Ендрю Росс
Ендрю Росс – шотландський соціолог, професор кафедри соціального та культурного аналізу в Нью-Йоркському університеті. У своїх численних наукових та публіцистичних текстах Росс звертається насамперед до проблем праці в умовах глобалізації. 2007 р. вийшов редагований ним збірник «Університет проти самого себе» (The University Against Itself), присвячений страйку в Нью-Йоркському університеті. Публікуємо уривок із цієї книги.
Оскільки університети дедалі частіше потрапляють під вплив жорсткої справедливості ринку, їхнє інституційне життя визначається радше швидкістю змін, аніж дотриманням звичаїв і традицій. Чи не найкращим свідченням цих процесів є загальний поспіх, із яким останніми роками запроваджують закордонні програми та організовують філії. Після 11 вересня 2001 р. експортувати освіту стало модно, й темпи закордонної експансії зросли по всьому спектру закладів, що формують рельєф ландшафту вищої освіти – від комерційних відділів та онлайнових дипломокомбінатів, які зростають найшвидше, і до так званих land-grant universities та більш елітних університетів з Ліги Плюща [«Ліга плюща» (Ivy League) – об’єднання восьми найстарших університетів північного сходу США. До Ліги входять, зокрема, Гарвард, Єль, Прінстон, Колумбія, Корнелл тощо. – Прим. ред.]. Жоден університет поки що не досягнув статусу глобального, на зразок глобальних корпорацій, проте це лише питання часу: можливо, скоро ми побачимо, як сучасні «немовлята» зроблять свої перші кроки без сторонньої допомоги.
Світова організація торгівлі (СОТ) останніми роками проштовхує лібералізацію торгових послуг, серед яких цінним компонентом є ринок освітніх послуг, вартість якого, за різними оцінками, сягає від 40 до 50 млрд. доларів США (не набагато менше, ніж ринок фінансових послуг).
Противники лібералізації стверджують, що вища освіта не може й не повинна бути об’єктом торгових угод, пристосованих до комерційних товарів та інших послуг глобальної економіки. Крім того, договори СОТ гарантуватимуть іноземним постачальникам послуг ті самі права, що й внутрішнім постачальникам у рамках будь-якої національної системи освіти, що підриватиме можливості національних урядів здійснювати регуляторну політику у своїх країнах. Проте практика показує, що так само, як корпорації не чекали проходження через СОТ усіх необхідних бюрократичних процедур, щоб перенести свої фінансові операції на території інших країн, так і університети провідних англомовних держав, попри відсутність будь-яких міжнародних угод, уже почали використовувати свої бренди та надавати послуги за кордоном. Прогнозоване неймовірне зростання кількості студентів на міжнародному рівні, разом із розширенням технологічних можливостей та консолідуючою функцією англійської мови як lingua franca, перетворює сферу офшорної освіти на золоту жилу для інвесторів.
Як і з будь-якими іншими видами товарів або послуг, що можуть легко долати кордони, у цій царині було чимало заламувань рук з приводу потенційного браку гарантій якості. Критики стверджували, що гідна освіта, без сумніву, перебуватиме під загрозою, якщо глобальний освітній ринок буде нерегульованим. Набагато рідше в цих дискусіях порушувалося питання про вплив на умови праці викладачів чи про етичність та бажану ідентичність установ. Як глобалізація впливає на безпеку та цілісність засобів до існування, які тісно пов’язані з ліберальними освітніми ідеалами на кшталт меритократичного доступу, передачі знань «лицем до лиця» (face-to-face) і безкорисливим прагненням до знань? Чи ці ідеали цілковито вимруть у підприємницькій гонитві за часткою на глобальному ринку освітніх прибутків, чи виживуть лише в тісному ринковому закутку, як елітарний заповідник для тих, хто має змогу платити за таку рукотворну увагу?
Не відчуваючи жодного сорому, коли мова йде про підприємницьку поведінку, Нью-Йоркський університет наполегливо шукає визнання у ролі глобального гравця. Впродовж 1990-х рр. він зарекомендував себе як національний лідер з «висилання» американських студентів за кордон. На цю мить 25% велетенського студентського складу (багато хто з цих студентів називає свою alma mater «Global U») навчається за однією з восьми програм навчання за кордоном – у Лондоні, Парижі, Мадриді, Берліні, Празі, Флоренції, Шанхаї та Аккрі. Адміністрації доручено до 2011 р. збільшити цю кількість до 50%, запровадивши нові програми в Буенос-Айресі та Тель-Авіві, а ще одна, найімовірніше, відновить свою діяльність у Мехіко [Наскільки вдалося з’ясувати, програма в Буенос-Айресі вже працює. – Прим. ред.]. Професорський склад Нью-Йоркського університету ритуально оплакує якість пропозиції на багатьох закордонних «острівкових» навчальних програмах або бідкається, що студенти проводять час за кордоном у освітньо-туристичній бульбашці, дбайливо захищеній від будь-яких контактів із місцевою, не-американською культурою та середовищем.
