Цивільні жертви війни на Донбасі та пам’ять про них

Війна на Донбасі забрала життя вже понад 13 тисяч людей. За даними моніторингової місії ООН, щонайменше 3345 із них — цивільні. На відміну від смерті комбатантів, у випадку загибелі мирних мешканців сторони конфлікту практично завжди заперечують свою відповідальність за це та звинувачують протилежну сторону або замовчують черговий інцидент. Але поряд із цією очевидною подібністю, є і певні відмінності. Цей текст — спроба порівняти, яке місце відводиться цивільним жертвам у пропаганді та політиці пам’яті по дві сторони лінії фронту.

В першому розділі буде короткий огляд випадків масової загибелі цивільних у 2014–2015 роках та реакції на них. В другому розділі я спробую виділити загальні риси у вшануванні пам’яті загиблих цивільних на Донбасі. В третьому розглянемо випадок, який, на мою думку, дещо вибивається з панівних тенденцій — Станицю Луганську.

У цьому тексті я не буду намагатися обґрунтувати, чому вважаю ту чи іншу сторону відповідальною за якийсь інцидент. Темою статті є комеморація, а висновки про відповідальність сторін я зазвичай робив на основі публікацій компетентніших за мене в цьому питанні людей.

Від #SaveDonbassPeople до #JeSuisVolnovakha

26 травня 2014 року сепаратисти спробували взяти під свій контроль Донецький аеропорт, у відповідь на що українська влада залучила авіацію. Це був чи не єдиний випадок за час війни, коли українська влада визнала, що її дії призвели до жертв серед цивільних^[1]. Тоді ж сепаратисти й російська влада почали використовувати тему цивільних жертв на цій війні^[2].

Того ж дня у соцмережах почався проросійський флешмоб #SaveDonbassPeople, що заклика́в українську владу припинити АТО, але був орієнтований радше на західну аудиторію. У відповідь проукраїнські активісти почали контракцію, звинувачуючи в початку бойових дій Росію та сепаратистів. У ті дні вперше проявилися деякі характерні риси підходу до цієї теми проросійської сторони конфлікту. Жертви серед цивільних подавалися як навмисний результат дій української армії, хоча вони були не метою, а побічним наслідком бойових дій. Але учасники флешмобу навіть не згадували, що використання авіації було реакцією на дії сепаратистів. Про це досі часто не згадується. Яскравий приклад — документальний фільм про події 26 травня, знятий сепаратистами у 2017 році. Іншою характерною рисою стало активне використання дітей. Пік флешмобу в соцмережах припав на 1 червня — День захисту дітей. Того ж дня в Донецьку пройшла вулична акція за участі дітей.

Протягом літа 2014 року більшість випадків масової загибелі цивільних, що стали згодом «місцями пам’яті», були результатом дій української авіації: 2 червня в Луганську, 2 липня в Станиці Луганській, 15 липня в Сніжному та 13 серпня в Зугресі. Українська влада досі не визнала відповідальності за жоден із них: у перших двох випадках вона заперечувала навіть той факт, що це були авіаудари, про інцидент в Сніжному заявила, що це провокація невідомої авіації, а події в Зугресі взагалі не коментувала. Але всі ці випадки затьмарило збиття сепаратистами (чи російськими військовими) Боїнга MH17. Реакція на цю катастрофу значною мірою була дзеркальною ситуації з авіаударами: (про)російські джерела вигадували найбезглуздіші пояснення, чому його збили не вони, а українська сторона спробувала максимально використати помилкове збиття цивільного літака для легітимізації терміну «тероризм».

На початку 2015 року прийшла черга проукраїнської сторони проводити громадські кампанії. 13 січня сепаратисти обстріляли автобус під Волновахою, що призвело до найбільшої загибелі цивільних із моменту підписання Мінських домовленостей. Це відбулося невдовзі після теракту в редакції Charlie Hebdo, тому українська громадськість і влада свідомо скопіювали реакцію французького суспільства на їхню трагедію. В соцмережах пройшов флешмоб #JeSuisVolnovakha, а в найближчу неділю — масові марші в Києві та інших містах на чолі з президентом і релігійними діячами. Цікавий нюанс: ініціатором флешмобу в соцмережах був ультраправий політик, який напередодні критично відгукувався про гасло #JeSuisCharlie.

