З партизана-революціонера в «найбідніші президенти»: життя і боротьба Хосе Мухіки

13 травня 2025 року помер легендарний колишній лідер «Широкого фронту» уругвайських лівих Хосе («Пепе») Мухіка, не доживши тижня до свого офіційного 90-ліття^[1]. Радикальний революціонер із руху «Тупамарос» у 1960-70-х, він провів майже 14 років у тюрмах диктатури і на схилі літ залишив по собі світлу пам’ять як «найбідніший президент світу». 

До останніх своїх інтерв’ю, вже важко хворий Мухіка продовжував уважно стежити за подіями у світі та попереджати про перспективи екологічної чи воєнної катастрофи для всього людства, солідаризуючись із потерпілими від усіх несправедливостей. У тому числі з народом України перед обличчям агресії РФ, диктатора якої називав не інакше, як «сучим сином» і «тварюкою» — а це лексикон, який він зазвичай відводив найнижчому колу пекла (у яке, як агностик, навряд чи вірив): функціонерам ФІФА^[2].

Його однопартієць, новообраний президент Уругваю Яманду Орсі написав: «З великим болем повідомляємо про смерть нашого товариша Пепе Мухіки. Президент, активіст, орієнтир і наставник. Ми дуже сумуватимемо за тобою, дорогий старий. Дякуємо за все, що ти нам дав, і за твою глибоку любов до народу». Аналогічно висловлюються й ті, хто паралельно з Мухікою теж керували своїми державами в часи так званого «лівого повороту» початку XXI століття в регіоні — від бразильського Лули до болівійського Моралеса, — а також наступне покоління лівоцентристських лідерів. Чинна (і напрочуд популярна) президентка Мексики Клаудія Шейнбаум назвала його «прикладом для Латинської Америки та всього світу», а її гватемальський колега Бернардо Аревало уточнив — «прикладом смирення та величі». 

Справді, важко знайти людей, які б його не поважали, навіть серед політичних опонентів: Хосе Мухіка здобув беззаперечний авторитет як один із найшанованіших латиноамериканських лідерів і голос сумління місцевої лівиці. Навіть знаменитий перуанський письменник-нобеліант Маріо Варґас Льйоса, який помер за місяць до Мухіки та різко відрізнявся від більшості інтелектуалів регіону тим, що давно змінив ліві переконання на праві, схвально відгукувався про Мухікові реформи як про вияв дійсної «культури свободи» та про нього самого — як про діяча, що промовляє з незвичайною для правителя щирістю. Але найбільше покійного «президента-тракториста» любили рядові уругвайські трудівники, бо він направду був один із них.

The Guardian задавався питанням, чи перед нами чи не найбільш радикальний президент світу. У 2013 році журнал Foreign Policy включив цього скромного дідуся до списку найвпливовіших глобальних мислителів за «переосмислення латиноамериканської лівиці» та за просування передових соціально прогресивних реформ. Два роки потому Times Higher Education визначив його як «президента-мудреця», відсилаючи до Платонового концепту «правителів-філософів». Бразильський президент Лула да Сілва ж назвав його «південноамериканським Манделою», бо Мухіка, зазнавши тортур, не шукав помсти, а один із провідних інтелектуалів Уругваю, соціолог і антрополог Даніель Відарт — «Дон Кіхотом у подобі Санчо Панси»: «Не наважусь сказати, що він був великим державцем як правитель, але він був великим мислителем майбутнього». 

Хосе «Пепе» Мухіка. Фото: EFE / Archive / Gastón Britos

«Кандидат від народу»: скромні початки Пепе Мухіки

Життєвий шлях Хосе Мухіки був сповнений несподіваних поворотів: його чотири рази кидали за ґрати, він двічі тікав із в’язниці та щонайменше один раз був на межі смерті. Його родина басксько-італійського походження, початково дрібні скотарі та виноградарі, вела у передмісті Монтевідео сільське господарство — передусім квіткарство. Попри родинні звʼязки з кількома впливовими фігурами в уругвайській політиці, жили скромно — батько-комівояжер розорився і помер у злиднях, коли Хосе з сестрою були ще малими, тож хлопцю доводилося кидати навчання та велоспорт, аби допомагати матері з роботою. Ліві сили в Уругваї тоді ще були слабкі та роздроблені, тому багато молодих соціалістів і націонал-популістів політизувалися в прогресивних крилах консервативно-ліберальної дуополії традиційних Національної та Батльїстської партій (Бланко та Колорадо), очолюваних міністром праці Енріке Ерро (Мухіка попервах був якраз його однодумцем^[3]) та генералом Лібером Сереньї відповідно.

На той час Уругвай, який упродовж світових воєн розживався на зовнішній торгівлі — через що його вже звикли вважати «латиноамериканською Швейцарією» за благополуччя та відсутність суттєвих потрясінь, переживав тривалий економічний занепад, зростання інфляції та погіршення умов життя трударів. Поразки на виборах, придушення низки робітничих страйків і селянських виступів, у тому числі «Маршу на Монтевідео» з найелементарнішими вимогами дотримання 8-годинного робочого дня та земельної реформи, розгін демонстрацій молоді, зокрема вбивства силовиками 13 студентів-мучеників, починаючи зі стоматолога Лібера Арсе, економіста Уго де лос Сантоса й інженерки-будівельниці Сусани Пінтос — усе це остаточно зневірило в легалістських і електоральних засобах боротьби. Натомість юні ліворадикали Уругваю, як і їхні однолітки по всій Латинській Америці, надихнулись прикладом Кубинської революції — на молодого Мухіку неабияке враження справила коротка зустріч із Ернесто Че Геварою. А вже невдовзі їхні товариші за кордоном стали орієнтуватися на приклад самих уругвайців^[4]. 

