«Ми не від бідності сюди приїхали, а від війни»: медичне страхування, лікування і реабілітація українців в Австрії

7104
Олександра Терентьєва
Author's articles

Із розгортанням війни в Україні у лютому 2022 року Австрія прийняла 1% українських біженців за кордоном, тобто близько 72 тис. осіб. Такі дані наводить Австрійський інтеграційний фонд — одна з провідних організацій, що допомагає усім, хто прагне вивчити німецьку, заснувати свої культурні чи освітні ініціативи, отримати фінансову підтримку для проектів у Австрії. Якось у приватній розмові із українцем, що працює у фонді, я запитала, які проблеми сьогодні стоять перед організацією. Відповідь була короткою: «Україна». Нас багато і вони не знають, як із нами бути.

Отже, до Австрії приїхали 72 тис. людей, 70% з них — жінки, а ¾, згідно з внутрішніми опитуваннями Посольства України у Австрії, збираються повертатися додому, як тільки це стане можливим. Вести точний облік українців тут легко, адже жодну державну консультативну чи матеріальну допомогу неможливо отримати без низки документів: реєстрації в поліції, прописки, «блакитної картки», що надає доступ до ринку праці, запису до сімейного лікаря. У Австрії, справді, бояться нелегально працевлаштовувати і селити до квартир без договорів. Те ж саме стосується будь-яких медичних процедур і консультацій.

Обов’язкова страхова медицина і практика сімейних лікарів

Безкоштовна медицина, яка асоціюється із європейськими країнами, в тому числі й з Австрією, містить низку «але». Медицина є безкоштовною, проте вона побудована на системі обов’язкового медичного страхування. Державне страхування містить лише обмежений перелік послуг, хоча і цілком достатній для поширених випадків. Безкоштовна медицина у Австрії передбачає наявність сімейного лікаря. До нього необхідно записатися, аби надалі отримати направлення до профільних медиків.

 

Гра на подвір'ї, українські лікарі та діти, що потребують терапії. Місто Відень. Весна-літо 2022. Фото надано Миколою, координатором центру допомоги українським дітям з ментальними/нервовими захворюваннями у Відні

 

Ці «але» стосуються одного з головних ресурсів українців за кордоном — часу, оскільки всі бюрократичні процедури передбачають звернення до різноманітних інстанцій, очікування посвідок, прийом і підтвердження діагнозів. Насправді у цьому місці ми знаходимося на роздоріжжі між «людиноорієнтованою державою», де всі послуги, за рахунок громадян, спрямовані на поліпшення рівня життя людини (будь-якої людини, навіть не громадянина цієї держави) і своєрідною сегрегацією, де українцям нагадують, що це — не їхня країна, їм тут, власне, нічого не повинні, а отже необхідно покірно і скромно очікувати.

Під час волонтерства у медичному штабі при церкві святої Варвари у Відні я познайомилася із Миколою. Якщо бути чесною, то ніякий він не Микола, бо у контактах ми всі записували його як «Коля Одесса». Йому близько сорока, він завжди у зручному одязі, тримає руки у кишенях, говорить російською і постійно сповнений енергії до дії. Коля був у нас охоронцем та за допомогою двох десятків слів німецькою керував нашою волонтерською командою вантажників і водіїв.

Для цієї статті я спілкуюся з Колею зовсім з іншого приводу. На якийсь час він зник із мого поля зору, а потім повернувся з новим медично-соціальним проектом. В Австрії він познайомився з декількома сім’ями українських біженців, які виховують дітей із захворюваннями нервової системи (аутизмом, ДЦП, психоневрологічними розладами, ПТСР тощо). Після спілкування з причетними до проекту мене охопило відчуття безнадії та апатії, здавалося, ніби я зайшла в глухий кут, а Коля і його маленька команда намагаються мене із нього вивести.

 

Коля-Одесса. Координатор волонтерської команди, а згодом — центру допомоги дітям з ментальною/нервовою інвалідністю при церкві св. Варвари м. Відень. Автор фото — голова НУО YOUkraine Іван Диба (надано за згодою автора)

 

Діти з ментальною інвалідністю: «ми не знаємо, що із вами робити»

Почнемо з того, що діагнози, поставлені українськими лікарями, не мають тут чинності, а отже для отримання будь-яких медикаментів, консультацій і подальшої реабілітації їх необхідно підтвердити у місцевих комісіях. Процедура підтвердження займає декілька місяців. Аліна, соціальна педагогиня і фахівчиня із дошкільної освіти, розповідає про свого племінника, який уже чотири місяці в Австрії чекає всіх підтверджень. Вони необхідні не лише для медичних консультацій, а й для інтеграції в школі чи дитячому садку.

