Поселила 800 людей. Історії українців, які присвятили себе підтримці інших

08.01.2024
|
Oleksandr Kitral
3072
Oleksandr Kitral
Author's articles

Донати на військові й гуманітарні потреби, окопні свічки і маскувальні сітки, розбирання завалів та підтримка переселенців — це далеко не повний перелік активностей, до яких багато хто час від часу долучається під час повномасштабного вторгнення. Поза цим, є також люди, для яких волонтерство стало невідʼємною і вагомою частиною життя. 

У цій статті ми розповімо історії людей, які не відступили перед труднощами й вирішили присвятити себе захисту інтересів інших. Це лікарка і двічі переселенка, яка допомагає кільком сотням людей похилого віку, керівник пошукового загону зниклих безвісти, який у дитинстві пережив викрадення, голова організації допомоги багатодітним сімʼям, яка сама є багатодітною матірʼю, керівниця організації підтримки хворих на рак, яка раніше поборола онкологію. Окрім своєї мотивації та переконань, наші співрозмовники розкажуть про труднощі, з якими їм доводиться стикатися, а також поділяться думками про те, як змінилася б ситуація, якби держава більше займалася соціальною підтримкою.

Стала нянею для сотень пенсіонерів

Ортопед-травматолог Оксана Мироненко працює в одній із лікарень Івано-Франківська, а також надає підтримку внутрішньо переміщеним особам похилого віку — шукає для них житло, привозить їжу та засоби гігієни. З початку війни жінці з командою однодумців вдалося знайти прихисток для 800 переселенців, переважно пенсіонерів.

Із початком повномасштабного вторгнення Оксана Мироненко разом із чоловіком та двома дітьми виїхала з Бучі до Івано-Франківська. Коли з окупованого міста спробували евакуюватися її батьки, вони потрапили під обстріл — мати Оксани загинула. Саме після цієї трагедії жінка активно включилася у волонтерську діяльність, яка стала її способом впоратися з депресією. Тоді ж із нею зв'язалася її подруга — начальниця медичної частини однієї з лікарень на сході країни. Вона попросила знайти житло для 18 пенсіонерів, яких волонтери терміново евакуювали із зони бойових дій. Оксані вдалося швидко домовитися з адміністраціями лікувальних закладів, тож всіх переселенців розподілили по місцевих лікарнях. Пізніше до жінки знову звернулися з проханням — цього разу треба було поселити 50 осіб, і це був лише початок. 

 

Оксана Мироненко

Оксана Мироненко в лікарні з евакуйованими жінками. Фото з особистого архіву

 

Волонтери обмінювалися номером телефону лікарки, а Оксана Мироненко не могла відмовити у допомозі людям, якими крім благодійників практично ніхто не займався. До того ж вона добре розуміла, в якому стані перебували евакуйовані. Для самої жінки переїзд до Івано-Франківська був другим вимушеним переселенням — у 2014 році вона залишила рідний Луганськ і довго не могла отямитися від пережитого.

«Тому ми допомагали всім маломобільним українцям. Ми не могли сказати “ні”, хоча часу на пошуки житла інколи було менше доби», — розповіла Оксана Мироненко.

Спочатку волонтери селили людей у лікарнях, де їм надавали першу допомогу, але для всіх місця не вистачало. Лікарка згадує, що невелику частину переселенців вдалося поселити до територіальних центрів соціального обслуговування у громадах, а також до геріатричних центрів. Решті доводилося підшукувати інше житло. Для цього лікарка обʼїздила багато громад Івано-Франківської області, але далеко не всі погоджувався допомогти з житлом. Місцева влада, каже жінка, часто посилалася на брак ресурсів та необхідність першочергової допомоги військовим. Тому Оксані разом з іншими волонтерами, серед яких було чимало переселенців, довелося заручитися підтримкою благодійних організацій. Згодом жінка сама започаткувала благодійний фонд «Наш Сокіл», названий на честь мами Оксани — Наталії Соколовської. Волонтери підшукували порожні приватні будинки, а також будівлі закритих навчальних та медичних закладів. Вони робили ремонт, знаходили меблі. Літнім людям, які там проживають, регулярно завозили і продовжують завозити їжу, засоби гігієни, ліки, колісні крісла. Також волонтери допомагають евакуйованим з оформленням необхідних документів.

 

Оксана мироненко

Оксана Мироненко. Фото з особистого архіву

 

Крім того, Оксана Мироненко на волонтерських засадах надає медичну підтримку військовослужбовцям. Для цього жінка регулярно відвідує лікарні Івано-Франківська, Києва, Умані. Зараз під її опікою перебувають два десятки військовослужбовців, яким вона робить складні операції зі зшивання периферичних нервів після поранень.

На питання, що спонукає її так активно долучатися до волонтерства, лікарка відповіла:

«Я відновлюю мотивованих військових, а також тих із них, хто через отримані травми не повернеться у стрій — вони мають право на хорошу медичну допомогу. І я няньчу літніх людей, бо вони громадяни України і мають право на гідне життя».

Після трагічного випадку створив пошуковий загін

Керівник ГО «Пошуковий загін “Ангел”» харків’янин Микола Полянський вже кілька років разом із однодумцями займається пошуком зниклих безвісти як на Харківщині, так і в інших регіонах. Із початком повномасштабної війни волонтери активно допомагають армії та цивільному населенню. Микола розповів нам, що волонтерська діяльність займає у нього три четверті часу, решта йде на віддалену роботу, з якої він має дохід на утримання сімʼї. Нерідко йому доводиться зриватися посеред ночі і їхати за багато кілометрів, щоб доставити гуманітарку або допомогти в пошуках зниклої людини, причому пріоритетним є розшук дітей. У дитинстві Микола сам пережив викрадення, що суттєво вплинуло на його вибір волонтерської діяльності.

 

Микола Полянський

Микола Полянський. Фото з особистого архіву

 

Сталося це у 1992 році на ринку в Харкові, коли Миколі було чотири роки. Батько попросив його постояти біля важкої сумки на вулиці, а сам зайшов до великого магазину.

«Раптом до мене підійшла незнайома жінка. Вона описала мого батька, назвала його імʼя і повідомила, що він чекає мене на іншому боці будівлі. Я повірив, бо жінка не виглядаля підозріло. Вона взяла сумку і ми пішли в критий ринок, де до цього я був із батьком. У торговому павільйоні стояв чоловік та маленька дівчинка, тата поряд не було», — розповів Микола.

Коли батько вийшов і не знайшов сина, одразу звернувся до міліції. Правоохоронці пообіцяли перекрити виїзди з міста, проте попередили, що якщо протягом доби дитину не вдасться знайти, подальші пошуки найімовірніше не будуть результативними. Тоді викрадення дітей, на жаль, було не таким рідкісним явищем.

«У тата була моя хусточка, тому собаці вдалося взяти слід. Вона привела правоохоронців до мене. Памʼятаю, як прибігла міліція і тих людей скрутили. Памʼятаю плач тата... При цьому я досі не знаю, чому мене викрали. Навряд чи у тата хотіли вимагати викуп, ймовірно, мене хотіли продати за кордон», — розповів Микола.

Ідея створити пошуковий загін зʼявилася у чоловіка в 2020 році, після невдалої спроби розшукати зниклу дитину. Дізнавшись, що під Харковом зникла дівчинка, Микола разом із дружиною та іншими волонтерами приєдналися до пошуків, які закінчились трагічно — дівчинку знайшли мертвою. Для себе Микола зрозумів, що людей, які бажають взяти участь у пошуках, потрібно координувати. А також важливо налагодити взаємодію між волонтерами й поліцією та рятувальниками. І на сьогодні пошуковий загін «Ангел» складається з мотивованих та дисциплінованих учасників, які мають у своєму розпорядженні необхідні технічні засоби, включно з раціями, приладами нічного бачення, тепловізорами, коптерами й транспортом.

 

Микола Полянський

Микола Полянський. Фото з особистого архіву

 

Любов до людини праці

Мешканка Києва 66-річна Катерина Барилюк протягом 30 років надає підтримку багатодітним сім'ям, а також одиноким пенсіонерам. Як голова ГО «Союз багатодітних сімей» Подільського району столиці, вона збирає для людей продукти харчування та одяг. Причому все це Катерина Барилюк робить будучи матірʼю пʼятьох дітей.

Діяльність організації тримається на особистих багаторічних контактах Катерини Барилюк із закордонними благодійниками, а також на дружніх стосунках із сімʼями, яким вона допомагає. Бувають ситуації, коли багатодітній мамі терміново потрібен одяг для дитини, а дістати нема де. Тоді Катерина Петрівна звертається з проханням до інших багатодітних сімей.