Ті молоді уругвайці заснували марксистсько-геваристську організацію міських партизан «Рух національного визволення — Тупамарос»^[5] (MLN-T). Очолив її Рауль Сендік, до того — член Соціалістичної партії^[6], профспілковий юрист і органайзер працівників цукрових плантацій, радикалізований протистоянням з латифундистами і можновладцями. На Кубі він зустрів анархістського революціонера-інтернаціоналіста Абрахама Ґільєна — ветерана громадянської війни в Іспанії, який після поразки від франкістів став вигнанцем у Латинській Америці та в черговому вимушеному екзилі, цього разу з Аргентини, отримав притулок в Уругваї. Той і став ментором нового руху: Ґільєн ще за десятиліття до відомого «Короткого підручника міського партизана» (1969) бразильця Жуана Карлуса Маріґелли сформулював засадничі принципи міської герильї — спершу для ранніх революційних пероністів («Утурункос»). Автор передмови до місцевого видання «Партизанської війни» Че Гевари, він критикував тактику фокізму й ідей книги Режіса Дебре «Революція в революції?» (перекладеної і українською), наполягаючи, що «найбільш підходящим для партизанки за часів капіталізму є густонаселене місто», а не сільська місцевість, ліси чи гори (яких в Уругваї і так бракує).

До цього ядра долучалися представники різних середовищ, включно з лівими націоналістами в стилі героя війни за незалежність Хосе Артіґаса, анархістами, маоїстами, рядовими членами компартії; в них була навіть ціла колона з прибічників «теології визволення» — Хуан Карлос Дзаффароні, католицький священик у стані «Тупамарос», виголошував: «Христос також взяв би автомата, якби жив зараз». Зрештою, на них також вплинув уругвайський «терсеризм» («третій шлях»), пов'язаний з «теоріями залежності» та критикою обох наддержав, але передовсім зашморгу США довкола Латинської Америки. Ця різнорідна ідеологічно компанія зосереджувалася на тому, що їх об’єднує — прагненні до акцій «прямої дії», — уникаючи теоретичних дискусій, які б їх негайно розсварили. У своїх документах вони розпливчасто виступали за антикапіталістичну соціалістичну революцію та відкидали при цьому бюрократизовану модель СРСР, більше схиляючись до концепцій «багатопартійної народної демократії» та робітничого самоврядування.

Переважно в лавах «Тупамарос» були вчорашні ватажки студентського руху й вихідці з освіченої інтелігенції, а то й безпосередньо вищих класів. Якщо не рахувати робітників і робітниць цукрової промисловості, загітованих Сендіком, чи каменяра й теслю з мистецькою вищою освітою Хуліо Мареналеса, Мухіка був серед «Тупамарос» у цій найурбанізованішій країні регіону одним із небагатьох «простих людей» — селянин-самоук, який так і не закінчив Аграрний інститут Альфредо Васкеса Асеведо. В той час як, скажімо, його соратниця й майбутня дружина Лусія Тополанскі Сааведра взагалі походила з нащадків польської шляхти та адмірала Сілви, якому бразильський імператор надав титул барона Амазонського.

Фасад центрального офісу «Рух національного визволення — Тупамарос» у Монтевідео, Уругвай

«Тупамарос» і міська герилья в Уругваї

Прибічник жорсткого курсу віце-президент Пачеко, отримавши повноту влади без нових виборів внаслідок летального серцевого нападу президента Хестідо, забороняв опозиційні організації та санкціонував створення «ескадронів смерті» — Націоналістичної збройної оборони — і здійснювані тими «попереджувальні заходи безпеки» (тобто позасудові розправи). Надалі уругвайські уряди скочувалися до відкритої диктатури, яка зрештою була встановлена в 1973 році — незадовго до чилійської. Хуан Марія Бордаберрі, президент-скотар із ще більш авторитарними замашками, вчинив «самопереворот»: розігнав парламент, заборонив партії та вивів на вулицю бронетехніку, побоюючись зростання впливу лівого «Широкого фронту», заснованого нещодавно (1971) під враженням від перемоги «Народної єдності» Сальвадора Альєнде в Чилі. Профспілки (Національний конвент трудящих CNT), які провели 16 півмільйонних загальних страйків, дали путчистам останній бій, бастуючи половину місяця, але зрештою також були розгромлені, а їхні активісти — кинуті в жорна репресій. 

У роки, які передували остаточному перевороту, «тупамарос» намагалися боротися з владою методами «збройної пропаганди»: вчинили найбільше пограбування банку в історії країни, обкладали «революційним податком» представників панівного класу, викрадали великих цабе — від багатих фінансистів, промисловців і чиновників до іноземних дипломатів. Фірмовий стиль організації — залишати в місцях, куди вони вдиралися, знамено з написом «Тут побував народ». Кошти з експропріацій та викупів не лише пускали на продовження своєї підпільної діяльності, але й роздавали незаможним, підтримуючи реноме «робінгудів». Їхні «пограбування століття» призводили також до викриття документів, які міські партизани надсилали в прокуратуру. Завдяки цьому деяких банкірів, чиновників і власника багатомільйонної тютюнової компанії посадили за фінансові махінації, несплату податків, контрабанду й інші порушення (свою роль у викритті цих оборудок відіграла Лусія Тополанскі, будучи співробітницею банку). 

Спочатку учасники «Тупамарос» намагалися не вдаватися до насильства і зазвичай проводили свої операції без жодного пострілу. Проте силове протистояння загострювалось. Партизани викрали й начальника уругвайського відділення Служби громадської безпеки США, агента ЦРУ та ФБР Дена Мітріоне, про якого дізналися, що він навчив місцевих поліцейських методам тортур^[7]. Коли влада відмовилася звільнити 150 політв’язнів^[8], як того вимагали викрадачі, Мітріоне був страчений. В результаті атак «тупамарос» загинули й кілька організаторів «ескадронів смерті», в тому числі крайньо правий ідеолог авторитаритаризації режиму — заступник міністра внутрішніх справ Армандо Акоста-і-Лара. В 1969 році «Тупамарос» навіть на короткий час зайняли ціле місто Пандо. В цій останній операції Мухіка і відзначився — його загін, якому доручили взяття «телефону й телеграфу», єдиний виконав завдання без промахів. І, на відміну від деяких своїх колег, без жертв: неабияким полегшенням для нього було те, що за весь час герильї він нікому не заподіював смерті.

