• У КРОВІ ТА ВОГНІ: ДО ГЛОБАЛЬНОЇ АНТРОПОЛОГІЇ ПРАЦІ

    У КРОВІ ТА ВОГНІ: ДО ГЛОБАЛЬНОЇ АНТРОПОЛОГІЇ ПРАЦІ

    • Класова експлуатація
    • 22/04/2014
    Поняття неформального сектору економіки виникло для позначення маргінальних форм праці, що з’явилися у містах Третього світу — містах, які неформально розрослися у сімдесятих та створили нетипове на західний погляд «безробіття третього світу» (пор. Hart 2009). Це поняття позначає гнучку, тимчасову або нібито самозайняту працю в неоліберальну добу в містах по всьому світу. Видання, про яке тут ідеться, подає шість етнографічних досліджень з міст у Іспанії, Індії, Польщі, Колумбії та Сша, використовуючи позбавлення власності як аналітичну лінзу, щоб концептуально окреслити процеси, які автори називають помноженням праці (неформальної, криміналізованої, військової, дитячої праці тощо), що відбувається внаслідок програм структурного пристосування, поширення кримінальних покарань, мілітарного або парамілітарного насильству як на Півдні, так і на Півночі (і як на Заході, так і на Сході). Автори цієї збірки розглядають численні прояви успішного скасування вибореного колись захисту праці та приватизації колективних ресурсів не як окремі, розпорошені у часі та просторі процеси, а як глибоко взаємопов’язані. Вони фактично ставлять під питання поділ на Південь і Північ, характерне для досліджень праці. Завдяки цьому вони мають змогу показати, як сучасний етап позбавлення власності по всьому світу реструктурує нібито всім відомі поділи праці на примусову (рабську) та кваліфіковану працю, чоловічу (продуктивну) та жіночу (репродуктивну), на залежних, бідних люмпенів, що не мають зарплати, та тих, хто має змогу бути вільними та рівними суб’єктами на ринку, пропонуючи свою працю в обмін на грошову компенсацію. READ MORE
  • КЛАСОВА БОРОТЬБА У РОСІЙСЬКІЙ АВТОМОБІЛЬНІЙ ПРОМИСЛОВОСТІ: НАЯВНІ УМОВИ ТА СПІВВІДНОШЕННЯ СИЛ

    КЛАСОВА БОРОТЬБА У РОСІЙСЬКІЙ АВТОМОБІЛЬНІЙ ПРОМИСЛОВОСТІ: НАЯВНІ УМОВИ ТА СПІВВІДНОШЕННЯ СИЛ

    • Класова експлуатація
    • 20/08/2013
    Розвиток автомобільного виробництва і стрімке зростання його обсягів у сучасній Росії — досить парадоксальний, навіть винятковий феномен, особливо на тлі руїн, на які перетворилася решта промисловості країни. Не менш цікавим та унікальним є й пов'язане з цим пожвавлення класової боротьби на новостворених підприємствах іноземних автовиробників, зростання кількості незалежних профспілок і певні успіхи в досягненні їхніх цілей (у першу чергу це стосується бойової профспілки всеволзького «Форда», але також і МПРА[ref]Міжрегіональної профспілки робітників автопрому. — Прим. пер.[/ref] загалом — що доводять підсумки нещодавнього трудового конфлікту на калузькому «Фольксваґені», коли робітникам вдалося домогтися збільшення зарплати на 40%). У зв'язку з цим видається важливим коротко описати характерні риси класової експлуатації і класової боротьби на підприємствах автомобільної галузі Росії, що перебувають у власності іноземних компаній, а також спробувати визначити особливості та обмеження форм робітничого протесту та самоорганізації в умовах, нав'язаних західним та вітчизняним [російським] капіталом. Але спочатку необхідно розглянути стан сучасного російського автомобілебудування і переглянути низку пов'язаних узвичаєних хибних думок про нього. READ MORE
  • «Середній клас» як «порожній означник»: клас і міське спільне в ХХІ столітті

