Олексій Арестович від початку повномасштабного вторгнення став не лише одним із головних офіційних спікерів влади, а й постійним джерелом натхнення та заспокоєння для широких українських, а також опозиційно налаштованих російських мас. У численних телевізійних та інтернет ефірах колишній актор і військовий експерт з перших, найважчих днів війни, демонстрував оптимістичний настрій, впевненість у перемозі та, найголовніше, непробивний спокій. Той самий настрій він передавав аудиторії своїм тихим, заспокійливим голосом. За це його багато хто любив і прощав навіть надто довільне поводження з фактами і місцями, відверте видання бажаного за дійсне, як у випадку з відомими мемами про російські ракети, що закінчуються і два-три тижні війни.
Проте 14 січня 2023 року Акела схибив. Після одного з найкривавіших ракетних ударів по мирному населенню України Арестович заявив, що, можливо, російська ракета влучила у багатоповерховий будинок в Дніпрі внаслідок роботи української ППО. Звісно, заява була миттєво розтиражована російською пропагандою і викликала обурення серед багатьох українських лідерів думок та коментаторів, які звинуватили Арестовича у зраді та роботі на Кремль. За кілька днів радник Офісу Президента України пішов у відставку. Проте варто зауважити, що незважаючи на масову популярність, Арестовича багато хто критикував і подекуди навіть відкрито ненавидів задовго до скандалу з ракетою. Чому в одного з головних «українських голосів» війни настільки неоднозначна репутація? Що не так із ним самим, із його хейтерами та з українським політичним полем, на якому виросло це протистояння?
Хто такий Олексій Арестович?
Біографія Арестовича до 2013 року містить дві основні лінії. Перша — військова служба. Про діяльність Олексія в цій сфері відомо небагато, переважно те, що він сам про себе розповідає в інтерв'ю. За його словами, він навчався в Одеському інституті сухопутних військ, де здобув спеціальність військового перекладача. Після цього служив у Головному управлінні розвідки або ж, за іншими даними, у департаменті стратегічних досліджень Міністерства оборони. Зокрема, як заявляв Арестович, він «відповідав за розвідувальне забезпечення дій нашого контингенту в Іраку». У 2005 році він звільнився в чині майора нібито через розбіжності з начальством.
Друга лінія — акторська. Арестович з 1993 року 17 років грав у театральній студії «Чорний квадрат», після 2005 року знімався в рекламних роликах та епізодичних ролях у телесеріалах й фільмах. Також у 2000-х він зайнявся проведенням «психологічних» тренінгів.
Олексій Арестович у ролі Люсі Зайцевої. Фото: кадр із фільму «Не бійся, я поруч!»
Втім, був іще один епізод у біографії Арестовича — участь в ультраправій політичній партії Дмитра Корчинського «Братство». У 2005 році Арестовича, як заступника Корчинського, навіть помітили на одній сцені з Олександром Дугіним, одним із патріархів російського фашизму. Варто нагадати, що в той час колишній лідер УНА-УНСО Корчинський, який розгубив значну частину прихильників та репутацію, активно виступав проти «помаранчевої революції» та «впливу глобалістів із США на християнську Україну». Арестович у цитатах, що залишилися в інтернеті, висловлював схожі погляди. Через багато років він стверджуватиме, що був присутнім на євразійських збіговиськах Дугіна як співробітник української розвідки.
Олексій Арестович (другий ліворуч) на спільній пресконференції «Братства» та Міжнародного євразійського руху
У широкому медіа-просторі Олексій з'явився в 2013 році, під час Євромайдану. Тоді він розпочав свою діяльність як промайданний блогер та військовий експерт. Зокрема, відомою стала його концепція «теплого океану» як стратегії для протестів проти режиму Януковича, яку Арестович описав у своїй статті для «Української правди» у грудні 2013 року. Після окупації Криму і початку війни на Донбасі популярність блогера продовжила зростати, він став регулярно з'являтися як експерт у ЗМІ.
Поступово Арестович став одним з головних українських медіаспікерів. Він зайняв позицію російськомовного «раціонального» патріота, стратега, візіонера, військово-політичного експерта. Постійно посилаючись на своє військове минуле і досвід у розвідці, блогер активно використовував також акторські навички та методи, що застосовуються у тренінгах з особистісного зростання.