Заголовок бразильської газети Folha de S. Paulo від 11 серпня 1970 року повідомляє про вбивство американського агента Дена Мітріоне уругвайськими партизанами з руху «Тупамарос»

Полювання на підпілля

У 1970 році Хосе Мухіка отримав шість кульових поранень, чинячи опір арешту в барі Монтевідео (хірурга, який врятував йому життя, звинуватили в «пособництві Тупамарос», хоча він просто виконав свій обов’язок). Його неодноразово арештовували, але він проявив себе майстром утечі. В одному випадку вони із понад сотнею ув’язнених прокопали 40-метровий тунель, який вів до вітальні будинку поблизу в’язниці Пунта-Карретас. В іншому — його визволили товариші й товаришки, викопавши ще один тунель під тією ж тюрмою (зараз там торговий центр). 

Мухіка якось стверджував, що коли вигулькнув із підкопу, то вперше побачив майбутню дружину. Вона й сама якось рятувалась зухвалою втечею з жіночої в'язниці разом із 37 іншими бранками (так звана операція «Естрелла») та втратила коханого Бланко Катраса, котрого стратила поліція. За іншою версією, вони познайомились, коли та, студентка-архітекторка з хистом до підробки документів, виготовила фальшиві папери і для нього — одного з найрозшукуваніших «політичних злочинців» країни. У всякому разі, «Ульпіано» й «Ана» (свої справжні імена Хосе й Лусія розкриють лише в переписці через своїх адвокатів) зблизилися, проте їхні стосунки перервав черговий арешт — за 13 наступних років їм вдалося обмінятися лише одним листом; решту конфіскувала охорона. 

Це останнє затримання влітку 1972 року, коли Пепе спав на вулиці з пістолетом-кулеметом «Узі» та гранатою під пальто, поклало початок найтемнішому періоду життя Мухіки — як і тих його побратимів, яким вдалося вціліти до цього моменту. На той час партизанський рух був майже знищений, багато його лідерів опинилися за ґратами, а деяких беззбройних активістів поліцейські просто повбивали на місці — як, наприклад, журналіста Луїса Мартирену з дружиною Іветт Хіменес. Диктатуру заднім числом намагалися виправдати як «реакцію» на загрозу з боку «Тупамарос». Але банальні факти свідчать про інше: на момент узурпації влади президентом і військовими майже вся ця організація вже рік як була або перебита, або ув’язнена в настільки суворих умовах, що більше не могла мріяти про організацію втеч.

Чортова дюжина років у застінках (і криницях) диктатури

Після державного перевороту 27 червня 1973 року Хосе Мухіку та ще вісьмох «тупамарос» було ізольовано та перевезено на військові бази, де їх утримували у крихітних одиночних камерах, із мінімумом їжі та в цілковитій антисанітарії^[9]. Пепе взагалі провів два роки на дні криниці — місцевого карцеру. Їх називали «заручниками диктатури» — вони пережили роки тортур та ізоляції, і їх були готові без роздумів стратити у випадку, якби їхня організація повернулася з небуття. Під приводом «боротьби з комуністичним підпіллям», фактично розгромленим ще за рік до перевороту, в застінки кидали як справжніх герильєрос з числа «тупамарос» й інших революційних організацій, так і найпоміркованіших критиків режиму. 

Прикриваючись цими антикомуністичними мотивами, влада розправлялася навіть із нещодавніми міністрами та спікерами центристського штибу — так, Сельмара Мічеліні й Ектора Ґутьєрреса Руїса вбили за кордоном. Робилось це у рамках операції «Кондор», в якій ультраправі диктатури регіону координували свої репресивні дії — особливо часто уругвайських політемігрантів безслідно викрадали й усували в Аргентині, як це сталося з анархо-комуністами Альберто Мечосо, Арі Кабрерою Пратесом, Карлосом Родрігесом Меркадером і Марією Емілією Іслас. Найвідомішим фігурам лівої інтелігенції — письменникам Маріо Бенедетті й Едуардо Ґалеано, автору чи не найважливішої книги про страждання регіону від колоніалізму та неоколоніалізму, «Відкриті вени Латинської Америки» — довелося відправитися у вигнання.

Але зі справжніми міськими партизан(к)ами чинили особливо жорстоко. Декого, як вчительок Нібію Сабальсагарай і Елену Кінтерос (схоплену під венесуельським посольством, де вона намагалася знайти порятунок), закатували до смерті. Декому, як нейробіологу українського походження Генрі Енглеру Головченку та математику світового рівня Хосе Луїсу Массері, вдалося вціліти після десятиліття тортур у карцері. Мухіка був серед останніх, але стан його був жахливий — давалося взнаки, що йому майже не давали їсти й пити; єдиний предмет особистого користування (горщик) довелося вибивати ледь не з боями; на додачу, розвинулись слухові галюцинації: здавалось, що волають навіть комахи. Єдиними «співрозмовниками» були мурахи, жаби й щурі. 

«Щоб зберегти розум, я почав згадувати те, що читав, те, що думав у молодості» — вказував Мухіка. Лише наприкінці ув’язнення йому дозволили знову читати, але лише літературу з наукових дисциплін на кшталт хімії та фізики. Якщо деякі його товариші за нещастям хоча би могли перестукуватися морзянкою (а Розенкофа, одного з провідних драматургів країни, охоронці навіть залучали до написання листів панянкам, до яких залицялися), то Мухіка перебував у тотальній ізоляції і від зовнішнього світу, і від решти бранців. Бувало, що він набирав каміння до рота — але, на відміну від Демосфена, щоб не стогнати від болю та не кричати на самоті.

