Війна, націоналізм, імперіалізм

Єврейський націоналізм на перехресті політики і релігії

6871

В середу, 14 жовтня, відбулась лекція канадського професора  історії Якова Рабкіна «Юдаїзм та сіонізм на перехресті релігії та політики». Науковця запросили Центр дослідження візуальної культури та Центр польських та європейських студій і під час лекції пройшла презентація недавно перекладеної на російську мову книги професора «Еврей против еврея: иудейское сопротивление сионизму» (Москва, Текст, 2009).

Чому, здавалося б, така маргінальна тема, як анти-сіоністські течії юдаїзму має нас цікавити? Хіба це не питання стратегій доктринальної інтерпретації священних для цієї релігії текстів, які детерміновані політично лише опосередковано? Хіба, зрештою, не слід погодитись із офіційною позицією Ізраїля, що такі рухи, як Нетурей Карта, є лише маргінальними групками фанатиків? Одним словом, хіба це не сингулярність, що випадає із встановленого політичного порядку денного як з боку правих, так і з боку лівих? Але як висловився один з організаторів, В. Черепанин, цю сингулярність вдалося піднести на рівень універсального: лекція, а особливо обговорення, вилилось у суперечки щодо артикуляції релігії, націоналізму та політики емансипації, а також і політики пригноблення.

В цілому, лекція була адаптованим варіантом статті в журналі «Континент» . Із самого початку треба звернути увагу на ідеологічне місце, з якого говорив доповідач: це уявлення про євреїв як про духовну спільноту. Дещо схоже ми можемо знайти в понятті «єврей» Ліотара: це спільнота, яка ґрунтується не на емпіричних даних на зразок кольору шкіри та форми черепа, а через відповідальність перед Іншим (в даному разі, єврейським божеством). Саме це, на думку Я. Рабкіна, поєднувало євреїв завжди, а відтак єврей — це поняття нормативне, а не описове. Якщо ти єврей, ти повинен визнавати свою залежність від Тори. Більше того, автор прирівнює спроби описати євреїв як народність або націю до расизму та гітлерівських законів про визначення належності до єврейства, які, як стверджує автор, стали основою для законодавство про репатріацію до Ізраїлю. Ці дві форми спільноти: релігійна та національна, протистоять одна одній як хронологічно (нація – це винахід модерності), так і світоглядно (спершу єврейськими націоналістами були секулярні євреї). Можна навіть наважитись визначити позицію Я. Рабкіна як релігійну критику націоналізму.

Отже, веде далі лектор, за словами Е. Геллнера, націоналізм формує націю, а не навпаки. Сіонізм був одним із типових націоналістичних проектів, який, як підкреслює автор, зародився саме на теренах Російської імперії і був підтримуваний та поширюваний євреями-вихідцями із Російської імперії. Це пояснюється тим, що в Росії не відбулося емансипації євреїв і вони не стали повноправними громадянами своєї країни. В той час, як на Заході євреї приєднувались до націоналізму своєї батьківщини, залишаючись релігійно єдиною спільнотою, в Росії відбувався парадоксальний процес зародження протонаціональної свідомості (тут автор відсилає до досліджень ізраїльського науковця Шломо Санда). Парадоксальний тому, що євреї, позбавлені релігійної свідомості і маючи бажання «бути як інші народи» (з підкресленою відразою говорить автор), не мають громадянських прав. Відтак, постав сіонізм як один із варіантів східноєвропейського націоналізму. Автор неодноразово підкреслює, що спочатку це був рух секулярний, із яскравими лівими і людинобудівничими обертонами, і він був чужий як більшості західних євреїв, так і багатьом релігійним.

Звідси і починається ідіосинкразія авторського підходу. Справа в тому, що з його доповіді не зовсім зрозуміло, як ці будівники нового життя у шортах перетворились на сучасних право-радикальних сіоністів, що носять «пристойне» вбрання. Запитання одного із слухачів у тому й полягало, що можливо, тут є якийсь радикальний розрив, і це два різні сіонізми. Частковою відповіддю автора було те, що Бен-Гуріон, засновник Ізраїлю як єврейської держави, інструменталізував як ліві ідеї, так і релігійні з єдиною метою захопленя влади: «перед нами залізна стіна», яку треба за будь-який рахунок подолати. Перші поселенці, ці будівники світлого майбутнього, щоправда, теж не вирізнялись згідливістю: проганяти селян із куплених у арабів земель, створювати військові організації для нічних захоплень земель було визнаною практикою. Відтак, за соціалістичною риторикою яскраво проглядає колоніальний підхід до облаштування собі життєвого простору. Зворотнім боком підтримки єврейського трудівництва була сегрегація та бойкот арабських товарів.

В цьому аспекті нації як конструкту, зумовленого політичним та цивілізаційним контекстом Російської імперії та Радянського союзу, цікавим було зауваження, що євреїв як національність було пораховано згідно зі сталінською національною політикою. Відтак, можна схилятись до думки, що перші соціалістичні варіанти сіонізму були чимось на зразок націонал-комунізму. Сучасні ж нащадки цих активістів є або апатичними, або захисниками палестинської справи. Їх місце заступили релігійні праві сіоністи на зразок послідовників Мейра Кахане, чиї ідеї були офіційно визнані расистськими. На жаль, питання спадкоємності чи специфіки цих двох періодів чи навіть двох різновидів сіонізму так і не було прояснено в доповіді. Одним із вад лекції було також ігнорування геополітичної динаміки підтримки ізраїльської політики на Близькому Сході; рух від радянської підтримки до ролі США як головного лобіста та спонсора Ізраїлю.

«Треба дивитись не на етикетку, а на вміст пляшки» – таким була формула п. Рабкіна у спілкуванні з авдиторією, що складалась в тому числі з прихильників лівої думки. Основним політичним повідомленням автора можна вважати пошук ситуативної спілки між лівими анти-сіоністами та релігійними анти-сіоністами. І тут якраз його повідомлення перевертається: за однаковими гаслами критики ізраїльської політики ховаються абсолютно різні вмісти. Позиція «бути таким народом, як усі, неприйнятно для євреїв» далеко не рівнозначна позиції «у пролетаря немає батьківщини». Відтак залишається мати на увазі цей кардинальний розрив між пошуком релігійної партикулярності та політичної універсальності, який, безперечно, не вдасться подолати. В цьому сенсі сингулярність антисіонізму амбівалентна.

Поділитись