Набагато менше обговорюється фінансове обґрунтування цих та інших закордонних операцій Нью-Йоркського університету та загальна логіка швидкого розширення наявної глобальної університетської мережі протягом останніх років. Частково ці аспекти відкидаються через брак фінансової прозорості у приватних університетах та редуковані функції деканатів з навчальної роботи. Але щоб підійти до теми адекватно, слід ознайомитись із тим, як і чому американські, британські та австралійські університети перетворюються на глобальні. Це спроба окреслити основні виміри цього загального руху, охарактеризувати Нью-Йоркський університет у секторі, який, попри жваве зростання, не є навіть добре задокументованим, уже не кажучи про спроби глибшого його розуміння.
Ґрінвіч-Віллідж у пустелі?
В якийсь момент під час страйку аспірантів у Нью-Йоркському університеті [Головний кампус якого розташовується в районі Ґрінвіч-Віллідж. – Прим. ред.] адміністрація закладу звернулася до представників Об’єднаних Арабських Еміратів із пропозицією створити кампус в Абу-Дабі. Університетське містечко побудують з нуля за кошти уряду ОАЕ та пожертви в розмірі 100 мільйонів доларів (за деякими оцінками), і воно перейде до Нью-Йоркського університету після підписання угоди. Наукові ступені будуть включати повний спектр «вільних наук» і будуть надаватися переважно громадянам ОАЕ. Для університетів із престижними назвами подібні пропозиції від урядів країн, що розвиваються, стають уже звичними. Оскільки джерело таких пропозицій не має сумнівної репутації, перспектива придбання заморських територій за мінімальних фінансових та адміністративних витрат вітається як безцінна «можливість» для отримання прибутку.
Емірати та сусідній Катар є особливо успішними у справі приваблення закордонних університетів подібними щедрими пропозиціями й беруть участь у запеклих торгах, метою яких є перевершити одне одного, щоб додати до власного культурного капіталу якомога більше корпоративних брендів. Ще до того, як Нью-Йоркському університету було запропоновано створити кампус, музеї Лувр та Гуггенхайм, а також Сорбонна вже зблизились із представниками уряду в Абу-Дабі.
В місті Дубаї, наприклад, існує цілий комплекс «Knowledge Village» із офшорними кампусами пакістанських, російських, канадських та індійських університетів, на додачу до американських, британських та австралійських. У Катарі, в місті Доха, було побудовано «Місто освіти» площею в 2500 акрів, у якому розташувались відділення кількох топових університетів з США (Карнеґі Меллон, Корнел, Джорджтаун тощо). Усі витрати взяв на себе фонд, що належить королівській родині Катару.
Студенти на Близькому Сході мають усі підстави вважати, що їм будуть не особливо раді в Сполучених Штатах після подій 11 вересня, тоді як філософський світогляд, побудований на «війні з терором», забезпечив адміністраторів додатковим набором аргументів на виправдання своєї присутності в Близькосхідному регіоні. Багато хто з викладачів був, безперечно, переконаний аргументами у стилі Томаса Фрідмана [Томас Фрідман – відомий прибічник та популяризатор ідей економічної, політичної та культурної глобалізації. – Прим. ред.], згідно з якими для студентів на Близькому Сході більше годиться західна гуманітарна освіта, ніж навчальні програми уславлених медресе. Однак усі, хто має хоча б найменше уявлення про стан справ у регіоні, чудово усвідомлюють, що згадані країни є квазі-феодальними монархіями, що безжально придушують будь-які прояви ісламізму, нарівні з іншими системами вірувань, і через це в жодній мірі не несуть відповідальності за розквіт терору на Близькому Сході і за його межами.
Таким чином, дискусія відбувається за тим самим сценарієм, що й у випадку Нью-Йоркського університету: чи справді краще зробити спробу вплинути на політичний клімат у неліберальних суспільствах, сприяючи розвитку університетських зон свободи слова, чи прагнення вплинути на студентську еліту в таких суспільствах є наївним, а в гіршому разі навіть колоніальним інстинктом? Незважаючи на будь-яку університетську політику зарубіжних місій, не так просто знайти різницю між деякими з нових офшорних наукових центрів та промисловими зонами вільної торгівлі, в яких іноземні корпорації отримують гостинну зустріч із щедрим набором податкових пільг, митних привілеїв і дешевої, майже безкоштовної, землі. У багатьох місцях західні університети справді будують свої філіали в зонах вільної торгівлі.