Від збройної боротьби до легальної

1980-ті ознаменувались демонтажем багатьох правих диктатур у Південній Америці, не без тиску з боку низових рухів. В Уругваї 24-годинний страйк на початку 1984 року і низка скандалів (через смерті затриманих опозиціонерів від тортур, інсценовані під смерті з «природних причин», як у випадку в лікарем-комуністом Владіміром Росліком) також змусили владу піти на поступки. Нарешті відбулися перші за 13 років вибори. Мухіку й решту політв’язнів звільнили за амністією, якої для них домоглися легальні ліві з «Широкого фронту». Коли Хосе нарешті вийшов на волю, він уже був немолодою людиною, проживши половину століття. 

Хосе Мухіка (ліворуч) разом з іншими колишніми учасниками «Тупамарос» у день свого звільнення з в’язниці як політичних в’язнів, Монтевідео, 14 березня 1985 року. Фото: Agencia Camaratres 

Колишні «тупамарос», як Мухіка зі своєю партнеркою Лусією Тополанскі, не зреклися своїх ідей, але спробували перекласти їх з мови революційної війни на шлях демократичної й інституційної боротьби. Міські партизани самовіддано ризикували життям, але режим впав не внаслідок відчайдушних акцій одинаків, а під тиском масового робітничого руху, до якого вони стосунку не мали. Наприкінці 1985 року на IV Національному з’їзді їхня організація оголосила про відмову від збройної боротьби та перехід до політичних методів. 

У 1989 році «Тупамарос» реорганізувалися в Рух народної участі (MPP). У цей період було засновано Форум Сан-Паулу — об’єднання латиноамериканських лівих партій, одним із головних представників якого згодом став Мухіка. Зсув до інтеграції в політичні режими та дерадикалізація дискурсу — як у методах, так і в цілях — були відмінною рисою не лише «Тупамарос», а й значної частини місцевої лівиці на тлі зміни політичної обстановки та кризи світового комуністичного руху.

Парламентар на пошарпаному мопеді

Рух народної участі увійшов до вже згадуваної лівої коаліції «Широкий фронт» — і він і справді був широкий: від християнських демократів до компартії, «анархо-марксистів» із Партії перемоги народу та деяких троцькістів (включно з однією з останніх ще активних посадистських партій). Попри те, що у великій політиці країни все ще заправляли дві старі прокапіталістичні партії, «Широкий фронт» набирав дедалі більше голосів, а суспільні настрої відчутно зсувалися вліво. Так, абсолютна більшість громадян Уругваю висловилася на референдумах проти приватизації державних компаній у 1992 році, проти урізань пенсій у 1994, проти скасування державної монополії в нафтовій сфері в 2003 та проти приватної власності на водопостачання в 2004 році.

У 1994 році Хосе Мухіка став першим колишнім партизаном, обраним депутатом в лавах «Шрокого фронту» (від Монтевідео). Уругвайські вибори складні: громадяни не просто обирають якусь політичну силу, але й фракцію всередині цієї партії зі своїм виборчим списком кандидатів. Рух народної участі тоді ще був на задвірках «Широкого фронту», і парламентарів провів всього двох. Третім від того ж списку за номером 609 було обрано й співзасновника «фронту» Еліоса Сарту, який як фахівець із трудового права сприяв робітникам в окупаціях своїх заводів і будмайданчиків. Проте він мав серйозні розбіжності з керівництвом MPP і зрештою відколовся до партії «Народна асамблея», яка критикує «фронт» зліва. Однак оскільки одним із двійки депутатів MPP був Мухіка, то на течію все одно чекало велике майбутнє — вже за десяток років кожен п’ятий депутат двопалатного парламенту представляв саме її. 

Коли 1999 року вийшла книга Мігеля Анхеля Камподоніко «Мухіка», що представляла життя та думки колишнього партизана^[10], її протагоніст уже зажив слави народного героя, чиї дотепи, часто грубуваті та прямолінійні, розтягували на цитати як автентичний голос мас у стінах парламенту. «У мене є агресивна відвертість висловлюватися. У сучасному світі, де люди приховують і маскують свої почуття, так не прийнято. Можливо, саме тому я привертаю увагу людей», — пояснював він згодом бразильському тижневику Carta Capital.

А коли у 2004 році «Широкий фронт» вперше здобув абсолютну більшість, Мухіка набрав найбільше зі всіх кандидатів голосів на парламентських виборах (понад 300 тисяч) і відтак головував на церемонії складання присяги сенаторами. Частиною дійства був парадний огляд Піхотного батальйону №1 («Флорида») — достоту того самого, що колись катував майбутнього посадовця і його товаришів. Колишнього партизана не покидало відчуття сюрреалізму: «Все це — як з роману Ґарсії Маркеса, щось, чого ніхто не міг передбачити». На роботу Мухіка їздив на одному пошарпаному мопеді «Веспа» разом із Тополанскі, яка теж стала народною обраницею. А вже невдовзі, у 2005 році, його призначив міністром сільського господарства, тваринництва і рибальства новообраний президент, соціаліст Табаре Васкес^[11].

Хосе Мухіка прибуває до Палацу Законодавчої влади у 1995 році на мотоциклі разом із Лусією Тополанскі

«Найбідніший президент» і його реформи

Вже на наступних президентських виборах 2009 року «Широкий фронт» виставив 74-річного Хосе Мухіку, який здобув першість у праймеріз кінця 2008 року. Йому лише трохи не вистачило до перемоги в першому турі виборів — майже 50% супроти 17% у сина диктатора Бордаберрі та 30% у колишнього президента Луїса Альберто Лакальє, який запам'ятався поразкою на референдумах його політики приватизації. У другому турі Мухіка набрав 54,6% голосів — майже 1,2 млн виборців, що в абсолютних показниках становило найкращий на той момент результат в історії уругвайських виборів.

