На сторожі достатку

Чейт, Джонатан

  • 20 May 2010
  • 1869

Джонатан Чейт

І

Нинішня епоха правління демократів спровокувала потужну реакцію з боку правих, яка охоплює цілий спектр відповідей – від прозаїчних (традиційне засудження великих витрат та заборгованості) до надмірних (страх перед соціалізмом) і навіть відверто безглуздих (віра в те, що демократи планують винищити людей похилого віку). В межах цієї какофонії обурень та фрустрованостей вирізнилося ще одне побоювання, яке є реальною ідеєю, а не лише гаслом чи непорозумінням фактичного стану справ. Ця ідея полягає в тому, що населення США ділиться на два класи: дуже працьовиту і продуктивну еліту та маси нероб, що за допомогою податків та соціальних програм паразитують на працьовитості вищого класу.

Для правих цей світогляд та імплікована ним мораль є універсальними. Звернімося до  взірців їхньої риторики. Минулої весни у своїй авторській колонці президент Американського інституту підприємництва (American Enterprise Institute) Артур Брукс закликав консерваторів розпочати «культурну війну» за капіталізм. «Соціал-демократи прагнуть організувати суспільство в такий спосіб, за якого більшість буде охоплена мережею допомоги «спільної економіки», – стверджує він. – Поборники вільного підприємництва … мають ствердити, що конфіскація ще більшої частки прибутків у меншості лише через те, що уряд здатний на це, становить моральну проблему». Адресатів своїх закликів Брукс визначає таким чином: «Люди, які робили важливі речі правильно, і які тепер змушені спостерігати, як політики винагороджують тих людей, які обходилися з важливими речами неправильно». Сенатор Джим МакМінт вторує йому, нарікаючи з приводу «двох Америк, але не тих, про які вів мову Джон Едвардс. Йдеться не про заможних та незаможних, а про тих, хто платить уряду, та тих, хто отримує від уряду».

Колишній президент «Клубу за зростання» (Club for Growth) та кандидат на посаду сенатора від республіканців у Пенсильванії Пет Тумі нещодавно сформулював цю ідею в алегоричний спосіб, перелицювавши казку про «Маленьку Червону Курочку» на свій смак. У версії Тумі курочка намагається переконати інших звірів допомогти їй посіяти трохи пшениці, щоб потім зібрати врожай та напекти хлібу. Звірі ж щоразу відмовляються. Але коли хліб спечено, вони вимагають свою частку. Таким чином, уряд конфісковує хліб у курочки, та роздає його «непродуктивним» звірям-представникам американського суспільства. Як наслідок, курочка хлібу більше не пече.

Записані Ґабріель Шерман та опубліковані в New York Magazine в квітні (2009 року – перекл.) жовчні коментарі різноманітних представників Уолл-Стріт щодо економічної кризи так само відображають саме такі уявлення про суспільство та природу соціальної справедливості. Так, один аналітик в галузі страхових фондів метав громи та блискавки з приводу «уряду, що хоче обернути мене на раба!» Інший вдався до таких фантазій: «JP Morgan та всі решта хлопців мають оголосити страйк – от тоді й побачите, що станеться з країною без Уолл-Стріт». Найпопулярніше ж цей світогляд передано у версії репортера CNBC Ріка Сантеллі, чиї тиради супроти інтервенцій уряду зробили з нього культового героя. Спалахуючи велемовним гнівом, він виголошує: «Чому б нам не відкрити веб-сторінку, на якій люди змогли б проголосувати на інтернет-референдумі, щоб побачити, чи дійсно ми хочемо субсидіювати іпотеки лузерів? Чи краще натомість купуватимемо в кредит авто та будинки та передаватимемо їх у власність людям, що мають шанс досягти успіху, та винагороджуватимо тих, хто дає воду замість того, щоб пити її!»

Наразі світогляд, що ми його описуємо, суттєво позначився на обуренні консерваторів щодо запланованих реформ в галузі медицини, що її дехто вже встиг охрестити як «перерозподіл здоров’я» на шкоду тим, хто виявив достатньо розуму, щоб забезпечити собі медичну страховку, та на користь тих, хто її не має. «Президент Обама стверджує, що він зможе покрити медичною страховкою від тридцяти до сорока і навіть п’ятдесяти мільйонів людей, що її не мають, та ще й таким чином, що це нічого не коштуватиме, – скипів Рудольф Джуліані. – Їм доведеться скоротити інші послуги, інші програми. Вони змушені будуть приймати рішення щодо людей похилого віку». Відкрито обстоюючи егоїстичні цінності, одному з протестувальників вдалося виграти справу проти медичної реформи у центрі здоров’я  міста Кокомо, штат Індіана. «Я відповідаю за себе і не відповідаю за інших людей», – заявив він, коли дійшла його черга до мікрофону, чим викликав бурхливі аплодисменти. «Я маю повне право на плоди власної праці і не зобов’язаний ділитися ними з кимось іще». (Як виявилося, промовець був безробітним, але все одно він вважав, що плоди його, наразі відсутньої, праці мають належати лише йому.)

Ці розсіяні коментарі відсилають до певної цілісної теорії суспільства. Заперечення ідеї перерозподілу тут сформульовано не в практичних термінах – буцімто, якщо ми забиратимемо у багатих, то від цього потерпатиме економіка, – але з посиланням на певні моральні істини, – мовляв, забирати у багатих погано в принципі. Так само тут відведена роль моральної чесноти для егоїзму. Державні механізми зменшення нерівності відтак не мають жодного виправдання і розглядаються лише як застосування нічим не прикритого насильства. Люди вважаються цілковито відповідальними за власний успіх чи невдачі, отже, допомагаючи незаможним, уряд тим самим карає чесноту та заохочує неробство. На цих переконаннях тримається надія, що багаті колись повстануть супроти експлуатації, від якої вони потерпають, та оголосять страйк, покаравши тим самим паразитів та унаочнивши, наскільки хибними є обрані ними шляхи.