Складається враження, що свій особливий стиль спілкування з аудиторією, який став однією з головних причин популярності, Арестович сконструював саме на основі досвіду «психологічних» тренінгів. Наратив «тренерів» складається з повторення очевидних і раціональних речей, загалом корисних, але при цьому з обов’язковим додаванням екстравагантних тез із галузей езотерики, парапсихології, історичних анекдотів, посилань на філософію.
Важливою є орієнтація насамперед на невибагливу аудиторію, позиціонування себе як досвідченого експерта, якому доступна інформація, закрита від публіки, і двері до якої він може для публіки трохи відкрити. При цьому ставлення до аудиторії неприховано зверхнє, а до суспільства поза безпосередньою аудиторією — найчастіше відверто презирливе. Ну і головний елемент — завжди спокійний, впевнений тон. Саме такі методики застосовують численні бізнес-консультанти, тренери з особистісного зростання та інстаграм-психологи. Арестовичу вдалося адаптувати їх під політичну медіа-аналітику та військові зведення.
Олексій Арестович. Фото: Офіс Президента України
Що ще відрізняло Арестовича від багатьох інших постмайданних спікерів — це його погляди на українську ідентичність та минуле. На відміну від багатьох інших, він часто говорить про складність української історії та культури, про роль українців у побудові Російської імперії та Радянського Союзу, відмінну від ролі виключно колоніальних жертв, про необхідність інкорпорування в сучасну українську ідентичність також її «неконвенційних» частин, таких як радянський досвід та російська мова, яка є рідною для багатьох громадян.
Зрозуміло, Арестович не був би Арестовичем, якби не доводив ці ідеї в екстравагантних формах «нової монархії», «перезаснування України як України-Русі», «п'ятого проекту» (відмінного від попередніх чотирьох — націоналістичного, європейського, радянського та російського). Більше того, у 2017 році він виступив із «самовикриттям» і зізнався, що з 2014 року «багато брехав», а насправді навіть не є патріотом України.
«Я — не патріот. Причому не тільки України, а й будь-якої національної держави як такої. Я «патріот 5-го проекту», проекту об'єднаної Землі в дусі Тейяра де Шардена і Вернадського, Жана Фреско... На питання відновлення історичної пам'яті, справедливості, боротьби, перемог і поразок, становлення націй, мови/мов, закриття історичних ран я дивлюся, як солдат на вошу... Якщо Ви — патріот, я поважаю Ваші погляди, але мені дуже не подобається та версія патріотизму, на якій ми усі дружно поїхали. Якщо для патріотизму треба щось замовчувати і когось придушувати, я в такому патріотизмі не беру участі», — написав Арестович.
Незважаючи на все це, спільна ідея України як різноманітної держави своєрідної «diversity» знайшла відгук у багатьох глядачів та читачів. Особливо в умовах після 2014 року, коли багато людей мали потребу у віднайдені нового політичного поля, відмінного від поля традиційних проросійських партій, але при цьому не бачили себе у полі етнонаціоналізму з декомунізацією та російською як «мовою окупанта».
Значна частина саме цих людей проголосувала у 2019 році за Володимира Зеленського. Цікаво, що Арестович спершу вкрай негативно відгукувався про Зеленського та його виборців, називаючи нового президента «маріонеткою олігархів». Проте раптово, у жовтні 2020 року, Арестовича призначили радником у Тристоронній контактній групі, а його риторика стосовно Зеленського різко змінилася. Вже у грудні глава Офісу Президента України Андрій Єрмак призначив Арестовича своїм позаштатним радником. Отож, той став одним із головних спікерів української влади. І хоча на початку 2022 року Арестович, на хвилі загального невдоволення Зеленським та ряду скандалів, знову заявляв про своє «розчарування» бюрократією і невиконанням президентом передвиборчих обіцянок. Початок повномасштабного вторгнення Росії перевернуло політичний дискурс.
Андрій Єрмак і Володимир Зеленський. Фото: Офіс Президента України
Арестович повернувся на посаду «неофіційно офіційного» спікера влади та взяв на себе значну частину комунікацій із суспільством. Його відпрацьований стиль виявився дуже доречним в умовах військової тривоги, що переростає в паніку. Вечірні «дози» ефірів Арестовича принесли йому всенародну популярність, зробили героєм численних мемів та секс-символом української політики. Його стали слухати не лише в Україні, а й у Росії.
