Між гуманізмом і ефективністю: освіта як місток між фізичною та інтелектуальною працею

28.03.2024
|
Maksym Shumakov
1254
Maksym Shumakov
Author's articles

Сьогодні питання повоєнної відбудови України стоїть руба. Одні пропонують безальтернативну дерегуляцію та laissez-faire механізми для відновлення як постраждалих регіонів, так і ширшого реформування суспільних інститутів. Інші ж, навпаки, наголошують на ролі держави для досягнення суспільно орієнтованих результатів відбудови. У цьому матеріалі ми закликаємо подивитися глибше, сфокусувавшись на тому, яких фундаментальних змін потребує вища освіта, щоби вплинути не лише на індивідуальні шанси людини на ринку праці, а на самі принципи виробництва у суспільстві. Ми пропонуємо поміркувати над тим, які зміни у змісті і організації освітнього процесу можуть відкрити шлях до більш ефективної та водночас більш справедливої економіки. 

Навіщо нам освіта? Думки з іншого боку земної кулі

У 1961 році у канадській провінції Квебек була заснована комісія, метою якої було глибоке вивчення системи вищої освіти регіону. Очолив цей орган священик і дослідник педагогіки Альфонс-Марі Парон. У період з 1963 по 1966 рік велася скрупульозна оцінка структури квебекської освіти, а також порушувалися ґрунтовні концептуальні питання ролі університету в житті суспільства. Зрештою, комісія видала п’ятитомний документ, об’ємом у півтори тисячі сторінок, в якому підсумовувалися результати дослідження. Цей документ отримав назву «Звіт Парона» — його поява є одним із найважливіших моментів у реформуванні освіти провінції.

Відповідно до звіту, вища освіта має два основних завдання. По-перше, необхідно, аби вона забезпечувала економічний і соціальний розвиток шляхом формування кваліфікованої робочої сили з компетенціями, пристосованими до вимог економіки. Сьогодні більшість підприємств якщо і не передбачають кваліфікації, то щонайменше використовують високотехнологічне обладнання, для роботи з яким потрібна мінімальна обізнаність з боку працівників, а з боку інженерів — знання теоретичних основ для вдосконалення цієї техніки.

А по-друге, ціллю інституцій вищої освіти є виховання світогляду та критичного мислення громадян. Це передбачає роботу з культурною, філософською, історичною й іншими видами спадщини. Інакше кажучи, університет формує політичний та соціальний вимір держави.

Із таким визначенням завдань університету можна погоджуватися або ні, одначе схема, запропонована у «Звіті Парона», надає одну з можливих рамок для розуміння орієнтирів у повоєнній відбудові вищої освіти України.

 

колаж

 

Українські реалії: вища освіта та зачароване коло гідного життя

28 листопада на сайті «ОСВІТА.UA» було опубліковано колонку доктора економічних наук Олександра Костюка. У тексті з заголовком «Наскільки важлива освіта впродовж життя?» автор проблематизує низку аспектів сучасної української вищої освіти. Вихідною точкою для Костюка є визначення двох ключових задач уряду для забезпечення якісного відновлення країни — підвищення продуктивності праці та рівня «людського капіталу». Обидві постулюються в тісному зв’язку з функціонуванням українських закладів вищої освіти. Легко помітити, що ці завдання є фактично тими, які описані як головні цілі вищої освіти за Пароном.

Що ж ми маємо внаслідок двох років повномасштабного вторгнення? За словами Олександра Костюка, який покликається на дослідження Балажа Егерта, працівника Організації економічного співробітництва та розвитку, у період з 2022 по 2035 рік фонд людського капіталу звузиться на 3,5%, зокрема, через втрати трудових навичок і впливу війни на вищу освіту, а продуктивність праці майже на 7%. Згідно з прогнозом ці показники вийдуть на довоєнний рівень приблизно в 2080 році.

Особливо гостро питання виробництва стоїть у зв’язку з колосальною міграцією робочої сили. Відповідно до опитування «Центру економічної стратегії» для українських біженців важливими економічними факторами повернення до України є рівень життя та можливість знайти високооплачувану роботу. Варто розуміти, що чим довше тривають бойові дії, тим дедалі більше біженці освоюються у країнах, в яких перебувають. Ба більше, 40% опитаних бажають, аби їхні діти отримувати освіту за кордоном, що зменшує шанси повернення молоді. Отже, одним із чинників підвищення продуктивності, тим самим і рівня життя, є повернення в Україну молоді і тих працездатних громадян, які були змушені виїхати внаслідок початку повномасштабної війни, заразом умова їхнього повернення — сприятливіші умови життя. Чи є спосіб вирватися з цього зачарованого кола?

