Zero COVID і український «локдаун»: різні стратегії боротьби з коронавірусом

З-поміж усіх столиць світу найвіддаленіша від Києва — новозеландський Веллінгтон. Але Україна й Нова Зеландія далекі не тільки географічно, а й за своїми підходами до боротьби з коронавірусом. Порівняння стратегій показує, наскільки по-різному можна організувати життя в період пандемії. Навіть загальносвітове слово «локдаун» в Україні означає не зовсім те ж саме, що в багатьох інших державах. Поєднання протиепідемічної й соціальної політики – одна з головних характеристик держави за нинішніх умов. Розгляньмо, які є варіанти боротьби з коронавірусом і чому Україні варто повчитись у інших країн.

Zero COVID

17 серпня Нова Зеландія запровадила локдаун найвищого рівня через 1 (один) виявлений у країни випадок. Станом на 13 вересня найвищий рівень локдауну діяв у найбільшому місті держави — Окленді. Решту країни перевели в більш м’який режим із відкритими школами й офісами. Загалом під час спалаху було виявлено близько тисячі випадків. 

Ця острівна держава досі дотримується концепції zero Covid, мета якої — елімінація вірусу. Крім оперативних локдаунів, її ключовими складовими є жорсткий режим в’їзду (свіжа довідка про негативний тест, а потім 14-денна обсервація в спеціальному закладі готельного типу), а також система відстежування ланцюжків зараження (test and trace) з подальшим карантинуванням контактних осіб. Ці заходи діють у комплексі: якщо, скажімо, допустити достатньо серйозне підвищення захворюваності, то відстежувати контакти стане практично неможливо.

Джасінда Ардерн, прем'єр-міністерка Нової Зеландії від Лейбористської партії

Подібний підхід застосувала й сусідня Австралія, а також низка східноазійських держав — Китай (включно із самоврядним Гонконгом), Тайвань, Сінгапур, Південна Корея, В’єтнам. Коли досягається висока частка щеплених, декотрі з цих країн переходять до більш м’якої політики, сподіваючись, що завдяки вакцинації вдасться уникнути значного підвищення смертності, навіть попри ймовірне зростання захворюваності. Але щонайменше Китай, Гонконг, Нова Зеландія й Тайвань станом на початок вересня 2021 року продовжують дотримуватися курсу zero Covid.

Воно того варте? Демографічний підхід

Цілком природно спитати: чи взагалі доцільні строгі протиепідемічні заходи? Відповідь залежить від того, за якими критеріями оцінювати. Я вважаю, що ключове завдання державної політики — мінімізація смертності. Економічні показники, звичайно, теж важливі, але жодний рівень добробуту не можна вважати задовільним, якщо не розв’язано задачу фізичного виживання. 

Постає методологічна проблема: порівнювати країни за офіційною статистикою захворюваності й смертності не має особливого сенсу. На ці показники впливають різні чинники — охоплення населення тестуванням, інтерпретація причини смерті («від коронавірусу» чи «з коронавірусом», але через іншу головну причину), а в деяких випадках і фальшування даних, яке робить безглуздими будь-які спроби аналізу. Тож усталеною практикою є аналіз надлишкової смертності — перевищення смертності під час досліджуваного періоду в порівнянні з попередніми часовими проміжками. За «фонову» смертність треба брати прогнозоване значення цього показника з урахуванням тренду попередніх років — наприклад, за п’ять років, що передували пандемії. 

Отже, показник надлишкової смертності не спирається на офіційну коронавірусну статистику, а використовує тільки загальні демографічні показники, які вже не так залежать від особливостей обліку в конкретній державі. Це спрощує порівняння даних і уможливлює оцінку впливу пандемії на громадське здоров’я. Скажімо, смерті через зниження доступу до неінфекційної медицини через локдаун або перепрофілювання лікарняних відділень в інфекційні теж відіб’ються на надлишковій смертності. Певним недоліком надлишкової смертності як індикатора є неможливість розмежовувати смерті від різних катаклізмів, які відбуваються одночасно. Наприклад, у літні місяці смертність може підвищитися через аномальну спеку.

