«Довгий ковід». Такий неформальний термін все частіше трапляється у ЗМІ, спеціалізованій літературі, офіційних і приватних рекомендаціях лікарів. Люди, які перехворіли на COVID-19, продовжують місяцями скаржитися на деякі симптоми хвороби, ускладнення або проблеми із самопочуттям, коли тест впевнено показує відсутність захворювання. Ми поспілкувалися з такими пацієнтами й дізналися, які проблеми зі здоров’ям вони відчувають і чим їм може допомогти держава.
«Серце вилітало, з’явилася задишка»
— Це був «прекрасний» рік, незабутній, — каже Ірина.
Сама родом із Горлівки, вона живе в Києві з 2001 року. Ірина навчалася в столиці й працювала, а після військового конфлікту на Донбасі з 2014 року вирішила залишитися в місті остаточно. Навесні під час карантину Ірина, співробітниця магазину «duty free» в аеропорту «Бориспіль», тимчасово залишилася без роботи. 21 червня в будинку, де вона винаймала квартиру, стався вибух. Ірина на той момент була у квартирі й дивом не постраждала.
Жінка відчула слабкість на роботі 8 жовтня. Піднялась температура, а кашель був настільки сильний, що старший зміни відправив її додому. Ірина випила антибіотики, які порекомендувала сімейна лікарка, а здавши ПЛР-тест, дуже здивувалася його негативному результату.
– Лікарка говорила, що це нормально. Як нормально, якщо у мене немає нюху, всі симптоми, і ПЛР не показує? Мій діагноз лікували як бронхіт. Хоча була дуже сильна ломота й слабкість.
Цей приклад показує необхідність більш ретельного ставлення до діагностики й уваги лікаря на первинній ланці. У багатьох випадках поставити точний діагноз вдається лише за ініціативи самого пацієнта. Щоб виявити захворювання, Ірині довелося пройти інші обстеження — здати аналіз крові й зробити КТ. У неї знайшли запалення легень, а аналіз ІФА показав наявність антитіл.
– Я запитала в лікаря, хвора я на ковід чи ні. Вона сказала: так, але ви вже не заразні.
"Перші тиждень-два було дуже важко повернутися до робочого ритму."
Ірина лікувалася вдома. Всього вона перебувала на лікарняному 23 дні. Ускладнення, які дала хвороба, жінка відчула відразу ж після закриття лікарняного.
– Напередодні виписки в мене дуже сильно почав битися пульс, я відчувала його в кожній клітині й спати не могла. У мене серце вилітало, з’являлася задишка. Через неї я не могла пройтися навіть звичайним кроком. Коли я звернулася до лікарки, вона сказала: це нормально, це після ковіду. У них завжди все нормально. Вона мені прописала вітаміни для серця, кілька таблеток.
В кардіограмі Ірини лікарка ніяких відхилень не знайшла й направлення до кардіолога виписувати не стала. Незважаючи на це, Ірина вийшла на роботу. На щастя, там до її проблем зі здоров’ям поставилися з розумінням.
– Я не перша, хто перехворіла на ковід на підприємстві. Нам пропонують більше виходити на обіди, на вулицю — хоча б на 10–15 хвилин, зняти маску, подихати свіжим повітрям. Якщо втома, можна присісти, посидіти, попити чаю. Перші тиждень-два було дуже важко повернутися до робочого ритму.
Хвороба забрала не тільки багато сил, але й грошей. Ірині довелося здавати тести й аналізи в приватних клініках, бо результатів державних довелося б чекати 7—10 днів.
– Жодного аналізу за кошт держави, ніякого медикаменту – нічого. Після хвороби я почула по телевізору, що можна давати чеки й держава буде відшкодовувати грошима. Я розплачуюсь всюди картою. Довести покупки в аптеці я можу без проблем. Про це я запитала у своєї лікарки. Вона зробила круглі очі й сказала: «Ірино, у мене немає такої інформації».
Зараз Ірина планує накопичити грошей, взяти відпустку й поїхати лікуватись до санаторію.