Одним із головних майданчиків Арестовича стали регулярні стрими з російським опозиційним політиком та екс-адвокатом Марком Фейгіним, а також часті інтерв'ю іншим опозиційним громадянам Росії. Колишній актор із непохитним спокоєм та впевненістю навесні 2022 року заявляв про те, що війна має закінчитися «через два-три тижні», і навіть якщо йому не вірили, то все одно слухали. А сам Арестович, який раніше вже зізнавався у брехні з метою пропаганди, уже за декілька місяців із задоволенням жартував на тему цих «двох-трьох тижнів». Так тривало до ракетного удару по багатоповерхівці у Дніпрі та скандальної заяви про ППО.
За що не люблять Арестовича
Незважаючи на загальну популярність і статус «героя, якого ми заслужили» серед народу, особливо не надто політично заангажованих верств, у Арестовича навіть у зеніті його слави було чимало супротивників. Багато людей, знайомих з його попередньою біографією та політичною траєкторією, ставилися до Арестовича, м'яко кажучи, критично.
Його звинувачували в авантюризмі, нарцисизмі, сексизмі, політичному флюгерстві, вільному поводженні з фактами, як недавніми, так і історичними, як щодо широких питань політики, так і своєї власної біографії. Супротивники часто згадують про непідтверджений військовий, зокрема нібито бойовий досвід Арестовича, швидку і кардинальну зміну політичних позицій, захмарний рівень самолюбства, зневагу до власної аудиторії. Конкретні електоральні переваги Олексія, справді, можуть бути дуже флюїдними. Щодо Зеленського та його політики на посаді президента Арестович пройшов уже як мінімум чотири фази (повне неприйняття — співпраця та вихваляння — критика — військова співпраця та робота придворним спікером), а зараз, мабуть, входить у п'яту, знову критичну.
Олексій Арестович. Фото: alexey.arestovich (Instagram)
Сам він цього, як було сказано, не соромиться, і заявляє, що десь його неправильно зрозуміли, десь він свідомо проводив «інформаційні спецоперації», а десь, як у випадку з бойовим досвідом, все дуже секретно та розкривати карти ще не настав час. Як популярний медіа-спікер, Арестович у своїх висловлюваннях часто орієнтується насамперед на ефект і «хайп», а не зміст. У своїх тренінгах і навіть інтерв'ю він описує основні методи впливу на емоції аудиторії, способи маніпулювання інформацією, а в інших своїх виступах, анітрохи не приховуючи, застосовує ці самі методи та способи.
Окремо варто відзначити те, що політичні погляди і тон висловлювань Арестовича частково сягають корінням туди ж, де починалася його політична кар'єра: в ультраправе «Братство» Корчинського, з його консервативною революцією, підкресленим елітизмом, ідеологією «кшатріїв» та зневагою до звичайних «гречкосіїв». Зараз, звісно, Арестович публічно заперечує етнічний патріотизм і націоналізм, проте залишилися деякі моменти елітистської ідеології, популізму, поєднаного з «помірною відразою» до «суспільної маси» (як писав він у тому самому викритті 2017 року). Зміст ідей, що тхнуть фашизмом, пішов, але стиль місцями зберігся.
Незважаючи на тісні зв'язки з ультраправою тусовкою, найбільше публічних претензій до Арестовича якраз у прихильників етнонаціоналізму, тих, хто залишився глибоко вражений його одкровеннями про байдужість до патріотизму та української культури. А після початку співпраці із Зеленським Арестович став чи не ворогом номер один для прихильників екс-президента Петра Порошенка, відомим «25 відсоткам справжніх патріотів», яким, утім, сам речник відповідав тим же.
Початок повномасштабної війни цих відносин не змінив. Арестович у своєму стилі продовжував і продовжує поруч з відвертою пропагандою та екзотичною езотерикою повідомляти аудиторії також цілком раціональні та очевидні істини. І деякі з цих очевидностей входять у різку суперечність із емоційними та ідеологічними настановами багатьох лідерів думок: що всі громадяни Росії однаково винні у війні; всі росіяни загалом огидні і мають бути виключені з українського та світового дискурсу; російська мова — це мова окупанта, а російськомовним можна бути лише у себе на кухні та бажано вночі; що вся радянська (та й до-радянська) історія України — історія виключно окупації, поневолення Росією та геноциду українського народу; Росія після війни має бути повністю ізольована, бажано знищена, і не як конкретне політичне утворення, а якось взагалі.