22 січня в Донецьку обстріляли зупинку «Донгірмаш» («Боссе»). Сепаратисти звинуватили в обстрілі українську диверсійну групу, але є підстави сумніватися в цій версії. Можливо, це єдиний випадок масової загибелі цивільних під час війни на Донбасі, що є винятком із загального правила: якщо відбувся обстріл, то найімовірніше це зробила не та сторона, що контролює територію, а протилежна. В той день причиною обстрілу міг бути конфлікт між російськими козаками та проросійським батальйоном «Оплот». Хай там як, після обстрілу сепаратисти заявили, що підуть у наступ і більше не братимуть полонених, а також оголосили 24 січня днем трауру. Зранку 24 січня вони обстріляли житлові квартали Маріуполя, і знову загинули цивільні. В результаті, того дня в Донецьку тримали плакати «Я не Шарлі, я Донецьк», а в Маріуполі — «Я Маріуполь».

Протягом наступних тижнів було ще кілька випадків масової загибелі цивільних: 30 січня в Донецьку обстріляли Куйбишевський район, у наступні два дні був пік обстрілів Дебальцевого, а 10 лютого обстріляли Краматорськ. 12 лютого підписали Мінськ-2, через тиждень українські війська вийшли з Дебальцевого. Інтенсивність боїв та кількість жертв серед цивільних суттєво зменшились^[3].

Статистика загиблих цивільних за даними ООН. Джерело: Радіо «Свобода»

Свої та чужі: комеморація й замовчування

Є помітний контраст у тому, скільки уваги приділяється цивільним жертвам війни по різні сторони лінії розмежування. У політиці пам’яті «народних республік» (а більшість місць масової загибелі знаходиться на непідконтрольних територіях) ця тема посідає центральне місце. Згідно з панівною там версією подій, «київська хунта» хотіла влаштувати геноцид мешканців Донбасу^[4], а сепаратисти, взявши до рук зброю, запобігли цьому. Вшанування пам’яті загиблих мирних мешканців відіграє важливу роль у підтримці цього міфу^[5].

Важливим моментом є те, що в «народних республіках» вшановують пам’ять не лише загиблих від дій українських військових. Зокрема, там щороку згадують обстріл зупинки «Боссе» та збиття Боїнга, але сепаратисти досі звинувачують у них українську армію. Мабуть, найяскравіший приклад подібної практики в Лутугиному: на меморіальній плиті «Книга пам’яті» серед імен загиблих цивільних та комбатантів є і місцеві мешканці, розстріляні сепаратистами, імовірно за те, що допомагали ЗСУ^[6]. Це зовсім не заважало на відкритті пам’ятного знаку відтворювати стандартний наратив про «київську хунту», від якої Донбас врятували сепаратисти. Біля цієї меморіальної плити проводяться заходи вшанування пам’яті жертв Одеської трагедії тощо. Тут же вшановується пам’ять жертв авіаудару по Станиці Луганській, що нині знаходиться на підконтрольній Україні території. Пам’ятні заходи з цієї нагоди проводяться і в інших містах ЛНР. Показово, що пам’ять жертв обстрілів Маріуполя, Краматорська й автобуса під Волновахою не вшановують на непідконтрольних територіях.

Основними днями пам’яті є роковини важливих інцидентів, зокрема авіударів українських ВПС. Дати 26 травня та 2 червня розглядаються як початок війни для Донецька й Луганська відповідно. Саме після подій тих днів в обох містах почався масовий від’їзд мирних мешканців. Водночас у ЛНР офіційно встановлено День жертв української агресії — 14 квітня, дата оголошення АТО (у ДНР подібної сталої дати поки що немає). Поряд із відкриттям пам'ятників і мітингами проводяться також фотовиставки та інші заходи. Цікавий випадок у Хрящуватому та Новосвітлівці: там пам’ятними датами є 13 і 28 серпня, дні початку й кінця «окупації українською армією». Відповідальність за абсолютну більшість руйнувань і загиблих у цих населених пунктах лежить на сепаратистах і російській армії, що намагалися вибити з них частини ЗСУ. Вони ж 18 серпня розстріляли автомобільну колону, що вивозила біженців. Але на пам’ятних заходах в усіх бідах звинувачують українських військових.

«Алея ангелів» — меморіальний комплекс у Донецьку в пам'ять про загиблих дітей.

Як і на початку війни, особливий акцент робиться на жертвах серед дітей. Їм присвятили меморіали, проводяться спеціальні заходи. Окрім того, до вшанування пам’яті загиблих активно залучають школярів і навіть вихованців дитсадків.

