Стосунки «нових лівих» із національним питанням залишаються дивними. З одного боку, вони претендують на такий порядок денний, який зосереджувався би не на тих проблемах, які опиняються в центрі уваги парламенту й медій. З іншого боку, найбільш гарячі внутрішні дискусії лівих, за моїми спостереженнями, розгортаються саме навколо «медійних» питань (Голодомору, Чорноморського флоту і т. ін.), причому дискусії лежать здебільшого в площині «а чи варто взагалі лівим обговорювати це питання, чи є воно важливим для них?»
«Медійні» питання в нас, як відомо, стосуються здебільшого стосунків України та Росії, національної та мовно-культурної політики в Україні, тобто відносяться до тієї категорії, яку в рунеті зневажливо називають «хохлосрачем». Одні учасниці та учасники лівих дискусій про національне питання вважають, що його не можна цілком віддавати націоналістам, що таке нехтування в Україні означало б втрату значної кількості потенційних прихильників; інші ж гадають, що вплутуватися в ці суперечки означало б піддатися на праву пропаганду, бо що таке взагалі «нація», хіба вона існує?
Як відомо, подібне питання було предметом полеміки Володимира Леніна та Рози Люксембурґ. Зі схожою рефлексією на українському історичному матеріалі склалося значно гірше. Але все-таки є текст, написаний марксистом-ленінцем, який уболівав за становище української мови та культури, текст, написаний не ззовні і не лише умоглядно-теоретично, а викликаний самим радянським повсякденням, текст, що його, за словами організаторки марксистських читань Ольги Брюховецької, так ніколи й не було по-справжньому прочитано: Мирослав Попович зауважував, що вже в 60-х-70-х марксистсько-ленінський складник книги був для національно налаштованої інтелігенції радше даниною традиції чи вимогам моменту і, по суті, не цікавив її. Ідеться, отже, про «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» Івана Дзюби. Спробі перепрочитати цей текст саме з марксистської чи лівої перспективи й було присвячено марксистські читання-1, що відбулися 23 червня в Центрі візуальної культури при НаУКМА.
Фото Івана Дзюби зі справи КДБ перед загрозою ув'язнення за публікацію памфлету
Дзюбу прочитати цікаво бодай уже тому, що, навіть якщо не зважати на його аргументацію, в книзі є багато неординарних цитат і спостережень, які для нього в 60-і були самозрозумілими, але нас дивують. Наприклад, ось у «Літературній Україні» хтось скаржиться на те, що серед передплачених видань у гуртожитках Кривого Рогу замало видань українських. Ого, тоді передплачували для гуртожитків газети і журнали! Або ось шахтарі Донбасу пишуть листа з проханням роз’яснити статус української мови і або відмовити їй в офіційному статусі, визнавши реальний стан речей, або ж усе-таки робити щось для її популяризації. А ось, але це вже стаття, написана в 90-і, яка ввійшла до перевидання, Дзюба пригадує, як у воєнні роки на окупованих німцями землях, коли дозволено було приватизацію землі, селяни пішли одне на одного «з вилами та косами», хоча раніше були добрими сусідами.
На лінгвістичний фундаменталізм, на віру в те, що нації були завжди, на дуже знайомі репліки на кшталт «…зневага до рідної мови є формою знеособлення і самозреченння…», «а що може бути більшим моральним падінням, як зневага до власної мови і культури…», «перш за все це викликає неминуче збіднення, певне пересихання, замулення джерел духовності…», навіть на цькування суржику можна не зважати, не це в тексті головне. Пропустимо і те, що децентралізацію Дзюба розуміє насамперед як делегування повноважень національно-республіканським урядам, а не більш локальним спільнотам. Цікавіше інше, про що і йшлося на відповідних читаннях.
Насамперед це питання про зв’язок міжнаціональних стосунків з соціально-економічними умовами. Дзюба приділяє йому багато уваги. З марксистського погляду, саме тут і треба шукати ту основу, яка й породжує нескінченні конфлікти. Ось яким має бути ортодоксальне марксистське питання в зв’язку з Дзюбиною темою: які економічні процеси призводили до інтенсивної русифікації України? Хто міг мати з того зиск, кому це було вигідно? (Так, про дореволюційну російську політику в Україні та про її виправдання ідеологами царизму Дзюба пише таке: «Марксисти конкретно аналізують їх, і там, де великодержавники і “патріоти” хочуть прикрити всякі нечисті справи словом “народ”, “російський народ” – там марксисти знаходять конкретного російського поміщика, торговця, заводчика, чиновника, куркуля»). Я знайшов у тексті «Інтернаціоналізму чи русифікації?», а також в окремих статтях Дзюби, такі моменти зв’язку між мовним питанням і соціально-економічною ситуацією:
1. Ультрацентралізм: а) система всесоюзних міністерств і комітетів, незначний вплив республіканських відомств на процеси; б) взаємини з центральним бюджетом із занадто інтенсивним перерозподілом на користь останнього. – Як це могло впливати на національну політику? Маємо надмірну централізацію і громіздку бюрократичну машину, об’єктивно породжену потребами планової економіки; діловодство, якщо не заморочуватись, простіше вести одною мовою, тому в апараті домінує російська; оскільки партійна еліта переважно послуговувалася російською, саме російська була найбільш престижною (див. п. 6). Це є найбільш переконливе пояснення перекосів у національній політиці, виходячи з економічних умов, але воно аж ніяк не дозволяє говорити про «колонізацію» і залишає не цілком зрозумілим, чому русифікація не заходила так далеко, наприклад, у прибалтійських республіках.
