робити із правилами, які керують Уолл-стріт…

Вона йде геть. Їй похер. Такі люди, як Пет, не свідомі того, що насправді вони є найкращими друзями Обами. Вони його ненавидять, звичайно, але не з тих причин, що мають хоч якийсь сенс. Більшість із них ненавидять президента через те саме, що і «лібералів» — він використовує довгі слова, не вірить в пекло і не казиться, коли бачить геїв, що тримаються за руки. До того ж, звісно, він чорний і народився не в Америці, і одружений із жінкою, яка таємно ненавидить нашу країну.

Це якраз той вид виборців, на який розраховує обамівська банда радників з Уолл-стріт: ідіоти. Люди, чиї голоси залежать не від того, чи забезпечить їх правляча партія робочими місцями, чи захистить від економічних злочинців, а від того, які культурні маркери кандидат посилає з екрана телевізора. Фінансова реформа для Обами стала тим, чим були для Буша іракські труни: чимось, що можна безпечно прибрати з поля зору.

Приблизно в той самий час, як у Конгресі за розпорядженням обамівського міністра фінансів зливали фінансову реформу, Обама зробив передишку, аби трохи підзаправитись грошима Уолл-стріт. 20 жовтня у готелі Mandarin Oriental у Нью-Йорку він звернувся до 200 фінансистів і бізнес-магнатів, кожен з яких сплатив максимально допустиму пожертву у $30,400 на користь Демократичної партії. Але організатор події Деніел Фес заздалегідь оголосив, що підтримка президента може бути меншою за очікувану — очікувалося, що дотовані фірми типу JP Morgan Chase та Goldman внесуть мінімум $91,000 — тому що банкіри втомилися вислуховувати нотації.

«Інвестиційна спільнота почувається дуже обтяженою,— пояснив Фес.— Вони вважають, що немає підстав, через які вони не повинні заробляти від $1 млн. до $200 млн. на рік, і вони не хочуть бути відповідальними за глобальну економічну кризу».

І це логічно. Блядь, та хто може звинувачувати у кризі інвестиційну спільноту? Що ж ми за уроди, якщо покладаємо на них відповідальність?

Ось така людина працює в адміністрації Обами, і тому не дивно, що жодної справжньої фінансової реформи в нас не буде. По-іншому цього не скажеш: Барак Обама, політичний талант, який трапляється раз на покоління, той самий Барак Обама, що елегантно підкорив расових драконів на шляху до Білого дому і цим надихнув увесь світ, чомусь дозволив узурпувати президентські повноваження якимсь сопливим паршивим гівнюкам. Замість панувати над Уолл-стріт, Обама дозволив собі спокуситися нею. Цим він занепокоїв навіть свого колишнього радника, екс-голову ФРС Пола Волкера, який вважає, що на адміністрацію Обами насувається «моральна загроза».

«Очевидна небезпека в тому, що із плином часу ризикована поведінка буде заохочуватись, а зусилля, спрямовані на розважливе обмеження, наражатимуться на опір,— заявив Волкер у вересні під час виступу в Конгресі, виражаючи занепокоєність лазівками у законопроекті Френка. — Зрештою, імовірність подальшої кризи — навіть більшої за масштабом — зростатиме».

Найбільш непокоїть те, що ми не знаємо, чи це Обама змінився, чи то просто вплив Уолл-стріт є фундаментальним і невикорінюваним елементом нашої виборчої системи.  Але ми знаємо напевно, що Барак Обама використав на нас рекламний трюк «заманити-і-підмінити». Якби це був інший політик, ми не були б аж так здивовані. Можливо, ми самі винні в тому, що вважали його іншим.

Rolling Stone

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери