«Спільне» почало реагувати на вибори в Україні не так принагідними коментарями з гаданням на медійній гущі, як поглядом із теоретичної дистанції. Одним із запропонованих матеріалів став огляд центральної книги політичного теоретика Ернесто Лаклау «Про популістський розум», написаний Олексієм Поповичем. Академічна та практично-політична популярність теорій Лаклау (розвинутих у співпраці з Шанталь Муф) змусила мене погодитися запропонувати цю рецензію до уваги читачів «Спільного». Проте апологетичний виклад постмарксистської теорії, наведений у цій рецензії, йде врозріз із загальною теоретичною лінією значної частини авторського колективу «Спільного».
Як правильно зазначає автор, популізм необхідно вивести зі сфери публіцистики та чорного піару й надати йому серйозного суспільно-наукового статусу. Лише після такої теоретичної роботи його можна використовувати на практиці у політичній діяльності. Це справді актуально для українського політологічного середовища. Але треба мати на увазі, що західна політична наука, соціологія, антропологія та політична теорія давно занурені в теоретичні дебати та емпіричні дослідницькі проекти щодо популізму (вони добре представлені в «Оксфордському підручнику з популізму» з окремою главою про Лаклау). І все ж Лаклау, в партнерстві з Муф, були серед перших, хто теоретизували поняття популізму на високому рівні абстракції та в діалозі з класичною марксистською теорією. Хоч вони вважають, що Маркс для них — це те саме, що Гегель для Маркса, нам, які не мають таких епохальних амбіцій, варто скористатися їхнім досвідом осмислення популізму з полицями томів марксистських класиків за спиною.
Ернесто Лаклау і Шанталь Муф
Для молодого Лаклау, що почав свій науковий та політичний розвиток у постпероністській Аргентині, популізм був повсякденною очевидністю, що визначала координати суспільної та політичної боротьби у цій країні. Питання влади народу, національного суверенітету, боротьби проти компрадорських еліт — тобто популістський порядок денний — були ключовими для аргентинських лівих, що наближує їхню ситуацію до досвіду пострадянських прогресивних рухів. Редагуючи теоретичний часопис аргентинської Соціалістичної партії національних лівих у 60-ті роки, Лаклау дотримувався тієї лінії, що соціалістам необхідно радикалізувати ліберально-демократичні вимоги так, щоб вони охоплювали інтереси коаліції підпорядкованих класів робітників і селян — тобто «народу» — у рамках периферійної капіталістичної держави. Тож якщо європейські та американські дослідники, зіткнувшись із подібними до перонізму феноменами в Старому Світі, відчули теоретичний шок, Лаклау був готовий дати ґрунтовну теоретичну й політичну відповідь. Якщо зараз європейці намагаються зрозуміти злет популізму в Новому Світі як певний виняток, як часткове явище, пригадуючи, що щось таке вже було в Латинській Америці, то для Лаклау, схоже, все абсолютно ясно, може й занадто ясно: популізм — це загальне, а не часткове.
Крім уваги до понять «популізму», «народу» та «національного» в Лаклау слід узяти серйозне ставлення до ідеологічної надбудови, або ж до матеріальної ефективності політичного дискурсу. Приблизно тоді, коли Лаклау перетнув Атлантичний океан, «Тюремні зошити» Антоніо Грамші перетнули Альпи й Ла-Манш та потрапили на сторінки британського журналу «New Left Review». Британська школа культурних студій діагностувала поразку лейбористів на культурному фронті та постання авторитарного популізму Тетчер, що зміг здобути моральне та інтелектуальне лідерство («гегемонію») серед частини британського пролетаріату, дрібної та великої буржуазії. Шанталь Муф, яка стане інтелектуальною та життєвою партнеркою Лаклау, перекладала поняттєвий апарат Грамші на мову французького структуралістського марксизму, намагаючись дати соціалістичному рухові оновлене теоретичне озброєння для контрнаступу у «позиційній війні» за здоровий глузд робітничого класу. Саме звідти ключові для рецензованої книжки поняття «гегемонії», «артикуляції», та «ланцюга еквіваленцій», проте вони все ще були вбудовані в теоретичну картину чіткого поділу суспільства на надбудову та базис, що визначає її «в останній інстанції».
У 1980-х, часи тріумфу неоліберального здорового глузду, що скоро набуде популістської форми в Латинській Америці та Східній Європі (що таке «Солідарність» у Польщі 1990-х, як не неоліберальний популізм?), Муф та Лаклау відкидають «останню інстанцію» економічної структури, а з нею й те, що вони назвуть «класовим редукціонізмом». Віднині прогресивні сили мають боротися за радикальну демократію засобами гегемонії, а не за здобуття державної влади («маневрова війна») та радикальну перебудову економічного базису. Соціалізм зникає зі сторінок «Про популістський розум». Разом із втратою базису та закоріненого в ньому поділу на класи власників та виробників капіталу, втрачається й будь-яка конкретика щодо того, які політичні сили і в яких історичних обставинах будуть «артикулювати» вимоги конкретних соціальних груп, що складають «народ». Історичні форми популістської політики, так добре проаналізовані на прикладі Аргентини молодим Лаклау, розчиняються в рівнянні «популізм» = «політика» = «гегемонія», принципом строго теоретичного аналізу стає нечіткість визначень. Фокусуючись на незавершеності суспільного порядку та плинності ідентифікацій та заперечуючи можливість революційних перетворень, навіть у спектрі «лаканівської лівиці» Лаклау та Муф змістилися на правий фланг.
Справді, постструктуралістська теорія популізму Лаклау і Муф стала «матеріальною силою», втіленою в лівопопулістських рухах на зразок «Подемосу» в Іспанії. Це свідчить про деяке здорове ядро такого широкого підходу до популізму, яке слід прийняти як урок. Грамші назвав би цей урок уважним ставленням до базового й першого рівня масових рухів: а саме організацію «розриву» між «нами» та «ними», пошук ядра «доброго глузду» та організацію базових «політичних пристрастей» довкола нього. Але варто бути з Грамші до кінця й пам’ятати, що це лише початковий рівень політичної боротьби, який вимагає систематичної роботи з розвитку «Сучасного державця»[1], здатного організувати політичні пристрасті у спільну волю та перебудувати на основі неї національно-політичну структуру.
У підсумку, я вважаю, що популістські рухи та режими таки потребують серйознішого теоретизування, і справді Лаклау та Муф показали один зі способів, якими ця «неліберальна відповідь демократії» може бути проаналізована у межах марксистської лексики. І все ж, плідніше йти не від Грашмі до Лаклау, а повертатися назад, тримаючи в пам'яті проблеми, об які спіткнулися Лаклау та Муф. Я спробую довести це у, сподіваюся, скорому продовженні статей, присвячених грамшіанству в соціальних науках.
Примітки
- ^ «Сучасним державцем» Грамші називав комуністичну партію — політичну організацію робітничого класу, що здатна сформувати загальну волю та втілити її в новій формі держави, заснованій на гегемонії пролетаріату в альянсі з селянством.