На підконтрольній Україні території значно менше уваги до цивільних втрат. Загиблі під Волновахою вшановувалися за межами Донбасу лише одразу після обстрілу. У подальші роки цей випадок, як і обстріли Маріуполя й Краматорська, стали локальною історією. Як максимум, про них можуть згадати в загальноукраїнських ЗМІ на чергові роковини чи при встановленні пам’ятника. Авіаудари замовчуються, а з інцидентів на непідконтрольній території вшановуються лише загиблі внаслідок збиття Боїнга. Єдиною сталою практикою є покладання квітів та дитячих іграшок до посольства Нідерландів^[7]. Якоюсь мірою, різниця між підконтрольною частиною Донбасу та рештою України в цьому плані схожа на різницю між непідконтрольною частиною Донбасу та Росією.

До формування локальної політики пам’яті на підконтрольній частині Донбасу залучена більша кількість акторів, ніж на непідконтрольній. Наприклад, у Маріуполі поряд із «офіційним» пам’ятником загиблим під час обстрілу Нацкорпус встановив свій — скульптуру жінки з дитиною. У Краматорську автором ідеї та ініціатором встановлення пам’ятника загиблим було рекламне агентство «Мекс Адвертайзинг». Але в грудні 2019 року пам’ятник перенесли з центру міста на територію військової частини, бо його часто вандалили.

Варто відзначити, що перший пам’ятний знак загиблим цивільним встановила у вересні 2014 року в Слов’янську не офіційна влада, сепаратисти чи звичайні мешканці, а кандидатка в народні депутати України від «Опозиційного блоку». Але цей факт і нейтральний напис на табличці не сподобалися частині місцевих активістів. Через три роки після багатьох конфліктів, соцопитування й інтернет-голосування напис на табличці змінили. Замість «мирних мешканців міст Слов'янська, Миколаївки та Слов'янського району, що загинули в період бойових дій» (російською) написали «мешканцям Слов’янська та інших міст України, що загинули внаслідок окупації російськими загарбниками та терористичними бандформуваннями» (українською). Якоюсь мірою це було утвердження того самого принципу, що діє в «народних республіках»: незалежно від того, хто вбив цивільних, відповідальність за їхню смерть має нести протилежна сторона.

Цікаво, що лише в Маріуполі комеморативні заходи за масштабом і статусом порівнювані з тими, що проходять на непідконтрольних територіях. Випадок Маріуполя показує ще одну особливість у вшануванні цивільних жертв з української сторони лінії фронту. У 2018 році на стіні багатоповерхівки намалювали портрет дівчинки, життя якої під час обстрілу врятувала її мама, накривши собою. Але в соцмережах не тільки захоплювалися майстерністю малюнка, а й почали нагадувати, що її мама мала проросійські погляди. Очевидно, для частини українського суспільства загибель цивільних не є трагедією, якщо вони підтримували протилежний табір.

Отже, якщо в «народних республіках» цивільні жертви війни є центральними в політиці пам’яті, а до «жертв київської хунти» сепаратисти можуть записувати навіть проукраїнських активістів, яких самі ж розстріляли, то на підконтрольній частині Донбасу цій темі приділяється менше уваги, відсутній єдиний шаблон, і навіть щодо вбитих сепаратистами не завжди є консенсус, чи треба вшановувати їхню пам’ять.

Пам'ятник загиблим у Станиці Луганській

Станиця Луганська: між пам’яттю та безпекою

Протягом останніх років Станиця Луганська досить часто потрапляла у фокус преси. Але, за рідкісними винятками, про авіаудар 2 липня 2014 року українські ЗМІ не згадують. Така сама ситуація з ушануванням пам’яті загиблих місцевих мешканців у Станиці: на відміну від Краматорська, Волновахи чи Маріуполя, про встановлення тут пам’ятника й щорічні заходи практично не згадували ні українські, ні сепаратистські ЗМІ. Напевно, для перших це виглядає «політично неблагонадійним», а другим невигідно писати, що на «окупованій Україною території» таке взагалі можливо. Цей аспект життя Станиці, попри його важливість для місцевих мешканців, неначе потрапив у «сліпу пляму». На відміну від розглянутих вище випадків, тут я спираюся не на чужі матеріали, а на власні спостереження та інтерв’ю, зроблені в травні та липні 2019 року, зокрема на п’ятиріччя трагедії. Щодо самих подій 2014 року варто додати, що в липні 2014 року прокуратура заявляла про розслідування інциденту. Але на наш («Спільного») запит про результати розслідування в липні 2019 року відповіді не було.