У Дубаї зарубіжні університети переважно навчають рекрутів розумової праці в інших комплексах, що належать до Вільної зони – в так званих «Інтернет-сіті», «Медіа-сіті», «Студіо-сіті», «Дубаї-Тех» та в «Аутсорсинг-зоні». В Катарі коледжі мають ті самі пільги, що й глобальні високотехнологічні компанії, які користуються перевагами звільнених від податків та мита капіталовкладень у рамках закону про зони вільної торгівлі. Деякі з найбільших місць вільної торгівлі в Китаї почали залучати імениті коледжі з метою скорочення дефіциту кваліфікованої робочої сили, що обмежує закордонний потік робочих місць і технологій. Ліверпульський університет, перший освітній заклад, що заснував дочірній кампус у Промисловому парку Сучжоу (який отримує більше прямих іноземних інвестицій, ніж будь-яка інша територія в Китаї), пропонував посади початкового рівня із зарплатами від $ 750 в місяць.
Улітку 2006 р. адміністрацію Нью-Йоркського університету гостро розкритикували за хронічну нестачу консультацій із викладачами в процесі прийняття рішень, а події, пов’язані зі страйком аспірантів, лише підлили масла у вогонь. У результаті керівники закладу відчули потребу поширити проект, розроблений в Абу-Дабі, серед членів Ради сенату викладачів (Faculty Senate Council). (За рік перед тим рішення про створення спільного підприємства з Американським університетом у Парижі, в новому місці на острові Сеґвін (Seguine), приймалося майже без консультацій із викладацьким складом). Але й цього разу президент Джон Секстон заборонив представникам факультету обговорювати пропозицію за межами Ради і, зокрема, розголошувати місцезнаходження майбутнього філіалу. Президент Секстон, хоча й установив режим квазі-цензури серед викладачів, сам узяв на себе сміливість публічно обговорювати пропозицію під час презентацій на різноманітних конференціях. Тим часом для консультацій із цього стратегічного рішення він створив комітет дочірнього кампусу під керівництвом свого друга, спеціаліста з питань банкрутства, Тома Джексона, який перед цим протягом одинадцяти років був президентом Рочестерського університету й не мав прямого стосунку до справи. Проректор і Рада сенату викладачів створили власні комітети і відправили в Абу-Дабі делегацію з викладачів та вищих адміністраторів – для дослідження й узгодження подальших деталей пропозиції.
Від самого початку вплив викладацького складу на проект Абу-Дабі був дуже обмеженим, і, враховуючи попередній досвід непрозорої діяльності адміністрації, мало хто очікував, що коло залучених до консультацій осіб суттєво розшириться з плином часу. Деяким фахівцям, що мали тісні зв’язки з адміністрацією, запропонували високі посади в комітеті дочірнього кампусу, але вони дистанціювалися від справи одразу після того, як отримали більш докладну інформацію про місце будівництва. Ті експерти та інші викладачі, які зрештою прийняли запрошення (деяким представникам викладацького складу дозволили відвідати місце будівництва), зосередили свій скептицизм з приводу проекту на обмеженнях академічної свободи, що можуть бути встановлені країною-реципієнтом. Чи дозволять показувати зображення оголеного тіла на заняттях з історії мистецтва? Чи дозволять студентам-представникам сексуальних меншин організовуватися за інтересами? А що як студенти почнуть підтримувати радикальні прояви ісламізму? Порушувалися також проблеми опортунізму проекту та потенційного складу студентів у країні, де величезний клас (до 80% працездатного населення) низькооплачуваних найманих робітників-мігрантів обслуговує потреби крихітної міської еліти. Не існувало жодних правових підстав вважати, що королівському спонсору можна цілком довіряти і що він дотримуватиметься угоди у всіх деталях; зрештою, не було також і гарантій того, що підприємство не перетвориться на величезну грошову яму.
На перший погляд, проект Абу-Дабі поставив Нью-Йоркський університет на порозі рішення, яке інші коледжі вже зробили: чи надавати наукові ступені за кордоном місцевим громадянам? Чи аргументи на користь цього кроку повинні розглядатися у світлі досвіду інших коледжів, і як таке рішення вплине на характер і ресурсну карту установи? Відкрите обговорення цього питання могло посприяти виправленню нездорового стану системи управління викладацьким складом. Це могло б також змусити адміністрацію забезпечити певний рівень прозорості у прийнятті політичних рішень. Але Нью-Йоркський університет фактично вже давно переступив цей поріг, а в ширшому світі вищої освіти межа між наданням освітніх послуг на домашньому та закордонному ринку стала вже геть розмитою – подібно до розмиття межі поміж приватним і публічним чи некомерційним і комерційним.
Це розрізнення значить іще менше, якщо поглянути на нього з точки зору того, як слід визначати експортну торгівлі освітніми послугами. СОТ, наприклад, визначає чотири категорії, що охоплюються цим поняттям. Режим 1 включає експорт за кордон послуг, що не передбачають безпосереднього контакту зі студентом – наприклад, дистанційне навчання. Режим 2, споживання за кордоном, переважно охоплює студентів, що навчаються за межами своєї країни. Режим 3 – комерційна присутність, чи, по суті, прямі іноземні інвестиції у вигляді дочірніх відгалужень від освітніх установ. І, нарешті, режим 4 – це переміщення фізичних осіб; прикладом чого можуть бути професори, що викладають за кордоном.