    «Середній клас» як «порожній означник»: клас і міське спільне в ХХІ столітті

    • Класова експлуатація
    • 24/06/2013

    Якщо нам вистачить терпіння поглянути, що стоїть за досить грубими цифрами, то ми побачимо, що ідея та реальність формування «світового міського середнього класу» водночас безпідставна та страшенно суперечлива. Протягом останніх тридцяти років найбільше поповнення світового середнього класу відбулося, як це не парадоксально, в КНР — у країні, яка водночас, без сумніву, породила міський промисловий робітничий клас. Поза Китаєм велику частку «світового середнього класу», згідно з панівним визначенням цієї категорії, можуть складати мешканці нетрів та робітники на тих ланках глобальних ланцюжків створення вартості, на яких найбільше структурного насильства. Решта «середнього класу» — це звичайні наймані робітники. Також сюди можна віднести тих, хто користувався допомогою соціальних програм лівого спрямування у країнах Латинської Америки, де прагнули вкотре відновити деякі класичні соціально-правові здобутки міського робітничого класу в усьому світі (Бразилія, Чилі) або впроваджували місцеві народні варіанти соціальної допомоги (Венесуела, Болівія, Еквадор). НРР також припускає, що глобальний міський середній клас підкріплюватиме ліберальні моделі та «м’яку владу» Заходу і таким чином підтримає дружню ліберальну геокультуру ХХІ століття. Проте ні Китай, ні релігійні та етнічні приватні тираніїї, якими славляться спільноти в нетрях та на нижчих щаблях виробничого ланцюга, не підтверджують цих сподівань. Важливо, що жоден із цих порядків не викликав би захвату ліберальних феміністок. Латиноамериканські соціалісти, знову-таки, в цьому сенсі досягли значно більшого. Загалом, у ХХІ столітті ми маємо змогу побачити, що глобальна урбанізація абсолютно не слідує шляхом «ліберальних» урбанізацій європейського ХХ століття. Не слідує тому, що, за винятком Латинської Америки в останні роки, сучасному процесові урбанізації не вдалося створити сильних та політично вагомих хвиль «міського успільнення» між робітничим класом, митцями та інтелектуалами — а саме це визначало характер європейської урбанізації у ХХ столітті на Півночі. Цей політико-культурний недолік — це, звісно, частина вже згадуваного недоліку соціокультурного. Таким чином, не лише дані, які використовують урядові консультанти, є безвідповідально неточними, а їхня класифікація — вимушеною, а ще й уявлення про характерні особливості західного історичного типу урбанізації, яке можна звести до символу середнього класу, є прозахідною фантазією, що давним-давно зародилася поміж консерваторів, які відчайдушно прагнули захистити свою власність та високе становище перед лицем зростання соціальної нерівності та бідності. Європейський урбанізм ХХ століття натомість виник із обговорюваного тут процесу «міського успільнення» довкола робітників. Він був наслідком класової боротьби. Те саме стосується і «якісного державного управління» — тією мірою, якою воно існувало.

    READ MORE
  • КІНОПОЇЗД НА ХМЗ: коментарі до кінодокументації робітничих протестів на Херсонському машинобудівному заводі

    КІНОПОЇЗД НА ХМЗ: коментарі до кінодокументації робітничих протестів на Херсонському машинобудівному заводі

    • Класова експлуатація
    • 07/06/2013
    Херсонський машинобудівний завод заснований у 1887 році. За радянських часів був найбільшим виробником сільськогосподарської техніки в Україні. На початку дев'яностих на його базі було створено ВАТ «Херсонські комбайни», яке у 2007 році було оголошене банкрутом. У січні 2009 року керівництво заводу оголошує про ліквідацію підприємства і звільнення всіх працівників. У відповідь робітники вдаються до акцій протесту. Третього лютого 2009 року триста працівників захоплюють адміністративну будівлю заводу. Вони вимагають виплати заборгованості по зарплаті розміром 4,5 млн. гривень, відновлення роботи заводу і його націоналізації без компенсації власникові. Цією вступною інформацією розпочинається відеодокументація протестів робітників ХМЗ на початку 2009 року. За півгодини відео глядач дізнається про заплутані схеми приватизації і банкрутства, звільнення і спротив робітників. Насправді це лише невелика частина подій, які були наслідками приватизації і банкрутства заводу у пострадянські часи. Але ми намагалися зосередитись на тому, як самі робітники сприймали і інтерпретували ці події. Коли ми приїхали до Херсону, щоб задокументувати спогади робітників про позаторічне захоплення заводу, ми мали з собою дві аматорські відеокамери і блокнот, де на першій сторінці було записано з десяток питань: «Кому в першу чергу ви адресували ваші вимоги?», «Чи підтримали вас журналісти, робітники інших підприємств, звичайні мешканці Херсона?», «Яким, на вашу думку, було б ідеальне рішення конфлікту і як би в цьому випадку виглядав завод сьогодні?» тощо. READ MORE
  • Неолібералізм з українською специфікою?