Переважна більшість дітей, які приїхали до Австрії раніше, вже закінчили семестр у австрійських школах. Хтось був вимушений навчатися в німецькомовних класах (і батьки таких дітей залишають їх на другий рік в школі, гарячково шукаючи мовні табори та курси на літо). Іншим дітям пощастило з директорами шкіл, які погодились на нішеві проекти інтеграційних класів і знайшли україномовних вчителів. У Відні також успішно працює Українська суботня школа, де можна відвідувати заняття щовихідних.

Загалом, діти більш-менш швидко віднайшли себе у колективі. Але такі, як племінник Аліни, провели вдома увесь цей час. Вони не мають місця для комунікації, не мають можливості опанувати мову (для більшості з них це неможливо навіть у перспективі з огляду на особливості ментального розвитку), не можуть спілкуватися із австрійськими лікарями і терапевтами через мовний бар’єр, різницю у підходах, діагнозах і протоколах лікування.

 

Українські лікарі і діти з ментальними / нервовими розладами під час бесід і неформальних занять. Місто Відень. Весна-літо 2022. Фото надано Миколою, координатором центру допомоги українським дітям з ментальними/нервовими захворюваннями у Відні.

 

Олена, психоневрологиня з України, що допомагає Колі і так само шукає у Австрії притулок, каже, що запорукою ефективної терапії її підопічних є побутові умови, у яких проживають сім’ї. Соціальне житло у Відні, яким займається Caritas чи Diakonie, закінчилося більш як місяць тому. Сім’ї часто розселяють у квартири, де бракує найнеобхіднішого. Також біженців розміщують в будинках без меблів, що розташовані у передмісті Відня або на території інших австрійських землях. У березні люди раділи будь-якій комірчині, а зараз потребують комфортніших умов, чим дратують австрійців (тут, справді, частково побутує думка про нахабних українців, які забагато просять і хочуть).

Соціальна допомога становить 200 євро на дорослого і 100 євро на дитину на місяць, орендувати квартиру у Відні можна від 300 євро, якщо жити у WG і ділити житло ще з кимось. Виходить замкнене коло: цілодобово зайняті із хворими дітьми батьки не можуть займатися пошуком житла чи вийти на роботу, тож вимушені сподіватися на фінансування проживання від інших організацій (наприклад, декому благодійники оплатили житло на 4-6 місяців уперед) чи витрачати власні заощадження у дорогій країні.

Українські медичні фахівці: без права працювати, підтримувати кваліфікацію і надавати допомогу

Коля зібрав навколо себе команду професійних українських фахівців (психоневрологиня Олена, фахівчиня з арт-терапії Яніна, педіатр Анастасія, фахівчиня з дошкільної освіти Аліна) і намагається звести їх з дітьми з інвалідністю. Тут ми стикаємось із іншою проблемою: ці лікарки не мають права ані на волонтерських засадах, ані, тим паче, платно провадити медичну практику в Австрії. Їх, як і будь-яких лікарів, очікує процес вивчення німецької до рівня С1, включно з професійною лексикою (за умови інтенсивного навчання на це йде до 2 років), нострифікація (підтвердження дипломів і фаху) і кар’єрна практика. Жінки розповідають, що в австрійських лікарнях не можуть навіть претендувати на посаду асистентки. При цьому вони вважають, що клінічні випадки, з якими їм доводилось стикатися, за своєю складністю не зрівняються з щоденною практикою австрійських колег. Від лікаря зі своєї команди я знаю, що в Австрії величезна нестача молодшого медичного персоналу (близько 70 тис. осіб), однак спрощених умов для українських фахівців це не створює.

 

Українські лікарі і діти з ментальними / нервовими розладами під час бесід і неформальних занять. Місто Відень. Весна-літо 2022. Фото надано Миколою, координатором центру допомоги українським дітям з ментальними/нервовими захворюваннями у Відні.

 

Питаю, чи не вдалося сім’ям знайти тут вже офіційно працевлаштованих фахівців, що розмовляють українською або хоча б російською. Сказали, що таких контактів поки не було. Тому лікарки і Коля організували на нашому медичному складі регулярні зустрічі і бесіди з дітьми. Жодних офіційних реєстрацій і оплат, жодних консультацій і, тим паче, лікування. Жодних діагнозів. Лише спільне проведення часу і спостереження за дітьми. І не тільки за ними, а й за дорослими.

 

У мене двоє дітей ніколи не плачуть, а мама їхня — постійно в сльозах», — каже психоневрологиня Олена, що наполягає на необхідності реабілітації і для дорослих.