«Якщо у мене чогось немає, дзвоню іншим сімʼям, питаю, чи є зайве, бо діти попідростали та міг залишитися одяг. Адже для бюджету багатодітних батьків навіть купівля дитячої шапочки вартістю 200-300 грн — велика сума. Якщо у якоїсь родини залишилися іграшки, коляски — приносять нам, а ми їх роздаємо. Ось звернулася мама пʼятьох дітей. Каже, діти виросли, а двоярусне ліжко залишилося у хорошому стані, нехай хтось із багатодітних батьків забере. Я набрала маму-переселенку, у якої семеро діток, та того ж дня забрала. Дуже дякувала. Така ситуація і з продовольством. Ось цієї осені родич привіз мені багато картоплі. Я її всю одразу роздала сімʼям», — розповіла вона «Спільному».

Своє бажання допомагати жінка пояснює любовʼю до людей:

«Я поважаю людей праці, тому завжди намагаюся допомогти в міру сил. Сама я в житті ніколи нічого чужого не брала і нікому нічого поганого не зробила. Тому моє сумління чисте».

Найкращою своєю нагородою Катерина Барилюк вважає слова подяки тих, кому вдалося допомогти. При цьому жінка зазначає, що через вік їй все важче займатися громадською діяльністю і вона би вже давно залишила благодійність, якби була впевнена, що соцслужби підтримають її підопічних. Але поки змін на краще вона не бачить.

Переборола рак і тепер допомагає онкохворим

Кілька років тому у мешканки Луцька Вікторії Романюк діагностували рак молочної залози. Крім складного та тривалого лікування жінка стикнулася з проблемою відсутності ліків у медзакладах. Їх доводилося купувати за величезні гроші, які швидко скінчилися. Коли ситуація здавалася безнадійною, на допомогу прийшло багато небайдужих людей, котрі підтримали Вікторію фінансово. А після того, як вона публічно розповіла про ситуацію з нестачею дороговартісного лікарського засобу Трастузумаб, її включили до програми на безкоштовне отримання курсу лікування, в якій на той момент було лише 13 осіб. Із хворобою вдалося впоратися, проте з того часу Вікторія вирішила, що всі свої сили вона присвятить захисту інтересів онкохворих пацієнтів та забезпеченню їх необхідними ліками.

 

Вікторія Романюк

Вікторія Романюк. Фото з особистого архіву

 

Разом із однодумцями вона заснувала організацію «Афіна. Жінки проти раку» — відому всім, хто цікавиться проблемою онкології в Україні. І сьогодні організація, яка нараховує у Facebook 20 тис. підписників, не лише консультує та захищає права пацієнтів, а й активно комунікує з держструктурами, домагаючись збільшення фінансування необхідних медикаментів.

«Оскільки я намагалася отримати лікування, для мене в подальшому стало мрією, щоб і решта людей також могла лікуватися», — поділилася зі «Спільним» Вікторія.

Тривалий час організація працювала на волонтерських засадах. Бувало, що Вікторії необхідно було їхати у справах організації із Луцька до Києва, а грошей вистачало лише на квиток в один бік. Але поступово про самовіддану роботу волонтерів дізнавалося все більше людей, пізніше їх почали підтримувати благодійники. З 2019 року Вікторія на громадських засадах перебуває у робочій групі з супроводу державних закупівель при МОЗ України, а також в інших робочих групах, де має можливість захищати права пацієнтів. За словами Вікторії, учасниці «Афіна. Жінки проти раку» мають величезний досвід, тому до їхніх пропозицій дослухаються у держструктурах. Одним із найважливіших напрямів роботи команди є інформаційна та психологічна підтримка пацієнтів. Для цього в громадській організації запустили «гарячу лінію»: людям підказують, як відстоювати свої права, якщо медустанови не надають належну допомогу чи вимагають хабар.

 

Вікторія Романюк

Вікторія Романюк. Фото з особистого архіву

 

Волонтери не повинні замінювати собою державу

Ці та інші подібні історії — не лише прояв бажання людей підтримувати тих, кому важко, а й прагнення заповнити прогалини у системі державної соціальної підтримки, аби громадяни могли отримати належний захист. На жаль, у цьому напрямку проблем вистачає. 