Втім, надлишкова смертність на душу населення — це теж не найкращий показник для порівняння різних держав, бо вона залежить від вікової структури. Що старіше населення, то більше смертей слід очікувати за однакового рівня захворюваності й стану медицини. З цих міркувань, доречно характеризувати дієвість протиепідемічної політики відсотковим показником — перевищенням смертності, тобто відношенням надлишкової смертності до фонової. Вона теж не є цілковито незалежною від вікової структури (уявімо вірус, що вражає винятково людей, старших за 70 років, і країну, все населення якої має менший вік), але згладжує вплив цього чинника.

Кому вдалося?

Порівняння перевищення смертності в близько сотні країн за період пандемії свідчить, що країни, які обрали стратегію zero Covid, мають найкращі показники. Деякі з них досягли навіть від’ємної надлишкової смертності. Ймовірно, це пов’язано зі зниженням захворюваності на інші інфекційні хвороби внаслідок карантину.

Таблиця надлишкової смертності, впорядкована за перевищенням фонової смертності (сірим); дата найсвіжішого оновлення – 14 вересня 2021 р. Увага: дані з різних країн надходять із різною затримкою.

Інша перевага zero Covid полягає в тому, що впродовж більшої частини пандемії в країні можна жити майже звичним життям, не наражаючи одне одного на небезпеку. Наприклад, у Новій Зеландії з лютого по серпень 2021 року позитивні тести фіксувалися тільки в обсерваційних готелях. Завдяки цьому значну частину року в країні практично не було обмежень. Якщо гасити спалахи захворюваності в зародку, то це дає змогу не тільки мінімізувати смертність, а й зменшити економічну та психологічну шкоду. 

Слід відзначити, що протиепідемічна політика Європи й США виявилась відносно невдалою. Ці держави, по суті, навіть не намагались елімінувати коронавірус. Натомість вони запроваджували карантинні заходи, коли захворюваність була високою, й послаблювали їх, коли вона йшла на спад. Винятками з навколонульовою надлишковою смертністю є Норвегія, Фінляндія, Данія, Ісландія й Кіпр. Показово, що до цієї групи не належить Швеція, яка 2020 року обрала нетиповий для регіону м’який підхід. А от Норвегія має й потужну тестову систему, й карантинні готелі, й у разі потреби не цурається локдаунів.

Середні показники мають західноєвропейські держави, які постраждали ще навесні 2020-го або наприкінці того ж року, але зуміли приборкати епідемію за допомогою локдаунів. Проміжне місце між найуспішнішими державами й «середняками» посідає Німеччина, Канада й Ірландія, чиї показники в рази кращі, ніж у США й Великої Британії. Набагато гірша ситуація склалася в Перу, Еквадорі та ще низці країн Латинської Америки. А от Куба й Уругвай уникали підвищення смертності — щонайменше до початку 2021 року. Щоправда, пізніше в них всех відбулися серйозні спалахи захворюваності.

Школяр входить до свого шкільного класу вперше за три місяці, коли послабили режим ізоляції для боротьби з коронавірусом в Монтевідео, столиці Уругваю. Джерело: Matilde Campodonico/AP

Звичайно, не можна виключати, що успіх у боротьбі з епідемією залежить не тільки від державної політики, а й від об’єктивного параметра — звичної інтенсивності контактів між людьми. Втім, якщо це й правда, то це не привід для фаталізму: держави, які досягли успіху, зробили це передусім завдяки грамотній протиепідемічній політиці. 

Часто можна почути такий аргумент: локдауни завдають більше шкоди для здоров’я, ніж відвертають. Аналіз доступних даних наводить на думку, що принаймні в короткостроковій перспективі це загалом не так: ні можливе погіршення психічного здоров’я, ні інші проблеми навіть близько не призводять до такої надлишкової смертності, як стрімке поширення коронавірусу. Є приклади країн, де були локдауни, зате майже не було епідемії, і надлишкова смертність виявилась навіть від’ємною. Втім, звичайно, поки зарано оцінювати довгостроковий вплив локдаунів на здоров’я. Проте й цей вплив варто порівнювати із впливом самого вірусу, зокрема з «довгим ковідом» (long covid).