 

Близько трьох тижнів тому нас запросили на зустріч із міністеркою у справах жінок, сім’ї та інтеграції Сюзанною Рааб. Ми зустрілись у open space нашої церкви. Пані Рааб щиро намагалась розібратися з усіма адресованими до неї питаннями і залишилась на півгодини довше, незважаючи на те, що асистентки підганяли її. Отець від імені Колі поставив міністерці питання щодо спрощених процедур як для дітей-пацієнтів, так і для лікарів. Вона щиро відповіла, що в курсі справи, однак не знає, що може вдіяти, адже напрацьованого механізму поки не існує. В Австрії немає ані спеціалізованих закритих закладів, ані програм інтеграції дітей без знання мови у звичайні школи та дитячі садки. Створити окремий центр із українськими фахівцями вони теж поки не можуть через формальності, пов’язані з працевлаштуванням. На все потрібен час.

 

Членкиня неурядової організації YOUkraine, утвореної навесні 2022 року, Соломія презентує міністерці у справах жінок, сім’ї, інтеграції та медіа Сузанні Рааб сувенір-шалик з України у open-space Barbareum при церкві св. Варвари м. Відень. Автор фото — голова НУО YOUkraine Іван Диба (надано за згодою автора).

 

«Австрія — це старий механічний годинник. Консервативний, але надійний».

Для цієї статті я також поспілкувалась із Сергієм. Він  — частина нашої медичної команди і займається пошуком постачальників медичних апаратів, які ми закуповуємо за рахунок пожертв. Крім того, він сортує медикаменти, організовує логістику, корисний нетворкінг, веде курси німецької у передмісті Відня. Одним словом, багатозадачний.

Сергій також надає консультативний супровід для хворих, що приїхали з України (як правило, з хронічними хворобами) — шукає для них сімейних лікарів, з якими вони можуть порозумітися, облаштовує проживання і адміністративну підтримку. Українці знаходять його завдяки сарафанному радіо, а він намагається максимально використати свої багаторічні контакти у медичній сфері Австрії. Каже, за цей час він допоміг близько сотні пацієнтів. Дехто з них знаходиться у ремісії і має потребу у прийомі медикаментів. Іншим необхідна невідкладна медична допомога.

Власне, задача Сергія полягає у тому, аби знайти для майбутніх пацієнтів сімейних лікарів. Переважно він звертається до фахівців, які приїхали з країн Центрально-Східної Європи, або мають тамтешнє коріння. Каже: хорвати, чехи, словаки і серби, по-перше, краще розуміють мову, а, по-друге, охочіше допомагають. У 60% випадків після знайомства із лікарем пацієнти продовжують свій шлях самостійно і більше до нього не звертаються. Сергій переконаний, що справжнього втручання у процес потребують не більше 10% випадків, в інших — люди просто намагаються знайти виконавця своїх запитів і прохань.

 

Українські лікарі і діти з ментальними / нервовими розладами під час бесід і неформальних занять. Місто Відень. Весна-літо 2022. Фото надано Миколою, координатором центру допомоги українським дітям з ментальними/нервовими захворюваннями у Відні.

 

«В українців викривлене уявлення про життя в Європі. Тут не є стан кінцевого комунізму».

Ми в Україні не маємо багаторічного успішного загального досвіду сімейної медицини, вона тільки почала ставати на ноги. У сімейного лікаря в Австрії зазвичай багато пацієнтів, своїм старим пацієнтам він надає пріоритет, хоча від нових, в тому числі українців, відмовитись не має права, та й цього не роблять. Час витрачається як на підтвердження діагнозів, так і на постачання медикаментів (у зв’язку із розгортанням війни затримки у Відні вже сягають 7-10 днів, а це немало). Тут є черга на діагностику, черга на рентген та МРТ, навіть черга на невідкладних пацієнтів. Не всі медикаменти, які без проблем можна купити в Україні, продають в Австрії без рецепту — частина розповсюджених у нас препаратів вважається БАДами або «фуфломіцинами», деякі взагалі не використовуються у практиці. Ряд ліків, які можна придбати в будь-якій аптеці України, в Австрії необхідно підбирати за діючою речовиною або шукати замінник.

Наразі українці не платять за страхування, а отже базовий набір послуг і медикаменти вони отримують безкоштовно. В Австрії страхування є професійним, його сплачує роботодавець, вираховуючи з зарплати. Поліс може обійтись у 200-300 євро і вище, аж до 800 і 1000 євро на місяць, в залежності від доходу, віку і обраної компанії. Щоправда, консультації лікаря завжди можна отримати на комерційній основі. Комерційний прийом (який теж не буде здійснено «з сьогодні на сьогодні») обійдеться пацієнту у 120-200 євро за годину лікарської практики. Якщо хворий у гострому стані, то Сергій намагається домовитись про приватний прийом на безоплатній основі або зі знижкою, однак цим не зловживають. Інколи прийом на комерційній основі можна компенсувати (до 80%), роз’яснивши фахівцям у службі страхування його необхідність постфактум.

