Освіта, наука, знання

Літературні журнали соціалістів, фінансовані ЦРУ

01.10.2015
|
Патрік Ібер
6896

Патрік Ібер

Патрік Ібер – дослідник політики культури та інтелігенції, всесвітньої соціальної демократії, бідності, імперіалізму та доданої вартості в контексті транснаціональних підходів до історії. Доцент Техаського університету в Ель-Пасо, викладає міжнародну історію. До того викладав політичну економію та історію Латинської Америки в Університеті Берклі. У жовтні 2015 року в видавництві Harvard University Press вийде друком його книга «Ні миру, ні свободи: культурна Холодна війна у Латинській Америці».
 

У травні 1967 року колишній офіцер ЦРУ на ім’я Том Брейден опублікував у Saturday Evening Post зізнання під заголовком «Я радий, що ЦРУ “безсмертне”». Брейден підтвердив те, що журналісти почали викривати ще за рік до того: ЦРУ таємно фінансувало велику кількість «громадських» ініціатив, таких як Національна асоціація студентів, та численних соціалістичних об’єднань у Європі, прагнучи протистояти зусиллям аналогічних прорадянських організацій. «У більшості країн Європи в 1950-х роках, – писав Брейден, – соціалісти, люди, що називали себе “лівими” – ті самі люди, яких чимало американців вважали не кращими за комуністів, – виявилися чи не єдиними, кому боротьба з комунізмом була справді небайдужа».

Центральне місце в діях ЦРУ щодо консолідації зусиль антикомуністичних митців та інтелектуалів посідав Конґрес за культурну свободу (Congress for Cultural Freedom). Заснований 1950 року й розташований у Парижі, CCF об’єднав видатних мислителів під гаслом антитоталітаризму. Для ЦРУ це була можливість гарантувати, що антикомуністичні ідеї лунають не лише з реакційного спектру; більшість членів CCF були лібералами або різноманітними соціалістами антикомуністичного зразка. Конґрес, у керівництво якого аж до найвищої ланки було заведено співробітників ЦРУ, організовував лекції, конференції, концерти та галерейні виставки. Наприклад, 1952 року він допоміг привезти на європейські гастролі Бостонський симфонічний оркестр – це було частиною зусиль, спрямованих на те, щоб змінити думку європейців, котрі скептично ставилися до американської культурної витонченості та, відповідно, до здатності США бути лідером у біполярному світі Холодної війни. Викуповуючи й безкоштовно поширюючи тисячі промо-примірників, CCF підтримував публікації антикомуністичної класики свої доби на кшталт «Нового класу» Мілована Джиласа. Але найбільш переконливим досягненням була низка високочолих літературних і політичних журналів. Флагманським журналом Конґресу був лондонський Encounter, але крім того він видавав Preuves у Франції, Tempo Presente в Італії, Forum у Австрії, Quadrant у Австралії, Jiyu в Японії, Cuadernos і Mundo Nuevo в Латинській Америці, і чимало інших.

Завдяки CCF, а також більш прямолінійним заходам, ЦРУ стало впливовим гравцем у інтелектуальному житті часів Холодної війни й перетворилося фактично на друге Міністерство культури уряду США. Це лишило по собі тяжку спадщину. Протягом Холодної війни звичайною справою було вказувати на відмінність між «тоталітарними» та «вільними» суспільствами, зазначаючи, що лише у «вільних» суспільствах існує можливість незалежної від держави групової самоорганізації. Однак чимало угруповань, котрі використовували цей аргумент – включно з журналами лівого штибу, – часто-густо були таємно фінансованим інструментом державної влади, принаймні почасти. Чи були б мистецтво й митці більш «революційними» за відсутності культурних програм ЦРУ? Про це можна сперечатися. Ясно лише те, що митці не ладні були йти на такий ризик. Журнали залишились і до наших днів, час від часу виблискуючи на тлі мороку, що лишився від схрещення влади й користолюбства. Нижче ми наводимо сім найкращих журналів, дібраних за хисткими й суперечливими критеріями якості, впливовості й рівня участі ЦРУ.

 

7. The New Leader

жрн-7

The New Leader («Новий провідник») було засновано в 1920-х як рупор американського соціалізму, але на світанку Холодної війни він зосередився на викритті тоталітарного й імперіалістичного характеру режиму, що встановився в Радянському Союзі. На вершині розквіту журналу наприкінці 40-х і на початку 50-х років головним редактором The New Leader був Сол Левітас. Відносини журналу й ЦРУ не завжди складалися просто, насправді в ЦРУ вважали, що антикомунізм The New Leader був надто агресивним, безкомпромісним і «консервативним». The New Leader послідовно стверджував, що Радянський Союз тоталітарний за своє природою, а комуністичні рухи по всьому світу контролює Кремль, тоді як ЦРУ прагнули бачити більш помірковану й «інтелектуальну» критику, що апелювала б до європейської лівиці. Попри свій запеклий антикомунізм, The New Leader лишався прогресивним у питаннях внутрішньої американської політики; наприклад, це було одне з перших видань, що опублікувало «Лист із Бірмінгемської в’язниці» Мартіна Лютера Кінга.