Ще одна особливість Станиці — «низовий» характер комеморації. Перший дерев’яний хрест у пам’ять про загиблих на вулиці Островського встановив житель вулиці у 2015 році на роковини трагедії. Щорічна панахида біля нього — також ініціатива жителів вулиці. Згодом ініціатива перейшла до голови селищної ради, яка була свідком авіаудару та добре знала багатьох загиблих. 2017 року в центрі Станиці з її ініціативи встановили пам’ятний знак усім загиблим місцевим. Відтоді вкорінилася практика вшановувати пам’ять два дні — 2 липня тільки загиблих на вулиці Островського, а наступного дня в центрі селища — усіх місцевих. Наступного року селищна рада встановила пам’ятну дошку з іменами загиблих від авіаудару на постаменті старого пам’ятника учасникам Другої світової війни, біля вулиці Островського. Але жителі вулиці не підтримали зміну місця пам’яті й на роковини знову зібралися біля хреста. Коли до пам’ятника ніхто не прийшов, представники місцевої влади були змушені перейти на «старе» місце. На п’ятиріччя трагедії селищна рада замінила дерев’яний хрест на кам’яний.

Звісно, Станиця Луганська — не єдиний випадок, де присутня низова ініціатива у вшануванні пам'яті цивільних жертв. Наприклад, у селі Грабове на місці падіння Боїнга також першими почали меморіалізацію місцеві мешканці. Але там влада швидко взяла процес під свій контроль і вписала комеморацію в офіційний дискурс «народних республік». Натомість у Станиці вшанування пам’яті загиблих вирізняється нейтральністю. На відміну від решти подібних заходів з обох сторін лінії фронту, воно відбувається без участі військових. Ба більше, на прохання місцевих мешканців під час нього навіть не виконують державний гімн. Хто саме здійснив авіаудар також не кажуть, що далеко не всім подобається. 2 липня 2019 року наприкінці панахиди на вулиці Островського одна з місцевих мешканок взяла слово і вказала, що ті, хто виступали, уникали конкретики. Вона заявила, що відповідальність за загибель людей несе «конкретний головнокомандувач», у відповідь на що представник райдержадміністрації демонстративно пішов (чим викликав невдоволення жителів вулиці). На жаль, коли я спробував взяти в нього інтерв’ю, він поставився до мене з явною недовірою та погрожував викликати СБУ, тому наша розмова була малоінформативною. Можу лише припустити, що лавірування між настроями більшості мешканців та необхідністю демонструвати вірність офіційному курсу держави ставить багатьох представників місцевої влади в незручне становище.

Серед місцевих мешканців немає єдності у питанні, чи треба говорити на панахиді про відповідальних за авіаудар. Зрештою, повного консенсусу немає і щодо того, що насправді відбулося в той день. У Станиці є меншість, яка дотримується версії, що це були дії російської авіації. Як аргументи вони наводять те, що невдовзі після авіаудару на місці подій з’явилися російські журналісти, зокрема LifeNews, а також те, що вночі напередодні авіаудару був напад на частину ППО в Міловому. Чи не єдине, на чому сходяться майже всі, що на момент обстрілу в райвідділку та «мостопоїзді»^[8] (куди цілився пілот) сепаратистів уже не було. Ба більше, одна з колишніх мешканок, що виїхала зі Станиці у травні 2014 року, стверджує, що напередодні авіаудару повідомляла про це штаб АТО. Але навіть версія цієї частини місцевих суперечить офіційним заявам української влади. А доки одні намагаються зняти відповідальність з української армії, інші заперечують події, що передували авіаудару та участь місцевих у них. Іноді складається враження, що у деяких місцевих мешканців свідомість витіснила спогади, які суперечать версії подій, згідно з якою українська армія просто раптом почала бомбити мирні населені пункти.

Хай там як, сам факт можливості подібної комеморації в прифронтовій зоні є важливим показником рівня свобод на цих теренах. Лишається сподіватись, що місцевим мешканцям і надалі будуть принаймні не заважати в цьому.

Замість висновків

Якщо розділеність пам’ятей на підконтрольній та непідконтрольній частинах Донбасу — результат різних політичних режимів, то розділеність пам’ятей між Донбасом та рештою України — наслідок відмінностей у колективному досвіді. Для інших регіонів трагедія війни полягає в участі їхніх земляків у війні «там», а меморіалізація увіковічнює пам’ять загиблих солдатів. Але для мешканців Донбасу війна була/йде «тут», і са́ме смерті цивільних можуть стати трагічним фактором, що об’єднає регіон.

Стаття підготовлена в рамках проекту «Memory guides: information resources for the peaceful conflict transformation», що здійснюється Центром незалежних соціальних досліджень — CISR e.V. Berlin. Проект підтримується МЗС Німеччини, в рамках програми: «Expanding Cooperation with Civil Society in the Eastern Partnership Countries and Russia».