Що впливовішим (powerful) є бачення певної тотальної системи чи логіки, […] то немічнішим (powerless) почувається читач…
Фредерік Джеймісон
Наомі Кляйн — це відома сучасна історико-соціальна журналістка, майстриня скандального журналістського розслідування, одна з найбільш видатних і відомих критиків тенденцій розвитку сучасного суспільства. Вона стала знаменитою після публікації свого першого бестселера No Logo, який привернув багато уваги з боку академіків, політиків і ширшої публіки. На мою думку, The Shock Doctrine стала логічним продовженням критичної інтерпретації сучасного неоліберального капіталізму, яка була представлена ще у першому бестселері.
У наші часи часто можна натрапити на твердження, що ми живемо за шокуючої доби, або в епоху шоків. Новий і дуже цікавий погляд на цю атмосферу презентується у книжці Кляйн: вона розвиває ідею шоку до рівня домінуючої політично-економічної логіки останніх кількох десятиліть. Натяк на тему довгої й детальної історичної розвідки Кляйн можна знайти вже в підзаголовку книги. У ній переважно йдеться про неоліберальний капіталізм як катастрофу сучасного світу шоків, або ж про нещастя і катастрофи як шлях шокуючого неоліберального розвитку. Від Чилі до Іраку, від Росії до США, від Південної Африки до Великобританії Кляйн відстежує логічний зв’язок між неоліберальною економічною політикою та трагічними подіями в історії, такими, як перевороти й масові вбивства, громадянські війни та природні катастрофи, драматичні соціальні зміни й економічні кризи. Цей логічний зв’язок варто пояснити детальніше.
Для того, щоб упроваджувати радикальні інституційні зміни вдало, повинна мати місце певна концентрація влади та впливовості — у даному випадку йдеться про економічний і політичний вплив. Як носіїв цього впливу, Кляйн згадує кілька інституцій і груп, більшість із яких можна з легкістю віднести до представників транснаціонального класу (див. Kalb, 2005: 195–196) чи гібридної космополітичної еліти (Friedman, 2003) — цим феноменам приділено багато уваги з боку сучасної соціології глобалізації. Проте Кляйн додає ще один вимір до сприйняття правлячої еліти, який рідко згадують у сучасних дебатах про гегемонію, — це академічний або think-tank вимір.
Мілтон Фрідман і його послідовники є ключовими постатями книги — саме на них падає основний удар звинувачення з точки зору авторки. Як представники Чиказької школи економіки вони присвятили свою академічну і політичну діяльність просуванню неоліберальної доктрини усіма можливими засобами. Щиро вірячи у свою правоту (так змальовує їх Кляйн), ці економісти спочатку зосередили зусилля на основному запитанні: яким чином треба застосовувати непопулярні заходи, щоб не спровокувати народного бунту чи протестів? Авторка вважає, що «шокова доктрина» і стала відповіддю, яку вони дали на це запитання. У якості аналогії до економічної логіки шокової доктрини вона наводить приклад психологічних експериментів 1950-х років: логіку використання електрошоку, сенсорної депривації й інтенсивних ін’єкцій для того, щоб послабити психологічний опір для проведення допиту чи лікування. Як і експериментатори від психології, прихильники Чиказької школи керувалися переконанням, що суспільство, як і людський розум, може бути регресоване до стану tabula rasa, а вже з цього стану воно може бути повністю вилікуване і відтворене так, як забагнеться. З метою послаблення опору суспільства прийнятними методами вважалися як пряме втручання для створення кризової ситуації, так і непряме використання існуючих криз. Однак Чиказька школа не мала впливу в післявоєнні часи кейнсіанства, а тому не могла випробувати шокову теорію на практиці.
