Зелена енергетика: між енергетичною бідністю та кліматичною кризою

Кліматична криза — це нагальна проблема, і для її вирішення потрібно якнайшвидше перейти на відновлювані джерела енергії. Енергетичний сектор відповідає за майже ¾ викидів парникових газів. Тож саме тут мають відбутися фундаментальні зміни.

Останнім часом відновлювана енергетика б’є всі рекорди: щодня у світі встановлюють більше ніж 500 тисяч сонячних панелей, а в Китаї — по дві вітрові турбіни щогодинно. Річ у тім, що така електроенергія стрімко дешевшає: за 2010—2019 роки вартість сонячної енергії зменшилася на 82%, вітряної — на 40%.

Що ж таке відновлювана енергетика? Це джерела енергії, які не вичерпуються внаслідок їхнього використання. Це енергія з вітру, сонця, річок, хвиль, припливів і відливів, теплова енергія надр. 

Проблему відновлюваної енергетики не можна розглядати окремо від клімату та екології, електроенергії та інфраструктури. Не можна її обговорювати і як експертне питання, надскладне й незрозуміле. Ми живемо в часи, коли споживачі вперше можуть не тільки використовувати електроенергію, але й виробляти її для своїх потреб і на продаж — брати ці процеси під свій контроль. 

Скільки зеленої енергії виробляють в Україні?

Частка відновлюваних джерел енергії (ВДЕ) у виробництві електроенергії в Україні зросла до 7,3% 2020 року (без урахування великих гідроелектростанцій). З погляду екології великі ГЕС мають недоліки: греблі шкодять річкам та руйнують баланс екосистеми. Потужності ВДЕ збільшилися від 0,7 ГВт 2015 року до 7,2 ГВт у лютому 2021 року. В них інвестували 6,2 мільярда євро.

Такий стрімкий розвиток показує, що бізнес зацікавлений у відновлюваній енергетиці, яка завдяки падінню ціни стає все привабливішою. Більше зусиль докладають до розвитку ВДЕ і в умовах глобальної зміни клімату. Україна не виняток: вона має зобов’язання в рамках міжнародних кліматичних договорів і курсу інтеграції до Європейського Союзу.

У цьому дослідженні ми систематизуємо зобов’язання України у сфері ВДЕ та подивимося на розвиток сектору. Ми спробуємо розібратися, чому відновлювана енергетика — це не питомо олігархічний проєкт. Поглянемо також на перспективи розвитку сектору ВДЕ — позитивні наслідки для клімату, довкілля та населення. Ми з’ясуємо, чим загрожує енергетичний перехід без належної соціальної підтримки.

Міжнародні зобов’язання України у сфері ВДЕ

Угода Асоціації України з ЄС не визначає конкретних цілей і зобов’язань нашої країни щодо відновлюваної енергетики. У ній йдеться про імплементацію ключових елементів правової системи ЄС^[1] та співробітництво для розвитку відновлюваної енергетики з урахуванням принципів економічної доцільності та захисту довкілля. 

Більша частина зобов’язань пов’язана з членством України в Енергетичному співтоваристві, на вимогу якого ухвалили Національний план дій із відновлюваної енергетики до 2020 року. Він визначає цілі з досягнення часток відновлюваної енергії в транспортному секторі, електроенергетиці та секторі опалення й охолодження. Але 2020 року ці плани не були реалізовані.

Енергетичні стратегії — це не тільки орієнтир в енергетиці, а й зобов’язання зі зменшення викидів парникових газів. 2017 року ухвалили нову Енергетичну стратегію на період до 2035 року «Безпека, енергоефективність, конкурентоспроможність». Вона передбачає збільшення частки ВДЕ до рівня 12,6% до 2030 року. До 2025 року планують завершити реформування енергетичного комплексу України та його інтеграцію з енергетичним сектором ЄС. Як прогнозують, частка ВДЕ зросте до 12% 2025 року, а до 2035 року — до не менше ніж 25%. Мають побудувати 5 ГВт ВДЕ (крім ГЕС великої потужності) та збільшити використання біомаси в генерації електро- та теплоенергії.

Стратегія спрямовує розвиток і визначає роль держави: «Держава повинна мінімально інвестувати, але максимально сприяти формуванню стимулюючого інвестиційного клімату». Саме така політика «самоусунення» й стала причиною складної ситуації в галузі.

