Інтерв’ю з Жаком Рансьєром: «Але чому вони всі називають себе антисистемними?»

  • 03 квітня 2017
  • 1578
Інтерв’ю з Жаком Рансьєром: «Але чому вони всі називають себе антисистемними?»

Ерік Ешиманн, Жак Рансьєр

Переклав Андрій Рєпа

Ерік Ешиманн: Починаючи від Олландової відмови боротися за президентське крісло до проблем із правосуддям у Франсуа Фійона, нинішня президентська кампанія скидається на послідовність ефектних театральних сцен. Ви вже давно вивчаєте внутрішні механізми цього спектаклю й викриваєте безпліддя представницької демократії, яка, на ваш погляд, не має нічого спільного зі справжньою демократією.

Жак Рансьєр: Загалом, так, «представницька демократія» — більш ніж сумнівний термін. Він навіює хибний образ народу, який нібито вже встиг конституюватися як народ і тепер висловлюється, обираючи своїх представників. Однак народ у жодному разі не є наперед наявною даністю, що передує політичному процесові: він наслідок такого процесу. Та чи та політична система творить той чи той народ, а не навпаки. До того ж система представництва базується на ідеї, буцімто політика — це справа суто професіоналів, які самовідтворюються. Але в цьому дійстві вона породжує власну протилежність — міфічне поняття народу, який не представляється цими професіоналами, а прагне забезпечити себе такими представниками, які могли б утілювати її по-справжньому. Звідси кожні вибори раз у раз повторюють цей театр, але його якість щоразу невпинно падає.

За самим принципом, як і в історичному походженні, представництво є протилежністю до демократії. Демократія засновується на ідеї рівної компетенції всіх. І її нормальним способом означення є жеребкування, як його практикували в Афінах, щоб перешкодити загарбанню влади тими, хто її жадає.

 

"Вибори є крайньою точкою позбавлення народу його влади в електоральній формі на користь представників класу політиків."

 

ЕЕ: У вас доволі похмурий погляд. Система настільки прогнила зсередини?

ЖР: Річ у тім, що в своїй основі вона олігархічна, а не демократична. Власне, представництво є олігархічним принципом: ті, хто через нього пов’язаний із владою, представляють не населення, а статус або компетенцію, які обґрунтовують їхню владу над населенням: народження, багатство, знання і таке інше. У нашій країні олігархія втратила легітимність, коли стало очевидно, що освічені власники представляють лише інтереси власності. Це відверто вийшло на яв разом із «республіканськими» асамблеями в 1848 році та в 1871 році, які в масі своїй складалися з оскаженілих роялістів проти робітників та революціонерів. Олігархія потроху перетворилася на клас політиків, які представляють саму лише систему. Цей процес тільки зміцнився завдяки мажоритарній та президентській системі з настанням П’ятої республіки. Відтоді маємо дві групи, кожна з яких урядує так, що почергово змінює одна одну при владі, утримуючи всі повноваження у своїх руках, що тим більше посилює професіоналізацію; паралельно фігура президента має нібито втілювати народ, якого ця професіоналізація зраджує.

 

 

Отож вибори президента як прямого втілення народу винайшли 1848 року проти народу барикад та народних клубів, а де Голль їх перевинайшов, щоби стати «провідником» для занадто неспокійного народу. Зовсім не будучи вінцем демократичного життя, вибори є крайньою точкою позбавлення народу його влади в електоральній формі на користь представників класу політиків, чиї протиставлені фракції почергово ділять між собою владу «компетентних».

Наша електоральна система є історичним компромісом між олігархічною системою та владою всіх: представники встановленої влади стають представниками народу, але й демократичний народ навзаєм делегує свою владу політичному класу, наділеного досвідом владарювання й нібито особливими знаннями про спільні справи. Різні типи виборів та обставини змушують схиляти більшу чи меншу вагу між ними двома.

ЕЕ: Отже, у виборах, у ритмі яких проходить життя сучасних суспільств, бракує демократичного виміру?

ЖР: Як бачимо, загальне виборче право є компромісом між олігархічним і демократичним принципами. Наші олігархічні режими, попри все, мають потребу в егалітарному виправданні. Хай навіть мінімально, але визнання «влади всіх» часом призводить до того, що виборче право дозволяє ухвалювати рішення, які йдуть проти логіки компетентних.

У 2005 році обговорювався й аналізувався проект Європейської конституції; юридична культура спільними зусиллями розпросторилася Інтернетом… Некомпетентні ствердили певну компетентність, і текст було відхилено на референдумі. Але відомо, що сталося потім! Зрештою, проект конституції було таки ухвалено — без думки народу, в ім’я аргументу: Європа — це справа людей компетентних, чию долю не можна полишати напризволяще загальних виборів.

ЕЕ: Але чому ж тоді всі кандидати в президенти називають себе «антисистемними»?