Цю консервативну теорію можна представити й в інший спосіб. Йдеться про ідеологію Айн Ренд. Не всі, але багато хто з консерваторів, що протестують проти ідеї перерозподілу та вбачають в матеріальному успіху ознаку моральної вищості, вважають себе її послідовниками. (Як згодом пояснив Сантеллі: «Я знаю, що це звучатиме не дуже гуманістично, але зрештою я є рендіанцем».) У формуванні правих настроїв Ренд відіграє ключову роль. Її романи перевидаються величезними накладами. Ведучі популярних консервативних ток-шоу на кшталт Раша Лімбо та Ґленн Бек на всі заставки розхвалюють її пророцтва як далекоглядний аналіз сучасної кризи. «Багато з тих, хто знайомий з творчістю Ренд, – каже Стівен Мур на сторінках  Wall Street Journal минулого (2008 року – перекл.) січня, – бачить, що тиждень за тижнем, з кожним черговим антикризовим планом та кожною новою схемою економічного стимулювання, ухваленою у Вашингтоні, наш уряд вчиняє точно ті самі акти економічного божевілля, що їх спародійовано в «Атланті, що розправляє плечі» ще 1957 року».

Кристофер Хаєс з видання The Nation нещодавно згадав один зі своїх перших днів у середній школі, коли він зустрів високого пришелепкуватого хлопця на ім’я Філ Керпен, який звернувся до нього з запитанням: «Ти вже читав щось з Айн Ренд?» Тепер Керпен є політичним директором консервативної лобістської групи «Американці за процвітання» та регулярно виступає в амплуа захисника правих ідей на кабельному телебаченні. Він уособлює відомий усім тип. Молодь, надто молодих жінок, особливо захоплює чорно-біла етика Ренд та її благоговіння перед фігурою відчуженого аутсайдера, упослідженого світом, що не гідний осягнути його обдарування. (Іронія, але й привабливість, змальованих Ренд капіталістів полягає в тому, що їх подано як героїв відчуження.) На читачів Ренд її романи справляють враження одкровення, вони сприймаються вже не як художня література, а як прикладна література, як духовні настанови. Знову й знову читачі пишуть Ренд листи, щоб сказати їй, що читання її творів справило на них враження, ніби вони вперше за своє життя відкрили очі. «Вже понад півстоліття, – пише про цю дивну та доволі похмуру особу Дженіфер Бернс, авторка її нової біографії, – Ренд відігравала роль цілющих ліків для правих».

Такі люди, як Гейл Нортон, Джордж Гілдер та Чарльз Мюррей, посилаються на Ренд як на натхненницю. Такі послідовники Ренд, як Алан Грінспен та Мартін Андерсон, належали до ключових осіб в Республіканській партії. «Протягом довгих нічних дискусій і багатьох суперечок вона навчила мене, чому капіталізм не тільки ефективний і практичний, але й моральний», – говорив учень Айн Ренд Алан Грінспен. В 1978-му році New York Times назвала Ренд «романістом-лауреатом» адміністрації Рейгана. У Рейганового кандидата на посаду секретаря з комерції Вільяма Веріті на робочому столі була розміщена цитата з «Атланта, що розправляє плечі», яка включала такі рядки: «Те, наскільки добре ти робиш свою роботу … є єдиною мірою людської вартості».

Сьогодні ім’я Ренд священне для багатьох топ-менеджерів. Наприклад, для Джона Еллісона, відомого керівника BB&T, який роздав кільком університетам великі гранти за умови, що вони включать її романи в програму обов’язкового читання для студентів 1. В 1991 році бібліотека Конгресу і клуб «Книга місяця» опитали читачів щодо того, яка книга на них найбільше вплинула. «Атлант розправляє плечі» посіла друге місце, поступившись лише Біблії. Зараз обговорюють ідею повторної екранізації цієї книги, можливо, навіть у вигляді серіалу. Книжки Ренд досі розходяться зі швидкістю понад півмільйона примірників на рік. Її ідеї нуртували під поверхнею консервативної думки півстоліття, але зараз особливості моменту – економічна ситуація, Демократична партія при владі – раптово виштовхнули їх на перший план.

 

II

Раннє життя Айн Ренд відображає досвід більшості з її найвідданіших читачів. Вже давно виникла підозра, що ця обдарована, але нездатна до соціалізації дівчина була жертвою остракізму з боку інших школярів. Вона народилася в 1905-му році в Петербурзі, її звали Аліса Розенбаум. Її рідні постійно потерпали від дискримінації: спочатку за часів царського режиму як євреї, а після приходу до влади більшовиків як багаті підприємці. Більшовики ж конфіскували і їхній будинок та комерцію – нібито на благо народу.

Енн Геллер у своїй детальній біографії Ренд показує, що її філософія має свої корені у життєвому досвіді ще більш раннього віку. (Геллер детальніше та привабливіше змальовує внутрішнє життя Айн Ренд, в той час як Бернс прискіпливіше аналізує її ідеї.) Коли їй було десь п’ять років, мати вмовила її відмовитися від деяких іграшок на рік. Уявляючи, яку радість принесуть вони їй після такої довгої розлуки, маленька Аліса Розенбаум пожертвувала свої найулюбленіші іграшки. Коли ж рік минув і вона запитала маму про іграшки, та відповіла їй, що їх віддано в притулок для дітей-сиріт. Геллер зазначає, що «тоді Ренд, мабуть, вперше зіштовхнулася з несправедливістю, поданою під соусом «альтруїзму», як вона пізніше ущипливо називала її». (Інший противник теперішньої урядової політики Гровер Норквіст розповів схожу історію зі свого дитинства, – його батько куштував кожне куплене синові морозиво, щоразу називаючи відкушування «податком на торгівлю» або «податком на прибуток». Вивчення психологічного зв’язку між позбавленням дитини її улюблених речей та екстремальним лібертаріанством ще очікує на своїх дослідників.)