На сьогодні та в найближчій перспективі зростання відбувається переважно в режимі 1 та режимі 3, і, найвірогідніше, це пов’язано з відчутним спадом зростання в режимі 2. Статистики виправдовують своє ремесло (trade), а також базові принципи вільної торгівлі, показуючи, як ці сценарії зростання і скорочення пов’язані між собою. У відповідь, за загальним фінансовим принципом, організації намагатимуться збалансувати свої бюджети, просуваючи розширення в одній сфері, щоб компенсувати втрати в іншій. Це той спосіб, у який глобальні фірми навчилися діяти, оцінюючи та порівнюючи відносну рентабельність інвестицій у різних частинах світу, як у світі реальних доходів, так і в більш спекулятивній галузі розбудови брендів на майбутнє. Бухгалтерські відділи університетів почали жонглювати своїми бюджетами аналогічним чином. Широкий потік прибутків від об’єкту на Близькому Сході розглядається як спосіб фінансування збиткових гуманітарних програм у себе вдома. І так само науковий центр всередині країни, що здатний заробляти кошти на федеральних грантах, можна використати для фінансування азіатських інститутів, котрі вважаються надзвичайно важливими для побудови бренду в регіоні.
Торговельний баланс
В інтерв’ю, які я проводив із викладачами та адміністраторами Нью-Йоркського університету та інших навчальних закладів, вимальовується чіткий спосіб говоріння про цей вид фінансового жонглювання (хоча й не існує способу представити цю риторику в строгих категоріях кількісного аналізу). Власні глобальні програми Нью-Йоркського університету є еклектичною сумішшю підприємств, що охоплюють кілька шкіл та підрозділів, кожне з яких має свій власний фінансовий човен для плавання. Якщо дивитися в цілому, програми не дотримуються якогось чіткого загального правила про демаркаційну лінію між внутрішньою та закордонною освітою, не кажучи вже про систематичну філософію освіти.
Хоча їм бракує цілісних обрисів, можна простежити чітку тенденцію експоненціального зростання і поширення освітніх послуг по всіх континентах – починаючи, історично, із закордонних навчальних програм у Мадриді та Парижі («Стара» Європа) – і на регіональних ринках, відкритих для прямих іноземних інвестицій. Хоча всі вісім закордонних навчальних центрів перш за все призначені для студентів Нью-Йоркського університету, які протягом одного семестру навчаються за кордоном, вільні місця, якщо та коли такі з’являються, можуть зайняти студенти інших закладів. Крім того, на сьогодні існує аж 60 літніх програм у Бразилії, Канаді, Китаї, Кубі, Чехії, Англії, Франції, Німеччині, Гані, Греції, Ірландії, Італії, Мексиці, Нідерландах, Росії, Південній Африці, Іспанії, Швеції та Швейцарії. Всі вони розроблені для студентів, які не навчаються у Нью-Йоркському університеті. Від чверті до половини студентів Нью-Йоркського університету протягом осіннього та весняного триместрів немає у Нью-Йорку, що дозволяє університету збільшити набір чи скоротити чималі витрати на надання гуртожитку, що знаходиться в самому центрі Манхеттена.
Будь-який із цих варіантів має величезний вплив на доходи і здається основним мотивом не лише для політики університету в цій сфері, але й для інших коледжів, що намагаються наслідувати приклад успішної фінансової діяльності Нью-Йоркського університету. 1998 р., менш ніж за десять років після того, як тогочасний президент Джей Оліва зобов’язався створити глобальний університет, що відповідав би прагненням Еда Коха перетворити Нью-Йорк на глобальне місто, Нью-Йоркський університет випередив усі інші американські виші за кількістю студентів, що навчаються за кордоном. До нього також вступає найбільше іноземних студентів. На міжнародному рівні Оліва відомий як засновник Ліги світових університетів (League of World Universities); на зустрічах ректорів, що регулярно проводилися в Нью-Йорку, обговорювали, яким чином реагувати на виклики глобалізації, а наступник Оліви, Секстон, зробив собі ім’я на новаторській програмі з глобального права, яку він розробив, перебуваючи на посаді декана юридичного факультету Нью-Йоркського університету.