Локдауни й «локдауни»

Україна станом на кінець червня 2021 року за перевищенням смертності мала кращі показники за всіх своїх сусідів. Серед останніх найгірші результати були у Росії. Щоправда, показник України може бути дещо заниженим через особливості ведення статистики в Донецькій і Луганській областях. Невдовзі після початку пандемії майже припинилося сполучення з ОРДЛО. Це призвело до падіння кількості зареєстрованих українською владою смертей жителів непідконтрольних територій. Це позбавило змісту порівняння з трендом 2015—2019 року. Втім, це навряд чи докорінно впливає на ситуацію в загальноукраїнському масштабі. Строго кажучи, більш коректна оцінка політики саме української влади потребувала б виключення зі статистики не тільки Криму, а й двох згаданих областей.

Найбільших втрат Україна зазнала в березні-квітні 2021 року, коли всього за пару місяців перевищення смертності зросло приблизно вдвічі. До цього Україна мала кращий показник, аніж більшість держав Західної Європи. На відміну від весни 2020 року, коли досить суворі обмеження запровадили на випередження, навесні 2021 року уряд не спромігся оперативно зреагувати на стрімке поширення нового штаму.

Знак нагадує про обов'язкове носіння захисної маски

Навіть після такого удару влада має виразний потяг до бездіяльності на тлі поступового зростання захворюваності. Фестивалі й концерти, хресні ходи й прощі, посиденьки в пабах і споглядання параду – все це дозволено й навіть заохочується, причому де-факто не контролюються навіть формально вимоги до дистанціювання й масок. Щодо правил перетину кордону, то спроби обмежити в’їзд з окремих країн із високою захворюваністю були, але загалом вірус не має перешкод для потрапляння в Україну. Немає в країні й дієвої системи виявлення й ізоляції ланцюжків зараження, без якої локдауни тільки частково досягають мети — знижують захворюваність, але не притискають її до нуля. Словом, українська влада не застосовує більшість тих обмежувальних заходів, які довели високу дієвість в умовах нинішньої пандемії та які, якщо й створюють незручності громадянам, то всім рівною мірою.

Протиепідемічна політика по-українськи ще з літа-осені 2020 року – це спочатку зі стоїчною відстороненістю спостерігати за поширенням вірусу, а, коли зовсім припече, оголошувати «локдаун». І на відміну від розвинених держав, в українському контексті це слово навряд чи доречно вживати без лапок. Спробую пояснити.

Головна мета локдауну — мінімізувати інтенсивність контактів між людьми, щоб розірвати ланцюжки зараження. Закриття шкіл, торговельних центрів і будь-чого іншого — це тільки засоби, а не самоціль. Отже, справжній локдаун має не просто встановлювати перелік місць і об’єктів інфраструктури, якими не дозволяється користуватись, а унеможливлювати всі контакти, які не вважаються необхідними. Саме це відрізняє українські «локдауни» від локдаунів у Західній Європі, Австралії, Новій Зеландії тощо.

Наприклад, в Австрії, як і у всій Європі, навесні 2021 року поширився штам «альфа» («британський»). Найжорсткіші обмеження запровадили на кілька тижнів у східних регіонах країни. Були закриті школи, взагалі всі заклади (навіть перукарні) й підприємства. Окрім цього, було заборонено:

► виходити з дому без нагальної потреби (робота на критично важливому підприємстві, похід за продуктами/ліками, візит до лікаря, вигулювання тварин і заняття спортом (з-поміж іншого, це піші прогулянки) і ще деякі ситуації;

► зустрічатися з членами інших домогосподарств (винятки – самотня людина може зустрічатися з членами одного домогосподарства; дитина може ходити в гості в супроводі одного дорослого);

► пересуватися між регіонами (виняток — відвідання самотньої людини).