 

графік

 

Порушивши проблему, автор колонки пропонує її вирішення: держава повинна взяти тягар освіти в повному обсязі для створення ефективної системи підвищення кваліфікації людей, які або вже знаходяться на ринку праці, або ж невдовзі вийдуть на нього, із-поміж останніх — молодь. Такі інвестиції лишень у вищу освіту можуть спричинити ріст ВВП країни на 1,8-2,1% до 2030 року. Водночас, нині приватний сектор України забезпечує здобуття освіти протягом життя тільки 2% працівників. За цим показником Україна межує з Ганою та Кенією. Сподіватися, що це зміниться в майбутньому, було би легковажно.

Що можна виснувати з аналізу та пропозицій Олександра Костюка? По-перше, сьогодні ефективність праці та розвиток виробничих сил є чільними факторами плодотворної повоєнної відбудови, а отже, добробуту громадян.

По-друге, одним із дієвих способів підвищення ВВП країни є створення ефективної системи отримання освіти протягом життя. Для цього недостатньо впровадити спорадичні заходи та курси підвищення кваліфікації; необхідно фундаментально переосмислити роль вищої освіти.

Позаяк вище було встановлено, що мета освіти повинна включати забезпечення отримання освіти протягом життя, то пропоную виділити два критерії дієвості такої системи. Кожен із них зводиться до подолання двох «прірв» на місці праці, а саме між адміністративними та виконавчими обов’язками, а також між інтелектуальною та фізичною працею. У першому відбувається поділ на працівників і менеджмент чи керівництво, які планують процес виробництва чи надання послуг. Друга «прірва» — це поділ, в якому, з одного боку, інженери, головні лікарі, senior розробники тощо, а з іншого, менш кваліфіковані робітники.

Наростання розшарування між цими сторонами в обох випадках може знижувати ефективність підприємства, як-от у ситуації, коли проєктні менеджери в ІТ-компанії зовсім не спеціалізуються в написанні коду, а вплив розробників на управлінський процес зменшується. Унаслідок, маємо приклади компаній, в яких програмісти, по-перше, нарікають на некомпетентність керівництва, через що приймаються не найкращі рішення. А по-друге, самі розробники втрачають зацікавленість у праці, виконуючи одну соту фінального продукту. Це підтверджують опитування, в яких чимало працівників ІТ-галузі працюють лише 50% чи 40% від встановленого роботодавцем часу, а решту — фальшують працю, що зумовлює введення додаткових заходів для підвищення ефективності роботодавцем. Подібний стан речей, який негативно впливає на економічний розвиток, можна віднайти на багатьох робочих місцях.

Підвищення ефективності праці та її гуманізація — два погляди

Зацікавленість у питанні поділу праці та його наслідків на організацію не лише економіки, але й суспільства, має щонайменше дві головні підстави — гуманізація праці та підвищення ефективності підприємства. 

Вимоги дедалі складнішого процесу виробництва товарів — особливо високотехнологічних — нерідко задовольняються фрагментацією функцій, які виконують наймані працівники. Проблема механічного аспекту роботи порушувалася як теоретично, так і художніми засобами, зосібна у саркастичній формі, ще на початку ХХ століття. Чого вартує лише епізод із фільму 1936 року «Нові часи» Чарлі Чапліна, в якому висміюється нестяма робітництва фабрики, що цілими днями закручують гайки на конвеєрі. Поняття «дегуманізації» та «відчуження», наслідками яких є демотивація та вигорання, стали невід’ємними засобами критики влаштування суспільного життя, а особливо сьогодні, коли високі технології поглинають найвужчі прогалини виконавчих завдань.

 

колаж

 

У своїй книзі «Інтелектуальна та ручна праця: критика епістемології» німецький економіст і філософ Альфред Зон-Ретель аналізує — з-поміж низки тем — науковий менеджмент на виробництві та його наслідки для так званого «соціального синтезу», здатності суспільних відносин формувати єдине ціле. Філософ виходить із тези, що поділ праці є характерною ознакою експлуататорських систем. Розмежування управлінських і виконавчих обов’язків фрагментує виробничий процес та зводить підвищення його ефективності до технічних методів організації робочого місця, приміром цеху, спрямованих на підпорядкування праці потужностям техніки:

«Єдність оцінки можна досягнути або підпорядкуванням праці машині, або вона може набути форми підпорядкування машини праці. Одне з двох; середньої позиції немає. Безумовно, за капіталістичного менеджменту перша опція вважається данністю; гадається, що робітники, працюючи як об’єднана сила своїми руками, у своїй свідомості залишаються розділеними відповідно до своїх зарплат. Щоб став можливим протилежний випадок, свідомість робітників повинна бути налаштована відповідно до складного характеру їхньої спільної праці»[1].