Шлях до її практичного застосування був знайдений через новостворений міцний альянс між транснаціональним капіталом та офіційною політичною владою. Тому багато сторінок своєї книжки Кляйн присвятила дослідженню прямих і непрямих стосунків між цими двома інституціями, які через зближення сконцентрували в своїх руках як економічну, так і політичну владу. Однак авторка не говорить чітко про існування і вплив цих зв’язків у часи першого застосування шокової доктрини — під час піночетівського перевороту і дальшого розвитку подій у Чилі в 1970-х. Альянс, який Кляйн називає корпоратизмом, у розгорнутому вигляді з’являється на сторінках її книги, коли вона аналізує недавні події, такі як війна в Іраку та ураган Катріна. Тому виникає враження, що Чиказька школа та її шокова доктрина були основними причинами катастрофічного розвитку капіталізму з 1970-х років і до зламу століть. Більше того, в процесі читання досить важко зрозуміти, які процеси призвели до здійснення логіки шокової доктрини. Сучасні дослідники (напр. Turner, 2003) часто вказують на кризу 1973 року як на причину неоліберального повороту, але Кляйн не зупиняється на цій причині й не наводить інших. Тому після прочитання книги у мене залишилось дивне відчуття тіні Фрідмана, яка нібито стоїть за всіма описаними в ній подіями.
Проблему відсутності пояснень структурних причин у The Shock Doctrine можна продемонструвати також на іншому прикладі: як авторка змальовує економічну сторону неоліберального шокового підходу. Вона чітко називає приватизацію, дерегуляцію та лібералізацію в якості основних аспектів підходу, але не пояснює, чому саме таким засобам повсякчас надавали перевагу в кінці 20-го століття. При читанні книги складається враження, що даний курс був прийнятий заледве не виключно через щиру віру в нього Фрідмана і через те, що такі заходи були надзвичайно вигідними для впливового альянсу. Однак сучасний соціологічний критичний аналіз пропонує витонченіші пояснення причинно-наслідкових зв’язків у той період структурних змін. Наприклад, Девід Гарві (Harvey, 2003) вводить концепцію накопичення через відчуження власності («accumulation by dispossession»), за допомогою якої він роз’яснює, що неоліберальні заходи були застосовані в якості «компенсації хронічних проблем надлишкового накопичення, що виникає в системі розширеного виробництва» (Harvey, 2003: 156). («compensation for the chronic problems of overaccumulation arising within expanded reproduction»). Цю концепцію можна піддавати критиці, однак через такого роду інтерпретацію, принаймні, можливо бачити глибинні процеси, що стоять за економічними проектами; в книжці Кляйн часто ж є тільки відчуття тіні Фрідмана.
У зв’язку з цим виникає питання точки відліку, тобто головного концепту будь-якого історико-соціального дослідження, який значною мірою впливає на пояснювальну здатність цього дослідження. У Гарві роль такого концепту грає накопичення через відчуження власності — відверто структурний феномен, що уможливлює бачення й розуміння структурних причинно-наслідкових зв’язків, що стоять за соціальними процесами, які дослідник описує. У Кляйн роль центрального концепту відіграє сама шокова доктрина — ідея, але не структурний феномен, через що непосвячений читач навряд чи побачить глибинні причинно-наслідкові зв’язки за конкретними персоналіями чи особистими інтересами, на кшталт жадоби до збагачення.
Незважаючи на ці недоліки, у The Shock Doctrine можна знайти блискучий історико-соціальний аналіз: у книзі представлено значну частину сучасних дебатів щодо неоліберальної глобалізації. Один із найцікавіших уривків відсилає до дебатів навколо етнічних та релігійних конфліктів, які виникають у результаті негативного розвитку капіталізму. В цьому контексті Кляйн прямо говорить про сучасну систему апартеїду в післявоєнному Іраку та Ізраїлі, а також про певний різновид економічного і політичного апартеїду, який виникає через зростання нерівності в доходах і в доступі до важелів політичного впливу. Через це все, як стверджує Кляйн, зростає напруження як між різними групами місцевого населення, так і на межі між місцевими мешканцями й іноземними представниками чи групами. Таким чином, неоліберальна система постійно відтворює цей тип конфліктів. Джонатан Фрідман доходить, певною мірою, до таких самих висновків у своєму аналізі поляризації між місцевою (indigenous) ідентичністю й економічною перспективою з одного боку, та космополітичною — з іншого. Альтернативну точку зору на такі реакційні тенденції висловлює Гарві (Harvey, 2005, розділ 3), розглядаючи поширення націоналістичних настроїв як наслідок дилеми неоліберальної держави на глобальному конкурентному ринку.