Важливо наголосити, що не було прямої заборони користуватися громадським транспортом. Він залишався доступним для тих, хто мав поважну причину для поїздки. З іншого боку, обмеження на пересування між різними федеральними землями стосувалися й приватного транспорту.

Подібні заходи діяли в більшості країн Європи. Ще взимку низка західноєвропейських держав обмежила кількість осіб за різдвяним столом. Простежувалася чітка ієрархія заборон. Наприклад, у Німеччині було запроваджено не менш жорсткий локдаун у грудні 2020 року, а в середині лютого 2021 року першими відкрилися дитсадки, початкові школи й перукарні. Заходи з тестування й масковий режим торкнулися навіть дітей. Влада зуміла врахувати те, що в найскрутнішому становищі опинилися сім’ї з малими дітьми. Більшість же заходів залишилися в силі: наприклад, ресторани були закриті з листопада 2020 року аж по травень 2021 року. У деяких державах для більш суворого контролю закриття нічних клубів у періоди послаблення карантину оголошувалася комендантська година. В інших країнах, щоб вийти з дому, треба було заповнити спеціальну форму, вказавши мету виходу. Знов-таки на жодному етапі не було обмежень, що прямо регулювали доступ до громадського транспорту.

Тепер порівняймо з «локдаунами» по-українськи. Навіть на піку захворюваності й смертності в березні-квітні 2021 року ситуація була така:

► не було обмежень на домашні зустрічі; можна було цілком законно зібрати кількадесят людей;

► не обмежувалися й контакти членів різних домогосподарств надворі; формально діяли тільки вимоги до дистанціювання й масок (у «червоній зоні»), але навіть це реально не контролювалося;

► не існувало заборони на переміщення між областями; були обмеження на пасажирські перевезення, але не на поїздки особистими автомобілями;

► право закривати дитсадки й молодші школи, а також переводити міський транспорт у режим спецперевезень, делегували місцевій владі. По суті, це єдині важелі впливу, які в неї залишились: запроваджувати обмеження європейського зразка місцева влада явно не вповноважена.

Отже, місцева влада опинилась перед вибором із двох зол: або обмежитись обов’язковими заходами для «червоної зони», або ж запроваджувати доволі драконівські обмеження. Тут міста діяли по-різному. Наприклад, Київ і Львів обрали hard line, тоді як у Харкові й Дніпрі громадський транспорт, дитсадки й початкові школи продовжили працювати з мінімальними обмеженнями (можу припустити, що це пояснюється вищою часткою зайнятих у промисловості, яку не схотіли зупиняти). Схоже, вибір стратегії потроху стає звичкою: проаналізувавши досвід чорного ринку спецпроїзних, Київ уже анонсував на осінь електронну систему перепусток.

Соціальні й екологічні побічні ефекти української протиепідемічної політики

Питання про дієвість «локдауну» по-українськи доречніше залишити фахівцям. Я ж зосереджусь на іншому: такі заходи поглиблюють соціальну нерівність і погіршують стан довкілля. «Локдаун» призвів до ситуації, коли людина, яка потребує візиту до лікаря поза зоною пішої доступності, змушена брати таксі або шукати знайомих автовласників. Водночас для людей, які мають автомобіль, обмеження не такі вже й суворі: незалежно від епідемічної ситуації, можна вільно їздити як містом, так і по всій країні. З одного боку, певна річ, це по кишені не кожному українцю, а з іншого – неодноразові перебої доступу до громадського транспорту роблять його менш надійним в очах громадян. Це стимулює придбати автомобіль людей, які можуть собі це дозволити, але раніше не бачили в цьому великої потреби. 