Подолання організації праці, яка зводить працівника до виконавця мікрозавдань і унеможливлює реалізацію стихійних покращень «знизу», а також створення інфраструктури для розуміння складного процесу виробництва самими працівниками, для Ретеля є основою прогресивних і демократичних перетворень.

Аналогічна проблематика відчуження праці та її «одновимірності» гостро постала в 60-ті роки XX століття. Відбувалося чимало радикальних економічних і політичних експериментів, зокрема страйк 1968 року на фабриці «Піреллі» в Італії, де робітництво захопило будівлю підприємства та встановило такі альтернативні норми виробництва, які би відповідали гуманним уявленням про роботу. А також масове навчання працівників фабрик в університетах у Китаї часів Культурної революції у рамках кампанії з подолання поділу праці, де, окрім цього, були введенні на підприємствах групи «три-в-одному», в які входила одна людина з робочого колективу, що займалася фізичною працею, один технік та представник кадрового складу (менеджмент). Такі мікроколективи складали одиницю виробничого процесу, долучаючи одне одного до нетипових своїй позиції завдань[2]

Окрім гуманізації роботи, усунення прірви між видами праці може сприяти підвищенню ефективності виробництва. Поглиблення цієї прірви дедалі більше витісняє робітництво із процесів прийняття рішень, тим самим знищуючи новаторський потенціал «знизу».

У 1969 році група американських активістів провела антропологічну розвідку, наслідком якої вийшла друком книга «Американський робітник». У статті з цієї книги — «Життя на фабриці» — працівник підприємства «General Motors» Пол Романо описує умови свого життя та досвід праці на виробництві. Серед виразних описів страйку та дисципліни автор нерідко нарікає на корпоративну бюрократію, яка поступається частиною ефективності на користь «підпорядкування та контролю над працівником»:

«Для Романо робітники могли би бути більш ефективними та, отож, більш продуктивними, якби вони мали більше можливостей виражати свою креативність у виконанні завдань. Він визнає, що якоюсь мірою робітники можуть проявляти цю творчість. Це можливо завдяки експериментуванню з технікою [...] Одначе поділ на ручну та інтелектуальну працю на фабриці обмежує такі вираження, зрештою змушуючи працівників спрямовувати свою творчість деінде»[3]

Сьогодні ми маємо успішні приклади залучення робітництва до процесу прийняття рішення. Ці взірці вказують, що подібні практики не лише стимулюють ефективність, але й зменшують соціальну та класову напругу. Одним із таких прикладів є система «ringi» в Японії. Ухваленню рішення передує складний процес знаходження консенсусу на всіх щаблях підприємства. Так, попри нерідко затяжний процес ухвалення рішень, якість обміну інформацією підвищується, розпочинаючи з найнищого рівня і до найвищого.

Однак найбільший вплив на виробництво мало введення гуртків із перевірки якості товару, до яких залучаються як інженери, так і кожен восьмий робітник нижчого рівня. Відповідальність за вихідну якість розподіляється між інженерами, які мають обмежений доступ до фінального товару, і працівниками. Відтак, численні пропозиції робітників бралися до уваги та втілювалося, що значно сприяло підвищенню якості. На думку французького економіста Тома Пікетті, це було одним із факторів, чому в 70-х роках японські автомобілі стали конкурентноздатними з американськими[4].

 

колаж

 

Без сумніву, трансформації трудового процесу як такі не вирішують докорінних проблем суспільств, заснованих на капіталістичному способі виробництва чи — як висловився би Етьєн Балібар — артикуляції його з іншими. Зростання рівня експлуатації, який нерідко заважає нормальній життєдіяльності — поширена ситуація, коли завжди чогось бракує — та унеможливлює, скажімо, оренду відповідного житла, купівлю продуктів харчування, здобуття освіти тощо, а також перекладання репродуктивних функцій на плечі індивідуальних домогосподарств, — це не «збої» у роботі економічної та соціальної моделі капіталізму, а її постійні результати.