Тим часом Арестович регулярно спілкується з «хорошими» опозиційними громадянами Росії, заперечує сам термін «хорошие русские»; стверджує, що Росія ні під час війни, ні після нікуди так чи інакше не зникне; каже, що російська мова це не «мова окупанта», а рідна мова значної частини українських військових, які гинуть у боротьбі проти окупантів; заявляє про «складність» української ідентичності, історії та культури; говорить про те, що українська різноманітність є і має бути перевагою, яку потрібно зберігати та захищати. Він називає чинний «закон про мову» ідіотським і закликає бити тих, хто говорить про «мову окупантів» люком по голові. Ба більше, він стверджує, що все це — не російська пропаганда, а єдиний раціональний шлях повноцінного та успішного розвитку України, а також стратегічної перемоги у перспективі над Росією та режимом Путіна чи тим, хто буде після Путіна.
Олексій Арестович на стримі з російським опозиційним політиком та екс-адвокатом Марком Фейгіним
То що, Арестович — справді візіонер і геній, якому вистачає сміливості йти проти суспільного ультрапатріотичного дискурсу та повідомляти якісь таємні істини, нікому крім нього та низки інших обраних невідомі? Зрозуміло, що ні. Все, що він говорить про ідентичність і те, що так не подобається ультрапатріотам — це частина тих самих «очевидностей», які необхідно впевнено повторювати будь-якому поп-психологу для легітимації свого загалом сумнівного дискурсу.
Емоції від війни та зростаючу ненависть до колективного «росіянина» можна зрозуміти, але які її наслідки для довгострокової української політики та стратегії? Якими були і є, наприклад, багаторічні зусилля колективної Ірини Фаріон для української політики й суспільства? На кого працює засуджений Арестовичем (і, на щастя, не лише ним) наратив про «вину» російськомовного сходу за прихід Росії його «звільняти»?
Політичне поле України
Чому ж ультрапатріоти не приймають «очевидності» Арестовича? Чому ірраціональна й руйнівна перед загрозою окупанта ненависть і презирство прослизають навіть у офіційних спікерів влади, не кажучи вже про різного калібру лідерів думок? Яка трансформація відбулася з колишнім луганським «силовим підприємцем» Олексієм Даниловим, що він став чи не головним націоналістом у владі та називає російську «мовою окупанта»? Чому саме авантюрист Арестович став нині чи не головним провідником наративу України «різноманітної», України, яка не відмовляється від темних і світлих сторінок своєї історії, всіх її досягнень і трагедій, не відмовляється від мов і культур усіх народів, що її населяють, України, яка мислить стратегічно у світовому та історичному контексті?
Ймовірно, щоб відповісти на ці запитання, треба визнати, що є речі, про які ані Арестович, ані його противники не говорять, або ж говорять, але лише поверхово. Йдеться про сам характер політичних дискусій та боротьби в Україні. Річ у тім, що з розвалом радянської системи управління економікою та політикою, в Україні встановився периферійний капіталізм із слабкими державними інститутами та жорсткою конкуренцією між різними групами нової буржуазії, жодна з яких не була достатньо сильною, щоб перемогти іншу та встановити власну авторитарну владу. Як це, наприклад, сталося в Росії.
Український політико-електоральний режим, побудований значною мірою на боротьбі одних бізнес-груп проти інших, не може порушувати питання економіко-соціального розвитку, бо всі головні учасники боротьби з цього приводу більш-менш класово згодні. Проте формування та мобілізацію електорату для політичної боротьби треба виконувати. Тут у хід традиційно йдуть саме питання ідентичності, а також зовнішньополітичної орієнтації різних груп буржуазії.