Розвиток відновлюваної енергетики напряму пов’язаний і з кліматичними зобов’язаннями України. 2015 року була ухвалена Паризька угода. В її рамках країни встановлюють цілі зі скорочення викидів парникових газів — національно визначені внески. Україна зобов’язалася зменшити викиди на 40% від рівня 1990 року. Насправді ж на 2019 рік було скорочення на 62,4% від рівня 1990 року. Але це пов’язано не з кліматичною політикою, а з деіндустріалізацію країни.

Голови делегацій на Конференції ООН з питань клімату 2015 року в Парижі

Відтоді почалася підготовка другого національно визначеного внеску, за яким до 2030 року викиди зменшать на 65% від рівня 1990 року. Тож викиди парникових газів не мають перевищувати 35% від рівня 1990 року. Це буде перша кліматична ціль України, яка передбачає певне скорочення, а не подальше зростання викидів. 

Для цього виробництво електроенергії з ВДЕ має збільшитися на 170% з 2020 по 2030 рік. Частка ВДЕ у генерації електроенергії повинна складати близько 30%. Разом із ядерною енергетикою майже 80% генерації має бути безвуглецевою. Через це прогнозують зростання витрат на виробництво електроенергії. Водночас модернізація теплоелектростанцій для виконання зобов’язань України перед Енергетичним співтовариством, коштуватиме дорожче, ніж виведення їх з експлуатації. Питання полягає в тому, як проводити цю політику соціально збалансованим шляхом і не переносити тягар на плечі споживачів.

ВДЕ: кліматичні зобов'язання та енергетична бідність

Викиди СО₂ в Україні в перерахунку на душу населення за 30 років скоротилися в понад 3 рази. Це відбулось передусім через деіндустріалізацію.

У споживанні енергії на душу населення в Україні є схожа тенденція. Воно значно відстає від середньоєвропейського рівня.

Отже, за останні десятиліття викиди парникових газів та споживання енергії суттєво зменшилися. Україна зобов’язалась і надалі йти цим шляхом, але є й інші проблеми, яким приділяється мало уваги. Наприклад, питання енергетичної бідності: домогосподарства не можуть реалізувати базові потреби, бо не мають доступу до таких енергетичних послуг, як опалення, гаряча вода чи використання електроприладів. 2019 року субсидії на оплату житлово-комунальних послуг отримували 65% домогосподарств. Це значить, що така проблема актуальна в Україні.

Сьогодні тарифи через лібералізацію ринків газу та електроенергії продовжують зростати, а субсидії — скорочуватися (видатки на субсидії 2021 року зменшили на 6,9% у порівнянні з 2020 роком). Вже згадана Концепція «зеленого» енергетичного переходу до 2050 року передбачає реформу соціальної допомоги. Вона зменшить частку споживачів, що потребують соціальної підтримки, до рівня країн ЄС — не більше ніж 10%. Отже, не тільки ціни на газ та електроенергію прирівнюватимуть до європейського рівня, а й число отримувачів соціальної допомоги.

«Зелені тарифи» та олігархи

Важливу роль у розвитку відновлюваної енергетики відіграють «зелені тарифи» — механізм стимулювання інвестицій у ВДЕ через довгострокові контракти для продажу виробленої електроенергії за фіксованою ціною, вищою за ринкову. Для виробників ВДЕ переваги «зеленого тарифу» — не тільки у вищій ціні, а й у довгостроковому контракті, який зменшує ризики для інвесторів. «Зелені тарифи» дуже ефективно стимулюють швидку розбудову ВДЕ, але можуть бути дорогими для урядів. 

В Україні це тимчасовий механізм, який діє до 2030 року. Саме завдяки йому ВДЕ в Україні почали стрімко розвиватися. Вартість потрібних технологій знижується з кожним роком. Вже 2025 року, за розрахунками Міжнародного енергетичного агентства, відновлювана енергетика випередить вугілля й стане найбільшим джерелом виробництва електроенергії у світі.

В цій таблиці можна побачити ставки «зеленого тарифу» в залежності від типу ВДЕ та потужності в Україні:

Так, для порівняння «зелений тариф» для малих дахових сонячних електростанцій (СЕС), які почнуть працювати з липня 2021 року, становить у Німеччині до 7,47 євроцента за кВт.год. Це значно нижче за українську ціну. Вартість для СЕС середнього розміру від 750 кВт до 20 МВт визначається за результатами проведених аукціонів. «Зелений тариф» для СЕС для непромислових виробників у Словаччині — 8,5 євроцентів за кВт.год, а в Угорщині — 10,31 євроцента за кВт.год. Ці ставки також нижчі за український «зелений тариф».