За роки, що минули з того часу, Нью-Йоркський університет знову опинився на передовій, здійснивши спроби запропонувати програми дистанційного навчання онлайн (одна з них, NYU Online, стала жертвою сумнозвісної «бульки доткомів» [У 1995-2000 рр. ринок інтернет-компаній («дот-комів») зазнав величезного спекулятивного зростання на біржі, відображаючи передчасну віру інвесторів у фінансові перспективи інтернету. Бульбашка лопнула у 2000 р. – Прим. ред.], втративши 20 млн. дол., хоча її наступниця процвітає); водночас кожну зі шкіл заохочують налагоджувати глобальні зв’язки. Школа бізнесу Стерн [Тобто бізнес-школа Нью-Йоркського університету. – Прим. ред.] вступила у партнерські відносини з Лондонською школою економіки та паризькою Ecole des hautes études commerciales (Школою вищих комерційних студій), запропонувавши спільну програму магістра ділового адміністрування (Executive MBA), а правнича школа запровадила магістерську програму з права (LLM) у Сінгапурі для азійських студентів. Масштаби проекту спільного підприємства з Американським університетом в Парижі підняли ставки до нового рівня. Хоча до проекту швидше за все буде залучено лише незначну меншість студентів Нью-Йоркського університету, його потенціал для зростання пов’язаний із набором більше ніж тисячі іноземних студентів, що нині навчаються в Американському університеті.
Найбільш помітним прикладом є широко відома за надання послуг за кордоном Школа післядипломної та професійної освіти при Нью-Йоркському університеті, в якій щороку навчається понад 50 тисяч дорослих за більш ніж 125-ма напрямками. Із 1994 р. Школа пропонує навіть академічні онлайн-програми: спершу за допомогою «Віртуального коледжу», а тепер через NYU Online. Школа була одним із перших університетських закладів у Сполучених Штатах, що зареєструвався у програмі Міністерства торгівлі під назвою «BuyUSA», яка є «електронним ринком, що налагоджує зв’язки між американськими експортерами та кваліфікованими агентами, покупцями і закордонними партнерами». За словами одного з помічників деканів Школи, ця програма допомогла закладу знайти партнерів та агентів у країнах, на які вони «в іншому випадку ніколи не звернули б уваги».
Приклади проникнення Школи на китайський ринок включають у себе навчальні семінари для управлінців у видавничій галузі та програми у сфері фінансування нерухомості, призначені для брокерів і забудовників, які активізувалися під час китайського будівельного буму. Школа післядипломної та професійної освіти є надзвичайно прибутковим підрозділом Нью-Йоркського університету. Навчання майже повністю здійснюється з використанням тимчасової робочої сили, заробітна плата якої у жодному разі не відображає щедрого врожаю прибутків, зібраного з курсів у таких неортодоксальних дисциплінах, як «Благодійність і мобілізація коштів», «Планування життя», «Їжа і вино», «Нерухомість».
Не дивно, що Школа була однією з перших освітніх установ у країні, що отримала «Президентську експортну нагороду» за успіхи у просуванні американських освітніх послуг за кордоном. У торговому балансі США освіта є п’ятою за обсягом експортною послугою (12 млрд. доларів прибутку в 2004 р.) і має чи не найбільший потенціал для зростання. У Новій Зеландії та Австралії, серед інших лідерів у галузі торгівлі, освіта посідає відповідно третє та четверте місце у переліку найприбутковіших експортних послуг. Враховуючи посилення глобальної конкуренції за висококваліфіковані робочі місця, освітні послуги дедалі частіше стають товаром номер один у країнах із високими темпами розвитку. Міністерство торгівлі допоможе будь-якому університетові Сполучених Штатів розгорнути подібну діяльність на домашньому ринку чи за кордоном – майже так само, як воно допомагає корпораціям. Його комерційна служба за доступну ціну облаштує стенди на міжнародних ярмарках освіти, знайде міжнародного партнера для одного з підприємств вашого університету, допоможе зробити його бренд упізнаваним на новому ринку, проведе дослідження ринкової кон’юнктури, і, в рамках преміум-послуги «Платиновий ключ», запропонує шестимісячні консультативні послуги з налагодження роботи закордонного кампусу та візьметься за його маркетинг в одній із понад 80-тикраїн.
У гонитві за дерегуляцією
Діяльність Міністерства торгівлі США повністю узгоджується з програмою СОТ із лібералізації торгівлі, в рамках якої вища освіта підпадає під юрисдикцію Генеральної угоди з торгівлі послугами. Генеральна угода, як і решта ініціатив СОТ, була прописана відповідно до принципу, згідно з яким вільна торгівля є найкращою запорукою найвищої якості за найнижчу ціну. Угоду підписали 1995 р., а послуги з надання вищої освіти додали до переліку в 2000 р., значною мірою завдяки тиску з боку представника США в СОТ, якого підтримали представники Австралії, Нової Зеландії та Японії. Розширення угоди наштовхнулося на запеклий опір з боку більшості провідних діячів у сфері вищої освіти країн-членів СОТ: найвідомішими прикладами спротиву є спільна декларація чотирьох великих наукових організацій Північної Америки та Європи у 2001 р. і Декларація Порту-Алегрі, підписана іберійськими та латиноамериканськими асоціаціями у 2002 р.