Його віцепрезидентом став до обережності соціал-демократичний економіст Даніло Асторі, який вперше балотувався на цю роль ще у 1989 році — у парі з генералом Сереньї — і якого Мухіка якраз і переміг на праймеріз. До присяги їх приводила найпопулярніша сенаторка — власне Тополанскі, з якою Мухіка нарешті розписався після двох десятиліть спільного життя. До кабінетів міністрів із цього часу запрошували й інших соратників за партизанським підпіллям, які свого часу починали як борці за університетське самоврядування, як-от Елеутеріо Фернандес Уїдобро й Едуардо Бономі. У своїй інавгураційній промові президент говорив про освіту, безпеку та клімат. Слідом за Васкесом він продовжив втілення «програми фронту»: реформування системи оподаткування, розвиток соціального захисту, охорони здоров'я та освіти, розслідування низки злочинів «цивільно-військової» хунти.  

Уже в перші місяці президентства він повернув тристоронні «Ради з заробітної платні», поширивши колективні переговори навіть на домашню працю. За його каденції реальна мінімальна заробітна плата зросла більш ніж удвічі (на 250%), а адресна сімейна допомога покривала найвразливіші верстви населення. Завдяки цьому домогосподарства з низькими та середніми доходами підвищили купівельну спроможність, а економіка отримала жвавий та стійкий внутрішній ринок. Результат вражав: бідність за першого терміну Васкеса та Мухіки впала з майже третини до 9,7% станом на 2015 рік; крайня нужденність за той самий період скоротилася вдесятеро; рівень безробіття залишався низьким, скоротившись із 13% до найнижчих в історії країни 6,3%; частка соціальних витрат у державному бюджеті зросла з 60,9% до 75,5%. За даними Міжнародної конфедерації профспілок, Уругвай посів перше місце серед всіх країн Америк за дотриманням фундаментальних трудових прав, зокрема свободи об’єднань, права на колективні переговори та страйки. Завдяки сприятливим для робітництва законам кількість членів профспілкового центру PIT-CNT, яка до 2003 року сягнула найнижчої точки в 100 тисяч, зросла до 400 тисяч станом на 2015 рік.

В безкоштовній освіті та надійному соцзабезпеченні теж були поглиблені здобутки Васкеса та його міністерок на кшталт Марини Арісменді, доньки комуністичного генсека Роднея Арісменді. Пілотний проєкт 2007 року PlanCeibal за Мухіки став загальнодержавною політикою, і було роздано 450 000 ноутбуків дітям і вчителям — у школах усім роздавали по персональному комп'ютеру, щоб опановували цифрову грамоту. Зараз Уругвай має найосвіченішу молодь серед країн Південного конуса і є помітним ІТ-хабом, що суттєво доповнює базову аграрну спеціалізацію його економіки. Уряд також розпочав амбітний план житлового будівництва для бідних сімей. В енергетичній сфері, після нафтового шоку 2008 року, країна майже повністю перейшла до відновлюваних джерела енергії — вітру, сонця, біомаси, а також модернізованих ГЕС (94-98%). Більше того, Уругвай почав експортувати надлишки електроенергії аргентинцям і бразильцям, перетворивши колишній дефіцит палива на стабільне джерело валюти та знизивши внутрішні тарифи. 

Хоча деякі товариші критикували Мухіку за надмірне прагнення «приручити капіталізм» і, мовляв, перетворення на звичайного менеджера цієї системи, та загалом вважалося, що зі всіх держав «лівого повороту» саме Уругвай найгармонійніше поєднав економічні успіхи (стабільне збільшення ВВП на 5,4% на рік) з соціальним поступом. Ще більш вражаючі зростання ВВП і скорочення рівня бідності спостерігалися в Болівії, але країни починали з протилежних стартових позицій: найзаможніша проти найбіднішої на континенті. Втім, всюди в регіоні підйому торгівлі сприяла глобальна кон’юнктура — бум споживчих товарів і попит на (переважно сировинну) продукцію. Але це ж означалоі глибшу залежність від транснаціонального — байдуже, китайського чи північноамериканського — капіталу, і вразливість місцевих економік від коливань у промислово й фінансово могутніших державах. Тому й в Уругваї в середині 2010-х ріст дещо забуксував, хай тут і вдавалося краще балансувати, ніж деінде в Південній Америці.

А втім, проблеми нікуди не зникли — зокрема, поглиблювана ринковими відносинами нерівність. І сам президент це визнавав. На Генасамблеї ООН 2013 року Мухіка застерігав від одержимості суто показниками економічного зростання: «Середньостатистична людина нашого часу блукає між банками та нудною рутиною кондиційованих офісів. Вона постійно мріє про відпустку і свободу. Постійно мріє розрахуватись із рахунками… А потім серце зупиняється, і все — кінець». У тій своїй промові він загалом констатував провал цієї моделі, нав’язаної капіталізмом: людство принесло в жертву старих нематеріальних богів і звело храми «богові ринку, який організовує економіку, життя та видимість щастя. Здається, що ми народилися лише для того, щоб споживати і споживати. А коли ми не можемо цього зробити, ми несемо в собі розчарування, бідність, самовиключення». До того ж, якщо все людство споживатиме як пересічний американець, нам будуть потрібні не лише всі ресурси Землі, а взагалі три такі планети. 

Хосе Мухіка виступає на Генасамблеї ООН 2013 року

«Найвільніша країна регіону»

У світових ЗМІ Уругвай за Мухіки викликав інтерес радше запровадженням неймовірно лібертарного законодавства в питаннях особистої свободи. Комусь могло це здатися неочікуваним для назагал консервативного й патріархального регіону, але не слід забувати, що ще на світанку ХХ століття за ліволіберального урядування Хосе Батльє-і-Орднеса саме Уругвай випередив решту світу у своїх реформах — від безкоштовної вищої освіти, декретних відпусток і загального пенсійного забезпечення аж до заборони жорстокого ставлення до тварин і легалізації розлучень^[12]. Сам Мухіка любив повторювати розповсюджену серед земляків тезу, що «якби Уругвай був більшим, то всі би твердили, що соціал-демократію винайшли саме тут».