– Поки що на це немає матеріальної можливості, тому що ковід — лікування й усі аналізи — обійшовся за цей місяць близько 8 тисяч гривень. І далі я продовжую пити недешеві таблетки.
Ірина не сподівається на допомогу держави в реабілітації після захворювання, адже неодноразово стикалася з різноманітними відмовами й дискримінацією через статус переселенки.
— По-перше, я перехворіла вдома. По-друге, як нам люблять говорити, я без прописки. Таке відчуття, що ми якісь прокажені, хоча я працюю, плачу податки й у мене є довідка, що я тут живу. Тільки не маю своєї квартири. Вони вважають, якщо ти без прописки, то нижчий сорт.
«Розраховую тільки на себе»
— У мене стан був близький до критичного, і тоді думати про те, щоб зберігати чеки... Тут була задача вижити.
Олег не розраховує на компенсацію за лікування від держави. Він захворів 21 вересня. Тоді чоловік не припускав, що його боротьба з хворобою буде йти 31 день, проходити в трьох лікарнях і, по суті, триватиме донині, коли вірусу в організмі вже немає. На початку хвороби Олег також зіштовхнувся з проблемами діагностики на первинній ланці.
– 24-го я потрапив до сімейного лікаря. Вона ставить неправильний діагноз. Пише мені трахеїт, притому сатурація (рівень кисню в крові – ред.) на той момент була 93, був кашель, температура. Але лікарка сказала: я не чую запалення. Я правдами-неправдами роблю собі КТ, і мені приходить діагноз — 70% легень уражено.
Олега довго не хотіли госпіталізувати, посилаючись, що його температура (38,3°) не підходить для госпіталізації, коли потрібно 38,5°. Коли температура нарешті піднялася, швидка допомога привезла його в сортувальну лікарню, де він пробув кілька днів. Потім Олег був у лікарні ковідного профілю, а після негативного тесту доліковував пневмонію, бронхіт і трахеїт в пульмонологічному відділенні третьої лікарні за місяць. При виписці ще було уражено 40% легень. За місяць хвороби він надивився багато чого, особливо в першій та другій по рахунку лікарнях: низькоякісна їжа, нечуйний персонал і більшість ліків за свій кошт.
— Лікарня взагалі не готова була мене зустрічати. Не було доплат для людей, не було грошей. Санітарки відмовлялися нас обслуговувати. Доводилося з боєм вибивати собі білизну, ліки купував за свій кошт. Лікарі від нас бігали, ховалися. Ніхто не хоче ризикувати життям, лікуючи ковід. Люди були не готові ні морально, ні матеріально. Як нам сказали сестри-господині, це був бунт — в лікарні вони бунтували, тому що в них не було ковідної доплати.
Зараз Олег відчуває себе на 70% від того, яким він був до хвороби. Його турбує бронхіт, і є підозра, що потрібно лікувати фіброз. На нього чекає тривале відновлення. Тепер він покладається на приватну медичну допомогу.
— Я не бачив сенсу звертатися до сімейного лікаря. Звернувся до пульмонолога, який допоміг зняти питання з фіброзом і реабілітацією. Її консультації були слушні й дуже вчасні. Це була приватна клініка. Обстеження тривало півтори години. Лікарка прописала гімнастику, перевірила дихання. Легені досить важко відновити. Як мені сказала докторка, це може тривати і пів року, і рік.
Олег не закінчує пити вітаміни й планує пізніше звертатися до психолога або психіатра, тому що хвороба дала неприємні наслідки й тут. У перші дні після важкого перебігу хвороби його турбувала страшна слабкість.
– Скажімо, я приготував собі сніданок, поприбирав у квартирі трохи й три години лежав, не міг просто встати. Потім півгодини попрацював і знову лежав. У мене не було ніяких сил. Пропив спеціальні вітаміни, але найбільше мені допомогло те, що знаходився на реабілітації в санаторії: дихав, гуляв у лісі, ходив на процедури.