Наші герої нарікають на недостатню фінансову, матеріальну й організаційну підтримку, але особливо їх хвилює неузгодженість дій місцевої та центральної влади. Це, зокрема, призводить до того, що багатьом переселенцям похилого віку, які не можуть про себе подбати, банально немає де жити — і цим питанням змушені опікуватися волонтери. 

Оксана Мироненко каже, що неодноразово зверталася до Мінсоцполітики з пропозицією обʼєднати зусилля держави, місцевої влади та благодійників для підтримки переселенців-пенсіонерів. Жінка пропонувала запустити окремі програми з підтримки, які би фінансувалися благодійниками, центральною та місцевою владою. Але до її закликів не дослухалися. У результаті, каже лікарка, все, що було зроблено для 800 переселенців похилого віку, котрими вона опікується, — було зроблено зусиллями її команди. Доводилося самостійно шукати та облаштовувати житло, особисто спілкуватися з багатьма головами територіальних громад, аби ті надали місця у територіальних центрах, а натомість — обіцяти їм сприяння у підтримці соціальних закладів. 

«У нас все в країні працює через особисті контакти. Системного рівня я не бачу. Ми ж просто беремо і доглядаємо цих нещасних людей. Все одно знаходимо спосіб дістати те, що їм потрібно», — підсумувала Оксана Мироненко.

Про проблеми у системній допомозі говорить і Катерина Барилюк. Вона розповіла, як на початку війни, коли до столиці почали прибувати біженці з прилеглих населених пунктів, соціальні служби її району не могли надати достатньої підтримки, оскільки більшість співробітників поїхала. Ті, хто залишилися, каже жінка, направляли людей до її організації.

«Звичайно, ми всім намагалися допомогти. Але ж ми невеличка громадська організація, у нас обмежені ресурси! До того ж усі попередні роки місцева влада жодного разу не надавала нам підтримки. Навпаки, ставила палки в колеса і намагалася виселити з приміщення, в якому ми роздаємо людям гуманітарну допомогу», — розповіла вона.

Микола Полянський наголошує на прогалинах у питаннях евакуації громадян. На його думку, людей із небезпечних зон мають вивозити військовослужбовці на броні, а не цивільні особи на звичайних автомобілях, беззахисні проти куль та уламків. Бувало, що волонтери гинули. Звісно, ​​небайдужі громадяни приходять на допомогу та евакуйовують людей. Проте й держава, вважає Микола, має підтримувати волонтерів, які змушені самостійно відшукувати транспорт і паливо для порятунку людей та надання їм гуманітарної допомоги.

***

Нинішня система соціальної підтримки має серйозні прогалини, що стимулює багатьох українців займатися волонтерством, допомагаючи як армії, так і соціально-незахищеним категоріям населення. Це свідчить про гостру потребу змін та необхідність вибудовувати роботу держави у такий спосіб, аби соціальні проблеми вирішувалися системно та в інтересах населення. 

І українське суспільство має потенціал до таких перетворень. Це якраз і демонструє потужна волонтерська діяльність, якою люди займаються роками і яка активізувалася під час повномасштабного вторгнення. Як розповів «Спільному» директор Інституту соціології Національної академії наук України Євген Головаха, участь населення у громадському житті і бажання допомагати іншим — призводять до підвищення рівня взаємодії у суспільстві та, зрештою, до покращення життя.

«Зменшуються трансакційні витрати, тобто зусилля, які люди витрачають на те, щоб подолати недовіру одне до одного. Це відрізняє демократичне суспільство від традиційного. Тому, чим більше взаємної підтримки буде в суспільстві, тим це суспільство краще житиме», — відзначив він.

Тож волонтерство і допомога іншим є важливими факторами добробуту суспільства: така діяльність сприяє зростанню взаємної довіри та солідарності. Водночас, як наголошують самі активісти й активістки, роль держави має бути ключовою у соціальній підтримці населення. Саме системної залученості влади, а також її злагодженої комунікації з волонтерами бракувало у найбільш критичні моменти з початку повномасштабного вторгнення. Ці два компоненти — розвиток державної соціальної підтримки і активність громадянського суспільства — є необхідними складовими демократичного й соціально справедливого майбутнього.

Автор: Олександр Кітраль

Обкладинка: Катерина Грицева

Share