Сторони, які підписали ці дві декларації, погодилися на тому, що лібералізація торгівлі може послабити здатність урядів інвестувати в державну вищу освіту, що освіта є не товаром, а одним із базових прав людини і що громадський контроль над освітою повинен виділяти її з загального ряду інших послуг. Втім, спільна протидія цих професійних організацій не надто вплинула на 45 країн (Європейський Союз рахується, як одна країна), які станом на січень 2006 р. вже приєдналися до частини угоди, що стосується освітньої сфери. І справді, якби раунд перемовин у рамках СОТ у місті Доха не застопорився через жорсткі розбіжності в питаннях торгівлі сільськогосподарською продукцією, Генеральна угода давно б завершила свою справу, встановивши суворі обмеження на права окремих урядів у сфері регулювання освіти на своїй території.
Подібні обмеження найсильніше вдарять по країнах, що розвиваються, – вони втратять суттєві важелі національного регуляторного захисту від хижацького наступу постачальників послуг із багатих країн. Насправді новий службовий мандат в рамках Угоди дозволяє «заявникам», таким як США, Нова Зеландія та Австралія, об’єднуватися задля здійснення багатостороннього тиску на бідніші країни з метою змусити їх імпортувати освітні послуги (уряди-«заявники» – це ті уряди, що беруть участь у процесі запиту-пропозиції на засіданнях СОТ).
Офіційно угода про торгівлю послугами не стосується тих послуг, що «надаються в рамках компетенції органів державної влади» – тобто неприбутковими освітніми організаціями, – але більшість зацікавлених країн воліють не помічати різниці між некомерційним та комерційним (for-profit). Існують вагомі підстави очікувати на поступову, якщо не різку, лібералізацію у всіх галузях, якщо торговельний режим, установлений угодою, буде відновлено. Зрештою, в межах культури вільної торгівлі СОТ будь-які державні установи автоматично розглядаються в якості несправедливих урядових монополій, що за найменшої можливості повинні бути передані до рук приватних комерційних структур – і все це іменем «повного ринкового доступу». З точки зору викладацької праці, ця тенденція передбачає посилення незахищеності та непередбачуваності, відсутності будь-яких гарантій зайнятості, депрофесіоналізації і постійного послаблення влади викладачів у закладах, позбавлених поваги до академічної свободи та зобов’язань перед громадськістю.
Навіть за формальної відсутності такого торговельного режиму ми вже чітко бачимо наслідки лібералізації ринку на всіх рівнях вищої освіти: примусове впровадження комерційних моделей управління, коли кожен факультет повинен довести свою прибутковість; централізацію влади й посилення управлінської бюрократії; майже повну відмову від контролю за науково-дослідницькими інститутами, пов’язаними з промисловістю; тимчасову зайнятість більшості працівників академічної сфери, для яких базові професійні принципи, такі як академічна свобода, мало чим відрізняються від міражу в пустелі; зростання розриву між зарплатнею президентів і дріб’язковими виплатами викладачам, що дедалі більше нагадує систему компенсацій у звичайних біржових корпораціях. Усе це відбулося без встановлення відповідних формальних вимог. Лише уявіть собі наслідки впровадження торговельного режиму СОТ, де на юридичному рівні стверджується, нібито нормативні стандарти, що стосуються процедур акредитації, ліцензування та кваліфікації, можуть створювати перешкоди для вільної торгівлі послугами.
До 2000 р., коли переговори щодо угоди зачепили сферу освіти, коло освітніх організацій, які закріпилися на закордонних ринках, уже було досить широким. Список цих організацій включає в себе: (1) відгалуження корпорацій, що здійснюють підготовку співробітників і пропонують наукові ступені, зокрема Університет корпорації «Моторола», Гамбургер-університет від «МакДональдз», Сертифіковані центри технічної освіти «Майкрософт», Кротонвільські коледжі «Дженерал електрік», програми «Фордстар» і Навчальні центри «Сан майкросистемз»; (2) приватних постачальників комерційних освітніх послуг на кшталт величезної Освітньої групи «Лауреат» (Laureate Education group) (яка наразі володіє вищими навчальними закладами по всій Південній Америці і Європі, діє більш ніж у 20-ти країнах і навчає чверть мільйона людей), «Аполло груп», Корпорації «Каплан» і Університету ДеВрай (DeVry); (3) онлайн університети, такі як Університет Вальден та Західний університет управлінців у США, Навчальне агентство Австралії, Національний відкритий університет Індії ім. Індіри Ганді та Британський відкритий університет; (4) традиційні університети, які пропонують програми дистанційного навчання, особливо в таких країнах, як Австралія і Нова Зеландія, де уряди підтримали комерціалізацію послуг у сфері вищої освіти; (5) комерційні підрозділи традиційних університетів, такі як Школа післядипломної та професійної освіти при Нью-Йоркському університеті, Університет університетського коледжу штату Меріленд та eCornell (підрозділ Корнельського університету).