ЖР: Відтворюючи себе, система автоматично породжує внутрішнє роздвоєння, диявольського двійника. З одного боку, мажоритарна партія фактично представляє лише п’яту частину електорату, і в очі кидається очевидність, що реальної народної більшості не представлено. З іншого боку, конкурентні партії, змінюючи одна одну при владі, дедалі більше стають схожими між собою. Звідси постійна тема зневаженого та зрадженого народу. А інстанція президента, яка претендує на безпосереднє втілення народу, збільшує внутрішнє напруження системи. Це створює ніші, в яких кандидати можуть говорити: «Я — кандидат від народу, якого ніхто не представляє!» Утворилася ніша «вірних», які викривають зраду тієї частини лівиці, що уподібнилася правиці. Є ніша Ле Пен, ніша глибинного та стражденного народу. Є ніша Макрона, що нібито збирає живі сили нації проти поляризації партій. Є й перетини, як‑от Меланшон, який розігрує водночас «вірну» лівицю та «стражденний» народ. Раніше робітничі партії представляли організовані колективні сили, що чинили тиск на систему ззовні. Сьогодні система сама продукує фігуру «істинного народу». Так ми дійшли до того, що більше достеменно ніхто не знає, хто гратиме ту чи ту роль: віднині мільярдер може представляти народ, зневажений мільярдерами.

ЕЕ: Як організувати колективне життя без представників? За допомогою жеребкування? Ви обстоювали цей спосіб у книжці «Ненависть до демократії» 2005 року.

ЖР: Слід розрізняти делегування та представництво. У демократії логічно, що дехто діє від імені інших. Але в такому разі делегований зберігає свою функцію лише на деякий час, на відміну від представництва. Жеребкування було нормальним демократичним способом визначити делегованих, який ґрунтувався на принципі рівної здатності всіх. Я запропонував повернути йому належне місце для того, щоб запобігти недолікам професіоналізації. Але це не простий рецепт, як і використання невідновного мандату. Ці інструменти мають інтерес лише в разі, якщо вони принесені широким народним рухом. Демократія не існує без таких позасистемних поштовхів, що підривають державні інституції, як‑от нещодавно рух площ. Вона передбачає, що інституції, які є незалежними щодо державних структур і програм, можуть дозволяти егалітарним рухам тривати довго.

ЕЕ: Як зліва, так і справа можна почути, що політика має потребу в утіленні, тобто керівниках, які уособлюють колективну волю.

ЖР: Утілення не політичне поняття. Це релігійний концепт, який слід лишити релігії. Те, що воно досі міцно засіло в політиці, пояснюється тим, що утілення пов’язується з ідеєю про істинний народ глибин, який став здобиччю крайньої правиці. «Популізм зліва» прагне вирвати його в правих, пропонуючи альтернативну модель: модель лідера, який втілює і конституює народ як такий, у стилі Уго Чавеса. Але втілення є принципом, який чітко протилежний демократії.

ЕЕ: Невже не було великих політиків, як-от Жорес, де Голль чи Рузвельт?

ЖР: Виняткові фігури з’являються тоді, коли нормальні правила гри розладналися й потрібно винайти щось інше. Тоді є індивіди, які вміють піднятися до рівня обставин, які самі є винятковими, долаючи те, що від них очікували. Де Голль прийняв неординарне рішення 1940 року, виходячи зі своєї ролі бригадного генерала. Але, як лідер партії «Об’єднання французького народу» (RPF), це був політик-маніпулятор, як інші, й ми завдячуємо йому Конституцією П’ятої республіки, що посприяла нівеченню всього публічного життя в країні. Захоплення, яке йому виражає сьогодні наша лівиця, викликає в мене посмішку.

ЕЕ: Коли Франсуа Олланд обіцяв бути «нормальним» президентом або коли до нього Ніколя Саркозі закликав «дати слово народові», чи не користалися вони з недоліків представницької системи?

ЖР: «Нормальний» президент у П’ятій республіці зосереджує ненормальний обсяг влади у своїх руках. Олланд, можливо, не амбітний президент. Але він уособлює вище втілення влади народу, легітимованої для того, щоб застосувати програми, які визначають невеличкі групи «компетентних» експертів та Інтернаціоналів банкірів і лідерів держав, що представляють інтереси та світогляд домінантних фінансових сил. Що стосується Ніколя Саркозі, його заява була відверто комічною: по суті, президентська функція є функцією, що зводить нанівець слова народу, тому що він мусить лише мовчки обирати раз на п’ять років когось, хто говоритиме замість нього.

 

 

ЕЕ: Ви і Меланшона відносите до цієї системи?

ЖР: Операція «Меланшон» полягає в тому, щоб посісти маргінальну позицію, пов’язану з логікою системи: це логіка частини, яка перебуває одночасно як усередині, так і зовні. Таку позицію тривалий час займала Французька комуністична партія. Потім її застосовував Національний фронт, а тепер намагається Меланшон. Але в разі ФКП така позиція спиралася на дієву систему мереж «тіньової влади», які їй дозволяли їй формувати свій порядок денний, незалежно від електоральних ігор. У Меланшона, як і в Ле Пен, ідеться лише про те, щоб експлуатувати цю позицію в рамках електорального фабрикування громадської думки. Чесно кажучи, я не думаю, що від цього варто чекати чогось особливого. Справжня кампанія зліва полягала б у тому, щоб денонсувати саму президентську функцію. А радикальна лівиця передбачає створення автономного простору з інституціями, формами дискусії та дії, що були б незалежні від офіційних форм порядку денного.

