Стаття Сьюзан Воткінс «Який фемінізм?», що побачила світ у випуску «New Left Review», поставила одне з найважливіших питань сучасного феміністичного руху — оновлення його стратегії та повернення до справжньої боротьби. Вона критикує статус-кво феміністичної стратегії, яка базується на досягненні гендерної рівності через «зростання потенціалу» жінок, або empowerment. Авторка ставить багато питань про здобутки феміністичного руху, наскільки вони задовольняють сучасні потреби жінок і яких змін було досягнуто в гендерних відносинах. Сьюзан Воткінс звертається до сучасної боротьби жінок за свої права в США, Бразилії, Аргентині, Польщі, Китаї під знаменем «фемінізму для 99 %». Вона проєктує сучасну риторику глобального фемінізму міжнародних установ неоліберального штибу на злиденне становище жінок Глобального Півдня та яскраво демонструє банкрутство фемінізму «антидискримінації та рівних можливостей».
Мейнстримний фемінізм vs реальне становище жінок
Перш ніж заглибитися в аналіз феміністичного руху, Воткінс визначає три основні проблеми співвідношення порядку денного сучасного мейнстримного фемінізму та реального становища жінок. Згідно з даними, жінки масово долучилися до глобального ринку праці починаючи з 1970-х років. Кількість жінок із вищою освітою перевищує кількість чоловіків у понад 70 країнах світу. Середня народжуваність скоротилася з п’яти до двох дітей на одну жінку. У політиці з’явилася нова когорта жінок-лідерок, які очолюють уряди в усьому світі. Світ змінився. Однак відповідь мейнстримного фемінізму на питання стратегії не змінилася. Жінки досягли значного прогресу у сферах зайнятості та освіти, але сексуальне насильство — все ще серйозна проблема. Мовою так званого офіційного фемінізму це звучить як «виклики залишаються». Проблема сучасного фемінізму полягає, на думку Воткінс, у тому, що ту саму програму, яка вже породила досягнення та покращила становище жінок, пропонується й надалі впроваджуватися без змін.
"Зростання економічної нерівності погіршує гендерні відносини, а культура та політика пропонують суперечливі форми урівнювання."
Іншим спірним питанням для Воткінс є те, що досягнення мейнстримного фемінізму супроводжувалися зростанням соціально-економічних нерівностей у більшій частині світу. З цим пов’язана, за її словами, інша проблема: глобальні дані, які використовують для оцінки вирішення проблем гендерної нерівності у сферах праці, відтворення, культури та політики, розглядаються без урахування змін, які ці сфери зазнали за останні півстоліття.
Якими ж були ці зміни? Так, промисловість індустріальних районів Глобальної Півночі (rust-belt), де працювали переважно чоловіки, була автоматизована, виведена на аутсорсинг і фемінізована в спеціальних економічних зонах (СЕЗ) Глобального Півдня (sun-belt). На Заході величезний вплив гетеронормативної ідеології породив «нормальну» одностатеву пару, тоді як університетські та богемні прошарки породили постгендерні простори та ідентичності. Сфера політики стала більш відкритою для жінок і меншин. Ці трансформації взаємопов’язані: зростання економічної нерівності погіршує гендерні відносини, а культура та політика пропонують суперечливі форми урівнювання.
Жінки-робітниці в Індії
Воткінс зазначає, що панівною формою залишається сукупність практик, кампаній і наукових досліджень, які підпадають під термін «глобальний фемінізм». Він визначає напрями грошових потоків від корпоративних донорів та закордонних міністерств, які фінансують жіночі проєкти по всьому світу. Водночас глобальний фемінізм розквітнув за умов зростання американського впливу, а його практики часто визначалися американськими зразками та експертизою. Саме тому Сьюзан Воткінс пропонує дослідити характер мейнстримного фемінізму в США та його взаємодію з інститутами американської влади.