Розенбаум мріяла про кар’єру романіста і сценариста і 1926 року в 21-річному віці втекла в США. Там вона з невідомих причин взяла собі нове ім’я. Перед тим, як відправитися до Голлівуду, Ренд знайшла родичів у Чикаго, які її тимчасово підтримували. Приїхала вона в ідеальний час: кіноіндустрія переживала бум, а вона випадково зустрілася з режисером Сесілом ДеМіллем – який, на превеликий подив, прочитав сценарій молодої іммігрантки, яка ще до пуття не вивчила англійської. Це був трамплін для кар’єри Ренд в театрі і кінематографі.

Політична філософія Ренд в перші роки була аморфною. Окрім огиди до комунізму, її головним натхненником був Ніцше, чиє захоплення надлюдиною вона сприймала особисто. Про одного зі своїх головних героїв вона писала, що «він не розуміє, бо не має органу для розуміння необхідності, значення або важливості інших людей»; і це було похвалою. Її політичний світогляд почав кристалізуватися під час Нового курсу, який вона негайно витлумачила як цілковите наслідування більшовизму. Ренд кинула всі сили на підтримку Венделла Вілкі, кандидата в президенти від республіканців 1940 року, а після поразки Вілкі з гіркотою пророкувала «тоталітарну Америку, світ рабства, голоду, концентраційних таборів і розстрільних загонів». Працюючи на виборах, вона ближче зійшлася з консервативними інтелектуалами та організаціями, які підтримували підприємців, і змогла піднести свій антикомуністичний та примітивно-ніцшеанський світогляд до рівня морального захисту особистої волі та необмеженого капіталізму.

Ренд виклала свою філософію головним чином у двох товстих романах: «Джерело» (1943) і «Атлант розправляє плечі» (1957). В обох книгах, які швидко розійшлися, показана боротьба геніальної людини, затятого індивідуаліста, якого тупі маси карають за його геній. Саме «Атланта» Ренд вважала апогеєм своєї творчості і ключовою працею для розуміння її філософії. Вона вважала, що всі людські стосунки підпорядковуються принципу обміну – що на вільному ринку можна заробити гроші, лише створивши вартість для інших. Отже, вартість людини для суспільства може бути виміряна її прибутком. Головним чином історія людства складається з «грабіжників і ледацюг», які обкрадають продуктивні елементи суспільства.

По суті, Ренд виступала за перевернутий марксизм. Відповідно до марксистського аналізу, робітники виробляють усю вартість, а капіталісти лише паразитують на їхній праці. Ренд стверджувала протилежне. Персонаж «Атланта» Джон Гелт очолює страйк капіталістів, під час якого видатні підприємці, що рухають вперед прогрес, вирішують, що не хочуть більше терпіти паразитичних робітників, які експлуатують їхній талант, і тікають від суспільства, щоби створити свій власний капіталістичний рай, в якому нема місця невдячним, неосвіченим масам. Гелт озвучує філософію самої Ренд: людина на чолі інтелектуальної піраміди найбільше віддає всім, хто нижче, але навзаєм не отримує нічого, крім матеріальної платні, інші не дають їй ніякої інтелектуальної винагороди за те, що вона витратила час. А людина внизу, яка, залиш її саму, померла би з голоду, бо ні на що не здатна, нічого не дає тим, хто нагорі, а сама отримує плоди праці їхніх мізків. Така природа «конкуренції» між інтелектуально сильними і слабкими. Такою є «експлуатація», в якій ви звинувачували сильних.

Але подібності між світоглядом Ренд та марксизмом аж ніяк не обмежуються класовим аналізом поділеного надвоє суспільства. Зі своєї російської юності Ренд винесла віру в полемічну силу художньої літератури. В листі до одного зі своїх друзів вона каже: «прийшов час зрозуміти (слідом за «червоними»), що поширення наших ідей у формі художньої літератури є потужною зброєю, адже таким чином ми викликаємо у наших читачів як інтелектуальну, так і емоційну реакцію». Ренд пропагувала власні погляди і намагалася знищити погляди ворогів. У 1947 р. вона доповідала в Конгресі Комітету з антиамериканської діяльності, що фільм 1944 року «Song of Russia», ода Радянському Союзу, є не військовою, a комуністичною пропагандою. (Як і більшість тогочасних правих, Ренд була проти вступу США у війну.)

В 1950 р. Ренд написала впливовий «Кінопосібник для американців», виданий Альянсом кінематографістів, в якому розповідала, як уникнути таємного впливу комуністів, знімаючи фільми. Серед директив, які цілком відображали світогляд Ренд, були такі: «Не паплюжте систему вільного підприємництва», «Не паплюжте промисловців» («це вони створили можливості для досягнення небаченого матеріального багатства в індустріальну епоху»), «Не паплюжте багатство» і «Не обожнюйте «звичайну людину» («якщо когось називають «звичайним» – він може бути «звичайним» лише в плані своїх особистих якостей. Це значить, що він не має видатних здібностей, видатних чеснот, видатного розуму. Хіба це тема для прославлення?»). Як і її старий кумир Ніцше, вона засуджувала переоцінку цінностей, згідно з якою сильні ставали слабкими, а слабких прославляли як сильних.