 

"Якщо у Франції й існує ксенофобія, то вона не походить від народу, а радше від держави."

 

ЕЕ: Політичні коментатори охоче зближують Марін Ле Пен і Жан-Люка Меланшона, звинувачуючи їх у популізмі. Чи обґрунтована така паралель?

ЖР: Поняття популізму запровадили, щоб звалити докупи всі політичні форми, які протистоять владі самопроголошених компетенцій, і щоб звести ці спротиви до однієї картинки: образу відсталого й темного народу, ба навіть народу злостивого та грубого. Охоче згадують погроми, великі нацистські паради та психологію натовпу в стилі Гюстава Лебона, щоб ототожнити владу народу і вакханалію расистського та ксенофобного шабашу.

Але де ми сьогодні бачимо, щоб розлючені маси трощили ринки арабів або лінчували чорношкірих? Якщо у Франції й існує ксенофобія, то вона не походить від народу, а радше від держави, коли вона занурює іноземців у ситуацію прекарності. Ми маємо справу з «расизмом згори»[1].

ЕЕ: Ця кампанія принаймні викликала інтерес до такої нової теми, як загальний базовий дохід. Байдуже, що про нього думають по суті, але хіба це не добра новина?

ЖР: Так, це поступ порівняно із Саркозі, який хотів примусити Францію працювати, скасовуючи робочі місця. Але загальний базовий дохід ґрунтується на спірному аналізі, який постулює зникнення фізичної праці та суцільну роботизацію виробництва. До цього додається ідея класу нематеріальних працівників, яка мала б надати йому характеру революційної вимоги. Однак фізична праця не зникла — вона була перенесена в місця, де коштує дешевше і знаходить більш покірливих робітників. Отож загальний базовий дохід перетворився на щось на кшталт розширення «мінімального доходу» (RMI) та «доходу активної солідарності» (RSA), які мали на меті компенсувати наслідки деіндустріалізації в наших країнах, але це ніяк не приводить до емансипації, якої ми прагнемо. «Загальність» базового доходу доволі обмежена. Уявіть, що його призначать дітям у Конго, які працюють у шахтах з видобутку матеріалів, які потрібні для нематеріальної праці, або робітникам заводів у Бангладеш! Це б суттєво змінило наш пейзаж.

ЕЕ: Де ж тоді розташований можливий простір «політики» в тому сенсі, в якому її розумієте ви?

ЖР: Засадничий політичний акт полягає у вияві влади тих, хто не має жодного титулу здійснювати владу. Після «арабської весни» такими рухами були «Індігнадос» або Окупай Волл-Стріт. Вони нагадали, що демократія жива саме тоді, коли винаходить свої власні форми вираження, коли вона фізично й матеріально збирає народ, який більше не розділений за своїми множинними опініями, соціальними групами або корпоративними інтересами, а є народом усіх, кожного й будь-кого. Саме тут залягає відмінність між управлінням (хто організує соціальні зв’язки, де кожен на своєму місці) й політикою (хто реконфігурує розподіл місць).

 

 

Ось чому політичний акт завжди супроводжується захопленням простору, який змінює його соціальну функцію, роблячи з нього політичне місце: вчора це був університет або завод, сьогодні це вулиця, площа або хідник. Звісно, ці рухи не спромоглися ще надати цій народній автономії політичних форм, які були б здатні на довгу тривалість: форм життя, організації та думки, які поривали б із панівним ладом. Віднайти довіру до такої здатності — це довгострокова робота.

 

"Потрібно боротися проти системи, що породжує таких як Марін Ле Пен, а не вважати, ніби демократію порятуєш, голосуючи за першого ліпшого корупціонера."

 

ЕЕ: Ви голосуєте лише у виняткових випадках. Але якщо напередодні другого туру Марін Ле Пен матиме в опитуваннях 48 %, чому б не вкинути бюлетеня в урну, щоб її побороти, хай навіть голосуючи за Макрона чи Фійона?

ЖР: Знаєте, такого роду дилема не розв’язується за п’ять хвилин, коли надходить момент. Звичайно, немає нічого веселого, якщо переможе Марін Ле Пен. Але звідси треба зробити правильні висновки. А висновок такий, що потрібно боротися проти системи, що породжує таких як Марін Ле Пен, а не вважати, ніби демократію порятуєш, голосуючи за першого ліпшого корупціонера. Я досі пам’ятаю гасло на президентських виборах 2002 року: «Нехай шахрай, аби не фашик». Обрати шахрая, щоб уникнути фашика — означає заслуговувати на першого й на другого. І готуватися до того, що отримаєш обох.

 

Оригінал публікації


 

Примітки

1. Див.: Жак Рансьєр: Расизм – пристрасть високого походження (з франц. переклав Володимир Артюх)

Залишити коментар

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Vkontakte

Анонси

Наші партнери