Зробивши нормою обмеження доступу до громадського транспорту, київська влада майже не подбала й про альтернативні види мобільності — наприклад, про велоінфраструктуру. Деякі європейські міста 2020 року під час локдауну швидко створили чимало велосмуг — тимчасових, але з планами перетворення на постійні. У Києві такого не було, а стаціонарна мережа велодоріжок і велосмуг розвивається повільно та не є достатньо розгалуженою й зв’язною, щоб її можна було розглядати як альтернативу для більшості поїздок хоча б у радіусі 5-10 км.

Потрібно, навпаки, докладати зусиль із деавтомобілізації. Хоча б тому, що за підсумками 2020 року Київ посів сьоме місце у світі за заторами. Досить високо в цьому рейтингу розташувалися й інші досліджені міста України. Така ситуація створює не тільки незручності, а й загрозу для громадського здоров'я, бо забруднення повітря – один із вагомих чинників смертності, а більшість атмосферних забруднень у великих містах, зокрема в Києві, припадає на автотранспорт. Показово, що ще за рік до цього Київ був 12-м у цьому рейтингу, а 2020 року піднявся через те, що навесні трафік просів не так сильно, як у кількох зазвичай іще більш закоркованих містах. 

По суті, проявивши неохоту/нездатність до справді рішучої боротьби з поширенням вірусу, українська влада вирішила компенсувати це сурогатними заходами. Певною мірою вони, схоже, таки спрацьовують, але непропорційно ускладнюють життя менш заможним громадянам, а також сім’ям із дітьми.

Показово й те, як було розставлено пріоритети. На відміну від Німеччини, на початку травня 2021 року Київ відкрив майже все одразу: громадський транспорт і торговельні центри, дитсадки й старші школи, перукарні й заклади громадського харчування. Точніше: навчальні заклади (зокрема з дошкільні!) відкрилися на чотири дні пізніше, ніж ТРЦ, ресторани тощо. Але це ще досить незначний плювок у порівнянні з «карантином для бідних» минулої весни: тоді літні тераси ресторанів, музеї й багато іншого відкрилось аж на два тижні раніше за громадський транспорт і дитсадки.

Пацієнти з ковідом в одній із львівських лікарень. Джерело: AP / Evgeniy Maloletka

Взагалі локдаун – це не тільки протиепідемічний захід, а й серйозне випробування для соціальної політики. По-перше, щонайменше тимчасово втрачається суттєва частина робочих місць. Безперечно, соціально справедливий локдаун потребує підтримки людей, які залишилися без джерела доходу, інакше це перетворюється на інший вид соціал-дарвінізму. Щоб ця допомога була адресною, важливо, щоб держава могла ідентифікувати справді безробітних, але цьому заважає неформальна зайнятість. По-друге, потрібно, щоб працевлаштовані мали змогу йти на лікарняний у зв’язку із самоізоляцією.

Аналогічним чином, реалізація стратегії zero Covid передбачає доволі високу ізольованість від зовнішнього світу, що може бути проблематичним не тільки через жагу до закордонних подорожей, а й через трудову еміграцію. Для України це явно актуальніше, ніж для Китаю й Нової Зеландії. Але все це не спростовує ключовий висновок: протиепідемічна й соціальна політика України далеко не оптимальна з погляду трудових верств. Водночас заклики відмовитись від стримування вірусу задля «порятунку економіки» я не вважаю етично прийнятними: йдеться про те, щоб буквально пожертвувати людьми, замість того, щоб вдатися до прогресивного перерозподілу благ.

Безумовно, локдауни за західним зразком теж поглиблюють нерівність. В разі суворих обмежень на вихід із дому жителі котеджів із присадибними ділянками опиняються у виграшному становищі в порівнянні з людьми, які мешкають у квартирах. Це не так гостро відчувається, якщо більшість населення живе в окремих будинках, як в Австралії й Новій Зеландії. А от, наприклад, у Парижі, за деякими даними, в березні 2020 року близько 16% населення тимчасово переїхало за місто. Насправді, думаю, за сучасних умов неможливо розробити дієву протиепідемічну політику, яка не загострювала б нерівність доступу до якогось ресурсу. Однак припускаю, що тимчасова субурбанізація/руралізація не приводить до таких інфраструктурних зсувів, як автомобілізація. Тим паче у більшості випадків локдаун усе ж не забороняє прогулянки наодинці або зі співжителями. За такої умови житлова нерівність усе ж менш проблемна, ніж транспортна.