Такі високі ставки в Україні дозволяють щорічно повертати близько 25% інвестицій: в середньому «зелені» електростанції окуповуються за 4—5 років. Через це, з одного боку, пришвидшився розвиток відновлюваної енергетики, а з іншого — з’явилася заборгованість держави перед виробниками електроенергії з ВДЕ. Сонячний тариф у нас найбільший у світі, а 2009 року, коли запровадили «зелені тарифи», він був ще дорожчий. Це пояснюється тим, що тоді більше ніж 90% усіх проєктів із сонячної енергетики належали структурі братів Клюєвих, зацікавлених у швидких надприбутках. Через це поширилися думки, що відновлювана енергетика – це про олігархів. Попри те, що ДТЕК ВДЕ Ріната Ахметова — найбільший національний інвестор із 1 ГВт сонячних і вітрових потужностей, сектор відновлюваної енергетики все ж більш диверсифікований.

Згідно з даними національного регулятора у сфері енергетики, в Україні є три основні виробники ВДЕ:

1) потужності у 4417 МВт (70,3%) були встановлені більше ніж 700 компаніями різного спрямування, що не належать до топ-10 найбільших власників;

2) 1085 МВт (17,3%) — потужності компанії ДТЕК ВДЕ;

3) 779 МВт (12,4%) встановили близько 30 тисяч власників домогосподарств.

Великі компанії та олігархи, які продають електроенергію за «зеленим тарифом», і справді отримують надприбутки завдяки великим потужностям. Але малі приватні електростанції дають споживачам можливість заробити на продажі «зеленої» енергії.

Зрештою, сектор «відновлюваної енергетики» навряд чи можна прирівнювати до суто олігархічного проєкту.

Зрозуміло, що споживачів обурює підвищення цін на електроенергію, яке частково пов’язане зі зростанням потужностей ВДЕ і високим «зеленим тарифом». Але в Україні один із найвищих у світі рівень смертності від забруднення повітря через спалювання викопних палив. І це з урахуванням того, що обліком викидів у нас часто маніпулюють. Очевидно, що в інтересах населення розвиток відновлюваної енергетики, покращення якості повітря та здоров’я людей.

Заборгованість перед «зеленими» й аукціони

Електроенергію, вироблену з ВДЕ, закуповує державне підприємство «Гарантований покупець». Воно сплачує виробникам за продаж «зеленої» електроенергії з дотацій «Укренерго», закладених у тарифі державного підприємства, та надходжень від продажу дешевої атомної електроенергії. Але темпи розбудови такої енергетики нарощуються, і тому цих джерел для компенсації стало замало. 

З’явилася заборгованість «Гарантованого покупця» перед виробниками ВДЕ й затрималися виплати за «зеленим тарифом». Крім того, електростанції, які виробляють електроенергію з ВДЕ, особливо з вітру та сонця, непостійні. Це впливає на можливість прогнозувати, скільки вони виробляють електроенергії. Так, з’являються додаткові витрати на диспетчеризацію електростанцій та підтримання резервних потужностей.

Тож влада намагалася ретроспективно знизити «зелений тариф». 

Приморська ВЕС

Борги держави перед виробниками такої енергетики призвели до судових позовів інвесторів, які закінчилися підписанням Меморандуму про взаєморозуміння щодо врегулювання проблемних питань у сфері відновлюваної енергетики. Згідно з ним, держава має забезпечити погашення заборгованості перед виробниками «зеленої» енергетики та вчасно й повністю виплачувати за поставлену електроенергію з ВДЕ в майбутньому. В обмін на ці умови виробники погодилися на зниження «зеленого тарифу» для нових і наявних об’єктів ВДЕ: для сонячних електростанцій передбачалося скорочення тарифу на 15%, а для вітрових – на 7,5%. Але інвестиції в сектор є навіть із цими поступками прибутковими, враховуючи наднизьку вартість робочої сили й землі та дешеві технології ВДЕ, для імпорту яких є митні привілеї. 

Держава ж вдається до різних маневрів, щоб вирішити ситуацію із заборгованістю. У квітні 2019 року Верховна Рада ухвалила закон, яким зобов’язала брати участь в аукціонах з продажу електроенергії виробниками сонячних електростанцій потужністю від 1 МВт та вітряних електростанцій потужністю від 5 МВт. На таких заходах перемагає той інвестор, який запропонував найнижчу ціну за електроенергію. Стартова ціна — законодавчо встановлений розмір «зеленого тарифу», від якого відштовхуються учасники аукціону. Інвестор, що переміг, отримує можливість будувати нові потужності та продавати електроенергію за фіксованою ціною протягом наступних 20 років. Розмір квот на потужності зеленої енергетики визначає держава. Пропозиції про потужності готують державні підприємства «Держенергоефективність» та «Укренерго» з урахуванням міжнародних зобов’язань України, Енергетичної стратегії та ряду інших документів у сфері енергетики.