Полум’яні прокапіталістичні романи Ренд були дзеркальним відображенням соціалістичного реалізму, де двовимірні персонажі слугували ідеологічними підпорками. В одному з епізодів «Атланта» вона докладно описує пасажирів, які приречені на загибель у жахливій залізничній аварії, роз’яснюючи, що причина їхньої загибелі – їхні ідеологічні помилки. Субкультура, яка навколо неї сформувалася – класичний культ особистості – так само нагадувала радянську державу в мініатюрі. Після публікації «Джерела» Ренд почала приваблювати адептів. Вона виховувала цих переважно молодих людей, зацікавлених її працею, і що більше зростала її слава, то менше вона контактувала з навколишнім світом, дедалі більше оточуючи себе прислужниками, які розмовляли мовою, незрозумілою для навколишнього світу.

Ренд назвала своє вчення “об’єктивізмом”, і воно вийшло далеко за межі політики та економіки в психологію, культуру, науку (всю фізику вона вважала «зіпсованою») та низку інших галузей. Об’єктивізм був заснований на абсолютному приматі логіки в усіх людських починаннях. Емоціям і смаку не було там місця. Коли Ренд засуджувала якийсь літературний, художній або музичний твір (вона любила музику російського романтизму своєї юності і зневажала Баха, Моцарта, Бетховена і Брамса), її послідовники переймали це судження. Оскільки Ренд не подобалась рослинність на обличчі, її фанатики ходили чисто виголеними. Коли вона купила новий стіл у вітальню, декілька з них швиденько знайшли й собі таку ж модель.

Найважливішим апостолом Ренд був Натан Блюменталь, який вперше зустрівся з нею, будучи ще студентом, вражений «Джерелом». Блюменталь народився в Канаді в 1930 р. В 1949 р. він написав Ренд, почав часто її відвідувати і потрапив під її чари. Він врешті-решт змінив ім’я на Натаніеля Брендена, згідно зі стародавньою традицією всіх новонавернених демонструючи таким чином, що він зрікся себе старого і переродився в образі Ренд, від якої й отримав нове прізвище. Вона призначила Брендена своїм інтелектуальним спадкоємцем.

Вона дозволила йому заснувати Інститут Натаніеля Блюменталя – невелике товариство, яке займалося пропагандою об’єктивізму шляхом лекцій, сеансів терапії та громадської діяльності. Як писав він сам пізніше, курси розпочиналися з твердження, що «Айн Ренд – це найвидатніша людина в історії», а «Атлант» – це найвидатніше людське досягнення в світовій історії». Ренд також очолювала більш вузьке коло обраних під час щосуботніх зустрічей; запрошення туди надзвичайно високо цінувалися серед віруючих об’єктивістів. Ці зустрічі були безжальними вправляннями в дусі тоталітарних сект: Ренд називала когось, хто щось зробив неправильно, і починала терапію, або ж виганяла цю людину з кола обраних.

Навіть остаточно вигнані люди часто зберігали свою віру. Наприклад, в 1967 р. журналістку Едіт Ефрон «судили заочно і вигнали за розпускання чуток, або за брехню, або за відмову брехати, або за флірт; свідки зараз уже не пам’ятають, що саме вона зробила». Будучи вигнана, Ефрон написала Ренд: «Я цілком і повною мірою згодна з вашим моральним судженням про мене і з діями, вчиненими вами, щоб розірвати наш зв’язок». Один із терапевтів Інституту радив 18-річному сину Ефрон, також об’єктивісту, перервати все спілкування з матір’ю, а коли той відмовився, дав йому зрозуміти, що його в групі не хочуть більше бачити. (Брат Ефрон, ще один об’єктивіст, тимчасово таки зрікся її).

Секс і кохання займали надзвичайно велике місце в світогляді Ренд. Згідно з вченням об’єктивізму, єдина легітимна основа романтичної або сексуальної прив’язаності – це інтелектуальна рівність. Цілком випадково ця докрина відкривала шлях для спокушування молодих чоловіків з її кола самій Айн Ренд – жінці, чия зовнішність, м’яко кажучи, була незвичайною, та чия особиста гігієна та догляд за тілом були просто огидними. Ренд не лише переконала Брендена, який був на 25 років молодший за неї, вступити в довготривалі сексуальні стосунки з нею, але й переконала свого чоловіка та Бренденову дружину дати згоду на це. (Вона стверджувала, що вони не мають раціональних підстав заперечувати.) Але вона суворо наказала йому тримати це в таємниці від інших втаємничених членів кола об’єктивістів.

Згодом у дружини Брендена почалися нервові зриви – Ренд поставила їй діагноз «емоціоналізм», не підозрюючи, що на стан дівчини могли вплинути її сексуальні пригоди. Сам Бренден також знаходив цю інтрижку обтяжливою і віддалявся від Ренд емоційно і сексуально. Якось він сказав їй, що роман з іншою жінкою відновив би його бажання. На жаль, Ренд заявила, що таким чином він «зруйнує свій інтелект». Він був змушений залишитися з нею. Зрештою Бренден зізнався Ренд, що не має до неї більше жодного сексуального потягу, і що попри заборону все-таки завів роман з іншою жінкою. Ренд цілком вигнала Брендена з кола. Обоє зійшлися на тому, що їхню пригоду розголошувати не слід. Не бажаючи пояснювати деталі, Бренден сказав своїм прихильникам, що він «зрадив принципи об’єктивізму» «неприпустимим» чином і зрікся своєї ролі в організації.

Гурток прихильників Ренд швидко обернувся проти свого колишнього опікуна. Алан Грінспен, вірний ад’ютант Ренд, підписав листа з відмовою від будь-яких контактів з Бренденом або його дружиною. Студенти-об’єктивісти були змушені підписати присяги лояльності, в яких обіцяли ніколи не контактувати з Бренденом і не купувати ніяких його книжок. Усіх, хто відмовився це зробити, було вигнано – як і тих, кому не сподобалось поводження з дисидентами. Деякі вигнані студенти, прагнучи повернутися до гуру, під псевдонімами знову записувались на курси або підписувались на розсилку бюлетеня.