2. Відсутність замкнених виробничих циклів. – Це, як виглядає, було «проблемою» всіх республік. Думаю, шкода та користь від глибокої економічної інтеграції були більш-менш рівними для всіх. Якщо це й не так, навряд чи існувала свідома стратегія позбавити окремі республіки економічної самостійності на користь РРФСР.
3. Стосунки між містом і селом: повільна урбанізація в Україні (менше 50%, на відміну від РРФСР, – і це попри демографічні втрати на селі під час Голодомору!), більша питома вага сільського господарства в порівнянні з промисловістю, ніж в інших республіках. – Це пояснюється місцем України у всесоюзному поділі праці: вирощувати сільгосппродукцію в Україні було вигідніше, ніж у більшості інших республік. Урбанізація була повільною, до міст їхало відносно небагато україномовного сільського населення, а тому й не відбувалося швидкої українізації міста – десь так можна уявити зв’язок між економічними процесами та мовним складом міського населення. Але парадокс полягає в тому, що урбанізація тягла за собою якраз не стільки українізацію міст, скільки русифікацію новоспечених мешканців і мешканок міста. Можна висувати претензію до всесоюзного керівництва, мовляв, чому недостатньо вирівнювали пропорцію між сільським господарством та промисловістю в місті, це ж важливий елемент розвитку, але зовсім не факт, що пришвидшена урбанізація означала б також українізацію міст. Здається навіть, що тут процес на рівні базису якраз суперечив явищам, які можна віднести до надбудови. Крім того, цей процес спростовує або релятивізує одну з теорій формування модерних націй, яка стверджує, що саме міграція вигнаних селян(ок) до міст у пошуках роботи уніфікувала мову та сформувала національну свідомість. У нашому випадку селянство, що переходило до міст, швидше якраз втрачало українську ідентичність внаслідок міграції.
4. Т.зв. «приховане безробіття», особливо в Західній Україні. – Робота на штучно створених робочих місцях була малопрестижною, а з опису тенденцій можна виснувати, що україномовне населення більш, ніж російськомовне, працювало на таких. Це, очевидно, шкодило суспільній вазі української. Ніхто, звісно, не має на думці критикувати створення «штучних» робочих місць: зрозуміло, що людині краще працювати на роботі, якою її забезпечує держава, ніж не мати роботи і коштів на існування взагалі. Ідеться тільки про статус і престижність таких «штучних» робочих місць. Якщо їх було багато на Західній Україні, де українською говорять більше, ніж деінде, то можна припустити ізоморфність між престижністю праці та престижністю мови працівниць і працівників.
5. Політика інтенсивного обміну кадрами. – Фахівці з України їхали працювати до Росії й навпаки, причому перші переходили на новому місці на російську, а другі на українську – зась. – Це, втім, лише поглиблювало наявні тенденції, а не створювало їх, інакше б ця асиметрія була не такою глибокою.
6. Непрестижність української мови як мови «нижчих» шарів населення. Через це – русифікація міст попри приплив населення з села. «…Мовний вододіл є в Україні разом і соціальним, і соціально-культурним вододілом». Як приклад Дзюба наводить передачу керівних та інженерних посад на електростанціях УРСР фахівцям із РРФСР.
Проте більше уваги Дзюба присвячує саме мовно-культурним питанням, де політика русифікації була вже цілком свідомою, що добре прослідковується на прикладах книговидавництва, шкільної освіти і особливо політики пам’яті – які свята і ювілеї святкували, кого вшановували, як писали підручники історії: історія СРСР подавалася як продовження історії Росії, дорадянській історії інших республік приділялося значно менше уваги.
Отже, наразі можна констатувати таке. Соціально-економічні диспропорції між представниками різних націй було спричинено потребами планової економіки та часто непередбачуваними наслідками комплексних суспільних і господарчих процесів; вони не створювалися свідомо в межах якоїсь «імперської» економічної політики. Проте свідомо шовіністичною була мовно-культурна політика. Задля історико-матеріалістичного пояснення бракує однієї ланки, головної: як свідома шовіністична мовно-культурна політика випливала зі згаданих соціально-економічних диспропорцій? Чому треба було робити росіян де-факто титульною націю Радянського Союзу? Кому це було вигідно? У Дзюби я таких пояснень не бачу, не бачу їх і взагалі.