У червні 2021 року уряд подав проєкт закону про введення акцизу на продаж «зеленої» електроенергії в Україні на рівні 3,2%. Це, по суті, подальше скорочення «зеленого тарифу». Попри це, інвестиції в сектор відновлюваної енергетики в Україні все ще прибуткові. Незважаючи на те, що вугілля в Україні за нинішніх темпів видобутку вугілля вистачить ще на більше ніж 1000 років, а нафти і газу – на 50 років, світ все ж рухається в протилежному напрямку. До того ж Україна повинна вивести з експлуатації 12 із 15 енергоблоків протягом 2030—2040 років. Зараз планують добудувати енергоблоки Хмельницької АЕС, спорудження яких почалося в 1985—1986 роках. Але, згідно з проєктом, там використовуватимуть будівельні конструкції 80-х років, а обрана реакторна установка суперечить сучасним стандартам безпеки. 

Знак «Have a sunny day!» на Дунайській СЕС

Після всіх перипетій зі скороченням «зеленого тарифу» державу звинувачують у ненадійності та відсутності верховенства права. Це цілком відповідає поширеному неоліберальному міфу, що держава винна в усіх можливих гріхах. Але саме приватні гравці довели державу до такого стану, а зараз посилаються на її недієздатність. Вони самі ж роками лобіювали й писали вигідні для себе закони, не сплачували податки, не сприяли правовій державі, експлуатували безоплатно державне майно, не виплачували заробітну плату робітникам... Звичайно, держава відіграла свою роль, адже вона здійснювала й продовжує здійснювати політику разом із бізнесом та в його інтересах. Щоб енергетика працювала на благо споживачів, держава має забезпечити роботу незалежного регулятора, яким сьогодні управляють представники капіталу. 

На кому лежить відповідальність за розвиток ВДЕ?

Передусім держава має забезпечувати доступ до енергетичних послуг та чистої енергетики для населення. Але її роль обмежується, за Енергетичною стратегією України, створенням сприятливого інвестклімату.

Попри це, державна компанія «Укргідроенерго» задумала здійснити декілька проєктів з будівництва сонячних електростанцій разом з акумуляторними батареями на своїх ГЕС та ГАЕС. Такі установки планують встановити на Канівській та Середньодніпровській ГЕС, на філії «Каскад Київських ГЕС та ГАЕС», Дністровському каскаді гідроелектростанцій та на берегах Кременчуцького водосховища. Але, на відміну від інших країн, українська держава реалізовує мало проєктів з відновлюваної енергетики, а «Укргідроенерго» — радше виняток. 

 Морські електростанції Equinor

Інші держави не тільки створюють умови для приватних інвестицій у ВДЕ, а й самі вкладають гроші. Провідна французька державна компанія EDF Renewables розбудовує відновлювальну енергетику у більше ніж 20 країнах і планує наростити вдвічі свої глобальні потужності ВДЕ – від 28 ГВт до 50 ГВт у 2030 році.

Інший приклад — норвезька міжнародна енергетична компанія Equinor, контрольний пакет акцій якої належить державі. Вона активно інвестує в морські вітроелектростанції у Великій Британії, північно-східних штатах США та Балтійському морі. Компанія, відома як один із найбільших постачальників нафти на світовому ринку, планує виробляти в десять разів більше відновлюваної енергії у 2026 році, ніж зараз. 

А в сусідній Польщі, яку ставлять за приклад в Україні, державні енергетичні компанії об’єднуються для будівництва великих морських вітроелектростанцій у Балтійському морі. Цей проєкт Польща вважає ключовим для розвитку національної економіки та енергетичної безпеки.

Робітник чистить панелі в парку сонячної енергетики, яким керує Інститут електрики в Гуанакасті

Інший приклад — Коста-Рика. Цю країну часто згадують як лідера у сфері відновлюваної енергетики. Ще 2017 року в Коста-Риці ВДЕ становили 99,7% у національному енергетичному балансі. 66% безвуглецевої електроенергії виробляла державна компанія ICE, інші 7% — енергетичні кооперативи та компанії місцевих громад. 

Такі приклади говорять нам, що держава не обов’язково має просто чекати на приватні вкладення. Надійним шляхом забезпечення доступу населення до чистої енергетики та своєчасного виконання кліматичних зобов’язань є інвестиції держави у потужності ВДЕ.