Цю ситуацію практично не змінив 2014 рік та початок війни. Навіть повномасштабне вторгнення 2022 року її не змінило. Можливо, тому що окупанти класові та економіко-соціальні питання теж не порушують. Адже в Росії дуже схожа класова структура суспільства, з кричущою нерівністю, ще більш «жирним» великим капіталом, який знімає вершки з нафтогазових доходів, та неоліберальними реформами, проведеними під чуйним керівництвом економічних лібералів навіть раніше, ніж в Україні. Тому Кремль для виправдання вторгнення не може запропонувати нічого іншого, крім ідентичності «русского мира», з доповненням у вигляді вінегрету з червоних прапорів, альтер-імперіалізму та звинувачень української олігархії в корумпованості, що звучать з вуст не менш корумпованих російських олігархів.
Саме необхідність формування та мобілізації електорату зумовлюють сповзання тих чи інших політиків в етнонаціоналізм, особливо в умовах, коли інші ідеї запропонувати складно. Яскравий приклад — перехід Петра Порошенка від центристського політика, який перебуває між умовним Майданом та його противниками, до ультрапатріота та націоналіста. Розуміючи, що він програє майже всім потенційним противникам, Порошенко вирішив зосередити зусилля саме на цій карті та «застовбити» собі місце на правому фланзі. У такий спосіб він залишився в політиці та забезпечив свої бізнес-інтереси.
Петро Порошенко. Фото: eurosolidarity.org (Official website)
Зеленський, прийшовши у політику під гаслами, які дуже відрізнялися від раціональних тез Арестовича, задовго до повномасштабної війни значно змінив риторику, призначив собі кишенькового яструба Данилова і утримався від порушення статусу-кво у культурній політиці, встановленого за часів свого попередника.
Повномасштабна ж війна перетворила політтехнологічні методички на вкриті кров'ю гримуари з виклику найтемніших демонів із людських душ. Наразі питання ставлення до Росії та зовнішньополітичної орієнтації України не виникає, постають питання виживання українців як самостійної нації, а також ставлення до населення Росії, навіть до тих, хто не підтримує злочини путінського режиму та вбивства десятків тисяч українців. Усі, хто роками до цього говорив про органічну «ненависть росіян до всього українського», отримали в свої руки багато карт. Особливо з урахуванням того, що з іншого боку ми бачимо інфернальні породження російського периферійного капіталізму, від самого Путіна з його фашистським філософом Іваном Ілліним і пропагандистами Сімоньян та Соловйовим, до кривавих геноцидальних фриків типу Олександра Дугіна, що колись виступав на одній сцені з Арестовичем.
Тому серйозні політичні гравці зараз про «різноманітність» не говорять. Незважаючи на те, що зараз ця тема як ніколи актуальна, в умовах, коли на фронт йдуть добровольцями та мобілізуються солдати, які розмовляють російською, угорською, татарською, гагаузькою та іншими мовами. Ці люди віддають життя за Україну і мають право, щоб їхні інтереси були забезпечені в культурному просторі. Не кажучи вже про заявлені цілі щодо повернення окупованих у 2014 році територій, для яких набагато гнучкіша культурна політика абсолютно необхідна. Можна не сприймати всерйоз ідеї Арестовича про «п'ятий проект» і перевинахід «Русі-України», але не можна не ставитися серйозно до тези про те, що Україні необхідна набагато ширша соціальна та культурна ідеологія, відмінна від суто етнонаціоналістичних прагнень чи сліпого слідування за уявною «Європою».
Однак українські політики не можуть або не хочуть заявити про це вголос через страх порушити сформовану десятиліттями дихотомію — якщо ми боремося проти Росії, то маємо підтримувати ультрапатріотичну повістку, бо тільки так ми втримаємо наш електорат. Традиційно «проросійські» політики або повністю себе скомпрометували співпрацею з відкритим російським агентом Медведчуком і ховаються, або перейшли на позиції того ж ультрапатріотизму (ймовірно, лише тимчасово). У будь-якому разі суперечливих заяв вони зараз уникають.
В результаті проголошувати стратегічно необхідні «очевидності» залишається Арестовичу, якому вистачає самовпевненості та нарцисизму, щоб не боятися критики, і який, як і раніше, більшою мірою медіафігура, ніж політик. Для нього аудиторія важливіша за електорат, а аудиторії, завдяки зокрема опозиційним до Путіна росіянам, у нього вистачає. Зрештою, він завжди може заявити, що все, що він говорив було ІПСО і прийомом контрпропаганди. Зручно.