 

6. Der Monat

жрн-6

Der Monat («Місяць») – німецький журнал, його заснував 1948 року виходець із Нью-Йорка Мелвін Ласкі; журнал був його спробою втілити в життя свою омріяну політику «культурної свободи». За рік до того Ласкі привернув до себе увагу на Першому конґресі німецьких письменників, де підняв питання про переслідування й утиски літераторів у Росії. Він стверджував, що західні колеги мали б співчувати російським авторам, котрі змушені постійно остерігатися таємної поліції, і що перехідна партійна доктрина здатна вмить затаврувати їх як «декадентські контрреволюційні інструменти реакційних сил». Друкований під наглядом американської окупаційної адміністрації Німеччини, Der Monat став своєрідним зразком для журналів Конґресу за культурну свободу, а згодом також включився до цієї мережі. Багато хто підозрював Ласкі в агентурній роботі на ЦРУ, проте він відкидав ці звинувачення до самої смерті.

На шпальтах Der Monat публікувалися праці Теодора Адорно, Артура Кестрела, Ханни Арендт, Гайнріха Белля і Томаса Манна.

 

5. Kenyon Review

жрн-5

Kenyon Review («Кеньйонський оглядач»), імовірно, найкращий літературний журнал у американській історії, заснував Джон Кроу Ренсом 1939 року. Інтелігенти та офіцери ЦРУ, які запускали Конґрес культурної свободи, обожнювали Ренсома й використовували його літературні мережі для пошуку перспективних студентів та письменників із його оточення, котрих можна було б вербувати для подальшої співпраці. Ренсомову техніку «нової критики», що через відмову від розгляду соціально-політичного контексту літературних творів сприймалася як квінтесенція консервативного аналізу часів Холодної війни, часом навіть порівнювали з мистецтвом шпіонажу, що через уважне прочитання може виявити прихованні плани й сенси.

Роберт Ловелл, Томас Стернз Еліот, Фланнері О’Коннор, Томас Пінчон, Надін Ґордімер, Рендалл Джаррелл, Джойс Керол Оутс – це лише короткий перелік імен із майже неосяжного списку авторів Kenyon Review. Це видання, поряд із іншими журналами, такими як Hudson Review, Sewannee Review, Poetry, Daedalus, Partisan Review і The Journal of the History of Ideas, продавало сотні й навіть тисячі примірників Конґресу за культурну свободу для поширення за кордоном, а іноді й безпосередньо отримувало урядові гранти. Це була неабияка допомога для маленького журналу: 1969 року, лише за кілька років після викриття причетності ЦРУ й припинення урядової підтримки, Kenyon Review був змушений закритися й припинив свою діяльність. Десятиліття потому Робі Маколей, завербований до ЦРУ кількома роками раніше, відновить журнал і успадкує від Ренсома посаду головного редактора.

 

4. Paris Review

жрн-4

З усього наведеного тут переліку видань Paris Review («Паризький оглядач»), можливо, мав найслабші зв’язки з ЦРУ. Як і Kenyon Review, Paris Review був одним із найкращих літературних журналів ХХ століття. Під редакцією Джорджа Плімптона він публікував таких авторів, як Італо Кальвіно, Семюел Беккет, Філіп Рот, Відьядхар Найпол, Джек Керуак, Дональд Бартельмі, Джеффрі Евґенідес і Джонатан Францен. Один зі співзасновників Paris Review Пітер Маттісен був завербований до ЦРУ, і спочатку журнал був частиною його прикриття. Але сам він стверджував, що ці зв’язки обірвалися й Paris Review, безумовно, не є частиною Конґресу за культурну свободу. Правда, у 2012 році, готуючи публікацію для журналу Salon, Джоел Уїтні переглянув архіви Paris Review й знайшов підтвердження дещо глибших зв’язків журналу з CCF, а отже й з ЦРУ, ніж вважав загал. До якоїсь міри зв’язки були неминучими: і співробітники Конґресу, й редакція Paris Review належали до паризького арт-середовища й мали спільні інтереси. Однак деякі записи свідчать, що Paris Review отримував фінансову вигоду від продажу передруків своїх статей до журналів CCF. Певна річ, це не можна порівнювати з прямою участю Конґресу в управлінні журналами, як це було з Der Monat або Encounter, однак Paris Review все-таки мав певну підтримку від ЦРУ, й існують непрямі докази того, що це впливало на добір авторів для низки інтерв’ю. У певному сенсі випадок Paris Review демонструє, наскільки важко було «аполітичній» високочолій літературній періодиці пройти крізь епоху Холодної війни без взаємодії в тій чи іншій формі з ЦРУ.