За роки, що минули відтоді, тенденція розгортати закордонну діяльність стала всезагальною, охопивши ледь не кожен заклад, який опинився у фінансовій скруті – чи то в результаті скорочення підтримки з боку федерального уряду чи урядів штатів, чи то внаслідок стрімкого зростання витрат. У результаті ринково-орієнтованих реформ у сфері вищої освіти кожен державний університет Австралії став активно залучений до офшорної освіти в Азії; утворився цілий клас підприємців від освіти, чия діяльність на внутрішніх та зовнішніх ринках, спрямована виключно на здобуття прибутку, вимагає постійних аудиторських перевірок. Оскільки багато з цих програм пов’язані з серйозними фінансовими ризиками, дедалі поширенішими стають консервативні моделі, такі як франчайзинг чи розробка навчальних планів в Австралії, що потім викладаються за кордоном виключно місцевими викладачами.
Ці заходи не передбачають навіть видимості академічного обміну; вони мало чим відрізняються від стандартної процедури виробництва, коли продукт розробляють у себе в країні, до виготовлення та складання залучають дешеву закордонну робочу силу, а кінцевий товар продають на найбільш динамічних зовнішніх ринках. У комерційному секторі Сполучених Штатів ділки, що борються між собою за задоволення закордонного попиту на наукові ступені, які завжди цінуються на ринку (тобто «без зайвих прибамбасів»), користаються з сумнозвісної спрощеної процедури акредитації, відкриваючи освітні крамнички, де впарюють свої дешеві товари всім охочим. У деяких південних і західних штатах, а також в офшорних дипломокомбінатах на зразок Сент-Кітсу в Ліберії чи горезвісного князівства Себорга – самопроголошеної карликової держави в Італії, яка акредитувала десятки підозрілих організацій із видачі дипломів, – слабке регулювання дозволяє без проблем ліцензувати компанії, які відкривають і закривають навчальні програми за одну ніч – усе заради того, щоб відповідати вимогам ринку.
Зовсім нещодавно проводилося розслідування масової практики передачі послуг із навчання за кордоном до рук комерційних посередників. У серпні 2007 р. в рамках скандалу з кредитними відкатами, слідство під керівництвом генерального прокурора Нью-Йорку Ендрю Куомо виявило докази на користь того, що університети отримували додаткові послуги від компаній, які займалися їхніми програмами навчання за кордоном. Ці послуги включали в себе «поїздки за кордон для посадових осіб за зниженими цінами або безкоштовно, послуги бек-офісу для покриття поточних витрат, виплати за продаж програм студентам, неоплачуване членство в консультативних радах та комітетах і навіть грошові премії та комісії зі студентських внесків за навчання». З часом розслідування виявило корупційні схеми у справах субпідряду та аутсорсингу. Різкий стрибок китайської економіки вгору по технологічній кривій породив величезний попит на дорогі висококваліфіковані управлінські кадри, викликавши справжню золоту лихоманку, коли закордонні університети боролися між собою за право задовольнити потребу, з якою ніяк не могла впоратися держава з пріоритетною метою фінансування початкової освіти у сільській місцевості.
Існує не так багато американських університетів, які протягом кількох останніх років не посилали б до Китаю делегації, що мали на меті розвідати офшорні можливості для ведення бізнесу. Що стосується рентабельності інвестицій, то багато адміністраторів повернулося з цих поїздок, засвоївши важливий урок: не так то й просто заробляти гроші в Китаї, не кажучи вже про вихід на беззбитковий рівень, а ще складніше зробити це спільно з китайським партнером по бізнесу, що є обов’язковою умовою для більшості університетів. Навіть за відсутності гарантованого доходу багато університетів відкриватимуть там свої філіали з тієї ж причини, з якої там уперто залишаються корпорації: створити свій бренд на китайському ринку й усталити своє ім’я в регіоні в очікуванні прибутків у майбутньому.
Корпоративні університети?
Якби університети почали повністю наслідувати корпоративну офшорну модель, то чого б можна було очікувати далі? У трудомісткій галузі (характеристика, яку освіта поділяє зі швейною промисловістю; 75% витрат на освіту йде на працю викладачів) підприємець перш за все намагатиметься мінімізувати витрати в рамках навчального бюджету – передусім шляхом впровадження дистанційного навчання або шляхом найму місцевих педагогів за значно меншу зарплатню. Іноземні працівники, залучені до створення офшорних об’єктів та підготовки місцевих кадрів, будуть фінансовим тягарем, який відправлять додому за першої ж нагоди. Якщо один із ваших кампусів знаходиться в тому ж промисловому парку, що й топ-фірми зі списку журналу Fortune [Журнал Fortune щороку публікує список 500 компаній з найбільшими доходами. – Прим. перекл.], то ці компанії майже напевне запропонують йому провести дослідження, знову ж таки за зниженими цінами.