Три концепції фемінізму
У 60-х роках сплеск революцій на Півдні — від Латинської Америки до Індокитаю, рух за громадянські права в США став причиною підйому радикального руху жінок-лібераціоністок у Європі. Вони були переконані, що репродуктивні відносини можуть базуватися на абсолютно іншому фундаменті — соціальному, гнучкому та егалітарному, а не приватизованому з асиметричним гендерним розподілом праці в капіталістичній нуклеарній сім’ї. Радикальні та соціалістичні феміністки стверджували, що звільнення всіх пригноблених можливе лише шляхом повалення політично-економічної системи капіталізму, імперіалізму та патріархату. Окрім того, на їхню думку, жодна соціалістична революція, яка одночасно не є феміністичною та антирасистською, не гарантуватиме емансипації. Сьюзан Воткінс, проте, далі показує, що така течія фемінізму була лише однією з трьох в американському контексті.
«Жінки всьго світу, єднайтеся!»
До хвилі жіночої емансипації 70-х років найвпливовішою була модель антидискримінації та рівних можливостей, яка зосереджувалася на зайнятості та освіті. Запропонована старшим поколінням службовців Міністерства праці, активістками за права жінок та профспілковцями, ця модель була підтримана адміністраціями Кеннеді та Джонсона, які намагалися заохочувати більше жінок — за словами Джонсона, «значний невикористаний ресурс», — долучатися до ринку праці. На початку ці кампанії зосереджувалися на рівній оплаті праці. Проте після того, як у 1964 році був ухвалений Закон про громадянські права із забороною трудової дискримінації за ознакою статі та раси, а згодом засновано Комісію з дотримання рівності при працевлаштуванні, антидискримінаційний формат став панівним. Тоді як жінки-лібераціоністки наполягали на трансформації структур, антидискримінаційний підхід сприяв залученню до них якомога більше жінок, не змінюючи проблемної логіки їхнього функціонування. Його стратегія базувалася на суто юридичному підході та покладалася на суди у вирішенні проблем гендерної нерівності.
"Для феміністок-прихильниць моделі рівних можливостей участь у ринку праці була метою в собі, особливо якщо вона передбачала можливість підняття кар’єрними сходами."
Третю стратегічну концепцію щодо становища жінок сформулювали Мілтон Фрідман та інші неоліберальні теоретики Чиказького університету. Чиказькі економісти й лідерки Національної організації жінок (НОЖ, англ. National Organization for Women) мали спільне бачення двох питань — праці та сім’ї. Для неолібералів, як пояснював Фрідман, сім’я була основним осередком суспільства — оплотом проти соціалізму. Догляд за дітьми має залишатися відповідальністю батьків. Для НОЖ нуклеарна сім’я — оптимальне місце не тільки для народження та догляду за дітьми, а й для вироблення низки «товарів» — щастя, здоров’я, безпеки, сексуальної насолоди, які «ефективніше виробляються й споживаються в межах окремих домогосподарств». В установчій заяві НОЖ обережно зазначалося, що жінки можуть поєднувати шлюб і материнство з професійною кар’єрою за умови підтримки державою догляду за дітьми. На відміну від них, радикальні лібераціоналістки пропагували повний розрив із моделлю нуклеарної сім’ї та прищепленням гендерних норм, які мали би бути замінені експериментальними суспільними домовленостями та висококваліфікованим соціальним забезпеченням. У сфері праці як НОЖ, так і неоліберали надавали перевагу легалістському, антидискримінаційному підходу. Для феміністок-прихильниць моделі рівних можливостей участь у ринку праці була метою в собі, особливо якщо вона передбачала можливість підняття кар’єрними сходами. Для неолібералів логічним поясненням заохочення жінок до праці була максимізація прибутку. Для жінок-лібераціоністок необхідність долучення жінок до ринку праці обґрунтовувалася не лише досягненням індивідуальної автономії, яка давала змогу втекти від ізольованої монотонної роботи вдома та залежності від партнера, а й забезпеченням сильнішої основи для колективного об’єднання.