Врешті виявляється, що українські пацієнти віднаходять себе посеред замкненого кола. Всі учасники процесу не знають німецької — ані самі хворі, ані члени сімей, ані українські лікарі, що приїхали і потенційно могли би допомогти. Водночас усі виявились надто діяльними і кваліфікованими для держави. Жінки (а переважна більшість сімей — це мама з однією або двома дітьми) мають вищу освіту, готові офіційно працевлаштовуватись, нехай і тимчасово, тобто хочуть від держави «забагато».

Сама ж держава, говоре Сергій, працює як «старий механічний годинник» — консервативно, повільно, але надійно. Будь-які непередбачувані збої лякають її. З одного боку, міністерства не готові взяти на себе відповідальність за допуск українських лікарів до практики. Тут є давно перевірені стандартні протоколи лікування, медики проходять довготривале навчання і не зовсім ясно, на якій підставі цей шлях має бути легшим для українців. Так само не зрозуміло, чому українські діти мають отримувати більше втручання держави, ніж будь-які інші діти (скажімо, оскільки держава не знає, як чинити, робимо висновок, що попередні хвилі мігрантів і біженців таких прецедентів не створили).

 

Українські лікарі під час бесіди із українською сім'єю, Відень. Весна-літо 2022. Фото надано Миколою, координатором центру допомоги українським дітям з ментальними/нервовими захворюваннями у Відні.

 

«В Австрії потрібно багато і змістовно говорити, демонструвати інтерес і рівень поваги. Українці ж часто переходять одразу до нервів і голосних вимог, чим відбивають бажання допомагати», — каже Сергій, який багато років живе за кордоном, має тут влаштоване життя і налагоджену систему корисних контактів, завдяки яким українці отримують допомогу швидше.

 

Ми приїхали сюди не від бідності, а від війни. Вони мають пояснити нам, як чинити, що саме ми маємо зробити. Ми хочемо працювати. Ми хочемо, аби наші діти ходили до шкіл і отримували лікування. Врешті вони самі мають зрозуміти, що ми їм потрібні», — так кажуть охочі до роботи професійні лікарки, що з кожним днем втрачають кваліфікацію.

 

Висновки

Хто винен і що робити? Насправді, ця стаття не дає готових відповідей. З одного боку, статус біженця тут — золотий час для безоплатного лікування хвороб, можливість отримати альтернативний огляд і діагноз, почати будувати нове життя (дехто і справді не має наміру повертатись до України).

З іншого боку, стабільність австрійцям важко втрачати. Тут йдеться, на мій погляд, не стільки про витрату бюджетних коштів, скільки про Україну як таку — державу, якою ніколи не цікавились, прагнення громадян якої не розуміють. Енергію українців не здатні спрямувати у правильне русло, тому залишають їх на поталу соціальних організацій і мінімальної фінансової підтримки «для годиться».

Сьогодні в повітрі більше розмов про те, скільки ковдр доведеться купувати на зиму. Австрія має солідне проросійське лобі і звикла до комфорту. Врешті країна піклується спершу про своїх громадян і надає пріоритет практичним корисним рішенням, а не високій моральній позиції, яка може нашкодити австрійцям.

Коля і Сергій щодня працюють над своїми волонтерськими задачами. Коля зробив невеликий ремонт, десь віднайшов меблі і сподівається представити урядовцям свій соціальний проект більш-менш завершеним, з визначеною метою. За пів години до того, як я завершила цю статтю, Сергію вчергове подзвонили наші пацієнти, які очікують на протезування, попросили принести шоколаду та морозива. Здається, українська Ініціатива як феномен розвивається незалежно від приписів австрійської державної машини, і це поки що влаштовує останню.

Авторка: Олександра Терентьєва

Обкладинка: Катерина Грицева

Share
“Leaving never crossed my mind.” How doctors saved lives in inhumane conditions Not like a fish in water: how we listened to the experiences of Ukrainian refugees and learned about ourselves Відверто про життя переміщених осіб в Австрії: хто прагне додому, а хто будує нове життя European integration for healthcare: between European recommendations and Ukrainian realities Консолідація, джинса та почуття провини. Будні волонтерства у нейтральній Австрії Refugee lessons. What Ukraine should adopt from European healthcare Who stands with Ukraine in the long term? On the invisible labour of Ukrainian migrant communities Refugee camps or integration? Interview with Elizabeth Dunn on supporting IDPs Чем живет украинская медицина в условиях войны The time of displacement Стан здоров'я матерів та дітей-переселенців: бідність, хабарництво й неповноцінне харчування