 

III

Зрештою рух об’єктивізму зазнав невдачі з тієї ж причини, що й комунізм. Об’єктивізм примушував людей жити під диктатом тоталітарної ідеології, що цілком відмовлялася зважати на реальність людського існування. Рух Ренд перетворився на зіпсуту та жорстоку пародію на самого себе. За життя вона так і не стала впливовою фігурою в межах консервативного мейнстріму Республіканської партії. Її ідеологічний пуризм та її неврівноважена особистість ставали на заваді укладенню тривалого союзу з ким завгодно, хто не погоджувався хоча б з якимось пунктом її катехізису.

Затяті напади Ренд на релігію (слідом за Ніцше вона зневажала християнство як релігію жертв) відштовхнули від неї правих. Кандидат в президенти Голдвотер у 1964 р. чітко озвучував тези Ренд «прибуток – це найбільш певна ознака відповідальної поведінки», але ігнорував намагання Ренд бути його інтелектуальним гуру. Його непокоїв атеїзм Ренд. За десять років після публікації «Атланта» Стентон Еванс підсумував погляд консерваторів на Ренд: вона «чудово показала, як повинен працювати капіталізм, ефективність вільного підприємництва, центральну роль приватної власності та мотивації прибутку, соціальні та політичні збитки від програм соціальної допомоги, які примушують до неправильного благодійництва, але, на жаль, вона заперечує християнську культуру, яка дала життя всім нашим свободам».

Ідіосинкразія до об’єктивізму по суті обмежувалася лише культом Ренд (хоч він був помітним та включав впливових членів). Її головний внесок до консервативної думки зберіг неймовірний вплив. Цей внесок полягає в запереченні ідеї перерозподілу в моральних термінах, засудження її як морального злочину. Довга традиція ліберальної думки, що бере початок з Локка, представляла індивіда єдиним розпорядником власної економічної долі. Політолог МакПерсон назвав цю ідею «посесивним індивідуалізмом» (від слова to possess – володіти – Ред.), або «постулюванням індивіда як незалежного власника своєї персони та здібностей, що нічим не завдячує за них суспільству». Теорія посесивного індивідуалізму зазнала нищівної критики в марксистській традиції, але до часів Нової Угоди її назагал приймали як більш-менш адекватне відображення наявного економічного та соціального порядку. Та починаючи з середини 1930-х і далі у післявоєнні роки американське суспільство стало свідком масштабного перерозподілу багатства від багатих до бідних та середнього класу. В цьому контексті ліберальна теорія могла переродитися в скаргу на експлуатацію багатих. Ренд здійснила цей логічний стрибок – почала жаліти багатих, які як клас страждають від утисків.

Було й ще дещо. Після депресії, яка підірвала престиж підприємця, у післявоєнній економіці, де домінували безликі корпорації, відродження капіталіста як романтичного героя, навіть надлюдини, лестило бізнес-еліті. Ця жінка говорила те, що багато хто з них інстинктивно відчував. «Протягом 25 років, – зізнавався Ренд топ-менеджер металургійної компанії, – я кричав усім про те, що яйцеголові, соціалісти, комуністи, професори і так звані ліберали не розуміють, як виробляються товари. Навіть люди, які працюють за станками, цього не розуміють». Ренд нарешті повернула боса на його міфічне місце.

Усі ці філософські компліменти успіху та бізнесу Ренд поєднувала з латентним елітизмом, що  в політичному вимірі зрештою був дискредитованим, але зберігся в консервативних поглядах на економіку. Людвіг фон Мізес якось сказав Ренд: «Ви маєте сміливість говорити масам те, що не скаже їм жоден політик: ви нижчі люди, і всі поліпшення у вашому житті, які ви сприймаєте як належне, є плодами зусиль людей, кращих за вас». Ренд висловила жах, який відчували консерватори перед стрімким перерозподілом прибутків у ті часи. Вона описувала світ в апокаліптичних термінах. Навіть такі маленькі кроки до соціальної держави, як встановлення мінімального прибутку або іпотечні державні програми, були для неї тоталітарними. Політика Джона Кеннеді спровокувала її на товстенну та гостро-полемічну книгу «Новий рубіж фашизму». (Ця книга є предтечею такої ж дикої праці «Ліберальний фашизм», написаної кілька десятиріч потому Йоною Гольдбергом.)

Найбільшим же звершенням Ренд було надання економічним реаліям laissez-faire свого роду морального пафосу, що свого часу був характерним лише для позиції лівих. До Ренд наріжним каменем економічного консерватизму були дві теорії. По-перше, це соціальний дарвінізм, згідно з яким вдосконалення людського роду, як і інших видів тварин, залежало від успадкування кращих рис від одного покоління до іншого. Соціальний дарвінізм стверджував, що вільний ринок виконує аналогічні до природного відбору функції, втручання ж із боку держави сповільнює цей процес. Другою теорією є неокласична економічна теорія, яка, в її найспрощеніших формах, описує вільний ринок як досконалий саморегульований механізм. Спільним же для обох теорій є те, що в їх основі лежать міркування практичного характеру. Вони описують режим laissez-faire як такий, що служить на користь усієї спільноти, та застерігають, що інтервенції з боку уряду матимуть негативні наслідки. Ренд наповнила економіку laissez-faire моралістичною пристрастю, яка до того була лише в лівих. Вона вважала капіталізм laissez-faire етичною, а не просто технічною системою. Вона справді вважала, що багаті підтягують суспільство вперед на благо всіх і кожного, і вважала оподаткування багатих та допомогу бідних моральним злочином.