Бетті Фрідан — лідерка НОЖ
Витоки антидискримінаційної моделі
Сьюзан Воткінс також розглядає джерела антидискримінаційної моделі — проєкту для нейтралізації все більшого невдоволення афроамериканців своїм пригніченим становищем. Цікаво, що під час Холодної війни Міністерство закордонних справ США відіграло ключову роль у втіленні реформи громадянських прав. Високопосадовці наполягали, що зображення лінчувань та інших звірств, які друкувалися на перших сторінках радянських та антиколоніальних видань, перетворювалися на «подарунок для світового комунізму».
"Кампанії проти домашнього та сексуального насильства відбувалися під егідою кримінального правосуддя, які тлумачили насильство як поведінкові проблеми конкретних чоловіків-злочинців, а не соціальні проблеми."
На початку 1960-х років Кеннеді звернувся до політики десегрегації, коли репортажі про білих поліцейських із пожежними шлангами, направленими на темношкірих школярів у Міссісіпі та Алабамі, облетіли весь світ. У 1970 році Ніксон запустив амбітний проєкт соціальної інженерії, що мав вирішити «питання чорних». Він засновувався на стратегії інтеграції та примусу. Вона мала забезпечити професійну освіту серед афроамериканців, зменшити рівень безробіття та стимулювати те, що Ніксон назвав «чорним капіталізмом». Але стратегія передбачала й репресії проти афроамериканців, які залишалися на узбіччі ринку праці. Хоча федеральні службовці запропонували позитивну дискримінацію для афроамериканських чоловіків, адміністрація Ніксона швидко поширила її на жінок усіх кольорів шкіри, коли феміністичні протести потрапили на перші шпальти газет. Криміналізація та позбавлення волі — примусова частина проєкту Ніксона щодо жінок — застосовувалася насамперед проти бідних та маргіналізованих темношкірих жінок. Програми зі стерилізації поширювалися й на наркозалежних жінок, а примусові пошуки роботи — на безробітних матерів. Кампанії проти домашнього та сексуального насильства відбувалися під егідою кримінального правосуддя, які тлумачили насильство як поведінкові проблеми конкретних чоловіків-злочинців, а не соціальні проблеми.
"Антидискримінаційна модель була майже безкоштовною для держави, адже послуги юристів оплачувалися з кишені позивача або роботодавця."
Американська антидискримінаційна модель відрізнялася від двох інших основних моделей «державного фемінізму» — соціал-демократичної та євгеністичної політики щодо жінок. Якщо соціал-демократична модель «соціалізувала» сферу жіночої «приватної» домашньої праці, вкладаючись у державну репродуктивну інфраструктуру, то антидискримінаційна модель була майже безкоштовною для держави, адже послуги юристів оплачувалися з кишені позивача або роботодавця. Євгеністична модель, зі свого боку, виникла з імперіалістично-модернізаційних проектів 1900-х років та поширилася в США в 1950-х під впливом теорії модернізації та союзу фармацевтичних корпорацій і Міжнародної федерації планованого батьківства (англ. International Planned Parenthood Federation). США вдалося переконати союзників у Азії та Латинській Америці, що зменшення народжуваності є засобом запуску модернізаційного процесу, а не його наслідком. До жінок Третього світу ставилися як до дітонароджувальних машин, чиї тіла необхідно дешево та ефективно «відключити» шляхом масової стерилізації.
НГОїзація та неоліберальний антидискримінаційний фемінізм
Після законодавчих та соціальних здобутків 1970-х років вимоги феміністок були «здебільшого інституціоналізовані та культурно апропрійовані», а радикальні голоси автономного руху обмежено потужним «жіночим лобі» у Вашингтоні. Тепер замість того, щоб об’єднувати спільноти жінок, як сподівалися представниці фемінізму 70-х років, процес подачі заявок на фінансування змушував їх змагатися за грантові кошти. Пізніше ці процеси стануть відомими під назвою «НГОїзація».