У санаторії під Києвом Олег був 10 днів. Там розробили свою програму для постковідних пацієнтів: свіже повітря, спостереження лікаря, механотерапія, магнітотерапія, ароматерапія, масаж і багато інших процедур. Один день коштував 1315 гривень. Олег проходив реабілітацію за свій кошт.
— Так, це дорого, але я вважаю, що постковідна реабілітація повинна бути обов’язковою процедурою соцстраху. Всього я витратив тільки на ліки до 20 тисяч, а якщо брати з реабілітацією, то тисяч 50. Держава взагалі цього не розуміє, її це абсолютно не цікавить. Я чув обіцянки допомоги через соцслужбу, яка має компенсувати вартість ліків. Я не збираюся цього робити, не бачу сенсу. Так і чеків вже немає на руках. Розраховую тільки на себе.
«Піднятися по сходах було пеклом»
З Ярославою Августинович, головним лікарем Васильківського районного центру первинної медико-санітарної допомоги, ми зідзвонюємося після того, як вона пройшла процедури. Зараз вона перебуває в санаторії в Закарпатській області. Постковідні симптоми торкнулися і її.
– Тут клімат мені підходить: гори, підвищена концентрація кисню в повітрі, мінеральна вода, корисна для кишкової флори. В цьому санаторії є сольова кімната з мікродисперсним розпиленням солі. Я вже два тижні тут і значно краще себе почуваю. Планую завершити реабілітацію на тиждень раніше, тому що заступники теж похворіли ковідом, мушу вертатись на роботу, бо нема кому зараз працювати.
Ярослава Ігорівна відчула жар на роботі 9 жовтня. Лікарка здала ПЛР-тест у своїй лікарні, і він показав позитивний результат. Вона пішла на самоізоляцію. П’ять днів була висока температура, на третій день пропав нюх, смак і апетит.
Рентгенографія легенів пацієнта, хворого на коронавірус. Фото: AP/Evgeniy Maloletka
— На четвертий день відчула задуху. Мені зробили КТ і виявили двосторонню ковідну пневмонію. Я пішла на госпіталізацію. Почала падати сатурація, кисень був найнижче 80. На другий день мене під’єднали до кисневого концентратора, і я була на ньому 12 днів. Було дуже важко, я не могла дихати й говорити. За період лікування мені замінили 5 видів антибіотиків, було дуже багато гормональної терапії, кроворозріджувальних препаратів проти тромбозів.
Після двох тижнів хвороби Ярослава Ігорівна виписалася з лікарні, побула півтора тижня вдома, але потім попросила закрити лікарняний і вийшла на роботу.
– Вдома почалася депресія. Я думала, що вийду на роботу й переключуся, і все пройде. Нічого подібного. Я проходила 30 метрів від машини в кабінет і не могла оддихатися. Піднятися по сходах для мене було пеклом. Я ніколи б в житті не подумала, що настільки складно буде.
"Ми втрачаємо працездатну людину мінімум на два місяці."
На своєму досвіді лікарка переконує, наскільки важливе відновлення пацієнтів з наслідками COVID-19 в закладах санаторно-курортного лікування, профілакторіях або реабілітаційних центрах. Щоправда, не кожен пацієнт може собі це дозволити. Ярослава Ігорівна відзначає цікавий аспект: така реабілітація необхідна пацієнтам із соціально-економічної точки зору.
– Мало того, що не вистачає робочих місць, так хворіє переважно працездатне населення. Ми втрачаємо працездатну людину мінімум на два місяці, а ті, хто, не дай Боже, мають супутню патологію з групи ризику, ще довше відновлюються. Дякувати Богу, що держава дала безоплатне лікування пацієнтів у профільних лікарнях, а от реабілітація однозначно також потрібна.
«Це треба пережити»
– Перші два місяці після ковіду були дуже важкі. Психологічних відчуттів такої сили в мене ніколи не було. У мене була депресія. Безперервні панічні атаки, суїцидальні стани, тривожність, безсоння. Мене випустили з ізоляції на початку червня, і перші два місяці я не бачила сенсу в житті.