Численні консерватори та лібертаріанці прийняли ці посилки як ідеологічний підмурок для реалізації власних інтересів. Вони можуть вважати валідним консеквенціалістський аргумент проти перерозподілу, мовляв, спроба Білла Клінтона ввести до податкового кодексу елементи прогресивного оподаткування спричинить економічну апатію. Або: спроба Джорджа Буша зробити податковий кодекс менш прогресивним матиме наслідком економічний бум. Втім, несправдження цих прогнозів аж ніяк не відобразилося на складі мислення економічних консерваторів, адже ще глибше від цих теорій вкорінені переконання в аморальності самої ідеї перерозподілу та сприйняття федерального оподаткування та бюджету як організованої системи визиску найвидатніших представників суспільства. Таке розуміння природи суспільства залишається непохитним, і значною мірою воно завдячує творчості Айн Ренд.

Нехай навіть економічні консерватори ставляться до власної моральної оцінки багатства з релігійним пієтетом. Але це не означає, що ми зобов’язані ставитися до їхнього світогляду з такою ж повагою, як до релігійних переконань. Адже цей світогляд не сягає за межі емпіричного (можливо, жодна релігія не має права на це). Навпаки, консервативний світогляд, рендівська інверсія марксизму, спирається на певну сукупність тез, що їх можна перевірити за допомогою емпіричних даних.

Давайте почнемо з тези про те, що багатство є ознакою індивідуальних чеснот – ощадливості, тяжкої праці тощо, і навпаки, – що бідність є ознакою їх відсутності. Багато хто з республіканців бачить зв’язок між прибутком та етикою праці як настільки самоочевидний, що вживає поняття «багатий» та «що тяжко працює» як синоніми, так само ж і поняття «бідний» та «ледачий». Учений муж зі стану консерваторів Дік Моррісон звинувачує Обаму в тому, що реалізація його податкової програми призведе до «винагороджування неспроможності та покарання тяжкої праці». Його однодумець Біл О’Рейлі скаржиться, що з прогресивного оподаткування користатимуть «хлопці, що не довчилися в школі, планокури, що аж занадто ледачі для того, щоб втриматись на одній роботі».

Схожий аргумент проти ідеї перерозподілу ґрунтується на тому, що багатії заробляють більше через їхню хронічну відданість тяжкій офісній праці – нескінченному марафону із зустрічей та імейлів, порівняно з яким типова робота представника середнього класу «від-дев’ятої-до-п’ятої» виглядає як приємні вакації. «Люди просто не розуміють цього. Я прив’язаний до свого БлекБері, – скаржиться представник Уолл-Стріт журналістці Шерман. – Коли відбуваються якісь зсуви на ринку, то мені телефонують о другій ночі. Це коштує грошей».

Звичайно ж, ми не заперечуємо, що тяжка праця здатна збільшити ваші шанси розбагатіти. Але з цього аж ніяк не випливає з необхідністю, що багатії працюють тяжче за бідних. Насправді можна вказати на численні випадки, коли бідним доводиться працювати тяжче за багатіїв. Як показав економіст Деніел Хамермеш, низькооплачувані робітники частіше працюють в нічну зміну та частіше стають жертвами травмування на виробництві, ніж високооплачувані робітники. Офісні працівники здатні працювати довше лише тому, що їхня робота не є настільки фізично втомливою. Мало хто з титанів економічного світу погодиться поміняти свій п’ятнадцятигодинний робочий день в плетеному кріслі за вирішенням складних завдань перед  своїм комп’ютером на восьмигодинний робочий день на ногах за прилавком.

Для консерваторів причиново-наслідковий зв’язок між чеснотою та успіхом не лише є ідеологічним, але й має безпосередній стосунок до власної персони. Він слугує ґрунтом для безмежного захоплення самим собою. Якщо ви запитаєте людину, завдячує вона своєму успіху щасливій випадковості чи власним заслугам, то її відповідь скоріш за все покаже вам, яких поглядів на економіку притримується вона –  лівих чи правих. На руку Ренд була її власна біографія, що є взірцевою з погляду індивідуалістського етосу, – йдеться ж бо про емігрантку без гроша за душею, яка блискавично досягнула позиції заможної письменниці. «Ніхто мені не допомагав, – пише вона, – я навіть ніколи не вважала, що хтось зобов’язаний допомагати мені».

Але це неправда. Свої перші місяці в США вона жила, користуючись позиками родичів з Чикаго, які вона обіцяла відплатити сторицею, після того як розбагатіла. (Ці обіцянки виявилися фальшивими, вона більше так ніколи й не спілкувалася зі своїми чиказькими родичами). Так само їй неймовірно поталанило опинитися в Голлівуді якраз тоді, коли він збільшувався у розмірах шаленими темпами, та ще й випадково зустріти ДеМілля. Багато письменників, які не поступаються їй хистом, ніколи не мали можливості реалізувати свої здібності. І це не тому, що вони були поганими чи ненормальнимии людьми. Вони всього лиш стали жертвами пересічного феномену, що його Бернард Вільямс схарактеризував як «моральне щастя».

Не дивно, що ствердження ролі фактору випадковості в процесі розбагатіння має схильність доводити консерваторів до сказу. Цієї весни Роберт Франк, економіст з унівеситету Корнела, пишучи до New York Times, зробив нібито цілком банальне зауваження, що фортуна, на додачу до обдарованості та тяжкої праці, зазвичай відіграє помітну роль у досягненні особистого успіху. Таке святотатство з боку Френка заслужило на те, що його запросили на телепередачу Fox News, де йому була відведена роль пришелепкуватого ліберала, що насмілився плюнути в обличчя цінностям середнього класу. Це інтерв’ю є типовим свідченням того, з якою войовничістю консерватори ладні обстоювати міфологію героїко-капіталістичного індивідуалізму. Коли ведучий Fox Стюарт Варні зацитовував обурливі твердження Френка, то це супроводжувалося сміхом зі студії (за межами камери). Варні обходився з аргументацією Френка як із чимось абсолютно неймовірним, парируючи відповідями на кшталт «Це обурливо! Це обурливо!» та «Це нонсенс! Це нонсенс!» Підміняючи тему своєю власною захоплюючою історією «з грязі в князі», Варні перепитував: «Ви знаєте, на які ризики доводиться йти, щоб працювати на найбільший американський канал з британським акцентом?»