Якщо повернутись до інтерпретації Кляйн, то в її моделі такі систематичні наслідки катастрофічного розвитку капіталізму в поєднанні з іншими процесами, такими, як реакція фінансових бірж на політичні дії влади, дозволяють їй дійти висновку про існування системи, що генерує катастрофи та хронічні проблеми (Klein, 2007: 426). Варто зазначити, що властивість сучасного фінансового ринку (Hirst, 2000) чи неоліберальної системи в цілому (Harvey, 2005, розділ 3) породжувати нестабільність часто згадується в академічних дебатах. Додавши ці структурні фактори до свого аналізу, Кляйн на останніх сторінках книги спромоглася-таки подолати відчуття всюдисущих тіней та особистих чи корпоративних інтересів.
Кляйн також зачіпає ще одні цікаві дебати, які стосуються влади та впливовості держави-нації в епоху катастрофічного капіталізму. Поряд із іншими прикладами, вона звертається до Південної Африки, де ця влада після падіння системи апартеїду видається мінімальною. Вона доволі переконливо пояснює такий стан речей через комбінацію факторів, котрі виникли в результаті логіки аутсорсингу влади. Цю логіку, у свою чергу, обґрунтовано програмою структурних пристосувань («structural adjustments program»), застосування якої стало можливим, а то і неминучим, через зовнішній борг та загальну економічну кризу в країні. Інтерпретація такого ж роду є основою аналізу прикладу Південної Африки для Джеймса Фергюсона (Ferguson, 2006: 38), який пише про «аутсорсинг» («outsourcing») або «згортання» («rolling back») держави. Однак, він наголошує на ролі недержавних організацій (далі НДО) як спадкоємців влади; Кляйн веде мову і про НДО, але в більшості — про роль приватних корпорацій. Більше того, в цьому контексті вона говорить про приклади не тільки тих країн, у яких інтенсивно втілюються програми структурних пристосувань, а швидше про загальну тенденцію, яка зачіпає навіть найбільш розвинені країни, наприклад, США. Однак у цих країнах згадані процеси мають більш добровільну форму. Таким чином, концентрація економічно-політичної влади та впливу всередині корпоратизму отримує новий поштовх — це вже не просто альянс, а новий проект розподілу влади між державою та корпораціями, в якому роль останніх стає дедалі відчутнішою.
Як журналістка, Наомі Кляйн нечасто використовує академічні концепції у своїх роботах, і The Shock Doctrine не є винятком у цьому відношенні. Мабуть, це одна з найслабших сторін книжки, яка призводять до часткового спрощення і браку систематичного бачення аналізованого матеріалу. Однак варто робити поправку на той факт, що бестселер був написаний не тільки і не стільки для академічних кіл, скільки для широкого кола читачів. І тим не менш, авторка змогла акумулювати в ньому значну частину сучасних соціологічних дебатів про глобалізацію, навіть якщо вона не посилається на них прямо.
The Shock Doctrine сама по собі є досить шокуючою книгою. Як і No Logo, вона презентує картину тотальної, всюдисущої, надраціональної та впливової системи, яка керується безжальною логікою, що базується на меркантильних інтересах. Книга шокує поволі, створюючи картину системи катастрофічного капіталізму та її наслідків, поступово додаючи дедалі більше й більше відразливих фактів. Якщо читачам та читачкам не байдуже, то під кінець книги вони можуть відчути безнадію та немічність перед обличчям логіки шокової доктрини. Однак уважні зможуть легко помітити особливості епіграфів до кожного розділу — упродовж усієї книги вони створюють свого роду діалог між позитивними та негативними точками зору на логіку катастрофічного капіталізму. Отже, можна дійти висновку, що такий діалог має місце в реальності, а тому позиція проти шокової доктрини існує. Але Кляйн змальовує практичні втілення цієї позиції тільки наприкінці книги, описуючи як низові, так і регіональні процеси самоорганізації, які мають на меті протидіяти шокам і сприяти реабілітації після них. Таким є яскравий стиль Наомі Кляйн, за допомогою якого вона досить уміло створює напругу. Однак у цьому стилі є слабка сторона — він потенційно призводить до логіки «переможця, який програє» («winner loses»), до логіки, яку я мала на увазі, вводячи епіграф до цього огляду. Авторка виграє, створюючи бачення жахаючої системи, але вона також програє, тому що після такого бачення будь-які виступи проти системи виглядають немічними.