Управлінські зміни на окремих підприємствах не є вирішенням цих проблем, водночас легковажно чекати глобальних політичних перетворень у надії, що нові підходи з’являться самі собою. Необхідно тут і зараз шукати альтернативні методи організації суспільства, «матеріальні умови існування яких визрівають у надрах старого суспільства». Такі практики формують основу нових суспільних і виробничих відносин. Так, завданням лівиці сьогодні може бути організація цих центробіжних практик, політичне експериментування з новітніми формами горизонтальної кооперації. Успішні приклади або ж навпаки структурні бар’єри капіталізму, які унеможливлюють втілення цих емансипативних підходів, можуть встановити горизонт боротьби та стимулювати прогресивні народні сили до політичної дії.

Відтак, оскільки сьогодні ефективна повоєнна відбудова є як серйозним викликом, так і простором для інновацій у виробництві, то згадані теоретичні та практичні доробки можуть слугувати взірцями для майбутнього України. Проте, яку роль у цьому займає університет і освіта як така?

Роль університету

Описані вище пропозиції та досвіди стосуються переважно виробництва та не беруть до уваги сторонні засоби залучення працівників до управлінських процесів. Однак нині, зокрема у високотехнологічних галузях, як-от ІТ, часто участь у менеджменті повинна супроводжуватися додатковим набором кваліфікацій, які виходять за межі безпосередньої залученості на робочому місці. Саме цю функцію може перейняти нова повоєнна вища освіта України, отже, сьогодні питання, яке необхідно порушувати, а зокрема і насамперед студентству, — яка система вищої освіти спроможна сприяти знищенню поділу праці?

Скажімо, держава повинна взяти тягар обов’язків за створення та підтримування такої системи. Показник у 2% робітників, яким приватні підприємства надають змогу отримувати освіту протягом терміну праці, є симптомом того, що цю функцію вільний ринок виконувати не здатен. Бізнес, що завжди керується короткостроковим баченням, неспроможний підвищувати кваліфікованість робочої сили, розвивати якісну професійну освіту. У цьому аспекті нині вільний ринок не сприяє досягненню таких цілей.

Сам університет повинен мати двоїсту природу. З одного боку, університет виступає як інституція виробництва знань, де акцентується виробництво, а не знання. Практичне застосування теоретичних моделей, теорем чи цілих теорій завжди виступає вторинним на фоні чільного наукового «блукання».

Одначе, з іншого боку, університет повинен сприяти подоланню поділу праці. Забезпечення навчання протягом життя для робітників уможливить виконання ними функцій менеджменту чи більш кваліфікованих колег, що розмиватиме опозиції на місцях праці. Отож, частиною закладу вищої освіти повинні бути прикладні, професійно орієнтовані дисципліни, повинна бути забезпечена тісна комунікація та взаємодія між студентами різних галузей.

Усе це передбачає, що між університетом і виробництвом необхідно встановити нерозривний зв’язок, із допомогою якого студенти могтимуть здобувати практичні навички на підприємстві, а працівники підвищувати кваліфікацію. Такий зв’язок не повинен обмежуватися формальною одноразовою практикою для здобувачів освіти чи щодесятирічною вимогою від роботодавця до робітника. Він повинен конструюватися органічно і з підтримкою держави та суспільства.

Описана вище двоїста модель університету є широкою концептуальною схемою, яка потребує дискусій із залученням студентства та його голосу, викладачів, працівників як сировинних, так і високотехнологічних виробництв. Головне, що варто засвоїти сьогодні, так це наявність глибоких проблем, які з’явилися ще до повномасштабного вторгнення, а з останнім лишень загострилися. Міграція, демографічна криза, неефективність виробництв, фізичне руйнування підприємств, — усе це нібито унеможливлює світле майбутнє. Альтернативу та емансипативну перспективу можна побачити в невідкладній радикальній реформі вищої освіти. Саме крізь неї можна накреслити силует успішної повоєнної України, і також запропонувати модель нового та демократичнішого суспільства.

Примітки

  1. ^ Sohn-Rethel, A. (2020). Intellectual and manual labour: A critique of epistemology. BRILL.
  2. ^ Bettelheim, C. (1974). Cultural Revolution and industrial organization in China: Changes in management and the division of labor.
  3. ^ Hoffman, M. (2019). Militant acts: The role of investigations in radical political struggles. SUNY Press.
  4. ^ Levitan, S., & Werneke, D. (1984). Worker participation and productivity change [Review of Worker participation and productivity change]. In Productivity: Problems, Prospects, and Policies. The Johns Hopkins University Press.

Автор: Максим Шумаков

Обкладинка та ілюстрації: Катерина Грицева

Share