Виглядає так, що заперечення ролі фортуни є невід’ємною властивістю  консервативної психології, – усі обставини, що зумовлюють успіх, відповідно до цієї схеми розглядаються як плоди особистих звершень. Щасливчики воліють радше бути марнославними, аніж удячними. Настільки спокусливою видається їм ця міфологія, що вони оминають ключові епізоди власного життя або озброюються недоладними поясненнями (на кшталт уявної перешкоди пробитися на американське телебачення з британським акцентом;  чи є взагалі в цій країні британці, яких би не запросили виступити на телебаченні?) лише для того, щоб задовольнити вимоги фантазії.

Прив’язування заможності до чесноти з необхідністю вимагає від прихильників вільного ринку максимально применшувати роль класової позиції. Так, Артур Брукс у своїй книзі «Валове національне щастя» визнає, що «[в нашій країні] прірва між найбагатшими та найбіднішими членами суспільства є найбільшою серед усіх розвинених країн. Але так само ми забезпечуємо найкращі можливості … насправді, рівень економічної мобільності в США є неймовірним». В дійсності ж, як засвідчує цьогорічне дослідження Бруклінського Інституту та  Pew Charitable Trusts, США перебувають на одній з найнижчих сходинок за рівнем економічної мобільності серед розвинених країн. Згідно з цим дослідженням, походження відображається на рівні ваших прибутків навіть більшою мірою, ніж освіта. А найбільш вражаючий результат цього дослідження полягає в тому, що у вас більше шансів потрапити до тієї п’ятої частини суспільства, яка заробляє найбільше, якщо ви самі походите з цього прошарку та не здобули вищої освіти, ніж тоді, коли ви походите з п’ятої, найменш заможної частини суспільства, та маєте диплом про вищу освіту. Інакше кажучи, якщо ви схильні вважати унівеситетський диплом чимось на кшталт посвідчення щодо вашого розуму чи то здатності до тяжкої праці, то з економічної точки зору краще б вам було народитися багатим, тупим та лінивим, аніж бідним, тямущим та працьовитим.

На додачу до зображення багатих як таких, «що тяжко працюють», консерватори взяли собі за моду змальовувати їх як «продуктивних». Грегорі Менків стверджує, що плани Обами щодо впровадження більш прогресивного податку дозволятимуть вам «накладати руку на багатства більш продуктивного сусіда». Так само нарікає й Джордж Віл, стверджуючи, що прогресивний податок «зменшує роль заслуг винагороджуваних соціальними перевагами, – заслуг, як ринкових показників, в термінах вартості, що її додано до економіки». Згідно з цією тезою, ваш рівень прибутків є еквівалентним вашому рівню продуктивності.

Чи дійсно прибутки є мірилом продуктивності? Звичайно ж, ні. Погляньте на свій фах. Чи дійсно ті з ваших колег, що виявляються найбільш здібними, автоматично заробляють найбільше грошей, а найбільш нездібні – найменше? Звичайно ж, я не можу сказати такого про мій власний фах. Так само я не знаю жодної людини, що стверджуватиме щось подібне про свою професію. Для більшості з нас світ має свою частку як високооплачуваних некомпетентностей, так і низькооплачуваних талантів. Інакше кажучи, на практиці ми всі відкидаємо уявлення про ринок як непомильне мірило соціальної вартості.

Тепер припустимо, що цей принцип діє не лише в межах певного фаху, – скажімо, що дантист, який заробляє 200.000 доларів на рік рівно вдвічі продуктивніший за дантиста, який заробляє 100.000 доларів на рік, – а поширюється на усі професії універсально. В такому разі вам доведеться визнати, що вклад до суспільства одного Дональда Трампа є більшим за вклад тисячі вчителів, медсестер та поліцейських. І саме Уолл-Стріт можна брати як неспростовний доказ для спростування тези, нібито ринок визначає соціальну вартість. Неймовірне зростання прибутків найвищого класу протягом останніх двадцяти п’яти років породило індустрію, що масово продукує негативну соціальну вартість, наживаючись на створенні велетенських фінансових бульбашок, від лускання яких потерпає усесь світ.

Якщо прибуток відображає ваш внесок до суспільства, то чому розподіл прибутків змінився настільки радикально протягом останніх тридцяти років? Міркуючи над цим запитанням, звернімося до того, як захищали ідею соціальної нерівності з перспективи тридцятирічної давності. В 1972-му році Ірвінґ Крістол писав, що:

Як встановлено, обдарованості та таланти людей мають схильність розділятися по дзвіноподібній кривій, причому більшість людей скупчені посередині, і набагато менший відсоток – на найнижчому та найвищому кінці. … Це пояснює одну з найбільш вражаючих (та найменш помітних) рис суспільств двадцятого століття: наскільки (відносно) непіддатним до спроб політиків та ідеологів маніпулювати ним виявляється розподіл прибутків. В усіх західних країнах – Сполучених Штатах, Швеції, Великобританії, Франції, Німеччині, – незважаючи на відмінності в галузі соціальної та економічної політики, розподіл прибутків дивовижним чином виявляється однаковим.