Коли саме адміністратори вирішують, що буде економічно вигідніше перемістити частину дослідницької діяльності у закордонні філії, стає лише питанням часу. І як тільки місцеві викладачі добре зарекомендують себе там, їм можуть запропонувати взятися за розробку навчальних планів для американських студентів, і, врешті-решт, вони почнуть викладати для них програми дистанційного навчання.
В університеті з операціями на глобальному економічному рівні адміністратори, відповідальні за рішення стосовно вкладення коштів, завжди надаватимуть перевагу більш рентабельним місцям. Навіщо втридорога розвивати виробничі потужності вдома, коли іноземна держава чи влада зони вільної торгівлі пропонує вам безкоштовну землю та інфраструктуру? Навіщо перейматися набором іноземних студентів, коли можна більш вигідно навчати їх у власних країнах? Якщо дорогу програму можна буде зберегти лише шляхом аутсорсингу викладання, то, звісно ж, це рішення ухвалять. І так далі.
Але чи все й справді відбуватиметься таким чином? Незважаючи на заповзяті зусилля спрямувати вищу освіту до русла підприємницької культури, нескладно довести, що, за винятком зростаючого комерційного сектору, більшість університетів переважно не функціонують і не можуть функціонувати у фінансовому відношенні подібно до звичайного ринку і що принципи обміну та співробітництва, які забезпечують викладання, навчання та дослідницьку діяльність, в довгостроковій перспективі є ворожими до фінансіалізації за зразком глобальної корпорації і не можуть бути до неї зведені. Майже те саме можна сказати про організаційну культуру в індустрії знання. Високотехнологічні фірми дедалі більше залежать від наявних на міжнародному рівні знань у спеціалізованих сферах; вони співпрацюють одне з одним у дослідженнях, які є надто дорогими або ж занадто багатогранними для того, щоб за них можна було взятися індивідуально, і, через високий рівень обігу, вони залежать від групи провідних інженерів, які забезпечують циркуляцію наукових кадрів по всій галузі.
Водночас організація управління працівниками розумової сфери помітно відійшла від традицій тейлоризму й дедалі частіше вибудовується за зразком інтелектуальної діяльності сучасного науковця, праця якого не обмежується фізичним простором робочого місця чи чітко визначеною кількістю годин. У наш час працівники розумової сфери більше не знають, коли вони на роботі, а коли ні; ідеї – товарні запаси їхнього виробничого заробітку – приходять до них у будь-який час доби, часто в найбільш неконтрольовані моменти. З цієї точки зору, розмова про «корпоративний університет» є всього лише недбалим скорописом. Міграція наших академічних звичаїв та трудової ментальності до корпоративних кампусів і до робочих місць у галузі виробництва знання є такою ж важливою частиною історії постання капіталізму знання, як і імпортування бізнес-раціональності до наукового співтовариства, але ми часто не помічаємо руху в протилежному напрямку…
Імовірно, ми переживаємо перші етапи формування способу виробництва, позначеного квазі-збіжністю наукового співтовариства та корпоративного бізнесу, залученого до виробництва знання. Ні те, ні інше більше не є тим, чим воно було колись; вони перетворюються на нові види, які поділяють спільні характеристики й обмінюються багатьма з них. Ці зміни є невід’ємною частиною економічного середовища, в якому вони функціонують, де, з одного боку, суспільні надбання ненав’язливо перетікають у ринок ідей – і кар’єра, захищена стабільними професійними нормами, перетворюється на заробіток за контрактом, обмежений підприємницькими ризиками; з іншого ж боку, напружена гризня за вигідний патент чи право власності виряджається в шати захисту креативних працівників, а невтомне полювання за ідеями на динамічних ринках перетворюється на маскарад у костюмах демократизації та міжнародного обміну.
Було б надто просто зробити висновок про те, що глобальний університет у процесі свого формування буде наслідувати елементи поведінки транснаціональних корпорацій. Набагато складнішим завданням є спроба осягнути наслідки коеволюції фірм, що працюють зі знанням, і наукових установ. Однак розуміння цього останнього завдання може виявитись іще важливішим, якщо ми будемо змушені виробити практичні освітні альтернативи в рамках цивілізації, що годується з розумової праці, покращуючи свою економічну життєздатність.
Переклад з англійської Галини Герасим та Остапа Кучми за редакції Ігоря Самохіна. Оригінал: [link]
Опубліковано в: Спільне, 2011, № 3: Політика освіти
Читайте також:
«Кожен студентський протест – частина глобальної боротьби» (Інтерв’ю з Мо Шмідтом)
Освіта фаст-фуд. Чому Європою шириться студентський протест? (Олексій Вєдров, Кирило Ткаченко)
Олександр Бікбов: Студентський протест – це не для двієчників
Освіта не на продаж: студентські протести 2009 між прагматикою та утопією (Вадим Гудима)