Галина (ім’я змінено) перехворіла ковідом у квітні-травні, але наслідки відчуває й через пів року після хвороби. При цьому ковід у неї був у легкій формі, хоча були підозри на пневмонію.
– Залишились проблеми з диханням. Моя сімейна лікарка називала це спазмами. Хочеш ніби вдихнути глибоко, але не можеш. І так декілька раз намагаєшся — й не виходить. Зараз таке теж періодично є, але не в так сильно. Біль у грудях зберігався досить довго. Зараз це буває рідко, але періодично є здавленість.
У Галини досі майже кожен день піднімається невисока температура, відчувається дискомфорт у горлі, а часом воно починає боліти. Дуже неприємно наступають головні болі, а раніше такого не було. Галина з літа лікує суглоби. Активізувалися аутоімунні захворювання — реактивний артрит, запалення й сухість очей.
– Я уже змінила другу сімейну лікарку. Вони кажуть, що це треба пережити, це психологічне, це вегето-судинна дистонія, психосоматика тощо. Сімейна лікарка, з якою я нещодавно уклала декларацію, сказала, що потрібне посилене білкове харчування, вітаміни й сон. Я вичитала, що людям радять більше рухатися, гуляти — прості речі. Я вже дуже багато пройшла різних курсів препаратів і уколів. Мені нічого не допомогло. Взагалі. Виходить, якщо не можна поставити чіткий діагноз, то не можна призначити лікування. Доведеться лікувати чимось іншим або чекати, коли пройде.
"Медицина практично вся платна. А все безкоштовне недостатньо прогресивне."
Всі ці проблеми позначаються на роботі. Втома й низька продуктивність — частий симптом серед людей, які перенесли ковід. Це мало б спонукати державу й працедавців посилити гарантованість робочого місця для пацієнтів після хвороби.
– Я поступово повернулась до роботи, але не можу похвалитись високою продуктивністю, — говорить Галина. — Шість годин ще нормально можна працювати, а потім більше не можу. Я самозайнята, працюю на себе. З одного боку, в цьому мені пощастило. Одразу після хвороби я практично не працювала, намагалась щось робити, але це була низькопродуктивна робота. В цьому разі я могла собі сказати, що можу не працювати. З іншого боку, мені треба заробляти гроші, щоб вижити.
За цей період Галина зверталася до державних і приватних лікарів різного профілю. Спеціальних програм реабілітації їй не пропонували.
– Такого не існує, тому що зараз усі зосереджені на тому, щоб рятувати важкохворих. Є декілька лікарів, які займаються такими, як я, але їх небагато. Якихось спеціальних схем реабілітації чи лікування немає. Перш за все таких пацієнтів треба взяти до уваги й почати досліджувати на більш системному, комплексному рівні. Теж було б непогано мати фінансову підтримку, тому що декілька місяців ти взагалі не можеш працювати. Медицина практично вся платна. А все безкоштовне недостатньо прогресивне.
Фото: Антон Вергун
Сімейний лікар Наталія Мішина, яка працює в приватній клініці, розповідає, що існують рекомендації ВООЗ по боротьбі з наслідками ковіду. Там вказано, як спати, харчуватися, дихати. Скарги на таку симптоматику в практиці Наталії зустрічаються дуже часто.
– Я б сказала, що скаржиться кожен третій. Це називається постковідний синдром. Від цього страждає здебільшого молодь. У літературі й міжнародних протоколах описується, що постковідний синдром може спостерігатися від 4 до 12 тижнів. У своїх пацієнтів такі симптоми після негативного тесту я спостерігала протягом півтора місяця.
"Сімейний лікар, як би він не хотів, не може охопити все."
Найпоширеніші скарги серед пацієнтів Наталії — слабкість, швидка втомлюваність, періодичне запаморочення, пітливість, задишка, температура 37—37,3°, але аналізи яскравих змін не показують. Так може проявлятися деяка інтоксикація, яка залишилася в організмі людини після хвороби й лікування.