Отже, на думку Крістола, дзвіноподібний розподіл прибутків у Сполучених Штатах та такий самий розподіл серед інших розвинених країн доводить, що нерівність прибутків є простим наслідком природньої нерівності людських обдарувань. За іронією долі Крістол написав цей пасаж якраз перед тим, як суспільна нерівність в США почала стрімко зростати. За Крістола найбагатший 1% населення отримував 8% прибутків, сьогодні ж він отримує 24%. Дзвіноподібна крива прибутків Крістола встигла перетворилася на роздуту та стрімку криву з довжелезним хвостом знизу. В той же час в плані соціальної нерівності Америка значно випередила перераховані ним європейські країни.

Отже, можливі два альтернативних пояснення. Або слід визнати, що лише протягом одного покоління обдарування американської економічної еліти різко зросли відносно американського середнього класу та європейських економічних еліт. Або ж слід визнати, що фактор тиску в переговорних процесах, політична влада та інші обставини здатні змінювати перерозподіл прибутків, що знову ж таки означатиме, що рівень прибутків не є індикатором людських здібностей, не кажучи вже про соціальну вартість людини.

Останньою визначальною рисою думки Ренд, що панує в середовищі консерваторів, є її апокаліптичні уявлення про перерозподіл. Тут із Ренд ставався приступ істерії. Охопленість жахом як реакція на «конфіскацію» та «пограбування» майна та туманні розмови про багатіїв, які оголосять страйк, різко контрастує з рішуче контр-більшовистськими заходами, які вони нібито описують. Реальність же Сполучених Штатів така, що навіть на тлі зростання соціальної нерівності, податки, які сплачує найбагатший один відсоток населення в середньому зменшилися протягом останніх двадцятип’яти років на третину. Повторюємо: вони зменшилися. Багатії збагатіли просто неймовірно, і в той же час їхній податковий тягар полегшав. І все одно такий стан справ не перешкоджає консерваторам щоразу схарактеризовувати його як надзвичайно тяжкий для багатіїв. Оскільки частка національного прибутку, що перепадає багатіям, зростала швидше, ніж скорочувалися їхні податкові зобов’язання, то цілком логічно, що і їхня частка в сукупних федеральних податках так само зросла. До цього й зводиться той елементарний факт, що так непокоїть багатіїв.

Намагаючись довести, що на багатіях лежить увесь тягар урядових витрат, більшість консервативних коментаторів  вдаються до елементарного фокусу, який полягає в посиланні на податок на прибуток, який є прогресивним, та в одночасному замовчуванні інших,  регресивних, податків. Короткий огляд фактів дозволить нам скласти певне уявлення про  новий виток Червоного Терору, якого так побоюються. Наш устрій передбачає розподіл функцій між федеральним, штатовим та місцевим рівнями. Влада штату та місцева влада зазвичай фінансують себе таким чином, що бідні при цьому змушені платити більше за багатих. (Місцева влада або влада штату не можуть собі дозволити високі податки для багатіїв, які з легкістю можуть переселитися до іншого міста або штату,  в яких податки є нижчими). Федеральний же уряд частково фінансується за рахунок прогресивних податків, таких як податок на прибуток, але з таким же успіхом він дозволяє регресивні податки, такі як оподаткування зарплатні.

В підсумку, у відсотковому вираженні, оподаткування багатіїв є вищим лише мінімально. Решта 99% населення сплачує 29,4% від своїх прибутків у формі місцевих, штатових та федеральних податків. В той час як найвищий 1% в середньому сплачує 30,9%, – звичайно ж це трохи більше, але не настільки, щоб видавати це за свого роду покарання багатіїв, що зрештою змусить їх полишити суспільство напризволяще та заснувати якусь свою незалежну казкову країну, що її населятимуть самі лиш капіталістичні Übermenschen. Ці цифри коливаються залежно від того, яка партія перебуває при владі. Якщо Обамі вдасться реалізувати свої плани щодо податкової реформи, то податковий тягар для багатіїв збільшиться ненабагато (так само, як він зменшився за правління Буша).

Вражає, наскільки праві потужно використовують тут риторику морального абсолютизму, – саме це й слугує незаперечним доказом подальшої впливовості ідей Ренд. Незначні коливання федеральної податково-трансферної системи між трохи перерозподільною і зовсім трохи перерозподільною моделями, консерватори розглядають як «культурну війну за капіталізм», як вирішальну битву між режимом вільного підприємництва та завидющими натовпами охочих пожити на халяву. Звичайно ж, Обама намагається розширити роль федерального уряду, хоча й в менших обсягах, ніж це робив Буш-молодший. (Плани демократів у галузі охорони здоров’я меншою мірою обтяжуватимуть бюджет, ніж субсидії на ліки за часів Буша.) Насправді істерія спровокована тим, що Обама планує організувати життя суспільства в більш перерозподільний спосіб, мовляв, він має на меті обкрадати працьовитих та віддавати  тим, хто не заслуговує на допомогу.

Услід за іншими численними послідовниками Айн Ренд, Джон Аллісон з BB&T характеризує поточні події як фатальні. «Ренд спрогнозувала це ще п’ятдесят років тому, – стверджує він в інтерв’ю New York Times. – Для будь-кого, хто обстоює права індивіда, це суцільний кошмар». Але якщо прогнози Ренд є настільки непомильними, то Аллісон мав би полишити свій будинок та приєднатися до своїх товаришів-суперменів, щоб втекти до якоїсь недосяжної капіталістичної нірвани. Зрештою, таким чином економічна криза принесла би бодай якісь позитивні наслідки.

Оригінал статті

Колективний переклад здійснено в мережі liva_dumka

 

Notes:

1. В Україні та Росії аналогом може слугувати російський підприємець Євген Чичваркін, який публічно радив кидати всі сили на боротьбу з «просфпілковою заразою». На своїх підприємствах він дозволяв працівникам у вільний час читати лише одну книгу: того самого «Атланта…» Айн Ренд. – Прим. перекл.