    Неолібералізм з українською специфікою?

    • Класова експлуатація
    • 06/05/2013

    Українські ЗМІ та українська академічна наука не шанують термін «неолібералізм» для характеристики пострадянських соціально-економічних трансформацій

    READ MORE
  • «ДАВНО ВЖЕ Є ЗАКОН, ЩО ЖІНОК НА ШАХТІ НЕМА... НУ ЯК ЖЕ НЕМА, КОЛИ МИ Є!»

    «ДАВНО ВЖЕ Є ЗАКОН, ЩО ЖІНОК НА ШАХТІ НЕМА... НУ ЯК ЖЕ НЕМА, КОЛИ МИ Є!»

    • Gender
    • 02/05/2013
    У дискусіях із опонентами фемінізму та захисниками «традиційної ролі жінки» дуже часто можна почути репліку на кшталт: «Хочете рівності з чоловіками? Ідіть попрацюйте у шахті!» Цей аргумент має на меті показати всю абсурдність розмов про гендерну рівність — адже є робота, яку можуть виконувати тільки чоловіки через вроджені фізіологічні та психологічні відмінності. І справді, все навколо — від шкільних підручників для першокласників до звітів Державного управління статистики — говорить нам, що жінка працює у школі, в лікарні, бухгалтерії, на нижчих ланках органів державного управління, в торгівлі тощо. Навіть на картинках у підручниках для першокласників, що зображають професії, люди в робітничому одязі — робах і касках — це завжди чоловіки. Але дійсність, як це часто буває, заперечує стереотипні уявлення: насправді жінки вже давно працюють у шахтах. У шахтах, на заводах, фабриках — загалом у 2012 році більш ніж 18% економічно активних жінок в Україні були зайняті саме у промисловості. Втім, це зовсім не гарантує їм рівного з чоловіками становища та гідного життя. Як же виглядає ця невидима, «підпільна» сторона жіночої праці у важких та небезпечних умовах? Щоб хоча б частково дати відповідь на це питання, авторка цієї статті опитала дев’ятьох жінок, які працюють на залізорудних шахтах Кривого Рогу. На цих підприємствах досить значною є частка жінок, зайнятих на важких підземних роботах (на відміну від вугільних шахт, де жінки безпосередньо у видобутку не задіяні). Це, знов-таки, суперечить загальноприйнятому уявленню, що праця жінок під землею заборонена. До того ж, металургійна галузь в Україні повністю приватизована, і це дозволяє вивчити вплив на працю жінок як державного контролю (у формі законодавчого регулювання праці, соціальної політики держави тощо), так і політики приватного власника, який зацікавлений у мінімізації витрат на утримання робочої сили. Шахти, де працюють опитані, є досить типовими для видобувної промисловості — спеціалізуються на видобутку залізної руди, постачаючи її як українським підприємствам, так і закордонним споживачам. В умовах, коли в економіці структурно необхідні (і вигідні власнику — чи то держава, чи приватна особа або група осіб) низькооплачувані робочі місця, та ще й у складних умовах, ці місця найчастіше займають вразливі групи населення, наприклад, мігранти чи люди без освіти. І дещо абсурдною виглядає ситуація, в якій вразливою групою є більше половини суспільства — жінки. Через перекладання на них усієї репродуктивної та великої частини хатньої праці жінки опиняються в ситуації, коли вимушені погоджуватися на роботу за меншу платню. І навіть якщо станеться диво і здійсниться мрія феміністок про цілковиту гендерну рівність, тобто жінки перестануть бути вразливою групою, їхнє місце займуть інші — як це сталося, наприклад, у США, де частина жінок із вищого класу покращили своє життя, але жінки бідні, мігрантки стали ще біднішими. READ MORE