А вже в ХХІ сторіччі, якраз за Мухіки, Уругвай не лише розширив заходи із антидискримінації, гендерної рівності й прав жінок (адже його попередник, побожний католик Васкес, ветував декриміналізацію абортів), але й другим у регіоні легалізував одностатеві шлюби (за законопроєктами Маргарити Перкович і Себастьяна Сабіні) і першим у світі — канабіс. Мухіка погоджувався з тезою про унікальність Уругваю серед своїх сусідів: «Так, у нас є новаторський дух, глибоко вкорінений у нашій історії. Ми — країна іммігрантів, анархістів та переслідуваних людей з усього світу. Результатом є найбільш світська країна в Латинській Америці з чітким розмежуванням між церквою та державою».

Легалізація («декриміналізація під строгим контролем держави», як це формулювалось) марихуани в 2012 році здивувала навіть членів уряду — за всієї ліберальності Уругваю, 62% тут було проти цього кроку. Але Мухіка, чиїм єдиним наркотиком був тютюн, запевняв: це ні разу не про кайф, а про безпеку — захід був відповіддю на зростання рівня насильства і потребу зменшити наркоторгівлю. З одного боку, законодавчий пакет дозволив вирощувати невелику кількість коноплі, продавати в ліцензованих аптеках і споживати в дозованій на місяць кількості; з іншого боку — підірвав корупційні оборудки, розсіяв банди та дозволив примусову госпіталізацію наркозалежних. Споживання важких наркотиків та сумнозвісної «пасти» (аналогу креку) різко скоротилось, адже Уругвай припинив бути прибутковим місцем для їх збуту. Досвід Уругваю стали вивчати на міжнародному рівні — на противагу розпочатій президентом США Ніксоном і поширеній на решту півкулі «війні з наркотиками» з її сумнозвісними наслідками.

Уругвай за Мухіки стабільно перебував нагорі світових рейтингів свободи слова й індексів демократії, попереду решти латиноамериканського регіону, за винятком хіба що специфічної «оази соціал-демократії» в Центральній Америці — Коста-Ріки. У 2013 році часопис The Economist, вперше обравши замість «людини року» «країну року», зупинився саме на Уругваї, бо країна трансформувалася в оплот соціально-ліберальних цінностей, а Мухіка «змістив баланс із індивідуалізму на колектив, зі зневіри на радість». Така похвала від одного з головних глашатаїв ринкового капіталізму могла збентежити лівого президента, але він і надалі вважав, що просто користується доступним інструментарієм для в кінцевому рахунку соціалістичних цілей.

Стоїк у центрі уваги: світова слава непримітного дідуся

До того часу президент Мухіка вже став глобальною фігурою — вирізнявся не лише біографією, а й скромним стилем життя. Ставши президентом, він продовжував жити як пересічний громадянин. Зокрема, продовжував їздити на своєму старому «фольксвагені жуці» 1980-х років випуску^[13] (і час від часу підвозив попутників), сумирно чекав у черзі місцевої поліклініки і жертвував 90% своєї зарплати на благодійні цілі, передовсім на допомогу матерям-одиначкам та ініційовану ним державну програму побудови житла «Разом», завдяки якій домівки отримали 15 тисяч сімей. Собі лишав від сили 1200 доларів з лишком щомісяця, чого цілком вистачало для життя. 

Відмовившись оселитись у розкішній президентській резиденції Суарес-і-Реєс і використовуючи її лише для офіційних заходів, він разом із дружиною Лусією Тополанскі та улюбленою трилапою собакою на ім’я Мануела (коли та померла у 20-річному віці, заповідав поховати свій прах поруч із її могилою) залишився мешкати в своєму скромному будиночку на фермі: «Ми вважаємо це способом боротьби за нашу особисту свободу». У подружжя не було дітей, про що обоє шкодували: «Я присвятив життя зміні світу, і не помітив, як минув час», — час, який здебільшого забрало ув’язнення. 

Хосе Мухіка з улюбленою трилапою собакою на ім’я Мануела. Фото: The Boston Globe

Тих, хто відвідував його ферму за або після його президентства — хоч інші президенти, хоч журналісти, охочі позиркати на «найбіднішого президента в світі» (так раніше називали лише Тому Санкару з Буркіна-Фасо, чиї революційні перетворення та трагічна загибель закріпили його в пантеоні мучеників соціалізму та панафриканізму^[14]) — цей доброзичливий дідок міг зустріти в робочому одязі, з розкуйовдженим волоссям, в сандалях поверх шкарпеток, іноді пораючись по хазяйству або на тракторі. Якщо потрапляли на період збору врожаю — могли отримати в подарунок овочі, вирощені президентським подружжям. А південнокорейських телевізійників він від душі частував чарками міцного алкоголю. 

Сам Мухіка виправляв гостей: мовляв, «я не бідний, я простий; я просто розумію, що для щастя не треба багато статків чи власності», — і взагалі, з яких це пір безкорисливість стала такою дивиною, що стає ледь не всесвітньою сенсацією^[15]? Як щирий стоїк, посилався він на «Моральні листи до Луцилія» Сенеки: «Бідний не той, у кого мало, а той, кому завжди мало». І справа не лише в тому, що прямолінійно егалітарний президент не збирався вивищуватися над співгромадянами. Мухіка просто продовжував жити так, як і раніше, що й робило його, за словами вищезгаданого Едуардо Ґалеано, «президентом, який найбільше схожий на те, ким є уругвайці». І тішився, що не має ні банківських рахунків, ні акцій компаній, ні боргів.