Наталія каже, що кожній людині в залежності від її скарг потрібні консультації лікарів і обстеження, особливо людям старшого віку. А от державної програми, яка б допомагала їм відновитися, немає. У цьому могли б, справді, посприяти установи санаторно-курортного відпочинку, але в них не завжди може бути відповідна матеріально-технічна база й фахівці.
– Якщо пацієнти потрапляють до лікарні, то лікування безкоштовне, а реабілітації немає. Я вважаю, що вона має бути. Нам потрібен центр, де пацієнти можуть порадитися з фахівцями. Сімейний лікар, як би він не хотів, не може охопити все. Коли пацієнт перехворів і знає, що в організмі вже немає вірусу, він більш-менш заспокоюється, і його можна передати в іншу ланку, де з ним буде займатися реабілітолог. Але зараз реабілітація, на жаль, трохи кульгає.
* * *
Як нам повідомили в пресслужбі Міністерства охорони здоров’я України, окремої державної програми з реабілітації пацієнтів після ковіду немає. «Люди, які потребують лікування, продовження реабілітації йдуть за програмами, які є вже затверджені й працюють. В залежності від ускладнення: серце — сердечні програми, легені — легеневі програми, а такої програми не розробляється й немає. Давати направлення на реабілітаційні центри й на ці програми може сімейний лікар, і він про ці програми знає», — повідомили в Міністерстві.
Реабілітація пацієнтки після коронавірусу в Бельгії. Фото: Francisco Seco/Associated Press
Історії людей, які подолали ковід, показують, що в діагностиці та лікуванні хвороби не завжди справляється первинна ланка медичної допомоги. Необхідна більша увага сімейних лікарів, а також їх обізнаність з програмами реабілітації, які діють в державі. Формальні підстави й параметри не мають заважати госпіталізації пацієнта, якщо його стан очевидно критичний, направленню на огляд до спеціалізованого лікаря або на програму реабілітації. При відмові від такого направлення не має діяти принцип економії державних коштів.
"Проблема постковідного синдрому виходить за межі суто медичної сфери, адже багатьом пацієнтам потрібні кошти на лікування й реабілітацію."
Постковідний синдром має такі різноманітні прояви, що пацієнтам потрібна допомога різних спеціалізованих лікарів. Тому наступні ланки системи охорони здоров’я також мають бути до цього готовими. Та й взагалі постковідний синдром потребує уваги лікарів і науковців, зокрема вивчення непередбачуваних і неочевидних наслідків. Хто б міг подумати, що COVID-19 буде давати ускладнення на психіку людину. Можливо, цей аспект допоможе відновити увагу держави до психіатричних медичних закладів.
Проблема постковідного синдрому виходить за межі суто медичної сфери, адже багатьом пацієнтам потрібні кошти на лікування й реабілітацію, чого може не вистачати в їхньому особистому або сімейному бюджеті. Необхідна посилена гарантованість зайнятості та робочого місця. Можливо, це приведе до позитивних зрушень у трудовому законодавстві.
Створення постковідної програми відновлення пацієнтів може допомогти в розробці й впровадженні аналогічних програм після лікування інших небезпечних хвороб, сприяти відродженню й доступності санаторного лікування та відпочинку, закладів профілактики захворювань. Така програма, на думку наших співрозмовників, має фінансуватися на державному рівні, адже не кожен місцевий бюджет може собі це дозволити. І якщо така програма буде, то вона повинна бути доступною для всіх громадян.
Головна ілюстрація: The New York Times / Gracia Lam
Читайте також:
«Будь як Ніна»: як під час пандемії та медреформи зародився рух медсестер (Олена Ткаліч)
Реформируем без Супрун. Как по нам ударит второй этап медреформы (Дария Чернина)
Эксплуатация заботы: коронакризис и женщины Донбасса (Нина Потарская)
Ріст захворюваності, корупція та самоуправство: як медреформа вплине на протитуберкульозну службу (Олена Ткаліч)