Не викликає особливих сумнівів, що епідемічна ситуація в Україні ще погіршиться до рівня, коли доведеться уводити жорсткіші заходи. Варто очікувати, що протиепідемічна політика знову буде половинчастою, виразно антисоціальною й антиекологічною. Вона, сподіваюсь, все ж врятує більше життів, ніж фактична відсутність обмежень (втім, цього разу очікуються послаблення для щеплених навіть однією дозою, що виглядає особливо сумнівно). Проте варто розуміти різницю між локдауном і «локдауном». Можливо, до наступної пандемії вдасться прибрати лапки.

Прикінцеві роздуми

Перспективи zero Covid навіть там, де ця політика досі вдавалася, стають дедалі туманнішими. По-перше, усунення спалахів набагато заразнішого штаму «дельта» може потребувати більш затяжних локдаунів, а відстежувати контакти стає значно складніше. До того ж додатковими резервуарами вірусу можуть стати популяції тварин. По-друге, тривалі обмеження на в’їзд входять у дедалі відчутнішу суперечність із накопиченням капіталу. Ділове видання The Economist відкрито визнає, що підхід zero Covid має народну підтримку, частково зняв суперечність між епідеміологією та економікою і, ймовірно, залишався б дієвою стратегією, якби застосовувався у світовому масштабі. Але в умовах повернення світової економіки до «нормальності», zero Covid в окремій, тим паче невеликій країні загрожує втратою статусу осередку ділової активності, освіти тощо. 

Масова вакцинація в Міжнародному виставковому центрі в Києві. Джерело: КМДА

В будь-якому разі дотримуватися zero Covid набагато простіше, якщо те ж саме роблять сусіди. Наприклад, Австралія й Нова Зеландія на деякий час домовлялися про взаємне скасування обсервації під час перетину кордону, яке, щоправда, довелося зупинити через нові спалахи. І навпаки, в оточенні країн, що погодилися «жити з вірусом», zero Covid як національній стратегії не вистачає кінцевої мети: про викорінення на рівні всього людства можна забути, а загроза повторного ввезення вірусу залишається. 

Хоча ще до масового поширення штаму «дельта» в експертному середовищі переважала думка про малу ймовірність викорінення коронавірусу. Причини такого песимізму цілком можуть бути пов’язані не з технічною нездійсненністю, а з оцінкою політичних, інфраструктурних і соціально-економічних чинників, які перешкоджають одночасному втіленню zero Covid у всьому світі. Водночас свіже дослідження вказує на те, що не варто відкидати принципову можливість викорінення. Хоча це потребує часу, таке завдання є непоганою стратегічною метою. По-перше, якщо просто «жити з вірусом», то можуть з’явитися нові штами, які зведуть нанівець зусилля з імунізації. По-друге, навіть зараз є спалахи захворюваності, зокрема з певною часткою проривних інфекцій (випадків, коли вакцина не спрацьовує). Це означає, що попри очевидний позитивний вплив вакцинації, стратегія співіснування з вірусом передбачає певний рівень коронавірусної захворюваності й смертності, з яким суспільство згодне миритися.

Ці міркування вкотре наштовхують на висновок, що сьогодні людство нездатне протистояти багатьом глобальним викликам. Як і у випадку кліматичних змін, політична роздрібненість заважає скоординовано діяти на світовому рівні. Тут також більшість урядів робить ставку на techno-fix^[1] — цього разу на вакцини. Я не заперечую корисність цієї й багатьох інших технологій. Але зауважу, що важливо не залишати за кадром причини кризи й ризики того, що тільки технологій буде замало, щоб її подолати й у майбутньому не допустити подібних ситуацій.