Авторитетний дивак, прагматичний миротворець і гострий на язик скандаліст: Мухіка на міжнародній арені

Свою славнозвісну промову в ООН президент Мухіка відкривав тим, що представляє глобальну периферію та її проблеми: «Я з Півдня і беззаперечно несу тягар мільйонів бідняків у ​​Латинській Америці, зруйнованих культур корінних народів, залишків колоніалізму на Фолклендських островах, непотрібної блокади Куби... Я несу соціальний борг і необхідність захищати Амазонку, наші річки, боротися за батьківщину для всіх і за те, щоб Колумбія знайшла шлях до миру». Щоб вирішити ці проблеми, «необхідно зрозуміти, що знедолені у світі походять не з Африки чи Латинської Америки, а з усього людства, яке, глобалізувавшись, повинно прагнути розвитку заради життя», адже «людське життя — це диво, і ніщо не цінніше за життя». Розкритикувавши існуючий стан речей (раз ми продовжуємо вдаватися до воєн, то усе ще існуємо в передісторії людства), коли «кожні 2 хвилини на військові бюджети витрачається 2 мільйони доларів, а медичні дослідження становлять лише п'яту частину військових видатків», він підкреслив непропорційно високий внесок маленького Уругваю в миротворчі операції ООН.

Хосе Мухіка зберігав і персональну позицію миротворця у Латинській Америці. Його минуле партизана зробило його природним союзником у мирних перемовинах між урядом Колумбії та повстанцями із FARC. Він дружив і з Бараком Обамою, і з Уго Чавесом, якого називав «найщедрішим очільником, якого тільки зустрічав». Втім, дипломатичні формальності його відверто дратували — прийом у норвезького короля ледь не зірвався через відмову Мухіки вдягнути краватку: «Вам розстеляють червоний килим, і ви повинні пройти по ньому п'ять кварталів. І ще там хлопці, які грають на горні. Феодалізм якийсь». 

Та й не зі всіма лідерами відносини були безхмарними. Якось після пресконференції з президенткою Аргентини Крістіною Фернандес де Кіршнер (з якою були суперечки через целюлозний завод і його викиди) він, не помітивши, що мікрофон ще увімкнено, вголос пробурчав: «Ця відьма ще гірша за того косоокого» — тобто її покійного чоловіка та попередника на президентському посту Нестора. Але були й принциповіші протистояння: особливо його лякали ультраправі демагоги на кшталт Трампа чи Болсонару, що підняли голову в регіоні та світі. Так, «безумство», яким він вважав перемогу Мілея в тій самій Аргентині, він порівнював з атмосферою розпачу й гіперінфляції в Німеччині, що передувала підйому нацистів Гітлера.

Хосе Мухіка та Крістіна Фернандес де Кіршнер

Уроки послідовного антиімперіалізму для лівих Латинської Америки

Хосе Мухіка був опонентом односторонніх інтервенцій — від американської проти Іраку до російської проти України: «Немає жодного виправдання для вторгнення до чужої країни. Це порушення міжнародного права». «Путінський уряд збудував один із найкорумпованіших капіталізмів на Землі», — казав він в інтерв'ю CNN влітку 2022 року. «Мета його огидна, бо не є нічим іншим, як імперським нападом на націю, з якою їх пов'язує вкрай непросте історичне минуле», — так Мухіка коментував російське вторгнення до України.

Він виступав проти порушень прав людини, хто б їх не чинив — від американців в Ґуантанамо^[16] до своїх булих сподвижників за латиноамериканською лівицею, президентів Венесуели й Нікарагуа Ніколаса Мадуро та Даніеля Ортеги. Про першого казав, що той «з глузду з’їхав» і став «навіженим, мов та коза», до другого ставився ще гірше — адже не міг підтримувати режим, який настільки огульно саджає опозиційних кандидатів, чавить протестувальників і нищить демократію: «Я подумки попрощався з Ортегою. Він зрадив ідеали, які колись поділяв із нами». Характерно, що більшість учасників Сандиністської революції вже давно тієї ж думки про моральне падіння свого колишнього сподвижника; ті з них, хто ще живі, або в ув’язненні, або у вигнанні. 

«Чоловіче, не хапайся за владу, віддай її наступникам», — повторював він лідерам, які не могли вирватися з регіонального прокляття каудилізму й воліли особисто кермувати до скону. «Я не втомлююся повторювати, що найкращий лідер — це той, хто після свого відходу встановлює планку, яка вища за нього. Тому що життя продовжується і не закінчується разом з нами. Лідер повинен посіяти насіння та дати можливість вирости своїй заміні». 

Також він застерігав від поширених серед лівих у регіоні настроїв, які «романтизують» чи виправдовують дії авторитарних режимів на кшталт путінського лише тому, що вважають їх антагоністами США. Мухіка вважав, що антиімперіалізм не повинен сліпо перетворюватися на підтримку альтернативного імперіалізму. В розмові з пострадянським журналістом він визнавав: «Наш досвід різниться. Ми в Уругваї звикли думати про американський імперіалізм як головну загрозу. У сусідів Росії може бути інший погляд на речі».

Останні бої старого партизана 

Після президентства Мухіку знов було обрано до Сенату — і знов-таки, з максимальною кількістю голосів; наступною найпопулярнішою кандидаткою йшла його дружина Лусія Тополанскі. У 2017 році, коли етична комісія «Широкого фронту» відсторонила віцепрезидента республіки — сина покійного Рауля Сендіка — за зловживання з його кредитною карткою й інші порушення, його місце за правилами мав посісти парламентар із переможного списку, за якого віддано найбільше голосів виборців. Але ним був якраз Мухіка, який не мав ні конституційного права (вдруге поспіль після президентського терміну), ні бажання обіймати цю посаду, тож право перейшло до Лусії. Таким чином, вона стала першою жінкою у найвищому керівництві Уругваю — можна сказати, стала вдруге, бо вже виконувала обов’язки глави держави в 2010 році, поки її чоловік із віцепрезидентом були за кордоном у відрядженні.