Тому я не схильний применшувати автономію надбудови та її роль для комфортного життя людей. Тут маємо просто велику тяглість побутового культурного шовінізму, що доходив і доходить до ксенофобії. Мотивація Дзюби до написання книжки пов’язана з тим дискомфортом, який супроводжував його в повсякденному житті. Людина приходить до школи чи на робоче місце і наштовхується на погляди нерозуміння, на кпини, на ігнорування, коли говорить українською. Певно, читачі та читачки, незалежно від того, якою мовою – українською чи російською – говорять у побуті, знають із досвіду, наскільки таке ставлення з боку іншомовних може ображати.
Ось лише два приклади. Мій ліцейський друг в одному південноукраїнському місті якось зайшов до бухгалтерії за стипендією й заговорив українською (раніше в стінах ліцею він говорив, як усі, російською, хоча в сім’ї спілкувався українською) і почув у відповідь: «Что это с тобой?» А мій однокурсник на парі в Могилянці вигукнув якусь спонтанну репліку російською, на що викладачка йому зауважила: «А Ви державною мовою говорите, чи тільки по-собачому?» Ті, хто живе в Україні, можуть, певно, навести десятки подібних історій. Я хочу сказати лиш, що в усіх цих випадках людина відчуває, що її не визнають як рівноправного члена спільноти. Це травмує, і травмує надовго. Це погано і для дорослих, і для дітей: дорослим важче перекувати себе на іншу мову та інший спосіб поведінки, дітей сильніше деформує глузування та виключення з колективу.
Саме ось ця множина індивідуальних травм, яка стала колективною травмою українців, і є одним із важливих джерел націоналізму. Коли марксисти кажуть, що ці всі питання неважливі, що треба звертати увагу тільки на розпил надлишкової вартості та його наслідки, а потім самі ж мусять воювати на два фронти – проти олігархічної держави та проти фашистів, вони мусять пам’ятати про цю історичну помилку, про недалекоглядне ігнорування мовно-культурних проблем, яке стало однією з причин популярності націоналізму. Понад те, опосередковано ці проблеми пов’язані з базисом та самі впливають на нього: травма невизнання впливає на процес соціалізації, інтеграції до тих структур, де приймають важливі політичні та економічні рішення тощо. Тобто без діалектичного моменту у відношеннях базису й надбудови теж не обійтися, і нехай це називається «ідеалістичним душком».
Що робити з цим? По-моєму, ленінська національна політика у викладі Дзюби, цей його світлий ідеал цілком надається до вирішення оцих болючих питань. Що цікаво, багато міркувань і рецептів дуже схожі на ті, що їх пропонують сучасні ліві політики ідентичності. Це, наприклад, потреба відрізняти
1) формально-юридичну рівність від рівності реальної (формально-юридична рівність, як правило, іде на користь насамперед домінантним групам);
2) справжній універсалізм від хибного універсалізму, зближення чи навіть «злиття» націй – від поглинання одних націй іншими, інтернаціоналізм – від русифікації. (Між іншим, Дзюба влучно звертає увагу на те, що саме слово «інтернаціональний» передбачає наявність націй. Це саме стосується і слова «міжнародний», що приймає як початкову даність існування окремих народів. Хто хоче справді радикально заперечити наявність націй, краще хай замінює ці два слова на більш придатні «світовий» і «всесвітній»);
3) національне відчуття націй-гнобителів від національного відчуття гноблених націй (має йтися не про історичну віктимізацію – мовляв, ми завжди були жертвами та ніколи – агресорами, – хоча вона, на жаль, може бути неминучою, а про констеляцію в певний історичний момент, як, наприклад, у 1917 році).
Із потреби таких розрізнень випливає потреба захисту малих мов і культур, причому задля забезпечення реальної рівності інколи можуть бути необхідні формальні переваги, аж до (обережної) позитивної дискримінації. (Це і є аргумент проти конституційної двомовності за наявних в Україні умов). Потрібні відповідні квоти, інколи – матеріальна підтримка і т.ін. Байдужість до національних справ, це ще один аргумент Дзюби, майже завжди є байдужістю в один бік. Це стає очевидним, коли увагу звертають тільки на формальні порушення, але не на реальну нерівність. Кажуть, що це якраз небайдужість є небайдужістю в один бік. Але небайдужість є небайдужістю на користь невизнаних і пригноблених, а байдужість об’єктивно грає на руку тим, кого визнано і хто панує. У тому-то й відмінність.
Звісно, сьогодні ситуація суттєво змінилася порівняно з 1965 роком, роком написання «Інтернаціоналізму чи русифікації?», а порівняно з добою «коренізації» й поготів. Українська є визнаною більше, ніж тоді, у деяких сферах і спільнотах вона ствердилася як панівна. Можливо, сьогодні політика, спрямована на реабілітацію невизнаних, мала би бути більш диференційованою та передбачати підтримку неукраїномовних (зокрема й російськомовних) груп у тих локальних спільнотах, де вони є невизнаними й зазнають травм. Але найважливішим залишається те, що формальна рівність зовсім не обов’язково тягне за собою реальну рівність (на цьому завжди наголошували марксисти, критикуючи буржуазну ідеологію!), а часто якраз зумовлює реальну нерівність, тож інколи потрібні такі політичні важелі, які забезпечували б реальну рівність ціною надання певних формальних переваг гнобленим групам.