Воткінс ставить питання феміністичного лідерства у світі. Як вона слушно зазначає, існує поширений міф, що завдяки лідерству американських феміністок права жінок опинилися на глобальному порядку денному. Насправді це був поштовх із Радянського блоку та несоюзницьких держав Третього світу. Пріоритетом Вашингтону залишалася політика контролю населення: для зустрічі ООН із сім’ї та планування США виділяли три мільйони доларів, для жіночої конференції 1975 року — 350 тисяч доларів. Неоліберальний антидискримінаційний сценарій США перекинувся і на риторику ООН, яка пропагувала «покращення доступу жінок до кредитів», «сприяння мобільності жіночої зайнятості», «гнучкі робочі години для всіх». Але такі гасла, як стверджує Воткінс, суперечили реальним процесам. На кінець 1980-х років на виплати відсотків західним банкам витрачалося 25 % африканського та 40 % латиноамериканського прибутку від експорту. Реальна заробітна плата скоротилася на 30 % у Африці, Латинській Америці та Карибському басейні. Нову машину глобального мейнстримного фемінізму звели на основі погіршення умов для жінок у світі. У країнах, що розвиваються, постали нові виклики, спричинені неоліберальною політикою. Малі підприємства не витримували конкуренції з транснаціональними корпораціями. Експортоорієнтовані сільськогосподарські культури витіснили виробництво продовольства для внутрішніх потреб. У все більшому неформальному секторі поширювалась прекарна зайнятість жінок, працевлаштованих у спеціальних економічних зонах: вони отримували короткострокову роботу з умовами жорсткої трудової дисципліни. Посилена мілітаризація адміністрації Рейгана мала гендернізовані наслідки, призводячи до цивільних жертв і біженців, тим самим підтримуючи консервативну ідеологію мачизму та уявлення про «хороших» та «поганих» жінок — домогосподарок або повій.
"Те, що називається підходом рівних можливостей, стає в найкращому разі позитивним для жінок, які із самого початку були в привілейованому становищі."
Детально аналізуючи політику США й міжнародних фінансових установ, Воткінс приходить до висновку, що перемога антидискримінаційного підходу у світі майже повністю затьмарила проєкт жіночої емансипації на основі егалітарного соціально-економічного ладу. Вона показує репресивну сторону глобального фемінізму НГОїзації. По-перше, сексуальне та домашнє насильство пов’язане з чоловічим безробіттям. Натомість НГО наполягають на посиленні криміналізації домашнього насильства, не вирішуючи соціальні проблеми, які його спричиняють. По-друге, НГО наполягають на обмеженні народжуваності фармацевтичними засобами. Так, кампанія планування сім’ї 2020 року, яка включає 69 країн та підтримується Фондом Гейтса (англ. Gates Foundation), планує «покрити» 120 мільйонів жінок гормональними імплантами та ін’єкціями. Зокрема, в Нігерії планується «покрити» 13,5 мільйона жінок, в Індії — 48. По-третє, Воткінс звертає увагу на ще одну складову сучасної політики глобального інституційного фемінізму — мікрокредити, за високими показниками погашення яких криється зростання соціальної вразливості жінок, насамперед із сільської місцевості.
Аналіз Сьюзан Воткінс показує, як глобальний фемінізм посів панівне місце у феміністичному дискурсі. Незважаючи на гарні слова про збільшення потенціалу жінок, тенденція зростання соціально-економічної та екологічної нерівності стосується насамперед їх же. Те, що називається підходом рівних можливостей, стає в найкращому разі позитивним для жінок, які із самого початку були в привілейованому становищі. Різноманітні антидискримінаційні підходи відтворюють юридично закріплені несправедливості та нерівності, не вдаючись до системних змін. Нова феміністична стратегія має брати до уваги низовий активізм та базуватися на цілісному підході з урахуванням історичного та соціально-економічного контексту, в умовах яких розгорталася та триває боротьба жінок.
Джерело: Watkins, S., 2018. Which feminism? In: New Left Review 109, Jan/Feb 2018. Доступ за посиланням 19.09.2019: [link].
Читайте еще:
#MeToo и «Макдональдс» (Аннелиз Орлек)
Фемінізм, капіталізм і підступність історії (Ненсі Фрейзер)
Теорія суспільного відтворення: долаючи межі «Капіталу» (Колін Баркер)
Гендерное угнетение через призму теории социального воспроизводства (Марина Ларина)
От женских забастовок до нового классового движения: третья волна феминизма (Чинция Арруцца)