У жовтні 2020 року, під час пандемії, Мухіка залишив Сенат. В якості символічного жесту, він це зробив разом із праволіберальним експрезидентом Сангінетті — одним із небагатьох, хто відверто не терпів Мухіку. Сангінетті, чиї неоліберальні реформи свого часу довели Уругвай до ручки — за мірками все ще найзаможнішої країни регіону, звісно — звинувачував свого опонента в «руйнуванні основних цінностей Уругваю»: «Він плутає скромність із занедбаністю, позу — із суттю, а зухвалість — із щирістю». Але Мухіка залишився вірним собі, сказавши у прощальному слові: «У моєму житті немає місця для ненависті; я знаю, до чого вона веде». І звернувся до молоді: «Перемога в житті — це не виграш. Це здатність піднятися і почати знову кожного разу, коли падаєш». 

Незважаючи на лікування раку, він зібрав сили для активної участі в передвиборчій кампанії 2024 року, на якій перемогу з 52% голосів у другому турі здобув його однопартієць, вчитель історії Яманду Орсі та «Широкий фронт» загалом — такий собі «прощальний подарунок», як це назвав сам Мухіка. Як і його наставник, Орсі теж не перебирався до президентського палацу. 

Хосе Мухіка на презентації звіту про бідність організації Emmaus International у Монтевідео 13 травня 2022 року. Фото: PABLO PORCIUNCULA

Послання наступникам

Хай Мухіка і вважався рідкісним прикладом політика, який не лише виголошував ідеї, але й жив у відповідності до них, проте й сам він, звісно, теж не був безгрішним чи поза критикою. Багатьом здавалося, що приязність до нього опонентів із мейнстрімних партій великого капіталу свідчить про його безпечність для системи, для якої той є прикладом «відповідального» політика, який беззаперечно приймає статус-кво. Бо тиражування наративу про каяття вчорашнього революціонера, що став реформістським політиком, мало відважувати від серйозних спроб подолати капіталістичний лад і представляти інтеграцію в систему як єдино можливий шлях. До певної міри визнавав це й сам Мухіка, коли казав, що його найвідоміші реформи «відповідають нашому відчуттю свободи та прав людини, але не вирішують основної проблеми, яка полягає в розриві між класами».

Встиг він, попри власну критику патріархату й мачизму, наламати дрів і з товаришками з феміністичного руху, хоча ті відіграють ключову роль у боротьбі з побутовим насильством і феміцидами, що сягають у Латинській Америці страхітливих масштабів. А надміру примирлива позиція Мухіки та його оточення «пробач і забудь» щодо військових і поліцейських — з огляду за відсутність покарань тим із них, що чинили злочини проти людяності під час диктатури^[17], — для декого з колишніх партизанських побратимів межувала зі зрадою. Особливо різко соромив свого екстовариша за угодовство з капіталізмом і приватизаціями ще один з історичних керівників «Тупамарос» Хорхе Сабальса, якого не стало 2022 року: «Вони залишили свої ідеали у тюремних камерах».

Хоч систему Пепе і правда не поміняв, але, мабуть, все ж був звично для себе^[18] надто самокритичним, коли підводив такий підсумок своєму життю: «Я присвятив себе тому, щоб змінити світ, і ні чорта не змінив! Але я розважився. І знайшов багато друзів і союзників у цьому божевільному прагненні покращити світ. І я наповнив своє життя змістом. Я помру щасливим. Не від того, що вмираю, а тому, що встановив собі високу планку. Ось і все. Я прожив життя не даремно, бо не витрачав його на споживацтво. Я мріяв та боровся, боровся». 

Цього року має вийти книга «Вижити в XXI столітті» (Surviving the 21st Century), де мексиканский режисер-документаліст опитує Хосе Мухіку та Ноама Хомського. В оприлюдненому фрагменті звідти експрезидент розмірковує про центральність питання «боротьби між культурою солідарності та культурою егоїзму... Культура, в яку ми вбудовані, якою ми оточені, функціонує лише для примноження індивідуального прибутку. І ця культура набагато сильніша за армії, військову потугу та все інше, тому що ця культура визначає постійні стосунки мільйонів пересічних людей у ​​всьому світі... Моє покоління вірило, що змінить світ, намагаючись націоналізувати засоби виробництва, розподілу та ЗМІ, але ми не розуміли, що в центрі цієї битви має бути побудова іншої культури. Не можна будувати соціалістичну будівлю з мулярами-капіталістами. Ліві повинні бути вірними іншому набору цінностей... Ми повинні запропонувати інший спосіб життя! На мою думку, ліві повинні бути більш революційними, ніж будь-коли». 

На його думку, варто робити висновки з провалів XX століття: «Боротьба ведеться за самоврядне суспільство, за те, щоб навчитися бути самі собі господарями та разом керувати нашими спільними проектами. Ці речі й повинні обговорювати нові ліві. Я не хочу перешкоджати творенню нових революційних програм. Навпаки! Але в мене немає чарівної формули. Мені здається, що слід заохочувати творчість, бо ми живемо у світі зі старими лівими, які забагато живуть ностальгією, яким важко усвідомити, чому вони зазнали невдачі, і уявити нові шляхи вперед». Головна ж ідея Мухіки — як і в нещодавно екранізованого фантастичного коміксу з сусідньої Аргентини «Етернавт» (El Eternauta) за авторством Ектора Хермана Остерхельда (до речі, теж борця проти диктатури та її жертви^[19]) — залишалась незмінною: вижити людям можна лише через солідарність і взаємодопомогу, а не руйнівну конкуренцію та ворожнечу.

«Життя може підкинути нам багато пасток і перешкод. Ми можемо зазнати невдачі тисячу разів: у житті, в любові, у соціальній боротьбі», — казав президент Мухіка на Міжнародному книжковому ярмарку в Гвадалахарі у 2014 році. «Але якщо ми шукатимемо, то знайдемо в собі сили підвестися і почати знову… Завжди настає світанок після ночі. Не забувайте цього, діти. Єдиними переможеними є ті, хто припиняє боротися».

P.S. Подяка Аншу Дашу, з посту котрого почерпнуто чимало цитат та інформації.