 

3. Partisan Review

жрн-3

Протягом кількох коротких років Partisan Review («Партизанський оглядач») був одним із найкращих журналів, що виходили в той час. Наприкінці 30-х і на початку 40-х років, коли його фінансував переважно художник Джордж Морріс, журнал був підконтрольним авангардній групі «літературних троцькістів», котрі були зацікавлені в зрощенні культурного модернізму з політичним антисталінізмом. Знамените оповідання Делмора Шварца «Відповідальність починається уві сні» було опубліковано тут 1939 року, крім того, на сторінках журналу з’являлися твори Уоллеса Стівенса, Едмунда Вілсона, Джеймса Томаса Фаррелла, Пабло Пікассо, Джеймса Ейджі, Мері Маккарті й Дуайта Макдональда. Іще одним постійним автором був Джордж Оруелл, до того ж, Partisan Review першим опублікував чимало класичних есеїв та критичних текстів, зокрема «Авангард і кітч» Клемента Ґріньерґа й «Нотатки про Кемп» Сюзан Зонтаґ. Журнал, як і багато інших, досяг розквіту на початку свого існування. До того моменту, коли в 1950-х роках Partisan Review почав отримувати підтримку ЦРУ, він уже розгубив частину свого початкового запалу і його політика ставала дедалі більш «неоконсервативною», хоча він продовжував існувати як «маленький журнал» аж до 2003 року. (Бостонський університет виклав повне зібрання номерів Partisan Review онлайн у вільному доступі).

 

2. Encounter

жрн-2

Перлиною в короні видавничих програм Конґресу за культурну свободу вважався лондонський Encounter («Сутичка»). Створений 1953 року, Encounter виходив спершу під реакцією Ірвіна Крістола, а пізніше – Мелвіна Ласкі, літературні шпальти видання протягом багатьох років курував поет Стівен Спендер. Журнал регулярно публікував і британських, і американських письменників, зокрема Ісайю Берліна, Мері Маккарті, Г’ю Тревора-Ропера, Вінсента Г’ю Одена, Деніела Белла, Артура Шлезінґера-молодшого, Бертрана Рассела, Стюарта Гемпшира й Джона Кеннета Ґелбрейта. Виданню часто приписують заслуги в справі переорієнтації британської інтелектуальної спільноти з соціалістичного на «атлантичний», проамериканський світогляд. На його шпальтах Едвард Шилз розробляв свої ідеї «Кінця ідеології»; журнал публікував «Англійську аристократію» Ненсі Мітфорд – її класичний нарис про «U та не-U», що описував відмінність у вимові між різними класами Великобританії. Encounter також познайомив англомовного читача з такими авторами, як Хорхе Луїс Борхес, часто друкував ерудований і дотепний антикомунізм Лешека Колаковського. Потужність Encounter була такою, що журнал пережив скандал із викриттям зв’язків з ЦРУ наприкінці 60-х і видавався власними силами до початку 90-х. Весь архів Encounter доступний у мережі.

 

1. Mundo Nuevo

жрн-1

Програми Конґресу за культурну свободу не обмежувалися Європою. У середині 60-х років CCF намагався скорегувати свою латиноамериканську операцію: стара стратегія виявилася неефективною в боротьбі з порівняно слабкими прорадянськими комуністичними партіями регіону, а нова ставила за мету підірвати привабливість соціалістичної Куби. 1955 року Конґрес ухвалив рішення закрити свій журнал Cuadernos («Зошити»), а вже за рік запустив новий – Mundo Nuevo («Новий світ»), щоб спробувати апелювати до письменників, схильніших до лівих поглядів. Від початку директором Mundo Nuevo був уругваєць Емір Родрігес Монегаль, цікавий тим, що він намагався бути посередником у Холодній війні й вести чесний діалог про мистецтво й політику на Кубі.

Як і інші журнали, афілійовані з Конґресом за культурну свободу, Mundo Nuevo публікував критичні есеї щодо політики США в Латинській Америці та В’єтнамі. Його корисність, з точки зору уряду США, полягала у відстоюванні відповідальності митців як незалежних критиків влади, а не гвинтиків у машині революційних суспільних перетворень. Кубинські інтелектуали, вказуючи на зв’язки журналу із CCF, брати учать у проекті відмовилися, проте перші кілька номерів Mundo Nuevo були надзвичайно успішними. Поет-комуніст Пабло Неруда, який ще за кілька років до того був мішенню кампанії CCF, метою якої було зірвати вручення йому Нобелівської премії, надав для публікації кілька віршів. Журнал опублікував також кілька інтерв’ю з Карлосом Фуентесом і Хорхе Луїсом Борхесом, а також містифікацію з листів Хосе Доносо та Ґільєрмо Карбера Інфанта, що започаткувало латиноамериканський «бум». Найдивовижніше, що журнал надрукував уривок зі ще не опублікованого на той час роману Габріеля Гарсія Маркеса «Сто років самотності». Пізніше, коли зв’язки журналу з ЦРУ викриються, відомий своєю дружбою з Фіделем Кастро Гарсія Маркес шкодуватиме про цю публікацію. Тим не менше, Хосе Доносо в мемуарах, присвячених «буму» латиноамериканської літератури, писав, що Mundo Nuevo був «голосом Латинської Америки свого часу» й перебував у центрі великого явища світової літератури.

Переклав Андрій Мовчан

Перекладено за The Awl

 
Поділитись